Анархія Півдня: війна очима її учасника

Виліз із укриття, мало не зашипів на сонце, як граф Дракула, коли воно яскравими променями врізалося мені в очі. Уважно прислухався, намагаючись ідентифікувати той противний звук «летючої бензопили» п*дарів, якій аналоГовнет, серед тихого стогону вмираючого села. Наче не літає той вібратор галімий… Пішов… Тут час іде по-іншому — ніч тут довга, на перший погляд, безкінечна.

Люди залишили домівки, господарства, природний відбір тут бачиш наживо — виживає найсильніший, найспритніший… Це я про звірів, що лишилися сам на сам із покинутими городами, дірявими дахами хлівів…

У людей з природним відбором ситуація дещо інша, але не про це. Я багато часу провів у селі. Ну як багато, достатньо, аби зрозуміти, що село — це праця, без діла ніхто не сидить, навіть аватарам приходиться працювати, аби налили 50 грамів, усі чимось зайняті.

Та біда… «рускій мір» пройшовся цим селом і… вперше в своєму житті я побачив худющу свиню, що, давлячись, роздирає дохлу курку, яка вже потужно так смердить на кілька метрів. Пси гризуть котів, коти — курей, а кури а*уєвші від цього апокаліпсису, щипають траву, ну бо що їм ще лишається — нащадки динозаврів мало не найнижчий щабель цього жорстокого харчового ланцюга. Є ще гуси, в принципі, але не суть…

Я не знаю як смердить пекло (сподіваюсь, що і не дізнаюся), але, напевно, так, як смердить мертва корова, яку пошматувало, уламками п*дарського снаряда і вона повільно розкладається під палючим сонцем півдня Неньки.

Тут панує анархія.
Люди тікали, лишаючи плоди своєї праці, мотоцикли з колясками, на які, певне, збирали гроші пів життя. Посеред цієї розрухи, в одному з будинків, біля чорно-білого фото господарів у рамці, лежить сухпай «армії росії» (у мене палець не хоче писати назву з великої літери), і, звичайно ж, порожні пляшки… ну не воюєтся п*дарам без пісятграм. Їм, до речі, не воюється не тільки без «водкі» — шприци, та порожні коробки від зрозуміло яких препаратів також розкидано в «мєстах абітанія» цих *бучих братів.

Розбита школа, дитячий садок. Ні, вони не розбиті — вони роз*башені — це слово якось краще описує стан будівель, де колись, не так давно, було чути дитячий сміх… Тепер тут тиша, яку розриває свист та вибухи снарядів, якими виродки намагаються нас, українську піхоту, «кошмарити»… наївні, тупі *блани. Стугну вам в дупу, а не кошмар піхоти.

До речі, щодо «кошмарити» — от всі рахують там «Чорнобаївка 21:0» (чи скільки вже?), у мене питання — а шо ви всі рахуєте? Кількість попадань снарядів? Попадань куди? Шо ви, бля, рахуєте, я ще раз питаю? Бо звідти колони з технікою як ішли, так і йдуть. БК як підвозили, так і підвозять. Підвозять, я вам кажу, що підвозять. Бо як звідти під’їжджає колона в село, то потім нам прилітає так, шо п*здос. Прилітає тими снарядами, які завезли. З Чорнобаївки. Ну тої, яка «21:0»… чи скільки там вже нарахували…

Хоча, можливо, я чогось не розумію, бо я просто солдат, не лідер думок, не блогер, не позитивний *бальнік з екрану, що полюбляє смачну каву в сонячному Києві. Я теж хочу випити каву в Києві. Ну, або в Чернівцях. Ай, піхуй, як переможемо — поїду в Чернівці через Київ, і вип’ю кави, як Арестович… Скоріше б, бо вже задовбав цей кашель через спання у вологих підвалах та погребах, бо треба бути нижче землі, поки працюють «боги війни».

Ми працюємо. ЗСУ працюють, волонтери *башать, добровольці *уярять, земля повільно, але впевнено перетравлює загарбників. Ще один день вже майже минув, і ми живі. Стомлені, виснажені, злі, кашляємо… але живі. Джавелін їм в башту, а не нашу землю! Слава Україні!!!

 

Павло Ісаченко

 

P.S.
Неймовірно сильний і пронизливий правдою війни допис!
Короткий за об’ємом,але величезний за суттю! Такі люди, такі талановиті хлопці, зійшлись у борні з істотами, які крім матюків, водки, баби і т.п, не здатні вимовити, не кажучи вже про написати, нічого! Тому немає ніяких двох думок, на чиїй стороні буде Перемога, але…. Але до перемоги потрібно дожити, а куля (не приведи Боже), завжди влучає у кращих. Гинуть, і у великих кількостях, також і ті істоти, але це їх вибір, не ми до них, а вони до нас прийшли непроханими, тому їх абсолютно не жаль. А цих, розумних, талановитих, щирих і щедрих людей, які боронять свою землю, ой як жаль!

БЕРЕЖИ СЕБЕ ПАВЛЕ! МИ НЕ БУЛИ ЗНАЙОМІ, І, МАБУТЬ, НІКОЛИ БИ Я НЕ ЗНАВ ПРО ТВОЄ ІСНУВАННЯ, ЯКЩО Б НЕ ЦЯ ПРОКЛЯТУЩА ВІЙНА. СПОДІВАЮСЬ, ЩО ВОНА КОЛИСЬ ЗАКІНЧИТЬСЯ, І ТОДІ МОЖЛИВО МИ ДЕСЬ У НАШИХ РІДНИХ ЧЕРНІВЦЯХ ЗУСТРІНЕМОСЬ, АЛЕ ПРОЙДЕМО ОДИН ПОВЗ ОДНОГО, І НЕ ВПІЗНАЄМОСЬ! ТА ТИМ НЕ МЕНШ, Я ВЖЕ ЗНАЮ ТЕБЕ, І Я ХОЧУ ЩОБ ДЕСЬ У КАВЯРНІ ТИ СИДІВ З ДРУЗЯМИ, ПОПИВАЮЧИ КАВУ, А Я ТЕБЕ ПОБАЧИВ, але не впізнав! Бережи себе ВОЇН! Бережи своїх побратимів! І повертайся ЖИВИЙ!

Володимир Щербина

 

Джерело: «Хвиля десни», 13 травня

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.