Віталій Колодій народився на Одещині, здобув освіту в Одеському технікумі нафтової і газової промисловості, але тяга до творчості спонукала вступити на філфак Чернівецького університету. Після його закінчення писав вірші, займався журналістикою. Повернувся до Одеси, обіймав керівні посади у тамтешніх ЗМІ та видавництвах. А з кінця 70-х жив і працював у Чернівцях.

Завідував відділом культури чернівецької обласної газети «Радянська Буковина». Був серед засновників газети «Молодий буковинець», започаткував часописи «Буковинське віче» (1990—1991) та «Літературно-мистецька Буковина» (1997—1998). Від 1992 до 1996 року був директором Музею буковинської діаспори. Близько 20-ти років очолював Чернівецьку обласну організацію Спілки письменників України.

Пішов у засвіти 29 березня 2016 року.

Друзі і колеги з шаною згадують поета і його творчість. Творча спільнота його рідного містечка Первомайськ вшанувала відомого і талановитого земляка вечором його пам’яті.

Буковинська письменниця  Віра Китайгородська назвала його «перфекціоністом і в галузі видавничій, і в царині журналістики». А близький товариш Віталія Дем’яновича, письменник і мовознавець з Одеси Олекса Різників (Різниченко), який пройшов складний шлях репресій і концтаборів за українські переконання, надіслав до редакції вірш, присвячений пам’яті поета.

«Віталій Колодій належить до того покоління поетів, коли треба було (як сказано у Святому письмі) сім разів бути переправленим у слові.

Традиція потужної і вишуканої поетичної мови, успадкована від класиків різних років, озвалася у Колодієві своїм неповторним голосом, де зважувалося не лише слово, а й кожен звук, де панувала абсолютна гармонія форми і змісту, де всі літературні засоби працювали на поетичний образ, витончений, як у ювеліра.

Віталій Дем’янович був перфекціоністом і в галузі  видавничій, і в царині журналістики, вмів поцінувати творчість колег так, що після його похвали треба було далі ставати на голову вищим.

Саме вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані у всіх жанрах його творчості. Глибокий філософ, майстерний перекладач,  прискіпливий редактор, віртуозній лірик…

Він має бути присутній у переліку тих імен, яких вивчають і якими пишаються».

Віра Китайгородська, письменниця, заслужений працівник культури України.

ОЙ, МІЙ ЛАДОНЬКУ, ВІТАЛЬКА…

Я не знала ще від роду свят-неділь,
наді мною вився біль мій, наче хміль,
Наді мною виколисувався біль

В. Колодій

«Орел думок злітає на чоло,
А дух овечий в перестрашші блеє…»

В.Колодій

О Віталька КОЛОДІЙ!!

У когорті молодій

Вінграновського Миколи

Антонюк, що є Андрій,

і Павловський, і Ярмульський!!!

Богопольців – цілий рій…

Ти вродивсь у Божім полі

Тож уже з дитячих літ

Бог поклав свою печатку

на юнацькому чолі

Ти возніс  свою матусю

із землянки в хату-рай,

збудувавши власноручно!

здивував сусідів вкрай!

Як ми стелю валькували!

Як ту хатку освящали

Як ми чарку випивали

за новесеньким столом!

А та радість удовина,

Що такого має сина,

Розлетілася кругом.

І лягла тобі дорога

із Одеси до Карпат.

Бог  поміг облаштувати

Чернівецький гетьманат!

Ти був ОБРАНИЙ, мій друже,

ось чому судилось нам

побувати на Йордані,

і ОЧИСТИТИСЯ там.

А Румунія й Молдова

За переклади твої

Уклонялися низенько,

бо вгодив ти, друже, їм!!

Ти завжди мої писання

У «Відродженні» читав,

тож мені придумав псевдо

і Відродженцем назвав.

Довго діє та печатка!

І тепер радію я –

Твоя Оля і дівчатка

На веню Колодія.

Олекса Різників, письменник, мовознавець, громадський діяч

Підготувала Маріанна Антонюк

Запис «Вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нинішнє число «Версій» вийшло 6 червня – у День журналіста. Тож пропонуємо кілька думок про інформацію та новітні способи її подання і, зокрема, про блогерство.

Журналістика, як на мене, одна з найцікавіших професій, яка передбачає чесність, неупередженість і певну відчайдушність. І одна з найбільш публічних, що дозволяє максимально швидко  поширювати інформацію. Головне ж – правдиво подати цю інформацію, адже від цього значною мірою залежить суспільна думка. А ще зі Словом треба бути вкрай обережним, бо воно – зброя. Проте, не тільки журналісти публічно подають інформацію.

Блогери. Хто це?

Блогер – це людина (автор), яка на добровільних засадах висвітлює у своєму блозі довільно вибрані теми. Блогерство не вивчають в університетах, для цього не потрібен диплом, писати блоги може кожний. Їх і пишуть – політики, журналісти, письменники, лікарі, бізнесмени, люди з мистецьких кіл, фітнес-тренери та домогосподарки… Їхня аудиторія вимірюється десятками, а подеколи – й сотнями тисяч передплатників. Тож не можна недооцінювати вплив блогерів на суспільну думку та свідомість. Хтось вважає це своїм хобі, хтось – професією, а дехто – й тим, і іншим. Тревел-блогер Богдан Логвиненко вважає, що для нього це – поєднання хобі та професії: «Мені дуже подобається ділитися тим, що я для себе відкриваю. В цьому найбільший сенс. Отримую задоволення від того, що передаю свої враження й думки».

Відомий політичний блогер Роман Шрайк вважає блогерство швидше звичкою.  «Починаючи з 2000-х років, я спілкувався на спеціалізованих форумах, а від 2004-го, під час та після Помаранчевої революції, почав обговорювати політику та перейшов на політичні форуми. Після цього я вже став блогером. А швидше, «фейс-блогером» – так іноді називають людей, які використовують Facebook як блог-майданчик».

Інший політичний блогер Олег Пономар, який очолив ТОП-100 блогерів за версією каналу ICTV, вважає це своєю професією: «Я присвячую цьому весь свій час. Пишу щодня вже чотири роки. В середньому в мене виходить два-три пости на день». За його словами, для цього потрібно багато їздити по світу, зустрічатися з різними людьми, отримувати від них ту інформацію, якої ще ні в кого немає.

На відміну від ЗМІ, блогери досить активно спілкуються з читачами і глядачами. Таке спілкування з автором є доступним, оскільки можна прокоментувати його пост в соцмережі, запитати щось в особистому повідомленні чи висловити свою думку на його сайті.

Та чи можна назвати блогерів журналістами? Безперечно, ні. По-перше, блогер, на відміну від журналіста, насамперед висловлює власну позицію. Тому він ближчий до пропагандиста, а пропаганда й інформування – принципово різні речі. І хоч яким популярним є Олексій Навальний, хоч як йому довіряють, він лише пропагандист, а не журналіст.

По-друге, є ще одна кардинальна відмінність між блогерами й професійними журналістами, й полягає вона в якості продукту. Продукт і перших, і других – інформація, а головна біда інформації, яка вільно гуляє в інтернеті – недостовірність. Будь-яке повідомлення може виявитися брехнею або пліткою, а будь-яке відео на Youtube – фейком. Ба більше, існують цілі групи, метою яких є фальшування інформації. Професіональні журналісти ж, своєю чергою, вирізняються тим, що перевіряють дані, тому їхній продукт якісний. А якісний продукт – це репутація, отже, довіра тих, хто цю інформацію споживає.

Наталія ХОТИНЬ, студентка кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис Блогер vs журналіст: хто є хто спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учасники: Сергій Осачук, почесний консул Австрії у Чернівцях, кандидат історичних наук, перекладач, громадський діяч, засновник Медіа-центру «Belle Vue»; Лілія Шутяк, кандидат наук із соціальних комунікацій, асистент кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Модератор: Інга Кейван, PR-менеджер «Видавництва 21».
Книга вийшла у «Видавництві 21» у перекладі Сергія Осачука.

«Ревю одного журналіста» – підсумок Арнольдом Шварцем 25-ти років його життєвого шляху, безпосередньо пов’язаного із журналістикою. Ця оповідь цікава не лише тим, що висвітлює стан чернівецької і загалом буковинської журналістики приблизно перших 30-ти років ХХ століття, становленням і розвитком нової модерної преси, а й показом життя журналістів, репортерів, історій почасти таких неймовірно-фантастичних або кумедних, що в них легше повірити як у художні, ніж як у реальні.
Видавництво «Книги – ХХІ»
«Журналіст – це моя професія, чудовою рисою якої було завжди писати безпосередньо під натхненням моменту. Ця книга не є роботою письменника – це лише праця щоденного журналіста, який з імпровізації спогадів прийняв швидке рішення створити цю книгу і це рішення негайно, змахом руки, реалізував у манері, притаманній нашій професії. Ця книжка була надиктована стенографістам протягом чотирьох днів. Велика робота керівного редактора щоденної газети не передбачає довге вагання і розмірковування про стиль, систему та обсяг. Події натискали, і робота над цією книжкою мусила бути виконана швидко. З цією згадкою не пов’язується прохання про вибачення – слово честі: цією книгою я хочу презентувати себе як щоденного журналіста», – Арнольд Шварц.
15 лютого 1928-го Арнольд Шварц надиктовував свою розповідь стенографістам і ця розповідь стала книгою “Ревю одного журналіста”.

90 років по тому у Чернівцях презентували переклад цієї книги українською.
Книга вийшла у «Видавництві 21» у перекладі Сергія Осачука.

Видання здійснено за сприяння Чернівецької міської ради в рамках програми підтримки книговидання імені бургомістра Антона Кохановського.
Німецький оригінал “25 Jahre. Revue eines Journalisten” Cергій Осачук випадково (як виявляється, це був подарунок долі) придбав у продавця книжок біля кінотеатру “Чернівці”.

Із книги, крізь призму професійного зростання Арнольда Шварца, можна також довідатися про те, якими були основні професійні принципи тогочасних журналістів, до яких тем посилювалася увага, про те, як ЗМІ поступово виходили на новий рівень стосунків, зв’язків з громадськістю, про перші журналістські розслідування, про появу вільної журналістики, про її вплив на суспільну думку.
Видавництво «Книги – ХХІ»

Czernowitzer Allgemeine Zeitung (CAZ) була однією з провідних німецькомовних щоденних газет у Чернівцях. Газета виходила шість днів на тиждень, спочатку як вечірнє, а від 1912-го – як ранкове видання. У 1937 році газета в Чернівцях мала тираж 3500. Директором видавництва став Фелікс Пікер. Адольф Нідерхоффер був головним редактором, а його представником був Фріц Альбрехт. Газета також мала власну редакцію в Бухаресті. Єврейськими редакторами були Філіп Менцель , Мендель Абрахам та Арнольд Шварц.
Згідно доповіді семінару Чернівецької прес-групи проекту оцифрування чернівецьких газет найбільший обсяг представляють газети “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” і “Czernowitzer Morgenblatt”. За даними дослідження вони охоплюють у період від 1918 до 1940 разом 136 томів і близько 100 000 сторінок.

Повернімося у шапіто Madame Solange d’Atalide. Ось як про французький цирк писали у Czernowitzer Allgemeine Zeitung, 28 серпня 1909 року.

Лише кілька днів!
Czernowitzer Allgemeine Zeitung, 29 серпня 1909 року. Сirkus Angelo

Cергій Осачук звернув увагу і на те, що сто років назад Арнольд Шварц порівнює журналістів того часу із священниками. Він ставить їх в один ряд. Журналіст повинен бути свідомий кожного написаного рядка, сказаного слова, зробленої публікації. Через те, що це все є зерна, які вони вкладають у грунт розвитку цього суспільства.
Відчуття високої відповідальності, саме воно було запорукою миру, конструктивної співпраці у Чернівцях…

І ще така історія, яка мені запам’яталася, що переповів Cергій Осачук.

Під час Першої світової війни російські окупаційні війська вивезли не тільки обладнання Чернівецького університету, але й друкарське обладнання. Альфред Шварц, повернувшись в Чернівці, почав збирати залишки друкарських машин, щоб знову відродити хоч якусь газету. Виявляється, вкрадене друкарське обладнання після Першої світової війни використовувалося урядом УНР для друку грошей. Про це відповів Альфреду Шварцу командуючий німецьких військ з Києва (може і сам генерал-полковник Герман фон Ейхгорн, голова Київського угруповання німецьких військ)…
У Києві стояли німецько-австрійських війська згідно Брестського миру і контролювали поставки харчування. Але врешті решт і війна завдала Німеччині величезних матеріальних втрат… Але це вже Версальський мирний договір…
Під час обговорення книги, питання були у журналістів, напевно, через спорідненість фаху. Можливо питання були і у не журналістів, але вони прозвучали подумки.

Думаю, що переказувати книгу немає сенсу.
Читайте, порівнюйте, мрійте і… отримуйте задоволення…

©Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Презентація книги Арнольда Шварца «Ревю одного журналіста» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юрія Крисіна відпустили на 2 роки випробувального терміну. Вирок вбивці журналіста В’ячеслава Веремія – шлях до безкарності. Так прокоментували в ОБСЄ рішення суду відпустити Юрія Крисіна під умовний термін.
У Шевченківському районному суді Києва суддя Олег Лінник виніс вирок Юрію Крисіну, фігуранту у справі про вбивство журналіста В’ячеслава Веремія – чотири роки ув’язнення. Але сяде Крисін, лише, якщо за два наступні роки порушить закон. Поки що його відпустили додому. Родичів загиблого та громадськість таке рішення шокувало.

Юрію Крисіну вже не вперше вдається уникнути відповідальності: 2008-го він убив людину, втім через два роки справу перекваліфікували з умисного на вбивство з необережності – й він так само відбувся умовним строком. І це далеко не повне кримінальне досьє Крисіна. Адвокат Віталій Титич вважає його дуже важливою фігурою в системі «тітуханів», зокрема, в Києві. Чоловік зазначає, що він керує бандами:
«В нього у Києві активи, будинок і все інше… Тому вони вирішили з його керівництвом – «мусорами» найвищими, – що він дає покази і отримує умовний вирок», – запевнив адвокат.
Занепокоїв такий поблажливий вирок і представники місії ОБСЄ. «Я серйозно стурбований вироком суду, який не зміг гарантувати в повному обсязі правосуддя для родини журналіста”, – переконаний представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Арлем Дезір.

За чотири роки після Революції Гідності більшість злочинів досі не розкрита. Вироки у справах отримали 48 осіб. Але ув’язнили лише одного «тітушку», який викрадав активістів. Вбивці ж майданівців досі на волі. У розстрілах звинуватили 24 бійців так званої «Чорної роти» Садовника. Сьогодні на лаві підсудних лише п’ятеро. Більшість вбивць втекли до Росії і навіть отримали там громадянство.

Але особи, які були в УБОЗі й керували «тітуханами», зараз у системі аваківській і керують внутрішньою безпекою. Нічого не змінилося. І не треба з цього дивуватися. Далі все буде тільки швидше, нахабніше і цинічніше, – додав адвокат Титич.

Нагадаємо, В’ячеслава Веремія, кореспондента газети “Вєсті”, вбили «тітушки» в ніч на 19 грудня 2014-го.

Загалом під час Революції Гідності загинуло 107 людей, повідомляє 24tv.ua

Запис В Україні тітушок кришують силовики спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Є на світі люди, чия енергетика, тобто лише одна їхня присутність змінює світ. Навіть удача усміхається тим, хто належить до їхнього оточення. Мені пощастило: маю таку подругу. Але поталанило й тисячам читачів газети «Буковина», які через публікації Валентини Мацерук хвилюються й радіють, обурюються й підтримують, «перетравлюють» таке непросте сьогодення. Втім, вона ніколи не нав’язує своєї думки, спілкуючись і в житті, і на папері толерантно і, я б сказала, весело й захоплено, спокійно підводячи до аналізу та переосмислення. За потреби, звичайно ж. Та це, звісно, не єдині чесноти моєї подруги, про які я ще скажу, бо   завтра у  Валюші – Валентини Петрівни  Мацерук – ювілей. Тож її вітають друзі, яких у неї ой як багато! Принаймні, в моєму оточенні немає людини, в якої було б їх більше. Коли ж замислилася над тим, чому так, то зробила відкриття: просто Валя являє собою свято. Тому й щастить тим, із ким вона дружить і кого любить, бо її основним даром є вміння робити простір довкола себе кращим, добрішим і… веселішим. І це при тому, що життя її не пестило, а навпаки, постійно випробовувало на міць і, мабуть-таки, було до неї надміру жорстоким.

Ще замолоду зазнала чимало гірких втрат – перша дитина, коханий чоловік і талановитий журналіст-прозаїк Григір Мацерук, із яким я, до слова, вчилася на одному курсі. Відсвяткувавши 27 років, він через тиждень залишив Валю назавжди самотньою. Та за короткий вік устиг стати письменником. До 50-річчя від дня народження чоловіка Валя із сином Артемом видала величезний том його творів.

Але стреси у будь-якому віці, навіть молодому, не минають безслідно: діагностували у неї смертельну недугу, а син  тоді ще й школи не закінчив. Проте ця тендітна, завжди із сяючими очима і бездоганною зачіскою жінка не зламалася, встояла: її чарівна посмішка та щирий сміх якимсь загадковим способом пом’якшують щоденну жорсткість буднів, роблячи їх світлішими. Попри всі негаразди, Валентина вміє бути щасливою і робити такими людей довкола себе. Коли вона в компанії, про нудьгу забудьте: буде весело й цікаво. А візьме до рук гітару, то будете мріяти, плакати чи сміятися, одне слово, як казали древні греки, отримаєте катарсис по повній. А кількість пісень, які вона знає, просто не піддається обліку. До речі, талант до пісні, до рукоділля в неї від мами, а вроджена грамотність, уміння викласти матеріал і любов до слова – від батька, який теж був журналістом. І чи не щоранку вони із сином Артемом починають день грою у слова, переставляючи в них склади. Якось я була свідком цього і мушу сказати, що виходить дуже весело. До того ж, і мозок та пам’ять тренуються.

Аура в оселі Мацеруків така, що ноги туди самі ведуть. І до Валентининого кабінету всі заглядають – на каву чи чай або просто перекинутися кількома словами. Можливо, саме це створює Валентині постійні стресові ситуації, бо, як правило, самотні та нещасні обирають її «жилеткою», в яку скидають свої негативи. А їй потім доводиться все це розгрібати. Важко і, мабуть, не зовсім справедливо, та вона жінка сильна і мужня, хоча на вигляд тендітна й ніжна.

Познайомилися ми з Валентиною Моржухіною  (дівоче прізвище та літературний псевдонім) під час навчання на журфаці Львівського університету: мешкали в одному гуртожитку, займалися громадською роботою, художньою самодіяльністю. Її батько – росіянин. Маму-волинянку зустрів під час війни, визволяючи Західну Україну. Побачив – і закохався з першого погляду. Пообіцяв після закінчення війни знайти її – слова свого дотримав. У любові народили трьох дітей – двох донечок і сина.

…На Буковину Валя приїхала з чоловіком, якого запросили кореспондентом до газети «Молодий буковинець». Спочатку Мацеруки мешкали у друзів по факультету – талановитого подружжя Краснодемських, які працювали тоді в «газеті «Радянська Буковина» (нині вони у Києві, та досі підтримують тісні стосунки). А потім уже у Валі, після того, як вони з Григором отримали двокімнатну квартиру, мешкали почергово кілька сімей молодих журналістів. Це були щасливі часи молодості, коли ще нікого не зіпсувало квартирне питання.

А які свята організовувала Валя у «Молодому буковинці»! І КВНи, і зустрічі з читачами, для яких створювала сценарії та була ведучою. А ще писала прикольні вірші-привітання до дня народження колег і друзів – могла б уже випустити книгу застільних віншувань…

Коли ж перейшла до газети «Буковина», то під час спільного святкування колективом Дня журналіста заступник головного редактора, покійний уже Григорій Шабашкевич захоплено зауважив, прослухавши її пісні під супровід гітари: «Із такою програмою до нас іще ніхто не приходив!».

Напевне, тут треба сказати, що Валентина Петрівна – заступник головного редактора найстаршої газети нашого краю – «Буковина». І варто наголосити також, що її «золоте» перо відзначене званням заслуженого журналіста України. Та, гадаю, все це не є головним серед її чеснот, хоча без улюбленої роботи себе не уявляє і віддається їй сповна, переживаючи і проживаючи кожний свій матеріал. Ось і сьогоднішній її спогад про Назарія Яремчука свідчить  про небайдужість до своїх героїв, які назавжди залишаються в її душі. А ще вона не тільки творча людина, а й надзвичайно щедра: скільком молодим передала свій досвід, не ховаючи його у запаснику. Адже не кожному під силу написати так, щоби читач буквально відчув героя і закохався в нього. Водночас її критичні виступи мали колосальний резонанс ще з часів перебудови. Понад 25 років минуло, а й досі пам’ятаю «Тріщину» – публікацію Валі Мацерук у «Молодому буковинці». І, мабуть, не тільки я. Тоді вона була завідувачкою відділу шкільної та студентської молоді. Тож недарма отримала й  знак «Відмінник освіти».

Мені здається, що у Валентини нема недоброзичливців. Їй вдається якимсь чином здружитися навіть з тими, кого критикує. Гадаю, це від її сердечності та щирості. Люди ж відчувають, коли до них ставляться відкрито і по-доброму. А по-справжньому любити людей – це талант, який дається одиницям. У Валюші його – аж по самі вінця.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Про унікальну журналістку, яка творить територію любові, добра і світла спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Понад 30 років проминуло від смерті Григора Мацерука. Йому тоді щойно виповнилося 27. Без батька виріс однорічний на той час син Артем. Згадати ж про молодого талановитого автора й журналіста «Молодого Буковинця» могли лише друзі родини Мацеруків, колеги-журналісти. Усі решта  присутніх – друзі Валентини Петрівни й Артема, журналісти, письменники, науковці-філологи, освітяни, артисти обласної філармонії – за життя Григора не знали, але прийшли на цей вечір на світло його слова, й пам’яті.

І почин вечора був відповідний: хвилиною мовчання пом’янули загиблих на Майдані, а солістка обласної філармонії Олена Урсуляк виконала «Отче наш» у вокальному варіанті.

Ведучий вечора, друг молодості сім’ї Мацеруків, журналіст і поет, головний редактор «Буковинського журналу» Мирослав Лазарук згадував, що вже в ті роки в Григорові Мацеруку помітні були дві риси, зумовлені тим, що він знав про свою важку хворобу, про обмеженість відведеного йому на Землі часу. Григір був надзвичайно дорослим, зрілим автором на свої 25-26-27… І ще одне: він дуже активно жив і працював, заповнював роботою вщент свої дні – поспішав жити, встигнути, здійснити задумане…

Богдан Загайський, нині головний редактор «Молодого буковинця», так само, як і його однокурсник на львівському факультеті журналістики Мирослав Лазарук, знали Мацерука з років студентства (вони поступили на перший курс, коли Гриць перейшов на п’ятий), і фактично з легкої руки Григора обрали для подальшого життя й праці Буковину.

Перші роки на Буковині для цих молодих журналістських сімей були дуже насиченими. Це ж була молодість: перша робота, народжувалися й підростали діти, допомагали одне одному чим могли, прихищали, часом на кілька років, у своєму житлі… Хіба таке забудеш?

Богдан Володимирович до головних рис обліку Мацерука додав максимальну правдивість. І це в ті часи, коли саме правди говорити не можна було.

І ще один жаль з оповіді Загайського: так і залишився нездійсненим задум Григора Мацерука написати тритомний роман-епопею з історії Буковини. Хоча автор устиг зібрати для цього твору багато матеріалів.

Професор-філолог Лідія Ковалець жалкує, що за життя не була знайома з Григором Мацеруком. Але, ознайомившись із його творчістю, наполягла, аби твори Григора долучили до «Антології письменників Буковини» і навіть написала до них вступну статтю.

Атмосфера вечора – майже сімейна. Друзі згадували улюблені пісні Григора – і присутні мали нагоду послухати їх у виконанні заслужених артистів України Василя Пиндика («Досвіт встали козаченьки») та Івана Дерди («Горіла сосна, палала…»), й самі підтягували.

Читачі Григорових творів зазначають, що Григір Мацерук належить до тієї частини української інтелігенції, яка ніколи на втрачає свого хліборобського коріння і не цурається його. Автор постає як людина воднораз відверта і… цнотлива. Це дуже рідкісне явище нині, коли професія журналіста  мимохіть накладає на багатьох її представників деякий полиск цинічності – коли справжньої, коли удаваної.

Хто зна, чи не пролетів би Григір Мацерук яскравим болідом на небі української літератури і згас – а ми ж знаємо такі приклади, якби не вірна подруга. Вічно 27-річному Григорові пощастило на дружину. Молода вдова Валя усе подальше життя своє присвятила синові і пам’яті чоловіка. Це її стараннями зібрані обидві книги Мацерука  – заповідаю довго жити» і «По кому росте трава». Та й на сина йому пощастило: ставши дорослим Артем долучився до випуску другої книги батька.

Різні спогади звучали того дня – і студентські, й журналістські-письменницькі, й чисто побутові… І всі в один голос стверджували, що був би Григір живий – стояв би на Майдані.

Мирослав Лазарук підсумував такі спомини відомим висловом про те, що людина жива, поки її згадують. І зовсім не випадково завершив Іван Дерда імпрезу Гімном України, який співали усі присутні.

Григору Мацеруку завжди щастило на збіги й перехрестя…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Збіги життя й любові Григора МАЦЕРУКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото Руслана Козлова

– Пане Віталію, чому власне закинули фах учителя?

– Набридло отримувати зарплату майонезом чи оцтом. Це був саме той час, коли заробітну платню платили бартером, а у мене на той момент уже була сім’я і підростав син. Захотілося почувати себе нормальною людиною, щось змінити.

Саме тоді почав займався розвитком спорту, мав власний клуб карате у Чернівцях. А згодом пішов працювати до «Молодого буковинця» (1998-2001), спробував себе у ролі журналіста. І знаєте, вийшло!

Я вів тему регіонів, працював тоді з нашими районними власкорами. Багато матеріалів написав під рубрикою «Випробувано на собі»: мене такі речі дуже вабили. Все хотілося випробувати на собі… І в труні встиг полежати, і з тарзанки стрибнути. А потім… потім поїхав до Бельгії, це був 2001 рік. Я власне вирішив залишатися у журналістиці, але хотів спробувати якийсь інший рівень. Тоді й почав працювати в емігрантській пресі, у російськомовних виданнях, які є в Західній Європі. Це «Європа експрес», європейський додаток до «Аргументів і фактів», а газети «Новини Бенілюксу» вже й не має.

Там я познайомився з теперішньою дружиною, та й так і залишився жити за кордоном…

– Одразу ж «осідлали» журналістику?

– Ні. Працював у металургії, потім в ядерній енергетиці… Завжди шукав чогось такого, що могло якимсь чином пов’язати мене з Україною. Та від мене й вимагали наводити якісь контакти з Україною. На жаль, це мені не вдалося, бо, приміром,  наша українська металургія, перебуває ще на якихось радянських рейках. Так, наприклад, доменні печі в Європі не працюють ще від 50-х років. Тут зовсім інші нові технології, а в нас вони й нині використовуються. Щодо ядерної енергетики, то тут був маленький прорив, в тому сенсі, що у нас в Україні сталася Чорнобильська аварія. Тож із бельгійською фірмою українці запроваджували якісь чорнобильські проекти. Та саме в цей час мені запропонували попробувати себе на Радіо «Свобода». Я спершу відмовлявся, казав, що я газетяр, що радіо не для мене… Та якось воно все ж таки вдалося.

– Чи існує різниця між нашою та європейською журналістикою? І, якщо так, у чому саме?

– Я не можу сказати, що українська журналістика погана. Українська преса протягом останнього десятиліття здійснила неймовірний ривок уперед. Та все ж її великим недоліком залишається те, що, так чи інакше, але відчувається якийсь патронат, тобто причетність до інформації того, хто диктує правила гри. Хто це – власник, завуальований редактор, цензура чи самоцензура – немає значення. Головне, що це відчувається. Зрозуміло, що це присутнє і в європейській журналістиці, але не так масово, як в Україні.

– Чи є щось у європейській журналістиці таке, що вам дуже імпонує і, навпаки, те, що не подобається?

– Якщо брати до уваги ті роки, коли я працював журналістом в Україні, тоді у журналістів був якийсь свій підхід до висвітлення тем – був потяг робити журналістику на зламі мистецтва. У Європі ж цього немає вже дуже давно, десь, може, з кінця XIX та початку ХХ-го століття. Там журналістика – ремесло. Суха подача інформації, жодних літературних візерунків тощо. Хоча саме це в українській журналістиці мені дуже подобалося.

– А не пробували себе в телебаченні?

– Я вже давно відійшов від твердження «я газетяр і тільки газетяр». Я журналіст, тож  пробував себе й у телевізійній журналістиці. Часом, якщо є така потреба, виходжу в ефір від «Голосу Америки». Так було, наприклад, нещодавно, коли у Вільнюсі, де я був присутній, вирішувалася доля України. Та й зараз Радіо «Свобода» – це не просто радіо, яке говорить, а ще й показує. Наш сайт, особливо в дні Майдану, став дуже популярним. Спитаєте, чому? Бо в нас було дуже гарне покриття відео – саме того, що відбувається на Майдані. Та й прямі ефіри, скажімо, стають доволі частим елементом моєї роботи.

– У викладанні себе не пробували?

– Доводилося. Розповідав студентам Вільного Британського університету, куди мене запросили мої українські друзі, що викладають там слов’янські мови, про те, як працюється зараз українсько-російськомовному журналістові в європейському середовищі.

– А як вам живеться в європейському середовищі?

– Не можу сказати, що на всі 100%, бо мені не вистачає моєї буковинської родини, її  тепла, відчуття присутності. Та водночас я вже тривалий час проживаю і працюю за межами України. 12 років – це термін…

– Що, власне, ви висвітлюєте на Радіо «Свобода»? Які теми вас цікавлять?                                

– Висвітлюю все, пов’язане з Україною, і те, як Європа дивиться на Україну, як вона її сприймає, які події, яка інформація йде з боку Європи про Україну. Скажімо так: це є Україна в європейському контексті і навпаки – Європа в українському контексті

– Як часто відвідуєте Батьківщину?

– Раз на рік я точно буваю в Україні. Нині це вдруге, коли я потрапляю на новорічні свята з надією побачити сніг… Але щось не складається. А зазвичай приїжджаю влітку, бо дуже люблю наші гори, коли вони в зелені.

Якщо говорити про те, що змінюється в Україні, то зізнаюся: щоразу приїжджаю з надією побачити суттєві зміни на краще. Втім, зміни безперечно є, люди стали менш агресивними. Мені здається, що в Україні вже пройшов той бум невизначеності, яка відбивалася на поведінці людей. Я кажу про 2-тисячні роки.

– Чи знають європейці про українців, Україну?

– Коли я казав, що я українець, десь 2003 року, то європейці запитували: «Це де, в Росії?». А зараз все інакше. Перший поштовх дала помаранчева революція. Та найбільше цьому сприяв минулий рік, кажу зараз про 2013-й, про Євромайдан. Нині, як відомо, дуже популярна тема у газетах аналізувати рік, що минув. Так ось українці, я вам скажу, потрапили до переліку найгучніших подій 2013 року.

Фото з архіву В. Єреміци

– Зважаючи на останні події, що відбулися в Україні, як ви розцінюєте наші «нові закони», які ставлять журналістів узагалі поза законом. По суті йдеться про заборону на професію. Чи не так?

– Я вважаю, те, що зараз відбувається в українському медіа-просторі та й загалом з українською демократією – неприпустиме для держави, яка претендує називатися

європейською. Нинішня влада разом із провладною більшістю в Раді нагадують мені такий собі бульдозер із п’яним водієм: рівняє й зносить усе, що було такими трудами збудоване за останнє десятиріччя. Такими «успішними» темпами Україна може перетворитися на пустир уже найближчим часом. Це все мені дуже болить… Та, на жаль, сподівань на те, що функціонуватиме нормальне громадське й демократичне суспільство, стає все менше. Хотілося, щоби люди жили по-людськи і щоби їх не мали за бидло, як це все більше виглядає звідси, з-за кордону…

Лідія КИРИЛЮК, «Версії», фото Руслана Козлова

Запис Буковинець Віталій ЄРЕМІЦА, бельгійський журналіст: «Нинішня українська влада – це бульдозер з п’яним водієм…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про перші інтерв’ю, місцевих чемпіонів та… мстивого міністра – у розмові зі знаним спортивним журналістом напередодні Міжнародного дня спортивного журналіста, який відзначаємо 2 липня.

– Як ви потрапили до журналістики? Розкажіть про свої перші публікації…

– Мій перехід зі спорту до журналістики відбувся, так би мовити, «планово випадково». Коли зрозумів, що мій час у спорті минає, почав шукати можливості залишитися в спорті в іншій якості.

До творчості тягнуло з дитинства. Свого часу навіть посилав гуморески на спортивні теми до журналу «Крокодил». Щоправда, нічого не надрукували… Ще не завершивши спортивної кар’єри, спробував писати невеличкі інформації про успіхи колег-спортсменів. Звісно, починав з легкоатлетичних новин, бо в цьому виді спорту «варився». Першим надрукували в «Університетському віснику» інтерв’ю з моїм другом Ігорем Сурлою, він уже був у збірній України. Потім дописував у «Відродження», пару «інформашок» надрукував «Час». А перші гонорари заробив 1995 року в «Новій буковинській газеті», де редактором був нинішній віце-губернатор Георгій Галиць.

По закінченні істфаку пішов був на роботу в міліцію. Обіцяли перевести на спортивну роботу, та минуло півроку, а цього не сталося. І, щойно отримавши звання лейтенанта, я написав рапорт на звільнення. 1996-го, «транзитом» через ОДА  й будівельний технікум прийшов до «Молодого буковинця».

Пам’ятним був дебют на телебаченні. В ті роки на ТВА робили огляд преси – вустами представників газет. Якось Галиць був у відрядженні, то заступник редактора Ірина Садова взяла мене на той огляд. Зайшли до студії, де оператор Віктор Верхоляк «заспокоїв»: «Жодних дублів, все пишемо з першого разу!» І таки записали!

Потім Сергій Батюк залучав до роботи над «Спортхронометром» – так я «доторкнувся» і до телевізійної журналістики. Робив сюжети на представництві ICTV (10 канал), потім на «Ніко-TV» (майбутній 5 канал), де майже рік був автором і ведучим спортивної програми. Причому, як правило, над програмою працював уночі (крім денних зйомок). Писав до столичних газет. Одне слово, звичайна «журналістська суєта». Доводилося писати і на інші теми, але душею завжди був у спорті. Щиро вірю, що фізкультура і спорт, в т.ч. інформаційно-пропагандистська складова, допоможуть виправити катастрофічну ситуацію зі здоров’ям нації!

 2007 р., Олімпійський день, з молодшим сином Васьком на фініші. Фото Василя Кияшко

– Які журналістські матеріали вам найбільше запам’яталися?
– Багато чого можна згадати – не вистачить цілого номеру «Версій». Особливо приємно згадувати матеріали, з якими я, можна сказати, зростав разом з майбутніми нашими зірковими спортсменами. Пригадую, як записував інтерв’ю з юним Іваном Гешком після його перших успіхів на національній арені. Колеги в процесі підготовки матеріалу жартували, мовляв, ти задаєш запитання 20-30 секунд, а він відповідає: «Так», «Ні», «Напевно»… Потім я Івану згадав це, коли після годинного прямого ефіру на облдержтелебаченні він сказав: «Так швидко все минуло, навіть не встигли нормально поговорити». Запам’яталося й перше інтерв’ю зі справжніми зірками буковинського спорту лучницями Ліною Герасименко і Тетяною Мунтян.

Окремо стоять футбольні матеріали, адже з дитинства мріяв стати футболістом. Тож цікаво було зустрічатися вже в якості журналіста зі своїми нещодавніми кумирами.

А після матеріалу про встановлений у Львові юніорський рекорд Європи в потрійному стрибку в приміщенні головна героїня, Євгенія Ставчанська, розповідала, що її почали впізнавати на вулиці, брали автограф на «МБ» з її фотографією на першій сторінці. До речі, той рекорд досі залишається непобитим.

Або інтерв’ю для ОДТРК «Буковина» з маленькою ще Наталкою Лупу після її перемоги на на дистанції 1500 м на Європейському Олімпійському юнацькому фестивалі в Парижі. Нас з оператором завезли до неї в Маршинці. Я записувався для початку перед їхньою старенькою хатинкою і комок в горлі стояв. Я прихопив із собою кавун, то її молодші сестрички так зраділи, ніби я їм не знати що привіз, а не звичайний фрукт. Сім’я бідна, як, утім, у більшості інших наших відомих спортсменів. Радієш, коли бодай трішечки допоможеш талановитим землякам на шляху до великих успіхів!

З олімпійською групою підтримки ReD Foxes на Кубку України з боксу у Чернівцях

– Ваші враження від спортивної журналістики, зокрема, на Буковині? Чи  доводилося вам «вибивати площу» під спортивні публікації, переконувати редакторів видань, що спортивні матеріали в них мають бути присутніми?
– У нас область маленька і, відповідно, спортивна журналістика не численна. Та «нас мало, а ми в тільняшках». На жаль, поки не виходить хоча б цих кількох спортивних журналістів по-справжньому об’єднати в один «інформаційний кулак»:) Це й моя провина, адже мене обрали головою обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України. Колись пробував поспілкуватися «душевно» з колегами. Головне, що намагався і намагаюсь донести до них, – відчуття відповідальності за сказане, написане. І те, що ми повинні не просто складати речення зі спортивних термінів, а жити спортом, відчувати його пульс, розумітися на пріоритетах.

Щоби не було так, як нерідко в ефірах національних каналів, коли спортивний випуск або програму починають, як каже відомий тренер Денис Тищук, із зачіски Бекхема і бой-френдів Курнікової, а потім, поміж іншим, розказують, що наші стали чемпіонами в такому-то  виді спорту… На моє переконання, професійний спортивний журналіст повинен знатися на спортивних пріоритетах і відчувати справжню ціну тих чи інших успіхів, а не орієнтуватися лише на їхню словесну складову чи на офіційний чи неофіційний гонорар, який може «світити» за той чи інший матеріал і його позицію в ефірі чи на сторінці. Запитання про «вибивання площі» – це «в яблучко»: чимало було суперечок на цю тему. Через такі непорозуміння я фактично припинив співпрацю з газетами, перейшовши на спортивний портал (спочатку heshko.com, який був першим інтернет-ресурсом, присвяченим спортивному життю Буковини, а від 2009 р. ці функції «перекочували» на SportBuk.com).

Для мене завжди пріоритетнішими були матеріали про досягнення земляків! Хоча мені часто закидають: мовляв, кому цікаво читати про «якихось там місцевих чемпіонів». Але вони ставали чемпіонами України, а деякі – і Європи, й світу! Якщо ігнорувати їхні перші успіхи, скажімо, національного рівня, то з яким обличчам приходити за інтерв’ю, коли їхні досягнення зацікавили вже й загальноукраїнську пресу? Взагалі я переконаний, що у загальноновинному  виданні стабільне місце повинні мати всі «головні» теми, до яких належить і спорт. І буковинцям природніше дізнаватися про успіхи земляків, ніж про зачіску Бекхема.

На Говерлі з Олександром Громиком, який забіг на гору за 55 хв. 20 сек., потрапивши до Книги рекордів України

– Ви щиро переймаєтеся життям спортсменів і, насамперед, їхніми проблемами. Чи здатна журналістика практично допомогати їм? Чи, зважаючи на ваш «чиновницький» досвід, ви краще повернулися б до «влади», бо там, ймовірно, більше можливостей?

– Журналістику недарма називають «четвертою владою». Активне інформування про успіхи наших спортсменів і про їхні проблеми, певною мірою, впливає на реакцію владних структур. Не так, як це було за радянської системи, але все ж таки… Свого часу деякі люди з оточення перших осіб міста і області казали, що ми, журналісти, допомогли отримати квартири окремим нашим відомим спортсменам. І це чудово! Хоча, бачите, після Олімпіади-2012 поки що залишається перерваною традиція забезпечувати житлом у Чернівцях олімпійців і параолімпійців… Це тим більше дивно, що нині обов’язки мера виконує доволі спортивна людина Віталій Михайлішин. Не можу зрозуміти, чому все так розвивається… Та й обласна влада могла би не залишатися осторонь. Особливо якщо врахувати, що губернатор Михайло Папієв є головою обласного відділення НОК України. На Закарпатті цього року якось змогли за кошти обласного бюджету придбати квартири для своїх олімпійців!

…Чи хотів би повернутися до влади? Просто аби було, – точно ні! Взагалі я сильний противник нашої забюрократизованої і в багатьох випадках алогічної державної системи управління! Коли 2005 року найкращі спортсмени й тренери області таємним голосуванням рекомендували мене на посаду керівника крайового спорту, зробити той крок мені було непросто. Бо в душі я не чиновник. Але за допомоги відмінного спортивного чиновника Богдана Вітовського, який працював зі мною заступником, ми дещо зробили-таки! Про те, що на Буковині покінчили зі «спортивним відкатами», досі згадують у спортивному середовищі в різних регіонах. У межах наших повноважень ми навіть скоротили кілька посад чиновників. Коли ініціювали створення в районах на базі освітянської та «колосівської» спортшкіл однієї районної ДЮСШ, яка була б підпорядкована відповідному владному підрозділу з питань фізкультури і спорту, це збурило великий спротив. Хоча ми акцентували, що йдеться не про те, щоби когось викинути на вулицю. Просто було б менше функціонерів і більше практичної роботи. Депутати почали «захищати спорт», ніби що більше чиновників, то краще в нас спорт розвивається.

Не може бідна країна дозволити собі утримувати такий величезний штат чиновників, які виконують часто непотрібні з точки зору практичності та здорового глузду функції! І стосується це не лише спорту…
– Нагадайте нашим читачам про славно(сумно?)звісний «смс-конфлікт»: як мстивий міністр забрав два спортивні майданчики у Буковини…

– «СМС-конфлікт»? Це окрема тема. Влітку 2008 р. не зміг поїхати на колегію Міністерства до Києва, бо організовував спортивні заходи – до Дня журналіста, до речі. Заступник був у відпустці. Набрав міністра Юрія Павленка і попросив з розумінням поставитися до цього. Він сказав, нехай йому губернатор напише, що я не можу їхати на колегію. Володимир Куліш був у відрядженні, тож відправили відповідного листа за підписом першого заступника Віктора Павлюка. І вже десь за півгодини після скинутого факсу, мені зателефонував заступник міністра Драпушко, накричав, що, мовляв, «всі можуть, а ти не можеш» і кинув трубку… Я спробував його набрати, але через комутатор потрапив до іншого кабінету. Почав набирати Павленка, той не брав трубку. Тоді написав йому: «Дякую за «розуміння». Подзвонив Драпушку, «вичитав» і кинув трубку. Напевно, він уявив себе партійним босом радянських часів. Але я безпартійний.

І після цього закрутилося… Можна уявити собі рівень міністра, якщо він зачитував це повідомлення на колегії. Потім на нараді попросив терміново знайти для нього весь негатив по Чернівецькій області в напрямках сім’ї, молоді та спорту. Більше він на дзвінки від мене вже трубку не брав. Хоча до того спілкувалися і через СМС, у мене досі є повідомлення від нього, це нормальний сучасний спосіб спілкування.

Найгірше, що через цей смішний конфлікт Павленко тоді відібрав у нашої області два майданчики зі штучним покриттям, які мали бути облаштовані у Кельменцях та Сокирянах. На всю країну вже адреси були оголошені. Я сказав одразу, що звільняюсь, але нехай не киває інших. І звільнився. А майданчики так і не повернули. На письмові звернення від ОДА, з якої радості забрав майданчики, Павленко так і не відповів,. І лише через рік, на запит народного депутата Петра Гасюка він двічі нахабно відбрехався. Причому вдруге вже й не став підписувати сам, доручивши це заступнику. А на моє письмове прохання провести службове розслідування за фактом листа-наклепу на мене з боку Павленка, на жаль, не відреагувала ні попередня, ні наступна владні команди…

– Зрозуміло, чому. Як відомо, перший запис у трудовій книжці Павленка – міністр. Він призначений з самої «гори»…

– Повернутися я міг би, якби була реальна можливість провести якісь системні зміни або реалізувати якийсь серйозний спортивний проект, наприклад, будівництво олімпійської бази на найвищій в Україні «плоскій» горі Томнатікул в Путильському районі (1580 м над рівнем моря). Спортінтернат в Кіцмані так і не вдалося запустити повноцінно, хоча влада ніби підтримувала цей проект. І нині теоретично підтримує, але практично чомусь не дуже…

– Чи можливе для вас життя без спорту? А ще й без клавіатури? Ким мріяли стати в дитинстві?
– Переважно мої мрії стосувалися спорту. То хотів, аби мене віддали в Москву в хокейну школу ЦСКА (бо ж хокей в ті часи був ще популярнішим, ніж тепер), то хотів стати футболістом і кілька років щодня (без жодних вихідних) робив певний комплекс вправ з м’ячем, потім знайомі дивувалися, що легкоатлет може так з м’ячем обходитися (якось на очах у футбольної компанії набив 4400 разів і зловив м’яч, бо вже сутеніло).

Думаю, життя без спорту, за великим рахунком, неможливе для більшості людей. Просто одні вміють прикрашати (і якісно покращувати) своє життя фізкультурою і спортом, а інші ігнорують це, усвідомлюючи або не усвідомлюючи, що втрачають можливість навіть своє здоров’я покращувати, аби довше тримати себе в гарній фізичній формі. Та я знаю, що «життя є і поза спортом». І без клавіатури я жив до 1998-го! У кожного щось в житті є більш пріоритетним. Головне, щоби ми працювали з душею і щиро! А якщо це ще й улюблена справа, як у мене, то… Яке тоді може бути у мене життя без спорту!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Георгій МАЗУРАШУ: «Цікавіше дізнаватися про успіхи земляків, ніж про зачіску Бекхема» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Василь Гринюк, заступник головного редактора газети «Молодий буковинець»

Народився я у горах, на Франківщині. З хлопцями ходив маланкувати – завжди на гуцула перебирався. По мені впізнавали нашу ватагу, бо всі були у масках, а я – без. Вдягався у гуцульський одяг, грав на гармошці і мусив, звісно, танцювати. Танці – то є файна штука! Це я люблю! Може, і став би хореографом, якби склалося…

З шостого класу почав дописувати до районної газети «Радянська Верховина». Старший товариш писав туди, то я й собі подумав: маю таку бібліотеку, книжки різні збирав, газети, чому би не спробувати?!

Маю чимало новел  – хороших, але не до кінця дописаних, – хотів би їх видати. Роки займався кримінальними розслідуваннями – от би зібрати та видати суто журналістську книжку! Назвав би її «Кам’яна багачка» – це я писав про жінку, голову колгоспу в Путильському районі:  люди на неї плакалися. Після мого матеріалу вона пішла у баптисти: дуже вже вразив її мій матеріал про неї… Або «ЧП районного масштабу» – був у мене такий матеріал про секретаря одного з райкомів партії на Буковині. Його син грозився мене застрелити. Але потім той синок спився, став якийсь такий бомж…

Василь Гринюк, балетмейстер Чернівецького муздрамтеатру ім. Ольги Кобилянської

Мені здається, бути правдивим журналістом в нашій країні важко. Я у своїй професії відстоюю власну позицію, бо інакше просто не досягаєш результату, а в журналістиці… мабуть, мені було би не дуже солодко. Бо бачу:  багато правдивих журналістів мають через  це багато проблем у житті. Я б журналістику не обрав – але тільки через те, що знаю, що з нею б мучився б …

Я провчився рік на хоровому відділенні. Але жив на квартирі  з хлопцями-хореографами. На їхньому курсі вчилися 7 дівчат і 6 хлопців. Тобто, їм не вистачало ще одного хлопця  до пари. Тож мене попросили з нею танцювати…

Хотілося б при драмтеатрі зробити «Театр танцю». Я люблю постановки з сюжетом, кількахвилинні вистави  – тільки у хореографії. Половина роботи тут йде через внутрішні монологи, через акторську майстерність. Театральний хореограф – він інший, ніж філармонійний. Бо я працював і артистом балету філармонії:  зазвичай там накатана програма, ти володієш певною технікою, тож відточуєш звичні постановки. В театрі ж ти весь час працюєш в різних стилях, актори балету мають багато тексту у виставах, грають багато ролей…

Запис Василі Гринюки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В арт-кафе «Shelter» журналіст Сергій Воронцов презентував «Книгу з повітря». Актори Незалежної театральної лабораторії допомогли автору «матеріалізувати» щирі життєві історії про чернівецького хлопчика, щасливішого за банкіра, та про вулицю Панську, про похорони сутенера і шкідливість алкоголізму, а також про внутрішній голос і… гостре бажання інтелігентного журналіста жбурнути каменюкою у вікно ОДА… 

Щоправда, презентував Сергій Воронцов книгу поки що віртуальну, адже методично ходити владними кабінетами та вибивати гроші на друк авторові забракло сил і бажання. Тому журналіст запропонував охочим купити права на книгу і видати її… чернівецьким контрабандистам!

Автор обіцяє невдовзі викласти електронний варіант книги в інтернеті.

– Купуйте книгу – це продюсерська пропозиція! Мені здається, це більш вигідне вкладення, ніж, скажімо, купівля ларків на Турецькій площі. Не знаю, як кому, але мені нецікаво бігати кабінетами, щось вибивати, а потім стояти зі сльозами зворушеності в очах, тримаючи в руках дорогоцінний томик… Я люблю ходити до лісу, а не до кабінетів. І вважаю, що марнославство – найсмішніше, що може трапитися з людиною…

За словами журналіста, бути автором книги – не його мрія.

–  Моя мрія – дізнатися, чому ми живемо, чому вмираємо і що означає слово «я», – зауважив Сергій Воронцов.

Сергій Воронцов: «Книга з повітря» – про наше провінційне містечко і його драму. Про наших земляків, які змушені були покинути місто, про те, як вони перетворилися на попіл і поставали з попелу. Про те, як раптово катастрофа вириває з міщанського життя і занурює у світ великих пристрастей і великих питань…»

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Сергій Воронцов шукає контрабандистів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Це науково-публіцистичний твір, – розповіла авторка. – Спрямований на студентів, аспірантів, науковців. Я намагалася зробити виклад читабельним і для широкого загалу. Адже це не тільки перше дослідження творчості Василя Кожелянка, але й взагалі перша книжка, присвячена Кожелянку. Я додала сюди спогади про Василя і власний – теж, вірші, присвячені йому, різні цікавинки.

Матеріали для публікації Антоніна збирала п’ять років. Деякі уривки текстів Кожелянко сам читав і коментував, отож, окремі його відгуки надруковані у книзі.

На думку авторки, Василь Кожелянко отримав за життя свою порцію визнання, читацької уваги та критики. Але відміряну і не дуже щедру. Тому вона переконана, що доки у Чернівцях та інших містах живуть друзі, знайомі, видавці та читачі Василя Кожелянка, у нас є спогад, а у Василя – майбутнє.

– Василь Кожелянко – це не минуле, Василь – це сучасне і майбутнє, – наголосив під час презентації Ігор БУРКУТ, політолог. – Мені доводилося спілкуватися з ним. І тепер, згадуючи можливості, які ми мали і які змарнували, я думаю: «Господи, а чим ми займалися, замість того, аби сісти та поговорити?» Про Василя можна багато говорити, та я би хотів сказати як політолог. Василь закінчив філологічний факультет, але за своїм характером був прекрасним політологом, бо дуже глибоко розумів ті події, що відбувалися у світі. Я гадаю, що з роками у творчості Кожелянка ми знаходитимемо більше, ніж бачимо зараз. Бо це – письменник, який відкриває перед нами майбутнє.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Письменник, що відкриває майбутнє Або Апокаліпсис Василя Кожелянка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Історія доволі короткого життя британського журналіста Гарета Джоунза заслуговує на зйомки не одного документального чи художнього фільму. І хоч найбільше його журналістське досягнення пов’язане з Україною, на жаль, небагато хто навіть серед інтелектуальних кіл нашої держави знає про цю легендарну персону.

25-річний валлієць Гарет Джоунз жив у доволі затишній міжвоєнній Великій Британії, закінчив Кембріджський університет, працював радником прем’єра Ллойд-Джорджа з міжнародних питань, як раптом його посилають на дипломатичне завдання у Радянський Союз, де він офіційно стає консультантом з радянської індустріалізації, але крім того працює журналістом.

Вже під час першої поїздки, 1930 року, Джоунз помічає негативи комуністичної системи: «Місцевий уряд – найжорстокіший з усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів. В Юзівці в перший день я зміг знайти лиш буханець хліба – і це був єдиний харч на весь день. Але багато робочих не мали навіть хліба і були занадто слабкі, щоби працювати».

Вдруге Гарет Джоунз приїхав до Радянського Союзу 1931 року, коли, між іншим, зустрівся із Надєждою Крупською, вдовою Лєніна, та подорожував індустріальними новобудовами країни.

Та найважливішим став третій приїзд Джоунза до СРСР у березні 1933 року, коли на територію України вже забороняли в’їжджати іноземцям. Це не зупинило Гарета, і він, сівши на потяг «Москва-Харків», здійснив подорож нелегально. Замість комуністичного раю, байки про який розповсюджувала радянська пропаганда, замість щасливих землеробів, які спільними зусиллями вирощують зерно на благо країни, співаючи при цьому веселі пісеньки про доброго дядю Сталіна, Джоунз побачив пекло: і дітей з розпухлими від голоду животами, і тіла мерців, які по кілька днів лежать на безлюдних вулицях, і порожні вимерлі села. Покинувши Радянський Союз, Гарет Джоунз написав статті у провідних світових виданнях, в тому числі й у «New York evening post» та «Manchester guardian», де говорилося про те, що в Україні голодомор. Він писав: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач:«У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо з голоду».

Одна з публікацій Джоунза у Manchester Guardian. Заголовок: «Немає хліба!» Ґарет Джоунз чує голоси голоду по всій Україні – колишній житниці Росії»

Здавалося б, Джоунза, який наважився здійснити таку небезпечну подорож і розповісти про голодомор в Україні, мав би похвалити західний демократичний світ, але проти нього навпаки піднялися журналісти багатьох країн на чолі з уже знаменитим Пулітцерівським лауреатом Волтером Дюранті. У газеті «New York Times» Дюранті називає Джоунза відвертим брехуном і зазначає, що росіяни (маючи на увазі громадян цілого Радянського Союзу) голодні, але не помирають із голоду.

Причиною могла бути в тому, що того часу радянська влада заарештувала шістьох британських інженерів і західній пресі натякнули, що доля цих людей вирішується у залежності від реакції на статті Джоунза. Хоча американський журналіст Юджин Лайонс у своїх мемуарах був більш відвертим: «У Москві чи в Берліні, в Токіо чи в Римі – спокуса для діючого репортера лежить у сфері конформізму. Набагато зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію, призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж зіткнутися ніс у ніс із розгніваним цензором і дверима кабінетів, які зачиняються перед тобою… Ми визнали цього чортового Джоунза брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоби заспокоїти свою совість».

Звісно, після цього Гарету Джоунзу заборонили в’їжджати в СРСР, а питання голодомору зникло зі шпальт газет. Того ж 1933 року Джоунз першим з іноземних журналістів летить в одному літаку із Гітлером, після знайомства з яким передрікає початок Другої світової війни. Описуючи свій політ із канцлером Гітлером, Джоунз зазначає: «Якщо цей літак впаде, історія західного світу назавжди зміниться».

Пророцтва молодого журналіста справдяться, але сам він того вже не побачить, адже за два роки, 12 серпня 1935 року, Гарета Джоунза, якого журналістська доля занесла на Далекий Схід, уб’ють у Маньчжурії (територія сучасного Китаю) за досі нез’ясованих обставин. Історики називають імовірними убивцями агентів радянської розвідки.

За своє коротке – без одного дня тридцятирічне – життя Гарет Джоунз відвідав безліч країн світу, був особисто знайомий із провідними політиками свого часу, та все ж найбільшим досягненням валлійця була небезпечна тритижнева подорож епіцентром голодомору та його статті про цю трагедію у світових виданнях. Пам’ятають про нього і на батьківщині, в Уельсі,  пам’ятають і в Україні.

Розповідаючи про Гарета Джоунза, слід згадати і про його послідовника, Джеймса Мейса, громадянина США, який продовжив справу сміливого валлійця, досліджуючи питання голодомору 32-34 років. Завдяки Мейсові, питання про голодомор на Україні було реінкарноване та повернене на світові шпальти. Присвятивши все життя дослідженню голодомору, Джеймс переїхав до Києва й одружився з українкою. Але 2004 року могутнє серце цього дослідника перестало битися.

Голодомор

Деякі люди, серед них і політологи, і навіть журналісти, які вважають себе за великих професіоналів, кажуть: «А нащо вам той голодомор, навіщо вам ритися в тих кістках, у тому давно забутому минулому? Пишіть краще про квітуче майбутнє». Інші – пам’ятають, згадують, досліджують, а ще інші – відчувають, що голодомор і досі присутній в кожному з нас, вписаний в ДНК, усмоктаний з материнським молоком.

У соціальних мережах поширювалось інтерв’ю якоїсь жінки, депутата з Луганщини, де вона в День пам’яті жертв голодоморів заявила, що жодного голодомору не було, і що вона жодної свічки на вікна не ставитиме, тим паче, в неї повен холодильник ковбаси і про який взагалі  голодомор може вестися. Оскільки це представниця комуністичної партії, яка – о, абсурд! – не заборонена в Україні і навіть має представників у верховній раді (рука не піднімається писати з великих «В» та «Р»), то визнання нею голодомору доведе всю плазунську нікчемність її існування.

Якщо звернути увагу на карту голодомору, то побачимо, що регіони, де був найгостріший голод, зараз найбільше зрусифіковані. І, на жаль, там, де голодомор був найбільшим, у його існування вірять найменше, а навіть якщо й вірять, то замовчують, посилаються на неврожай. Чому мені, хлопцеві з Буковини, де цієї біди саме тоді, на щастя, не було, це болить, а тих, хто буквально ходить по кістках померлих, – ні? Чому це боліло Джоунзу, Мейсу?

Я можу пояснити це лише страхом перед вибором. Адже живучи в регіоні, де лютував голодомор, як цинічно це не звучить, можна бути або нащадком тих, хто вбивав, відбираючи останні колоски, або нащадком жертви, яка випадково видерлася з лабетів голодної смерті. Існує й третій варіант: бути людиною приїжджою, якій узагалі те, що відбувалося на цій землі 70-80 років тому, «до лампочки». Саме тому, коли Ющенко почав підіймати питання про голодомор, воно виявилося таким болючим, так по-різному сприйняте хворим суспільством. Адже кожний відчував свою вину, кожний побачив скелет у своїй шафі, який приховувала радянська пропаганда. Ющенко зробив великий і важливий крок, хоча і програшний для особисто для нього.

Голодомор досі блукає Україною тінями: тих, хто ніяк не може «нахапатися», наїстися, накрастися, перебуваючи на будь-якій посаді, починаючи від дрібного чиновника, підприємця і закінчуючи президентом. Десь у тісних кровоносних судинах блукає це кредо: «Ти або вбивця, або жертва: або пан – або пропав». А жертвою бути не хоче жоден. Тому й ситуація в країні така: жменька панів – і безмежна біднота, між якими ніяк не може протиснутися середній клас. Той середній клас, який у тридцяті було вбито. Український  народ «підсадили» на наркотик страху стати жертвою, бути обманутим, бути «лохом», бути не при владі, не при зв’язках. Країні потрібен серйозний психологічний аналіз і курс реабілітації. Адже для того, щоби проблему побороти, її спершу треба виявити.

По-перше, сьогоднішній українець повинен зрозуміти, що він не винен у тому, що сталося, як, скажімо, сьогоднішній німець не винен у смерті євреїв за часів фашизму.

По-друге, він повинен назвати імена тих людей, які винні. Навіть якщо це його предки. Ось, наприклад, моя прабабуся, що жила на Харківщині, одружилася на моєму прадідові лише тому, що він в 32 році працював у райкомі, і таким чином вона врятувала від голодної смерті  родину із десятка осіб. Виявляється, мій прадід мав багато їжі, коли інші не мали і крихти.

По-третє, сьогоднішній українець повинен пообіцяти самому собі, що зробить усе, аби таке не повторилося.

По-четверте, сьогоднішній українець повинен пам’ятати про померлих. Звісно, не щодня і навіть не щотижня, а десь між іншим, наприклад, купуючи хліб, подумати про те, що 80 років тому в якоїсь людини цей хліб насильно відібрали і вона через це померла.

Шлях до одужання дуже непростий.

Замовчування

Повертаючись від наслідків голодомору, які відчуваємо сьогодні, до статтей Гарета Джоунза, запитуємо себе: а в чому ж подвиг цього журналіста? Як на мене, подвиг Джоунза – в його професійності. Цей британський журналіст на відміну від решти не просиджував у московських кабаках, п’ючи горілку разом із партійною елітою та розважаючись зі шльондруватими партфункціонерками, а потім надсилаючи до світових ЗМІ звіти про успіхи п’ятирічок. Гарет, почувши на вулицях Москви про біду в Україні, одразу помчався в епіцентр подій. А коли зібрав інформацію, то зробив усе, щоби світ про це дізнався. Не боячись дискредитувати своє ім’я – а, будучи розумним та передбачливим, він знав, що може натрапити на негативну реакцію, все ж у першу чергу дбав про головне завдання журналіста – повідомити світ, не мовчати. Гарет Джоунз показав себе з найкращого боку на тлі інших знаменитих коресподентів, які заради особистої зручності просто мовчали.

Замовчування – один з найбільших гріхів, який носить на собі людство. Якби ці журналісти не замовчували питання про голодомор, можливо, кількість жертв була б значно меншою. А це могли би бути сотні тисяч чи навіть мільйони людей. І десяток мільйонів ненароджених українців, які будували б разом із нами Україну. Якби уряди західних держав не замовчували фашистської проблеми, коли Гітлер анексував Австрію, напав на Чехію, розміри іншого геноциду – єврейського – були б теж значно меншими.

Замовчування – це глобальна проблема сучасної України. Ми замовчуємо, що від нас вимагають хабарі і тихцем їх даємо, ми замовчуємо, коли колегу несправедливо звільняють з роботи, ми замовчуємо, коли наших дітей погано вчать у школах і ВУЗах, а з нас іще й беруть за те навчання гроші, ми замовчуємо, коли нас погано лікують, а потім виносимо те назбиране замовчане зло у стосунки в сім’ї, у громадський транспорт, у шкідливі звички.

Замовчування у наших ЗМІ – тема особлива, про яку можна написати не одну наукову дисертацію. На жаль, велика кількість телеканалів, радіостанцій, видань виконує функцію окозамилювальної системи, яка тільки те й робить, що нахабно маніпулює суспільною думкою та заробляє на цьому немалі гроші. Це гігантська машинерія, складена із журналістів, верстальних апаратів, телекамер, мікрофонів, обкручена кабелями та радіохвилями, якою керують у своїх темниках напарфумлені, в дорогих краватках безликі сторожі системи, охоронці спокою «обраних». Телебачення перетворилося на суцільний інтелектуальний голодомор, на рекламу сюрреалістчиного раю, де «гламурні» напівроздягені дівчата танцюють і співають, а «сміливі» чоловіки влаштовують «пацанські розбори» з неймовірною кількістю зброї. Так, наче кожна друга українка – співачка, а кожен другий українець – найманець-кілер. І не кожен громадянин спроможний збагнути, що ховається під завісою цього гламурного раю.

На щастя, не все так погано в нашому домі. Є багато журналістів, редакцій, і навіть кілька телеканалів, які боряться проти темників, заангажованих редакторів і хамовитих депутатів. Боротьба важка, але чим менше ми всі будемо мовчати, тим легше буде відродити Україну, викорінити зло, розсіяне вранішнім туманом над державою.

Тим часом Гарет Джоунз давно вже у когорті тих, хто не хотів замовчувати. Серед цих обраних є і Стус, і Чорновіл, поети розстріляного відродження і шістдесятники, Гонгадзе і Політковська, брати Кенеді, Мандела, і Ганді. Це люди, які власний комфорт і безпеку проміняли на пошуки правди, на служіння людству. Сьогодні серед них назване ім’я Гарета Джоунза. Кожен журналіст, блогер чи просто той, хто вміє добре писати, повинен згадувати щодня праведників цього світу, згадувати їхні справи, будуючи новий світ, де зло не приховуватиметься замовчуванням.

Відповідальність

Як уже згадувалося, сьогоднішній українець не відповідальний за голодомор, але він відповідальний за пам’ять. Важливо не просто поставити в день пам’яті свічку на вікні й  помолитися за душі невинно убієнних, а й вийти на центральну площу свого міста і поставити свічку там. Важливо навіть на аватарах у соціальних мережах ставити зображення свічки, адже, поминаючи минуле, ми повинні дбати про майбутнє.

Важливо також, розмовляючи з людьми, які з тих чи інших причин не знають про голодомор чи не хочуть його визнавати, не банально ображати їх, а доводити свою думку, демонструючи документи: скидувати посилання на сайти про голодомор, принести книги, статті, фотографії. Звісно є такі особи, які ніколи не визнають правди, подібно луганській депутатці, оскільки їхній цинізм, їхня безсовісність не має меж. Таких людей треба просто ігнорувати.

Я більш ніж упевнений: якби хоча б мільйон свічок поставлять на майданах міст у День пам’яті жертв голодоморів, якби цього дня хоча б половина користувачів соцмереж замінили свої гарні обличчя на зображення запаленої свічки, то це одразу відобразилось би й на економіці країни. Адже без сильного суспільства, яке пам’ятає свою історію і цінує власну державу, не буває добробуту.

І ще одне: перебуваючи у Великій  Британії, а надто на безмежно красивому високому узбережжі Уельсу, не забудьте завітати до містечка Баррі, де стоїть меморіальна дошка Гарету Джоунзу, і поставити букетик не обов’язково дорогих квітів. Він за пишнотою не гнався, більше  – за правдою.

P.S. Було б дуже чудово перекласти й видати записники Гарета Джоунза українською (сподіваюся, що хтось це вже робить). Не менш важливо втерти носа Волтеру Дюранті і відібрати у нього Пулітцерівську премію, передавши її Гарету Джоунзу.

Максим ДУПЕШКО, письменник

Запис Гарет Джоунз: голос волаючого з пекла спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Журналістам бракує фаховості, – наголосив під час навколокнижної бесіди у  «Literatur Cafe» Олег Романчук. – І коли читаю газети, які мають непогані наклади, а там – і безграмотність, і невміле редагування… терпець уривається! Я час від часу телефоную до тієї чи іншої редакції й кажу:

– Друзі, ну не можна вживати ці кальки з російської!

– Та ви розумієте – тут така текучка…

– Та понаписуйте собі на стінах: не стакан – а склянка, не палатка – а намет, не бутилка – а пляшка!

– Моя книга «У пошуках Універсуму» – це спроба проаналізувати усі наші прорахунки, недоліки та досягнення – і виробити якісь стратегічні навики на майбутнє. Принаймні, подібне я намагався робити в кожній власній статті, починаючи з часу заснування журналу «Універсум» (грудень 1993 року), – зазначив Олег Романчук. Під однією обкладинкою автор зібрав вагому частину написаного за останні двадцять років: публіцистичні та наукові статті, роздуми, прогнози і спостереження…

– Книжка Олега Романчука має символічну назву — «У пошуках універсуму». Це справді робота пошуку сенсу незалежного життя українського соціуму. Річ системно-хронологічна. Це не історична послідовність фактів. Це не політологічні гадання на кавовій гущі: «А що буде, якщо…», – відгукується про книгу Юрій САЄНКО, доктор економіки й соціолог. – Це полотно, зіткане зі співставлень сучасних фактів, подій, думок, суджень сучасників і класиків — у кінцевому випадку з авторським аналізом, висновками і, де можливо, рекомендаціями…

– На жаль, починаючи від перших років незалежності, не дотримано нормального стратегічного плану розбудови держави. Менеджмент – він і в Африці менеджмент. Треба ставити мету, ціль, у який спосіб ти маєш цю ціль осягнути, які ресурси потрібні. І коли Леонід Данилович, ще в ранзі прем’єра, запитував депутатів парламенту: «Скажіть мені, що будувати? І я збудую!» – з нього сміялися, його фразу перетворили на жарт. А він же як менеджер (досвід керування Легмашем, Південмашем) ставив нормальне запитання! Проте парламент нічого толкового йому не міг запропонувати. Тому «маємо те що маємо», – зауважив пан Олег.

Зважаючи на викладацький досвід Олега Романчука (доцент кафедри журналістики), присутні журналісти спровокували автора дати власну оцінку і сучасній українській журналістиці.

– Україні катастрофічно бракує аналітичної журналістики, відповідних фахівців, – наголосив він. – Журналіст може бути добрим фахівцем лише тоді, коли він має відповідний фах: історика, фізика, математика, лікаря… Він дає йому можливості гарно аналізувати, глибоко мислити, і добре орієнтуватися в тій чи іншій царині галузі знань.

– Я кажу своїм студентам: ви приходите зі своєї шкільної лави непідготовленими до високої науки. Вам бракує слів, начитаності, і це перешкоджає нормально оформляти думки в складні, складнопідрядні речення, – наголосив Олег Романчук. – Жоден інтернет, жодне телебачення вам не допоможе, ви повинні працювати з книжкою. Тому що лише вона формує свій специфічний спосіб мислення, спосіб аналізу.

Чи не тому є сподівання, що і газети не так уже швидко вимруть?!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис «Україні бракує аналітичної журналістики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні, коли навколо події змінюють одна іншу з шаленою швидкістю, коли люди не встигають за цим рухом, коли в сучасній коловерті губляться духовні цінності, журналіст продовжує бути тим індикатором, який вимірює якість суспільства, і, врешті, своєю позицією, своїм словом його формує.

У тому, що суспільство формує журналіст, переконана заступник головного редактора – редактор відділу розслідувань львівської газети «Експрес» Світлана Мартинець. Її ім’я стало відоме широкому загалу через резонансну справу, що минулої осені вразила всю Україну, – викриття псевдопрофесора Андрія Слюсарчука, який, не маючи медичної освіти, проводив операції та вбивав людей просто на операційному столі.

           Гучне журналістське розслідування закрутилося зі… звичайного інтерв’ю

Підозра, що видатний український нейрохiрург, професор, доктор медичних наук, людина з видатними можливостями пам’ятi, генiй, якому нема рiвних, – зовсім не той, за кого себе видає, у Світлани Мартинець з’явилася там, де й подумати ніхто не міг. За дорученням редакції газети «Експрес» вона готувала матеріал про генія, який, не знайшовши себе в нашій країні, вирішив виїхати за кордон. Щоби втримати світило сучасної науки в Україні, видання запланувало підготувати матеріал про видатного науковця.

Але, взявшись за підготовку статті про професора, журналістка зіткнулася з тими проявами цієї особистості, на які зовсім не сподівалася. Людина, яка мала б бути інтелігентом до мозку кісток, виявилася хамовитим, боязливим, агресивним створінням, яке на звичайні запитання про біографію кричало в телефонну слухавку: «Я вам нiчого не скажу. Ви не маєте права мене перевіряти. Жоден журналiст не написав про мене правду. Жоден! I не напишуть! Нiхто нiчого не знайде! Нiколи! Я все знищив! Усе! Будуть писати – мозги по стiнах! Хай я сяду, але мозги їх – по стiнах!..»

Чому людина, про яку хочуть написати позитивну статтю, так реагує на звичайнісінькі запитання? Чому відомий професор кричить, що знищив усе?

Це насторожило журналіста з двадцятирічною практикою і… дало поштовх для продовження роботи. Але вже в іншому напрямку – викриття псевдопрофесора, про якого газети писали, що він – двiчi рекордсмен «Книги рекордiв України», запам’ятовує мiльйони цифр, у 9 рокiв, як дитина-вундеркiнд, закінчив школу, а у 12 став студентом Московського медуніверситету ім. Пирогова. Колишній президент Віктор Ющенко видав указ про створення Iнституту мозку, який мав очолювати «професор нейрохірургії» Андрiй Слюсарчук, а президент нинішній Віктор Янукович своїм указом призначив йому премію у розмiрi 150 тисяч гривень.

              Нейрохірург, який оперував людей, виявився… петеушником-убивцею

Газета залучила до розслiдування десятки журналiстiв, свої контакти на всiх рівнях. Журналісти витратили сотнi робочих годин, щоби зібрати документи та все перевiрити. Результат шокував – журналiстське розслiдування оголило разючi факти.

Андрій Слюсарчук нiколи не був дитиною-вундеркiндом, не вступав до росiйського медичного вишу, не має базової медичної освiти. Його дипломи фiктивнi. Вiдповiдно, вiн не міг бути анi професором, анi доктором медичних наук, ані нейрохiрургом. Справжня ж освiта цього «професора», за словами його реальних учителiв, – Бердичівська спецшкола-інтернат та Козятинське ПТУ за фахом «штукатур-плиточник-облицювальник» у Житомирській області.

…А його називали лікарем і допускали робити операції на мозку людей!!!

Усі, кого оперував сумнозвісний «доктор Пі», помирали через кiлька годин пiсля його «нейрохiрургiчних операцій».

Свiтланцi Вiцентович було лише одинадцять. Вона могла б ще жити довго. Їй потрiбна була допомога квалiфiкованого лiкаря. Але скальпель до рук узяв Слюсарчук…

44-рiчного Василя Кринiцького привезли до лiкарнi з важким отруєнням каналiзацiйними газами 11 серпня 2008 року. До нього кiлька разiв викликали санавiацiю з областi. 16 серпня з’явився Слюсарчук. Вiн узяв скальпель у руки. Сиротами залишились двоє дiтей.

33-рiчного Сергiя Шаварського можна було врятувати. Пацієнт помер. Усi шанси на життя у нього зникли тiєї митi, коли скальпель опинився у руках Слюсарчука – людини, яку теперiшнiй мiнiстр освiти Дмитро Табачник зробив «професором нейрохірургії».

На відео з однієї з таких операцій Слюсарчука чітко видно, як він витирає скальпель ватою i кладе її у мозок людини, яка на операцiйному столi стiкає кров’ю. «Лікар» нiчого не робить, щоб її спинити… Вiн не знає, як називаються хiрургiчнi iнструменти…

Бездипломний вихованець iнтернату, людина з манiакальними вiдхиленнями, бавилася в лiкаря, ставлячи смертельнi дослiди на важкохворих, безтямних, тих, хто не мiг себе захистити.

             Журналіст – не спостерігач. Він – здатен змінювати хід історії

Ім’я журналіста творять його справи. У кожного, хто займається цією професією, має бути матеріал, який приверне увагу суспільства. Саме такими є журналістські розслідування Світлани Мартинець. Вона, незважаючи на небезпеку, впевнено йде до кінця і відкриває суспільству очі на ті справи, про які боялися говорити навіть пошепки на кухні, від яких відверталися правоохоронці.

Специфіка роботи журналіста передбачає, що в цю професію йдуть тільки люди небайдужі.

– Якщо на дорозі лежить людина, повз неї, не зупиняючись, проходить інші люди: дев’ятеро пройдуть не допомігши, а десята – підійде, – каже пані Світлана. – Так от, саме ця людина і є журналіст.

Вона переконана, що суспільство формують журналісти. І якщо журналіст професіонал, він не робитиме різниці між людьми, бо для нього не важливо депутат перед ним чи безпритульний: журналіст має бути толерантним.

– Якщо перед  журналістом закривають двері, то він лізе у вікно. Така вже його доля,    – каже редактор відділу розслідувань львівської газети «Експрес» Світлана Мартинець. – Журналістика – не професія, а стиль життя. Щоби досягнути мети, журналіст має бути наполегливим, впертим і сміливим.

Підготувала Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Світлана Мартинець: «Суспільство формує журналіст» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Колишній головний редактор центральних телекомпаній країни, керівник кореспондентських пунктів у Варшаві, Лондоні, Москві та Римі, автор гострих військових репортажів з гарячих точок планети та книг з тележурналістики відвідав Чернівці. Бо саме його запросило посольство Франції в Україні для проведення 2-денного семінару у ЧНУ ім. Юрія Федьковича. До речі, Чернівці – одне з 4-х українських міст, які відвідав гість з Франції. Пощастило ще Одесі, Дніпропетровську, Черкасам.

Більшість обов’язків і прав журналістів як Франції, так й України збігаються, тільки реалізуються вони часто по-різному. І чи не найбільша є відмінність у тому, що іноземний журналіст – власник прес-картки ніколи не дозволить собі створювати комусь позитивний імідж у своїх матеріалах. Якщо ж він працює у певній піар-компанії, то це назавжди ставить хрест на його журналістській діяльності. У нас же, як правило, журналіст – універсальний: він може очолювати партію, видавати «незалежний» часопис та ще й «підробляти» у прес-службі. Іноземному колезі такий феномен було важко зрозуміти. Можливо, саме тому він утримався від критичної характеристики стану журналістики в Україні в цілому.

Дискусійними виявилися питання щодо замовних матеріалів, які для Франції є рідкістю, в нас – досить поширеним явищем. Напевне, це викликано різницею у доходах працівників ЗМІ. Так, за словами пана Маньє, журналіст-початківець у них отримує в середньому 2 тисячі євро за місяць. Український – разів у 20 менше. Попри те, що у Франції є журналісти, які заробляють понад 20 тисяч євро на місяць – це ведучі популярних шоу.

– Ваша журналістика дуже нагадує мені французьку 70-х років ХХ століття. Хочеться вірити, що використовуючи європейський досвід, Україні вдасться пройти цей шлях швидше – зазначив гість. – Ми у Франції вважаємо, що роль журналіста полягає в тому, щоб не стільки бути першим у розповсюдженні інформації, як бути переконаним, що ти розповсюдив перевірену і правдиву інформацію, – додав Стефан Маньє.

Разом з паном Маньє Чернівці відвідав перший секретар і радник з питань преси посольства Франції в Україні Емануель Берар.

За час свого перебування гості зустрілися з представниками місцевих ЗМІ, керівництвом області та міста. Окрім цього, пан Берар зустрівся з Генеральним консулом Румунії у Чернівцях Тетяною Попою, а також поспілкувався з представником опозиції – Головою обласної організації політичної партії «Фронт Змін» Максимом Бурбаком. На зустрічі з ректором ЧНУ Степаном Мельничуком та завідувачкою кафедри журналістики Любов’ю Василик французькі гості обговорили питання майбутньої співпраці.

Запис Між українською і французькою журналістикою – розрив у півстоліття спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме нині вже виповнилося 11 років з часу зникнення Георгія Гонгадзе. Традиційно цієї пори працівники ЗМІ згадують усіх колег, які загинули, виконуючи журналістські обов’язки, свічкою пам’яті. Серед них є і чернівчанин. І хоча він не журналіст за фахом, але…

Його ім’я – у Музеї новин Вашингтону

У круговерті знервованого і невпевненого українського сьогодення якось заблукало ім’я чернівецького історика і краєзнавця, позаштатного кореспондента харківського правозахисного бюлетеня «Права людини» Віктора Фреліха, який разом з журналісткою Людмилою Чередарик проводив незалежне розслідування причин невідомої чернівецької хвороби, маніфестним симптомом якої була тотальна алопеція (повне випадання волосся). Вона вразила сотні людей, та найбільше потерпіли діти. Пізніше медики назвали цю недугу хімічною екзогенною інтоксикацією – ХЕІ. Як відомо, Віктор Фреліх несподівано помер у віці 46-ти років 24 травня 1995 року в реанімації обласної лікарні. Як писали ті ж таки засоби масової інформації, його отруїли.

Сьогодні ім’я Віктора Фреліха знову спливло на скрижалі історії, але дуже гучно і потужно: його викарбувано надовічно у самому центрі столиці США Вашингтоні у Музеї Новин.

Цей, до речі, єдиний у світі музей індустрії новин, а також усього, що з ними пов’язано. Розташований між будинком Капітолію і Білим Домом поблизу Смітсонівського інституту, він займає 196 тис. кв. метрів і налічує 14 основних експозицій. Вони представляють всесвітню історію інформації та журналістики за 5 минулих століть: є там і галереї найпотужніших корпорацій та видань, як, приміром «Ей-Бі-Сі», «Тайм Ворнер», і галерея Берлінської стіни та ФБР, і книжкова галерея, а також меморіал журналістів…

Станом на нинішній 2011 рік у розділі «Україна в Меморіалі журналістів» викарбувані прізвища шести українських журналістів. Серед них – заслужений журналіст України Борис Дерев’янко, активний критик міського голови Одеси Гурвіца, застрелений вранці 11 серпня 1997 року дорогою на роботу; Георгій Гонгадзе, засновник і перший головний редактор газети «Українська правда», зниклий безвісти у Києві 16 вересня 2000 року; Ігор Грушецький, власкор київської газети «Україна-Центр», тіло якого було знайдено 11 травня 1996 року в м. Черкаси біля власного будинку; Володимир Іванов, головний редактор щоденної газети «Слава Севастополя», що був тяжко поранений внаслідок вибуху радіоактивного вибухового пристрою, закладеного в урну на автомобільній стоянці біля його будинку, помер 18 квітня 1995 року; Ігор Александров, якому 7 липня 2000 року в приміщенні телекомпанії «ТОР» у місті Слов’янську невідомі завдали смертельних поранень бейсбольними бітами, через кілька днів, не приходячи до тями, він помер.

У когорті цих відомих журналістів викарбуване й ім’я Віктора Фреліха з Чернівців, колишнього директора музею історії Чернівецького університету ім. Юрія Федьковича, голови чернівецького екологічного клубу «Зелене відродження Буковини».

В історії «чернівецької алопеції» й досі не поставлено крапку. Вочевидь, Фреліх вийшов на реальних винуватців?..

…Кращі лікарі Буковини нічим не змогли йому допомогти. Хто зараз, крім рідних і друзів, пам’ятає про Віктора Фреліха?

Запис Серед 63 загиблих – і чернівчанин Віктор Фреліх спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Правління Чернівецької обласної організації НСЖУ виступає проти політичних репересій, будь-яких намагань повернення до радянського авторитаризму, заявляє про намір неухильно відстоювати свободу слова, права людини задля майбутнього незалежної демократичної держави.

Звертаємось до голови НСЖУ Ігоря Лубченка з пропозицією звернутись від Національної Спілки журналістів України до Президента України Віктор Януковича – не допустити утисків демократії у будь-який спосіб, зберегти демократичні завоювання українського народу, які увінчалися створенням незалежної держави Україна.

Звертаємось до журналістів, керівників засобів масової інформації: неухильно дотримуватись професійних стандартів, принципів та журналістської етики; послідовно відстоювати конституційні права та свободи громадян, своєю працею допомагати у розбудові незалежної демократичної держави.

Обговорено та прийнято на засіданні правління ЧОО НСЖУ 9.08.11 р.

Запис Заява обласної журналістської організації спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– заявляє про підтримку непорушного права журналіста на професійну діяльність; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір;

– про неприпустимість неетичної поведінки стосовно журналістів і перешкоджання їхній професійній діяльності з боку депутатів чи будь-яких інших суб’єктів владних повноважень;

– звертається до органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та інших суб’єктів владних повноважень області з пропозицією відмінити процедуру акредитації журналістів, продемонструвавши цим повагу до засад демократії та свободи слова, гарантованих Конституцією України;

– забезпечити виконання законів України про інформацію, зокрема, «Про доступ до публічної інформації»;

– унеможливити прояви тиску на свободу слова та журналістів чи фільтрування інформації;

– поважати право журналістів на виконання своєї безпосередньої функції – інформування суспільства;

– нагадує журналістам про такий інститут захисту їхніх прав як посвідчення особи, а також про обов’язок об’єктивного і неупередженого висвітлення подій, явищ суспільного життя.

Напередодні 20-ї річниці Незалежності України правління обласної організації НСЖУ заявляє про свій намір послідовно відстоювати права і свободи людини, в т.ч. право громадян на отримання правдивої інформації, стояти на сторожі свободи слова і демократії.

Обговорено та прийнято 9.08.11 р.  на розширеному засіданні правління ЧОО НСЖУ

Запис Заява правління Чернівецької обласної організації НСЖУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Серед найпопулярніших професій у вступників – економіка, юриспруденція та з нинішнього року – журналістика. Окрім останньої спеціальності дві інших на ринку праці сьогодні зайві. Тож справжнє хвилювання чекає на абітуру попереду. Коли вже після не вельми напруженого навчання, сяк так оволодівши професією, шукатимуть роботу. Бо нинішня освіта, на жаль, не дає ні стовідсоткового володіння спеціальністю, ні місця роботи.

Як зауважив директор однієї фірми, серед його працівників вміє розрізняти та вирахувати периметр і площу картини тільки головний бухгалтер. Для рядового бухгалтера це – таємниця, хоча цьому вчать у середній школі.

Та все одно нинішнім вступникам не позаздриш. Точних даних про державне замовлення у вищих навчальних закладах поки що немає. Ціни ж на навчання виставили на сайтах тільки два виші – БДМУ та Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ. Найдорожче в останньому обходиться навчання на міжнародній економіці – 7470 грн на рік. Решта спеціальностей не опускаються нижче 5 тисяч. Щоправда, заочне навчання обійдеться батькам удвічі дешевше. Щодо підготовки майбутніх медиків, то за рік навчання на лікувальній справі треба заплатити 14 тис. грн, а на медичній психології – 11400. Щоби здобути рівень магістра за освітньою кваліфікацією «Сестринська справа» підготуйте 10 тис. грн.

На жаль, інші виші цін на свої послуги не виставили. Серед них і Чернівецький національний університет, Буковинська державна фінансова академія, Буковинський університет, Чернівецький факультет Національного університету «Харківська політехніка».

Новинка чекає претендентів, які вступають на спеціальність «журналістика» філфаку, – творчий іспит. Тут відмовилися від обов’язкових публікацій, оскільки це створює нерівні можливості для абітурієнтів: випускникам чернівецьких шкіл значно легше опублікувати свої матеріали, ніж, наприклад, абітурієнтам з віддалених сіл. Тому претенденти засвідчать свої здібності у письмовій формі. Вони відвідають змодельовану прес-конференцію,а потім за півтори години напишуть про неї у довільній формі. Але обов’язково яскраво та креативно, сміливо й нестандартно. І, не в останню чергу, грамотно! Оцінка – від 100 до 200 балів.

Інформація підготовлена студентами-практикантами філологічного факультету за спеціальністю «журналістика».

Запис Абітура нині – мов десантура спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минуло вже 30 років, відколи серцева недуга обірвала молоде життя талановитого журналіста та письменника Григорія Мацерука. Григір (а саме так називали його рідні й друзі) мчав по життю  із космічною швидкістю, тримаючи в собі циганчине пророцтво із фатальною цифрою 27, знаючи, що долею йому відміряно надто мало. Тому треба поспішати, встигнути зробити все, що задумав …

«Спадає на думку, що не випадково людина прийшла на світ, щоби, кажучи грубо-образно, рівно 27 років топтати ряст. – каже письменник Мирослав Лазарук. – Але ряст Григір не топтав – Григір топтав папір. Так немилосердно, наснажливо своїми прекрасними думками, образами…»Не встиг. Адже друзі, побратими по перу постійно згадують, скільки нереалізованих планів залишилося в цієї талановитої людини…

– Бог наділив Григора талантом величезним і нереалізованим, на жаль… – згадує письменника головний редактор газети «Молодий Буковинець» Богдан ЗАГАЙСЬКИЙ. – Хоч його проза залишиться в історії, її пам’ятатимуть і читатимуть, але, думаю, найкращі речі він не встиг написати… У нього був задум написати трилогію про історію Буковини, якої, до речі, і досі немає, повної епопеї про цей унікальний край, не подібний ні на ніякі інші…

Ми були більше друзі, аніж колеги. Якийсь час Григір був моїм керівником, дуже вплинув на мене як журналіст, проте таки нас поєднували більше дружні стосунки… Можу напевне сказати, що мене привів у «Молодий Буковинець» і на Буковину загалом саме Гриць. Тому що в мене як випускника факультету журналістики львівського університету було два направлення – сюди і в Миколаїв, в „Южную Правду”. Але я обрав «Молодий Буковинець» саме через те, що там працював Гриць. І зрозуміло чому – адже в такий вік і такий час ми були романтичними, і дружбу цінували більше, аніж якісь кар’єрні розрахунки.  А „Южная Правда” тоді була партійною газетою, і працювати в ній вважалося престижніше, ніж в молодіжці.

Я часто замислююсь, як від однієї людини може залежати доля багатьох, тому що через цю притягальну силу, яка була в Гриця, дуже багато людей приїхали на Буковину. Із різних країв – з Галичини, з Волині. Це справжній феномен, і ми вдячні за це Григору…

– У Львові ми вчилися на одному курсі, лише в різних групах… – згадує головний редактор газети «Версії» Людмила ЧЕРЕДАРИК. – У Гриця було багато друзів, навколо нього крутилося завжди багато людей, проте, як на мене, в нього завжди був свій закритий потужний внутрішній світ, в який він допускав дуже обмежене коло людей. Не знаю як, але в ті часи йому вдавалося говорити те, що він думає, робити те, що він хоче, тож можна було лише йому позаздрити і подивуватись. Ми жили поруч (в сусідніх будинках), і іноді мені доводилося чути від нього: «Я ще не додому, йду розмовляти з деревами». І він ішов. І це не було якоюсь позою чи малюванням, він дійсно так відчував світ, він так жив, так спілкувався…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії».

Запис Григір Мацерук: 30 років потому… спершу з'явиться на Медіа-Версії.