ЗАВТРА

У нас сьогодні
дуже багато проблем,
Але головна –
це “завтра” передусім:
Почнеться співом недавньогрецьких сирен,
що виють Вієм:
в підвал! лягай!
поміж стін!

Чи співом пташок
Почнеться воно: фьють-фьють!
Який залітає у вікна натхненням снаги?
І шурхотом віників – двірники
Заметуть
підлогу подвір’їв
і вуличні береги?

У нас сьогодні проблема із “завтром”: як?
Яка погода? Принаймні, прогноз який?
Чи дощ звичайний?
Чи ряснокульний ляк?
А, може, той, що осліплює?
Дощ сліпий?!

Чи навіть злива –
бомби, як із відра?
Ти хочеш сонечка? Хочемо всі, авжеж!
Але ж сьогодні така неприродня гра,
Що замість сонечка – спалахи від пожеж.

Який на завтра
Планується раціон?
Білки-жири-вуглеводи…
Сніданок який?
Бо ж на обід буде просто бомбезний бульйон,
А ранком –
бенкет із ракет,
хочеш – їж, хочеш – пий!

Ти питимеш каву?
З цукром?
Ще й з молоком?
Хай пощастить!
А як ні – філіжанку сльози.
Слізки солені?
А ти їх –
одненьким ковтком.
Ні? То не пий,
просто плач, просто вий, голоси.

Бульйон вже у шлунку,
Хто з’їв,
той у вирві лежить…
А що на вечерю: дерунчики з ранок
чи ран?
Червоне вино?
Чи то келих із кров’ю дрижить?
Вино!
бо для крові потрібна цистерна – не дзбан.

А завтра туманно,
Безпланово, шкереберть,
В утробі “сьогодні” –
назад нема вороття.
Пологи опівночі:
завтра – нове життя…
І хай
не народжуватиметься більше смерть…

Наталія Куконіна-Самойленко, 2024

«Проводжаємо весну, зустрічаємо літо…» – 29 травня 2024-го  відбулося  чергове засідання клубу «Дебют-Читання» у Чернівецькій обласній науковій бібліотеці  ім. М.Івасюка. Модератор події: Ольга Серебріян,  відділ краєзнавства. Учасники заходу цього разу зустрілися із поеткою і казкаркою, перекладачем  Наталією Куконіною-Самойленко. Зараз пані Наталія проживає з родиною у Франції.

Тематика віршів, які читала Наталія Куконіна-Самойленко, була різноманітною. Це і відлуння подій сьогодення, трагедія  війни. І невеликі замальовки про буденне життя,  омріяний мир і гармонію. Знайшов своє відображення у виступі і цикл дитячих віршів. Ми мали можливість  не тільки  послухати авторський  текст, але на екрані побачити головних героїв і героїнь, які надихають пані Наталію у своїй творчості.

Наталія Куконіна-Самойленко, травень 2024

Наталія Куконіна-Самойленко, травень 2024

Наталія Куконіна-Самойленко повідомила про те, що планується публікація збірки віршів для дітей.  Певна частина накладу буде опублікована українською мовою, а певна – польською. Проілюструє книгу відома художниця Раїса Рязанова. Перекладачка на польську з української – пані Люція Ушакова, викладачка польської мови, членкиня Обласного Товариства Польської Культури ім. А.Міцкевича.

А у мене мама величезна,

Наче Сонце, що й вночі не щезне.

А якщо я раптом загублюся,

Я побачу Сонце та знайдуся.

Мама гарна:

усмішка широка,

сині коси,

три червоних ока.

А іще ховає десь зелене…

Найгарніша в світі

мама в мене.

Наталія Куконіна-Самойленко, березень 2024

.

Mama Marysi

Moja mama przypomina słońce,

Moc którego promienieje w nocy.

Jeśli nagle kiedyś stracę drogę,

Ujrzę słońce i ustąpią trwogi.

Mama piękna:

uśmiech ma szeroki,

siny warkocz

i czerwonooka.

A jeszcze jedno oko utajone,

Nie takie jak te inne, a zielone.

Teraz wszystko już o mamie wiecie,

Że najcudowniejsza jest na świecie!

Переклад: Люція Ушакова

Запис «Завтра – нове життя… і хай не народжуватиметься більше смерть…», – Наталія Куконіна-Самойленко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Муніципальній бібліотеці ім. Добрянського у камерній обстановці відбулась презентація проекту Чернівецької організації НСПУ «Антологія присвят»:  у серії «Серце-Логосу» побачила світ книга «За слово – словом…», присвячена добре відомій в Україні й далеко за її межами чернівецькій поетесі Тамарі Севернюк.

Це публікація зворушливих відгуків художників, літераторів, лікарів, журналістів, музикознавців, митців театру і кіно із фрагментами листування та щоденниковими записами. Це книжка щирих «віддяк колег, читачів та шанувальників слова поетеси за її правдиву і праведну працю».

Як висловилась директорка Муніципальної бібліотеки Леся Щербанюк, «поетеса Тамара Артемівна Севернюк сьогодні є автором понад трьох десятків книг поетичних, художньо документальних, публіцистичних, що виходили в Україні, Польщі, Німеччині… Про неї писали в Україні, Канаді, Румунії, Угорщині, Росії…Окремі твори перекладались німецькою, польською, румунською, італійською, угорською, вірменською, ідиш, англійською мовами.  Вона автор віршів до пісень композиторів Левка Дутківського, Леоніда Затуловського, Павла Дворського, Олександра Злотника, Анатолія Кос-Анатольського, Валентина Сільвестрова, Олександра Моргаєнка, Едуарда Качанова, Шуліка Фінгерова…Тамара Севернюк – Заслужений діяч мистецтв України, володарка Міжнародного Ордена Честі з титулом «Жива легенда». Лауреат знакових Міжнародних літературних премій Володимира Винниченка і Григорія Сковороди, інших численних нагород… »
Ця незвичайна жінка володіє даром, який далеко не кожному поетові дарує Всевишній. Простими на перший погляд словами поетеса Тамара Севернюк майстерно, щиро і водночас незвично сповідується перед читачем. Вона доносить Красу і Силу Великого Слова до читача, передаючи своїм задумом тонкощі найглибших і найсильніших емоційних переживань та найпотаємніші почуття, пов’язані з процесами нашого сьогодення, яке органічно співзвучне з настроями громадянського суспільства.

Зустріч з Тамарою Севернюк у Муніципальній бібліотеці – далеко не перша. Уже традиційно вона несе сюди для знайомства і обговорення усі досягнення свого поетичного таланту. І на нинішню імпрезу до чернівецької поетеси завітало чимало шанувальників її творчості з різних куточків Буковини ( і не тільки), серед яких велику частину складали її колеги по перу – знані в краї письменники, поети та журналісти, а також поети – початківці, ті, хто на літературній стежині робить перші проби пера. І більшість з них саме й стала колективним автором книги. Серед присутніх поетичного вечора були радіожурналіст Василь Карлащук, знаний в румуновних кругах перекладач Мірча Лютик, чернівецький поет-початківець Олег Віксіч, журналіст і поет, колишній редактор газети «Чернівці» Василь Бабух, колеги по перу з Вижничини та Сокирянщини, гість із Ніжина – поет, драматург і перекладач Володимир Гільчук, добре знаний в Чернівцях і за межами краю український поет-пісняр Василь Васкан, журналістка і поетеса Лариса Хомич тощо. Модерував зустріч Літературознавець і філософ, непересічний літератор Семен Абрамович, який назвав поезію Тамари Артемівни «духовною поживою і насолодою в золотому футлярі», яка «змальовує найінтимніші почуття сучасника обезбоженного світу, в якому відбувається девальвація Слова».

А показана на зустрічі документальна кінострічка про життя та творчий шлях Тамари Артемівни Севернюк, підготовлена  тележурналістками Валентиною Бондар та Антоніною Фантух із використанням відео від різних журналістів різних років, зокрема відомої ведучої мистецьких програм Жанни Одинської, має промовисту назву «Королева слова».

Вл. інф.

Запис «За слово – словом…» Присвяти Тамарі Севернюк у проекті Чернівецької організації НСПУ та Муніципальної бібліотеки ім. Добрянського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Назву однієї з понад десятка поетичних книг українського поета, журналіста, члена Національної спілки письменників України Миколи Бучка – «При світлі Слова» – обрали організатори для вечора-спомину  про нього у мистецькій світлиці «Місце зустрічі» Центрального Палацу культури Чернівців.

Стіни чернівецької «Текстилки» пам’ятають Миколу Івановича протягом багатьох років – і як кореспондента радіо об’єднання «Восход», і як поета на різних поетичних вечорах, і як організатора однієї з перших у Чернівцях і в Україні, як тоді казали, неформальної громадської організації – товариства «Оберіг»… Саме тут, у фойє першого поверху прощалися з Миколою Івановичем чернівчани перед його Останньою дорогою…

І дата для зустрічі обрана невипадкова: День Святого Миколая був улюбленим для поета, який багато разів організовував для наших містян, а надто для дітей, чудові свята, на яких давав змогу зустрітися з публікою вихованців різних чернівецьких студій. Тут звучали пісні, плавно рухалися танцюристи, схвильовано виголошували перші рядки юні поети…

У мистецькій світлиці під модеруванням доцента філологічного факультету ЧНУ Лариси Бережан брали участь митці, друзі та побратими поета, колеги-філологи, поети, музиканти, художники. Розпочав Імпрезу академічний камерний хор «Чернівці» під орудою заслуженого діяча мистецтв України Надії Селезньової – «Молитвою» на слова Миколи Бучка. Разом з автором музики до багатьох поетичних творів Надія Селезньова виконала кілька вокальних номерів. Має у своєму доробку пісні на слова Бучка і  співачка Лариса Белова. Так зійшлося, що музику до однієї з них написав заслужений діяч мистецтв України Леонід Затуловський, якого теж днями проводили в останню путь.

Варто зауважити, що просити когось виступити не довелося: всі, хто в житті, у своїй поетичній, пісенній та музичній творчості зустрічалися, дружили, разом працювали з Миколою Івановичем, охоче влилися у вечір-спомин. З цих спогадів поставав не показний парадний портрет, а жива людина з усіма сильними і слабкими рисами, людина, яку ми всі знали й поважали, якої нині нам не вистачає, хоча, як по-різному, але схоже висловилися поети Борис Бунчук та Мирослав Лазарук, справжнє розуміння місця Миколи Бучка в українській поезії, ще попереду…

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з Інтернету

Запис При світлі Слова Поета Миколи Бучка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

***

слово

побігло

кудись

і тільки про нього

і думка 

й душа

поранитись

може

упертим сучком

недовіри

байдужим камінням 

зневаги

і поглядом темним

намови

воно ж бо

недавно

народжене

мною

Кажуть, добре вино залишає по собі тривалий післясмак… Не знаю, чи можна застосувати цей образ до поезії, але з плином часу відкриваю все нові нотки, відтінки, відлуння у Поета Миколи Бучка.

Цієї неділі, на Спаса, Миколі мало би виповнитися 70. Лише 70. Хоча він майже на 2 роки пережив обіцяні колись дружині Світлані (жартома чи не дуже?) 67. Коли пишеш про Друга, важко втриматися від того, щоби поруч із цією особистістю не сказати щось про себе. Я не є ні біографом Миколи Бучка, ні дослідником його творчості. Та один раз все ж таки процитую сама себе. Колись, ще на першому курсі безапеляційно (як усе, що тоді казала чи робила…) заявила Анатолію Добрянському (мабуть, не треба пояснювати, хто це):  – Ми всі пишемо вірші. А Поет серед нас лиш один…

Сказала й забула це на довгі роки, аж поки не надійшли ці ювілейні дні – вже без Миколи. Згадується різне за понад 50 років. Але на першому місці – дбайливе, навіть трепетне ставлення Поета до Слова. Микола не обмежувався у своїй творчості лише натхненням, він шукав Слова як першовідкривач, гарував над своїми листочками, вишукуючи єдиного правильного, оглядав свою думку з різних боків, поки не збиралася вона у фокусі, як Світло… Недарма ж і книгу свою, і серію поетичних вечорів називав «При світлі Слова». Недарма ж і видання творів своїх студійців назвав «Світлослов». Невипадково ж наважився до першого речення Святого Письма – «Споконвіку було Слово,/ і Слово в Бога було,/ і Бог був Слово» додати власне, усіма його пошуками підтверджене «І Слово про це знає»…

Микола дуже обережно піднімався поетичними сходами до образу Тараса Шевченка: спершу були Майстер вуличних світлин, Моцарт, Євангеліст Матвій… Усе особистості непересічні, творчі і – нехай дарують мені цю навіть банальність – усе це було й про самого Миколу…

Поема Миколи Бучка про Шевченка названа «Пророк, або Остання ніч Шевченка». Ретельний, мало не експертний опис останніх годин життя Кобзаря дивує поетичним розширенням: думки, згадки, передостанні марення переносять Шевченка з холодного Петербурга до рідної України. Тут у Петербурзі до вікон підступає вода,  там, далеко «несмертну воду із Дніпра спиває несхитне небо…». Образ української пісні проходить через цілу поему, ніби показуючи нам, чим Кобзар тримався у кріпаччині, солдатчині…

Твір цей свого часу був представлений на здобуття Шевченківської премії. Не судилося. Мабуть, кон’юнктури поету Бучкові не вистачило, наближеності до певних кіл…

Сам він пережив це… іронічно. Ця іронія, до речі, дуже часто допомагала поетові переживати найрізноманітніші життєві колізії. А далі захопився новим, як тепер кажуть, проектом: став збирати книгу віршів-присвят «Замість поеми». Ніби йшло до видання, навіть якісь гроші виділила влада… Не володію ситуацією, чого не вистачило цього разу – грошей чи знову-таки кон’юнктури, але принесли автору книги  навіть не 15 авторських – один-єдиний примірник, виконаний у форматі покетбук, як видаються детективи й любовні романи. Чи існувала взагалі решта тиражу – історія замовчує…

А обсяг рукопису зростав усі останні роки життя Миколи Бучка. Написавши вірша, автор, чию присвяту мати – велика честь, чемно телефонував людині й запитував, чи вона не проти, щоби їй автор присвятив саме цього вірша. Усі, хто хоч раз чув або читав у газетних публікаціях ці вірші, знають – це висока поезія.

Посмертних віршів Микола не включав до цього рукопису, але за ці роки з понад 150 осіб, кому вони присвячені, до 2 десятків уже немає з нами. Як ото недавно – Тадея Сулятицького не стало… У кілька останніх, датованих весною 2017-го, увійшла… війна. Навіть усамітнений хворобою на ліжку, Микола не втомлювався любити свою Україну.

Дуже хочу почути від ще живих друзів, однодумців, колег… Яким чином нам усім скинутися та видати – нехай вже посмертно і навіть не до ювілею – але до Поезії – цю книгу?

Повторюся, Микола Бучко  не ставив собі за мету бути провидцем чи пророком. Він просто жив і писав вірші. І вірив у силу Слова – мовленого, проспіваного, написаного:

«Співає хтось./Себе виспівує…/На ясні зорі/ і на тихі води…»

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис До 70-річчя від дня народження Миколи БУЧКА: «Ми – лише подорожні, лишень перехожі…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Літературний клуб «Дебют» при Чернівецькій обласній бібліотеці імені М.Івасюка у середині зливного червня запросив на чергову зустріч у нещодавно запровадженому форматі. Третьою за відліком героїнею «Несподіваних зустрічей» стала безмежно талановита й доброзичлива, і вже кількарічна учасниця «Дебюту» Раїса РЯЗАНОВА. Художниця, ілюстраторка, поетеса, комп’ютерна дизайнерка, і в усіх іпостасях – непересічна особистість із власним поглядом і обличчям, що запам’ятовується. І ще одна особливість: друзям зазвичай важко називати Рязанову Раїсою Леонідівною, бо для всіх вона… Раєчка.

А для мене особисто Раєчка дорога тим, що повертає мені час від часу подив. А ми, як відомо, живі, поки ще вміємо дивуватися. Несподіваній римі, цікавому образу, певній драматургії кожного вірша, легкості графічного штриха, умінню побачити особливе у, здавалося б, загально відомому – що відбивається й у віршах, і в серії портретів учасників клубу «Дебют»… Думаю, «дебютівці» погодяться, що мати такий живий і знову ж таки доброзичливий портрет – честь для зображеного.

Чернівчанкою Раїса Рязанова стала за збігом життєвих обставин, але нині люди довкола неї навіть не згадують про це: вона – наша. Інтелігентна, освічена, дружня й… так, саме це чернівецьке слово – толерантна.

Поруч із графічними пейзажами Чернівців присутні на «Несподіваних зустрічах» побачили види Львова, Києва, деяких міст Ізраїлю…

Картини Раїси Рязанової

Усі, хто зустрічаються з нею на різного штибу мистецьких заходах, неодмінно стають її особистими друзями. І варто наголосити, що надзвичайно завантажена роботою, Раїса Рязанова знаходить час для всіх: піти на виставку, на концерт, на творчу зустріч, просто посидіти у кафе, вислухати наболіле й самій поділитися…

У книжкову культуру Чернівців Раїса Рязанова увійшла, коли армійські структури, в яких у різних точках вона служила десятки років, як то кажуть, «наказали довго жити».

“Прикордонне” минуле

Раїса  пішла на комп’ютерні курси й узялася за олівці та фарби. Відтак освоїла книжкову верстку… Ніби недавно все це починалося, але вже 14 років – і вже близько півтори сотні оформлених нею книг. Працювала за цей час з різними видавництвами: «Букрек», «Золоті литаври», «Прут», «АНТ-лтд», київська «Педагогічна думка».

книги, оформлені Раїсою Рязановою

Особливість її як ілюстратора в тому, що Рязанова не просто робить окремі ілюстрації чи обкладинку, вона надає кожній своїй роботі невловимого шарму  – і свого, й автора, з яким працює. І ця співпраця так само переходить у багатолітню дружбу. Серед «її» авторів уже, на жаль, покійний, Володимир Михайловський, Іван Нагірняк, Тамара Севернюк, Василь Кукульняк… Журналістка Валентина Мацерук довірила Рязановій оформлення дорогого для неї видання – книги творів чоловіка, який пішов у кращі світ в 27 років, Григора Мацерука «По кому росте трава».

Найменші вдячні слухачі

Дебютівські зустрічі дали старт серії книжок для дітей від Галини Пелепюк-Мрихіної, Наталі Куконіної, Алли Чобан… Особлива частина її творчості – оформлення шкільних підручників. Чесно кажучи, щоразу жалкую, що в наші часи не було таких цікавих і гарно оформлених, спрямованих на дитяче та підліткове сприйняття, підручників.

“Дебютівці”

Вірші, які Раїса Рязанова читала на «Несподіваних зустрічах», написані за останні 2 роки, крім першого, з якого почала виступ, бо він і досі звучав актуально. До слова, деякі з поезій переклала українською Валентина Мацерук.

Так, у житті багато несподіваного, але нічого… випадкового. Вервечка плететься далі.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Раїса РЯЗАНОВА: Перо, і пензлі, і комп’ютер – творчість в усьому спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 З нагоди  святкування Всесвітнього дня поезії  21 березня  в обласній книгозбірні  відбудеться  Перший Буковинський поетичний марафон «Дотик словом». В цей день хочеться  відкрити для вас світ поезії, доторкнутись поетичним словом до струн вашої душі, серця.

Основна мета марафону – привернути увагу до мистецтва поетичного слова, познайомити з відомими поетами та їх творчістю, підвищити інтерес  до поезії,  відкрити нові імена сучасної літератури.

До участі у поетичному марафоні запрошуємо  буковинських поетів   та поетів початківців, національно-культурологічні товариства, заклади культури та освіти, літературні клуби та студії, учасників конкурсів читців, учнів, студентів, шанувальників поетичного слова.

Усі охочі  матимуть змогу послухати вірші  відомих буковинських поетів, прочитати вірші улюблених авторів та  власну поезію, або ж вибрати вірші з книг представлених на виставці. Читання поезій  відбуватиметься   різними мовами.  Вікових обмежень немає.

Регламент виступу до 5 – 10хвилин.  Початок  о 12.00 год. Марафон триватиме  до 17.00 год.

    Поезія єднає людей! Долучайтеся,  читайте,   насолоджуйтесь чудовою поезією  від митців слова.

 Учасників поетичного марафону чекають  сюрпризи, а головне – гарний настрій і приємні спогади.

 Для участі у марафоні можна зареєструватись за телефонами 0950662884- Баннікова Олена Василівна, 0955406057 –  Шилюк Любов Михайлівна, а також отримати більш детальну інформацію.

Адреса:  Обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Івасюка, вул. О. Кобилянської, 47.

Запис 21 березня в обласній книгозбірні відбудеться Перший Буковинський поетичний марафон «Дотик словом» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У поета-чернівчанина Віталія Демченка, якому нещодавно виповнилося 80, чимало регалій. Та є серед них дві, які, мабуть, його серцю найдорожчі: він поет, який видав уже 20 (!) томів «Вибраного» – і один із небагатьох українців, удостоєних звання «Видатний мандрівник України». Його супроводжують дві вічно молоді красуні-пані, яким він присвятив своє життя, – Дорога і Поезія.

Працюючи журналістом на обласному радіо, багато мандрував – Урал, Сибір, Камчатка, Чукотка  – бував там, де ще не ступала людська нога. Разом із друзями долав вершини і відкривав нові перевали, називаючи їх Чернівецьким, Буковинським… А один із перевалів друзі назвали його іменем. 

Віталій зізнається, що ніколи не вів щоденника. Та, напевне, вірші – це і є літопис його життя. Саме вони відкривають завісу над усіма поворотами його долі, знімаючи таємничість з усіх його шляхів.

А ще у Віталія є мінерали: – він закоханий у камені, про кожен камінчик із своєї унікальної колекції може розповідати годинами.

…Наперекір своїй самотності – дружина у Віталія померла, а донька й онук далеко – у Новій Зеландії – веде активний спосіб життя. Щоранку – холодний душ або купання у Пруті. Скромна їжа без переїдання. Обов’язкова щоденна робота за столом над словом і ходьба пішки. Краще за нього навряд чи хтось знає околиці Чернівців. Його романтичні оповіді про старовинне місто відображені у його віршах. А на вихідні, разом із другом художником Аркадієм Лекаловим, – походи, з яких один приносить враження для картин, а інший – для поезій.              

Щодня, будь-якої погоди Віталія можна зустріти на вулицях Чернівців. Його по-хлопчачому струнка фігура ніби прорізає простір у своєму стремлінні вперед до ще незвіданого. Хіба життя позаду, коли мозок працює, а тіло рухається? Попереду нові мандри і нові вершини.

З роси й води Вам, Віталію Григоровичу!

Таким я пам’ятаю Віталія Демченка від старших класів і перших стажувань під час навчання на Львівському журфаці.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис «Робота мозку і рух тіла – це шалений «кайф» або Секрети молодості Віталія Демченка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Свою 34-ту  поетичну книгу «Зимний мятеж» Тамара Артемівна презентувала – для неї вже традиційно – у муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського. В маленькому конференц-залі бібліотеки зібралося 39 чоловік. Як сказала сама презентантка, найближчих. Журналісти, колеги по роботі, поети й письменники, творча молодь… Точну кількість дізналися не тому, що рахували присутніх: від 40 примірників привезених на презентацію новісіньких книжок на руках в авторки залишився один. Після імпрези вона підписала кожному подаровану книгу – і для кожного знайшла окремі, особливі слова. Адже зайвих, чужих тут не було.

Працівниці бібліотеки підготувалися «капітально», та після показу відеофільму Тамара Артемівна, як завжди, «перейняла кермо на себе»: не пустила презентацію у звичне русло привітальних промов, а надала слово віршам: усі охочі називали сторінку з нової книги, авторка відкривала її й читала звідти вірша. Або виймала стареньку випробувану гітару й співала свої слова на власні мелодії.

І вийшло цікавіше, ніж про поетесу сказав би професійний літературознавець: болі й радощі, відкриття і втрати – все, як у житті, склалося у своєрідну мозаїку Поетичного Слова Тамари Севернюк.

Вл. інф. Фото Раїси Рязанової

Запис Поезія Тамари Севернюк не потребує коментарів та роз’яснень спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Назва презентованої в Чернівцях поетичної збірки Таїсії Наконечної «Солов’ї із Шаоліня» натякає зовсім не на географічну прив’язку – швидше на духовну практику авторки. Це перша із низки презентацій на підтримку книжки, запланованих у  11 містах України. До збірки увійшли вірші різних років, об’єднані ідеєю пошуку себе і свого шляху у світі. Любовна й філософська лірика, особистий вибір ліричного героя – таке тематичне окреслення творчості 32-річної авторки, буковинки за походженням, випускниці ЧНУ ім. Ю. Федьковича, поетеси, художниці, перекладачки.

«Солов’ї із Шаоліня» – друга книжка Таїсії Наконечної. Поетична збірка «Безріччя» видана 2003-го як нагорода за перемогу в літературному конкурсі імені Вадима Коваля, що проводився Молодіжною Мистецькою Асоціацією «Сокіл» спільно із Чернівецькою міською

радою.

Нині Таїсія Наконечна вивчає образотворче мистецтво в Бельгії, в місті Гент.

Вл. інф.

Запис Солов’ї прилетіли до Чернівців із Шаоліня спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«У цій книжці є крадені ілюстрації – не просто крадені, а навіть не підписані. А також, як казали мені поети, крадені тексти – без оформлення стосунків у вигляді договору. І тексти не просто крадені, а, як люди казали, подекуди переписані та редаговані без узгодження з автором…», – зауважує оглядачка.

Нині упорядниця антології Леся Воронюк, спільно з видавництвом «Букрек», веде переговори з окремими авторами.

Проте, попри скандал, збірку все ж таки презентували з великим успіхом (!!!) у Мармуровій залі ЧНУ. Під час презентації до благодійного продажу виставили сто примірників. Придбати книгу міг той, хто кинув у скриньку 50 гривень для дітей, чиї батьки загинули на Майдані. І люди стояли за цим у чергу.

Вл.інф.

Запис Антологія майданівських віршів викликала скандал. Жаба душить? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Вы знаете, что таке кульбаба? – запитав між іншим перекладач Володимир Артюх чернівецьких інтелігентів. Органна зала Чернівецької обласної філармонії на мить напружено завмерла… Хтозна, що в того москвича на умі?

– Это одуванчик! – посміхнувся Володимир Артюх і, артистично здіймаючи руку в повітря, заходився цитувати:

«Твоя печаль кульбабою цветет,

Украдкой тлеет так неприхотливо…»

«…Неначе гомонить про се, про те,

Про що не мовить навіть пишність лілій…» – вторив йому Мирослав Лазарук, – заслужений діяч мистецтв України, письменник, директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка. Власне, саме Мирослав Лазарук і був головним героєм літературно-мистецького вечору на свято Покрови: 40 років творчої діяльності, нові книги «Цісарська дорога», «Ночі з амазонкою», «Де поділися горішки?», «Голуб на черешні»…

– Це дуже символічно, що музей Івасюка розташований на вулиці Маяковського, – сказав Володимир Артюх і… прикріпив орден на лацкан піджака Мирослава Лазарука. Орден Володимира Маяковського – від Союзу письменників Євразії, Союзу письменників-перекладачів, Московської міської, обласної організацій Союзу письменників Росії, – з дипломом у комплекті.

Збірка поезій Мирослава Лазарука у перекладі Володимира Артюха «Сквозь ночь и звезды» в Росії стала першою книгою в серії «Українські поети».

– І це лише початок! – пообіцяв московський перекладач, запевнивши, що він перекладе поезії ще ста поетів України – якщо життя вистачить.

Грав орган, лунали пісні… Виступали декан філологічного факультету ЧНУ Борис Бунчук, професор кафедри історії та культури української мови ЧНУ Надія Бабич, письменник Віталій Колодій, директор видавничого дому “Букрек” Дарина Туз…

І хай тригодинний вечір трішки затягнувся, пройшов він у теплій, витончено-інтелектуальній атмосфері! А головне – цікаво.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Євразійський поет з орденом Маяковського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору ВС-389/36 біля селища Кучино Чусовського району  Пермської області загинув Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник.

ДАЖДЬ НАМ, БОЖЕ, ДНЕСЬ! НЕ ТРЕБА ЗАВТРА

Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра —
даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!
Догоряють українські ватри,
догоряє український весь
край. Моя дорога догоряє,
спрагою жолобиться душа.
Як Господь нас оком поминає,
тоді, болю, грай без кунтуша!

Василь Стус
III. 1969

Пам’яті Василя Стуса

Жаль, ти не встиг. Так довго ще було…

І, до Майдану. І, до перемоги.

Там, – розірвали твоє серце: сніг,

Кати, тортури, карцери, дороги.

Вірші ховали. І тебе, щоб ти мовчав.

Ламали волю. Шматували душу.

Випалювали України честь!

Забрали тіло… Але, ти, – сказав!

Ти зміг… Все, зміг… І все, тепер, пусте…

Ти, впав, в той, сніг.

Тоді… І, вже, навіки.

Нам стало легше, розліпить повіки!

Ти, – в нас, Василю. І ти, знову, переміг.

Ігор Гурчик
Странник

ЗИМОВІ ДЕРЕВА

Згорнули руки — не викричатись
(як викричатись — без рук?).
Засніженим віттям витишитись
тополі і не беруться.
Спочили ясні, мов свічі,
холодом, як вогнем,
применшені і порідшалі
з грудневим недобрим днем.
Спочили до дна у роздумах,
наповнені, наче амфори,
піщаним повітрям морозним
української Африки.
З них кожна за розпач вища,
як герметична ніч,
цурупалком нервів свище
крізь праліси протиріч.
І лячно, немов антена
ловить радарною кроною
візерунчастий день,
гаптований криком вороновим,
гаптований дзвоном трамваїв,
гострим сміхом дітей
і круглим міліцейським бісером
на розі Хрещатика.

Василь СТУС
XII. 1964

* * *

Добрий день, мій рядок кароокий,
побратиме моїх безсонь!
Зупини її, мить високу,
для моїх молитовних долонь.

Сивий голубе, біль мій зичений,
вечоровий і пелехатий,
більше чутий, аніж помічений,
більше мічений, ніж крилатий.

Слово, слово,— достиглий смут мій!
Набираючи висоту,
порятуй од важкої скрути
і од радості порятуй,

поки, круглі, цвітуть долоні,
поки з серця ростуть пелюстки,
поки думи, як дзвони довгі,
і як дзвони, круглі такі,

ти любов’ю мене, наче амфору,
доливай, довіряй добру.
За розквітлу купальську папороть
я пером і горбом віддарю.

Василь СТУС
IV. 1966

* * *
Я так і не збагнув

і досі ще не знаю,

чи світ мене минає

чи я його минув.

Днедавнє завзялось

у снінні чарувати.

Та й знакомиті дати

мені проставив хтось!

Світ повен сподівань,

мов став, що ні схлюпнеться.

І царство це — минеться

без клятв і без карань.

Василь СТУС
Благословляю твою сваволю
дорого долі, дорого болю!

У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками.
В ній — мої болі й радощі,
мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя.

Палімпсести. Частина 1

Пауль Целян

* * *

Ти можеш мене спокійно пригостити снігом;
щоразу як я пліч-о-пліч з шовковицею
ступав крізь літо,
і кричав її наймолодший листок.

СХИЛ

Ти живеш біля мене, як мій двійник:
мов камінь
у втопленій щоці ночі.

О цей схил, кохана,
з якого ми котимось безперервно,
ми, камені,
від водотоки до водотоки.
Щоразу кругліші,
Схожіші. Чужіші.

О, це п’яне око,
що блукає тут, як і ми,
і часом, здивоване,
пильно вглядається в нас.

переклад Василя Стуса

Райнер Марія Рільке

Самотність — ніби дощ.
Назустріч вечорам здіймається від моря,
від рівнин далеких і віддалених
йде до неба, як завжди самотнє.
І тільки з неба спадає на місто.
І дощить між ніччю і днем,
коли вранці прояснюються всі провулки,
і коли тіла, які нічого не знайшли,
печальні й розчаровані одне одним,
і коли люди, ненавидячи один одного,
мусять спати в одному ліжку.
Тоді самотність спливає річками.

переклад Василя Стуса

Василь Стус

***

Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце — в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото на Байковому цвинтарі у Києві Ігоря Гурчика . 2007

Запис “ДАЖДЬ НАМ, БОЖЕ, ДНЕСЬ! НЕ ТРЕБА ЗАВТРА…”, – Василь Стус спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Це науково-публіцистичний твір, – розповіла авторка. – Спрямований на студентів, аспірантів, науковців. Я намагалася зробити виклад читабельним і для широкого загалу. Адже це не тільки перше дослідження творчості Василя Кожелянка, але й взагалі перша книжка, присвячена Кожелянку. Я додала сюди спогади про Василя і власний – теж, вірші, присвячені йому, різні цікавинки.

Матеріали для публікації Антоніна збирала п’ять років. Деякі уривки текстів Кожелянко сам читав і коментував, отож, окремі його відгуки надруковані у книзі.

На думку авторки, Василь Кожелянко отримав за життя свою порцію визнання, читацької уваги та критики. Але відміряну і не дуже щедру. Тому вона переконана, що доки у Чернівцях та інших містах живуть друзі, знайомі, видавці та читачі Василя Кожелянка, у нас є спогад, а у Василя – майбутнє.

– Василь Кожелянко – це не минуле, Василь – це сучасне і майбутнє, – наголосив під час презентації Ігор БУРКУТ, політолог. – Мені доводилося спілкуватися з ним. І тепер, згадуючи можливості, які ми мали і які змарнували, я думаю: «Господи, а чим ми займалися, замість того, аби сісти та поговорити?» Про Василя можна багато говорити, та я би хотів сказати як політолог. Василь закінчив філологічний факультет, але за своїм характером був прекрасним політологом, бо дуже глибоко розумів ті події, що відбувалися у світі. Я гадаю, що з роками у творчості Кожелянка ми знаходитимемо більше, ніж бачимо зараз. Бо це – письменник, який відкриває перед нами майбутнє.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Письменник, що відкриває майбутнє Або Апокаліпсис Василя Кожелянка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це була психологічна революція

Такий потужний музичний супровід поетичного вечора – не випадковість. У 70-х молодого поета знайшов Валерій Громцев, керівник одного з перших українських вокально-інструментальних ансамблів, – ВІА «Карпати». Він запропонував Миколі спробувати писати українські тексти до популярних зарубіжних пісень. Так і розпочалася плідна співпраця двох митців. Зокрема, Валерій Громцев на слова чернівецького поета створив пісні «Чекання», «Вже дощі зупинились», «Дивоцвіт», «Івана Купала»…

ВІА «Карпати» був створеий 1967 року в Чернівцях при Будинку культури текстильників під керівництвом студента місцевого музучилища Валерія Громцева. До першого складу входили: колишній директор Центрального палацу культури Віктор Обдуленко, музикант Євген Тарнавський, солістка Світлана Юрченко (нині Кобевко), поет Микола Бучко.

Цікаво, що попервах хлопці навіть самотужки виготовляли деякі музичні інструменти. «Карпати» давали власні концерти, а іноді акомпанували вокальному жіночому ансамблю «Марічка», створеному Степаном Сабадашем.

– Валерій Громцев попросив мене, щоби я на мелодії, популярні на заході, написав власні оригінальні тексти, адже робити переклади було ризиковано, – каже Микола Бучко. – «Карпатівці» слухали те, що можна було слухати (бо багато було забороненого), підшуковували собі сучасний репертуар, намагалися створювати щось «попсове», – тобто те, чого ми зараз соромимося. Тоді ж і поняття такого не було – попса. Просто люди пробували ставати особистостями в тоталітарному суспільстві, це була психологічна революція…

До 1979 року Радянський союз (і В’єтнам) не підписував міжнародну конвенцію з авторських прав – друкував усю світову літературу, не платячи жодної копійки!

– Якось за кордоном Назарій Яремчук на концерті виконував мою пісню «Христина» на музику югославського композитора. Мені надійшло повідомлення, щоби я приїхав отримати гонорар – 20 доларів за разове виконання – до Москви, у Внешторгбанк. Проте я так і не поїхав, бо порахував, що мені дорога обійдеться дорожче, – згадує пан Микола.

Коли я писав «Шевченка», до мене повернувся біль

Проте іноді гроші (тобто, гонорари) таки «знаходили» автора в Румунії. В Бухарестському університеті, – а також Люблінському, Варшавському, Краківському – Микола Бучко намагався на прикладі творів Нью-Йоркської групи поетів (Бойчука, Андієвської, Тарнавського) розповісти студентам, як будується поетичний твір.

– Це була спроба погляду зсередини, – каже пан Микола. – Чому цей текст саме такий? Чому автор розгортає свою думку саме в такий спосіб, шукає контакт із читачем саме через такі слова, через такі метафори? Тобто, це структурний аналіз поетичного твору, поетична механіка, конструктор…

– Що спричиняє рух цієї поетичної механіки всередині людини? Як назвати цей творчий імпульс? Чи це бажання самовиразитись, сублімація усього, що накипіло всередині, чи просто бунт?

– Швидше, сублімація… Хоча усяке може бути, тут усе перемішане. Про психологію творчості є море книжок. Але те все абсурд. Те не підлягає ніякому поясненню. От чому я пишу? Чую якусь фразу, зачепилося слово… Щось за тим стоїть, мене мучить, мучить, потім – все: орієнтуюся, починаю писати, писати, але не знаю чим закінчиться! Причому спочатку думаю – мало би ось так закінчитися. Проте далі ще щось додається, не знаю навіть звідки це береться! Ліна Костенко казала, що поету не треба нагород, його доля нагородила. Я б додавав: тяжким ярмом, від якого не можна відчепитися. В ті моменти, коли я писав Шевченка, – «Як важко дихати! Не тільки тіло, а й душа холоне, моя душа самотняя…» – до мене біль повернувся. Біль, якого вже не було. Відтоді як я лежав пластом у квартирі на вулиці Гагаріна. Сусід побачив мене з веранди, розбив скляні двері, бо я не міг дотягнутися до знеболювального…

Під час служби в тодішній армії Микола Бучко отруївся парами ракетного палива – на полігон солдати-транспортувальники впустили ракету. Через деякий час розпочався тривалий період боротьби за власне життя…

– В армію мене не брали, бо я був один у мами, а вона – пенсіонерка. Тато помер коли мені було ще 10 років. Проте я сам написав заяву, мовляв, як це – здоровий хлопець, і не відслужить у армії, – каже Микола Бучко. – Хоча в дитинстві я був невеличким. В одинадцятому класі на фізкультурі стояв передостаннім за зростом. Виріс уже в університеті, за рік – на 17 сантиметрів! Чи це на мене так зміна клімату вплинула, не знаю…  Мав велику проблему з одягом. Щомісяця додавав кілька сантиметрів зросту. Штани – закороткі, відпускав їх, доки міг, весь час знизу. Здавав кров, щоби відпустили на три дні додому, їхав негайно до мами за одягом, бо стипендії у 28 карбованців заледве вистачало на гуртожиток, зошити, чорнило, авторучки…

Вірші Микола почав писати з десяти років. Відтоді ж і друкувався – у гайсинській районній газеті «Трибуна праці» та інших газетах.

– Я тоді думав: «треба писати як Рильський чи Тичина (не ранній, бо раннього я не знав того часу) – урочисті, висновкові вірші:

 Кожен порух і кожен подих,

Кожне слово, що кличе до бою,

Найвеличніше, навіть подвиг,

Ми вимірюємо добротою.

Бо життя – це не випадковість,

І довіра твоя не хвилинна.

З доброти виростає совість,

З доброти виростає людина.

«Я півдня думала, що ти мав на увазі», – сказала мені мама. Але вірш їй сподобався. А потім я написав:

Скоро старість, немічні турботи,

В грудях біль нестерпно цебенить,

(це я накаркав собі, – Бучко.)

Скоро зойкне з півдороги потяг,

Обірветься молодості мить.

Чумака засуджено до страти,

В Симоненка з горла сірий дим.

Вже й мені пора, либонь, вмирати,

Щоб зостатись вічно молодим.

– І я отримав «рецензію» від мами, – згадує Микола Бучко. – Вона взяла рушник, намочила його, скрутила, потім вхопила мене за чуба – і по спині рушником, по спині: «А подумав, на кого ти мене залишиш?!» Я образився страшенно. Вирвався і в сльозах вигукнув страшні слова: «Почекай, я до тебе доросту!» Вже коли студентом університету приїздив на канікули, і бувало відмовлявся від якоїсь роботи, то мама мене питала: «То що, уже доріс?» І постійно плакала… І от, мене стільки років гризло: нащо я такі слова сказав. Але вже студентом університету до мене дійшло: людина, яка повірила, що я був справжній – то була моя мама! І той рушник – то була моя перша рецензія…

Хто такий Бандера, я дізнався в КДБ

– На філфаці, де вчився, був головою літературної студії університету. Мав через це проблеми. 69-го року організовували вечір пам’яті Василя Симоненка. Він тоді був дуже популярним. Студенти зачитували про нього реферати, читали напам’ять його вірші. 40 студентів-учасників, викладачі… І от один зі студентів на вечорі прочитав фрагменти з щоденника Василя Симоненка. Ніби позитивні речі, які «підходять» радянській дійсності. Але ніхто ж не знав, що щоденник Симоненка заборонений! Василь був спеціальним кореспондентом робітничої газети в Черкаській області, газети ЦК Компартії України. І записував у щоденник різноманітні ситуації, які були «не для радянської газети». Його в Мюнхені, у видавництві ім. Степана Бандери надрукували: «От ваш Радянський Союз справжній, а не те, що ви пишете в газетах»…

– Хто такий насправді Бандера, я дізнався вже в КДБ, – каже Микола Бучко. – Адже я виріс в такому середовищі, що для мене Бандера – це або місто Бендери, або прапор іспанською (бандера роса – червоний прапор).

Мене чи не щоранку викликали до КДБ, тягали по зборах: комсомольської групи, українського відділу, потім курсу, університету, закриті партійні збори… Дійшло до того, що в мене вдома, на Вінничині, в селищі Удич, у школі були закриті партійні збори, куди запросили мою маму і обговорювали питання: «Як сталося, що я, мовляв, з радянської сім’ї, став українським буржуазним націоналістом?!» То була неймовірна напруга, адже вся країна готувалася святкувати наступного року сторіччя Леніна.

– Я іду з одного корпусу до іншого, зупиняється машина, а звідти: «Коля, старий, привіт! Сідай, треба поговорити!» Здається, ніби якісь хороші знайомі, а насправді це – КДБ. Коли вранці вони приїздили в гуртожиток перед парами, Міля Померанцева, мати Ігоря Померанцева, тихенько мене будила: «Коля, за тобой приехали». Вона тоді в гуртожитку вахтером працювала. Більшість тих хлопців з КДБ я знав ще з істфаку, ми разом ходили на гімнастику в університеті. Щоби влаштуватися на роботу, вони негайно одружувалися, їм давали квартиру – і от вони вже КДБ.

Від КДБістів я почув і про інших учасників вечора – що родичі деяких студентів, які читали вірші, були виселені до Сибіру. Бо таких як я, зі східної чи центральної України, в університеті вчилися одиниці. Наприклад, уся рідня моєї дружини виросла в Комі СРСР. Бо в сусідньому з їхнім селі Угриніві народився Степан Бандера. Відповідно, усі довколишні села відправили до Сибіру, «замели» усіх…

Паровози не писав

– Як вам удавалося не писати віршів на замовлення? – запитую Миколу.

– Так звані політичні вірші я писав, – каже Микола Бучко. –  Наприклад, до дня Перемоги про жінку, яка чекала сина з війни, чисто ліричні речі… Не писав ура-патріотичних віршів. До річниці Жовтня тощо… Мене і не змушували: не те що жаліли, але якось по-людськи ставилися. Хоча були жорсткі вимоги… У мене з першою книжкою були проблеми. Я хотів назвати збірку «Доброта». А редактори – «Сонячні сходи». Мовляв, експресія, так по-сучасному. Хоча російською ж незрозуміло, чи то про «ступеньки» йдеться, чи про «всходы». І ще – потрібен був «паровоз»: перший вірш у збірці мусив бути а-ля «Вперед заре навстречу». Проте «паровози» я не писав… Я пишу вірші. І згадую першого рецензента – маму.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Микола БУЧКО: «Першу «рецензію» я отримав від мами. По спині… Мокрим скрученим рушником…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.