20 лютого виповнилося б 60 років журналісту й прозаїку, лауреату обласної літературної премії 1983 року (посмертно), автору двох книг, жодної з яких сам не бачив, Григорію Гнатовичу МАЦЕРУКУ. Дружина Валентина Петрівна й син Артем ініціювали вечір-спомин. І хоча ці дні в усій Україні були жалобними, але імпрезу вирішили не переносити: надто лягають творчість Григора і його коротке життя біля спомину про Героїв Майдану.
Понад 30 років проминуло від смерті Григора Мацерука. Йому тоді щойно виповнилося 27. Без батька виріс однорічний на той час син Артем. Згадати ж про молодого талановитого автора й журналіста «Молодого Буковинця» могли лише друзі родини Мацеруків, колеги-журналісти. Усі решта присутніх – друзі Валентини Петрівни й Артема, журналісти, письменники, науковці-філологи, освітяни, артисти обласної філармонії – за життя Григора не знали, але прийшли на цей вечір на світло його слова, й пам’яті.
І почин вечора був відповідний: хвилиною мовчання пом’янули загиблих на Майдані, а солістка обласної філармонії Олена Урсуляк виконала «Отче наш» у вокальному варіанті.
Ведучий вечора, друг молодості сім’ї Мацеруків, журналіст і поет, головний редактор «Буковинського журналу» Мирослав Лазарук згадував, що вже в ті роки в Григорові Мацеруку помітні були дві риси, зумовлені тим, що він знав про свою важку хворобу, про обмеженість відведеного йому на Землі часу. Григір був надзвичайно дорослим, зрілим автором на свої 25-26-27… І ще одне: він дуже активно жив і працював, заповнював роботою вщент свої дні – поспішав жити, встигнути, здійснити задумане…
Богдан Загайський, нині головний редактор «Молодого буковинця», так само, як і його однокурсник на львівському факультеті журналістики Мирослав Лазарук, знали Мацерука з років студентства (вони поступили на перший курс, коли Гриць перейшов на п’ятий), і фактично з легкої руки Григора обрали для подальшого життя й праці Буковину.
Перші роки на Буковині для цих молодих журналістських сімей були дуже насиченими. Це ж була молодість: перша робота, народжувалися й підростали діти, допомагали одне одному чим могли, прихищали, часом на кілька років, у своєму житлі… Хіба таке забудеш?
Богдан Володимирович до головних рис обліку Мацерука додав максимальну правдивість. І це в ті часи, коли саме правди говорити не можна було.
І ще один жаль з оповіді Загайського: так і залишився нездійсненим задум Григора Мацерука написати тритомний роман-епопею з історії Буковини. Хоча автор устиг зібрати для цього твору багато матеріалів.
Професор-філолог Лідія Ковалець жалкує, що за життя не була знайома з Григором Мацеруком. Але, ознайомившись із його творчістю, наполягла, аби твори Григора долучили до «Антології письменників Буковини» і навіть написала до них вступну статтю.
Атмосфера вечора – майже сімейна. Друзі згадували улюблені пісні Григора – і присутні мали нагоду послухати їх у виконанні заслужених артистів України Василя Пиндика («Досвіт встали козаченьки») та Івана Дерди («Горіла сосна, палала…»), й самі підтягували.
Читачі Григорових творів зазначають, що Григір Мацерук належить до тієї частини української інтелігенції, яка ніколи на втрачає свого хліборобського коріння і не цурається його. Автор постає як людина воднораз відверта і… цнотлива. Це дуже рідкісне явище нині, коли професія журналіста мимохіть накладає на багатьох її представників деякий полиск цинічності – коли справжньої, коли удаваної.
Хто зна, чи не пролетів би Григір Мацерук яскравим болідом на небі української літератури і згас – а ми ж знаємо такі приклади, якби не вірна подруга. Вічно 27-річному Григорові пощастило на дружину. Молода вдова Валя усе подальше життя своє присвятила синові і пам’яті чоловіка. Це її стараннями зібрані обидві книги Мацерука – заповідаю довго жити» і «По кому росте трава». Та й на сина йому пощастило: ставши дорослим Артем долучився до випуску другої книги батька.
Різні спогади звучали того дня – і студентські, й журналістські-письменницькі, й чисто побутові… І всі в один голос стверджували, що був би Григір живий – стояв би на Майдані.
Мирослав Лазарук підсумував такі спомини відомим висловом про те, що людина жива, поки її згадують. І зовсім не випадково завершив Іван Дерда імпрезу Гімном України, який співали усі присутні.
Григору Мацеруку завжди щастило на збіги й перехрестя…
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
