Коли ознайомився з проєктом закону, який має заборонити наукові посилання на російськомовні видання, то відразу пригадав глухі радянські часи. Мені пощастило, бо для написання на другому курсі курсової роботи на тему «Критика теорії безкласовості української нації» мені знадобилися заборонені в СРСР книжки. Тобто матеріали «спецфонду» і «спецхрану». Я й гадки не мав, що щось подібне існує в природі.
І от за підтримки наукового керівника покійного Юрія Киричука та за повної згоди декана факультету, також покійного вже, Степана Арсентійовича Макарчука, я отримав дозвіл користуватися матеріалами «спецфонду». Маю намір окремо і ширше розповісти про цю історію, яка на роки стала базою для моєї самоосвіти. А сьогодні скажу, що це був справжній інтелектуальний скарб. Я днями пропадав у «спецфонді», деколи забуваючи ходити на нудні лекції.
Так от, у цій бібліотеці в бібліотеці, КДБ ретельно відібрав усю літературу, яка мала науковий зміст. Сюди втрапили не тільки праці Грушевського, але й роботи тих радянських вчених, які «оступилися» і написали щось зайвого. Наприклад, Костя Гуслистого, який і писав про критику безкласовості української нації, а потім змушений був повіситися.
…Подібних до мене щасливців було дуже мало. Та й правила користування були дуже дивними. Ви вільно могли читати всю наявну літературу, але вам заборонялося робити посилання на ці видання. Тобто нечесні науковці могли спокійно плагіатити зі старих видань, переписувати, критикуючи старих або при умові володіння іноземними мовами, читати літературу для так званого службового користування або конфісковану на кордоні пильними радянськими прикордонниками. Це не могло не породити масового плагіату. Тобто радянська влада сама підштовхувала – переписуй і не посилайся.
Я вже мовчу про те, що в ХХІ столітті приймати закони, які забороняли б науковцям читати літературу якоюсь із мов – це дикість. Тим більше в нашому випадку – російською. От я, наприклад, дуже здивований, що в Україні досі нема повноцінного наукового інституту вивчення Росії. Здається, що ми й надалі задовольняємося дилетантським рівнем «експертів» із соціальних мереж. І на останок, радянським людям були заборонені серйозні гуманітарні студії, бо інакше вони не вірили б пропаганді. Здається, наші сучасні прихильники заборон сплутали століття.
Василь Расевич, історик, дослідник, редактор проекту «Інтерактивний Львів»
