Є на світі люди, чия енергетика, тобто лише одна їхня присутність змінює світ. Навіть удача усміхається тим, хто належить до їхнього оточення. Мені пощастило: маю таку подругу. Але поталанило й тисячам читачів газети «Буковина», які через публікації Валентини Мацерук хвилюються й радіють, обурюються й підтримують, «перетравлюють» таке непросте сьогодення. Втім, вона ніколи не нав’язує своєї думки, спілкуючись і в житті, і на папері толерантно і, я б сказала, весело й захоплено, спокійно підводячи до аналізу та переосмислення. За потреби, звичайно ж. Та це, звісно, не єдині чесноти моєї подруги, про які я ще скажу, бо завтра у Валюші – Валентини Петрівни Мацерук – ювілей. Тож її вітають друзі, яких у неї ой як багато! Принаймні, в моєму оточенні немає людини, в якої було б їх більше. Коли ж замислилася над тим, чому так, то зробила відкриття: просто Валя являє собою свято. Тому й щастить тим, із ким вона дружить і кого любить, бо її основним даром є вміння робити простір довкола себе кращим, добрішим і… веселішим. І це при тому, що життя її не пестило, а навпаки, постійно випробовувало на міць і, мабуть-таки, було до неї надміру жорстоким.
Ще замолоду зазнала чимало гірких втрат – перша дитина, коханий чоловік і талановитий журналіст-прозаїк Григір Мацерук, із яким я, до слова, вчилася на одному курсі. Відсвяткувавши 27 років, він через тиждень залишив Валю назавжди самотньою. Та за короткий вік устиг стати письменником. До 50-річчя від дня народження чоловіка Валя із сином Артемом видала величезний том його творів.
Але стреси у будь-якому віці, навіть молодому, не минають безслідно: діагностували у неї смертельну недугу, а син тоді ще й школи не закінчив. Проте ця тендітна, завжди із сяючими очима і бездоганною зачіскою жінка не зламалася, встояла: її чарівна посмішка та щирий сміх якимсь загадковим способом пом’якшують щоденну жорсткість буднів, роблячи їх світлішими. Попри всі негаразди, Валентина вміє бути щасливою і робити такими людей довкола себе. Коли вона в компанії, про нудьгу забудьте: буде весело й цікаво. А візьме до рук гітару, то будете мріяти, плакати чи сміятися, одне слово, як казали древні греки, отримаєте катарсис по повній. А кількість пісень, які вона знає, просто не піддається обліку. До речі, талант до пісні, до рукоділля в неї від мами, а вроджена грамотність, уміння викласти матеріал і любов до слова – від батька, який теж був журналістом. І чи не щоранку вони із сином Артемом починають день грою у слова, переставляючи в них склади. Якось я була свідком цього і мушу сказати, що виходить дуже весело. До того ж, і мозок та пам’ять тренуються.
Аура в оселі Мацеруків така, що ноги туди самі ведуть. І до Валентининого кабінету всі заглядають – на каву чи чай або просто перекинутися кількома словами. Можливо, саме це створює Валентині постійні стресові ситуації, бо, як правило, самотні та нещасні обирають її «жилеткою», в яку скидають свої негативи. А їй потім доводиться все це розгрібати. Важко і, мабуть, не зовсім справедливо, та вона жінка сильна і мужня, хоча на вигляд тендітна й ніжна.
Познайомилися ми з Валентиною Моржухіною (дівоче прізвище та літературний псевдонім) під час навчання на журфаці Львівського університету: мешкали в одному гуртожитку, займалися громадською роботою, художньою самодіяльністю. Її батько – росіянин. Маму-волинянку зустрів під час війни, визволяючи Західну Україну. Побачив – і закохався з першого погляду. Пообіцяв після закінчення війни знайти її – слова свого дотримав. У любові народили трьох дітей – двох донечок і сина.
…На Буковину Валя приїхала з чоловіком, якого запросили кореспондентом до газети «Молодий буковинець». Спочатку Мацеруки мешкали у друзів по факультету – талановитого подружжя Краснодемських, які працювали тоді в «газеті «Радянська Буковина» (нині вони у Києві, та досі підтримують тісні стосунки). А потім уже у Валі, після того, як вони з Григором отримали двокімнатну квартиру, мешкали почергово кілька сімей молодих журналістів. Це були щасливі часи молодості, коли ще нікого не зіпсувало квартирне питання.
А які свята організовувала Валя у «Молодому буковинці»! І КВНи, і зустрічі з читачами, для яких створювала сценарії та була ведучою. А ще писала прикольні вірші-привітання до дня народження колег і друзів – могла б уже випустити книгу застільних віншувань…
Коли ж перейшла до газети «Буковина», то під час спільного святкування колективом Дня журналіста заступник головного редактора, покійний уже Григорій Шабашкевич захоплено зауважив, прослухавши її пісні під супровід гітари: «Із такою програмою до нас іще ніхто не приходив!».
Напевне, тут треба сказати, що Валентина Петрівна – заступник головного редактора найстаршої газети нашого краю – «Буковина». І варто наголосити також, що її «золоте» перо відзначене званням заслуженого журналіста України. Та, гадаю, все це не є головним серед її чеснот, хоча без улюбленої роботи себе не уявляє і віддається їй сповна, переживаючи і проживаючи кожний свій матеріал. Ось і сьогоднішній її спогад про Назарія Яремчука свідчить про небайдужість до своїх героїв, які назавжди залишаються в її душі. А ще вона не тільки творча людина, а й надзвичайно щедра: скільком молодим передала свій досвід, не ховаючи його у запаснику. Адже не кожному під силу написати так, щоби читач буквально відчув героя і закохався в нього. Водночас її критичні виступи мали колосальний резонанс ще з часів перебудови. Понад 25 років минуло, а й досі пам’ятаю «Тріщину» – публікацію Валі Мацерук у «Молодому буковинці». І, мабуть, не тільки я. Тоді вона була завідувачкою відділу шкільної та студентської молоді. Тож недарма отримала й знак «Відмінник освіти».
Мені здається, що у Валентини нема недоброзичливців. Їй вдається якимсь чином здружитися навіть з тими, кого критикує. Гадаю, це від її сердечності та щирості. Люди ж відчувають, коли до них ставляться відкрито і по-доброму. А по-справжньому любити людей – це талант, який дається одиницям. У Валюші його – аж по самі вінця.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
