***
слово
побігло
кудись
і тільки про нього
і думка
й душа
поранитись
може
упертим сучком
недовіри
байдужим камінням
зневаги
і поглядом темним
намови
воно ж бо
недавно
народжене
мною
Кажуть, добре вино залишає по собі тривалий післясмак… Не знаю, чи можна застосувати цей образ до поезії, але з плином часу відкриваю все нові нотки, відтінки, відлуння у Поета Миколи Бучка.
Цієї неділі, на Спаса, Миколі мало би виповнитися 70. Лише 70. Хоча він майже на 2 роки пережив обіцяні колись дружині Світлані (жартома чи не дуже?) 67. Коли пишеш про Друга, важко втриматися від того, щоби поруч із цією особистістю не сказати щось про себе. Я не є ні біографом Миколи Бучка, ні дослідником його творчості. Та один раз все ж таки процитую сама себе. Колись, ще на першому курсі безапеляційно (як усе, що тоді казала чи робила…) заявила Анатолію Добрянському (мабуть, не треба пояснювати, хто це): – Ми всі пишемо вірші. А Поет серед нас лиш один…
Сказала й забула це на довгі роки, аж поки не надійшли ці ювілейні дні – вже без Миколи. Згадується різне за понад 50 років. Але на першому місці – дбайливе, навіть трепетне ставлення Поета до Слова. Микола не обмежувався у своїй творчості лише натхненням, він шукав Слова як першовідкривач, гарував над своїми листочками, вишукуючи єдиного правильного, оглядав свою думку з різних боків, поки не збиралася вона у фокусі, як Світло… Недарма ж і книгу свою, і серію поетичних вечорів називав «При світлі Слова». Недарма ж і видання творів своїх студійців назвав «Світлослов». Невипадково ж наважився до першого речення Святого Письма – «Споконвіку було Слово,/ і Слово в Бога було,/ і Бог був Слово» додати власне, усіма його пошуками підтверджене «І Слово про це знає»…
Микола дуже обережно піднімався поетичними сходами до образу Тараса Шевченка: спершу були Майстер вуличних світлин, Моцарт, Євангеліст Матвій… Усе особистості непересічні, творчі і – нехай дарують мені цю навіть банальність – усе це було й про самого Миколу…
Поема Миколи Бучка про Шевченка названа «Пророк, або Остання ніч Шевченка». Ретельний, мало не експертний опис останніх годин життя Кобзаря дивує поетичним розширенням: думки, згадки, передостанні марення переносять Шевченка з холодного Петербурга до рідної України. Тут у Петербурзі до вікон підступає вода, там, далеко «несмертну воду із Дніпра спиває несхитне небо…». Образ української пісні проходить через цілу поему, ніби показуючи нам, чим Кобзар тримався у кріпаччині, солдатчині…
Твір цей свого часу був представлений на здобуття Шевченківської премії. Не судилося. Мабуть, кон’юнктури поету Бучкові не вистачило, наближеності до певних кіл…
Сам він пережив це… іронічно. Ця іронія, до речі, дуже часто допомагала поетові переживати найрізноманітніші життєві колізії. А далі захопився новим, як тепер кажуть, проектом: став збирати книгу віршів-присвят «Замість поеми». Ніби йшло до видання, навіть якісь гроші виділила влада… Не володію ситуацією, чого не вистачило цього разу – грошей чи знову-таки кон’юнктури, але принесли автору книги навіть не 15 авторських – один-єдиний примірник, виконаний у форматі покетбук, як видаються детективи й любовні романи. Чи існувала взагалі решта тиражу – історія замовчує…
А обсяг рукопису зростав усі останні роки життя Миколи Бучка. Написавши вірша, автор, чию присвяту мати – велика честь, чемно телефонував людині й запитував, чи вона не проти, щоби їй автор присвятив саме цього вірша. Усі, хто хоч раз чув або читав у газетних публікаціях ці вірші, знають – це висока поезія.
Посмертних віршів Микола не включав до цього рукопису, але за ці роки з понад 150 осіб, кому вони присвячені, до 2 десятків уже немає з нами. Як ото недавно – Тадея Сулятицького не стало… У кілька останніх, датованих весною 2017-го, увійшла… війна. Навіть усамітнений хворобою на ліжку, Микола не втомлювався любити свою Україну.
Дуже хочу почути від ще живих друзів, однодумців, колег… Яким чином нам усім скинутися та видати – нехай вже посмертно і навіть не до ювілею – але до Поезії – цю книгу?
Повторюся, Микола Бучко не ставив собі за мету бути провидцем чи пророком. Він просто жив і писав вірші. І вірив у силу Слова – мовленого, проспіваного, написаного:
«Співає хтось./Себе виспівує…/На ясні зорі/ і на тихі води…»
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
