Найочікуваніша прем’єра театрального сезону в Чернівцях нарешті відбулася: «Срібний павук» оселився на чернівецькій сцені. Легка (не легковажна!) та водночас складна проза Василя Кожелянка знайшла своє втілення у постановці заслуженої артистки України Людмили Скрипки за п’єсою Неди Нежданої.
Відгуки глядачів і критиків неоднозначні.Та одна загальна риса: усі і задоволені, і невдоволені, посилаються на Василя Кожелянка, який, на їхній погляд, схвалив би чи розвінчав нинішню постановку. Дозволю собі навіть не рецензію, а кілька зауважень, які, можливо, могли б стати шляхом до примирення у ставленні до вистави.
На мій погляд, Людмилі Скрипці вдалося поєднати два рухи історії – уперед, від 1938-го до 1945-46-го, так би мовити, подієвого змісту вистави – і змісту містичного, навпаки від сучасних подій вистави назад, углиб історії, до описаної в Євангелії зради Іудою Іскаріотом Ісуса Назареянина. Ці напрями аніскільки не заважають один одному навіть тим, хто роману не читав.Чернівці постають не тільки містом нашої з вами любові, і не лише географічною точкою, але місцем де світова історія протікала не менш густо, ніж у столицях.
Танцювальна пластика вистави (хореограф-постановник Василь Гринюк), знову ж таки, на мій погляд, якнайкраще передає неординарне ставлення автора роману до історії. Персонажі чернівчан раз-по-раз застигають у вибагливих позах, ніби іронізуючи над усім, що відбувається. А може, натякаючи на старі фото з чернівецьких вулиць чи пляжів…
Сценографія вистави (дебют на чернівецькій сцені Наталії Тарасенко) являє собою мінімум виразних засобів і чисто інженерну складність. Для чернівецького глядача умовність не може бути каменем спотикання, адже в цьому руслі театр рухається останніми роками доволі успішно.
Сподобалася пара головних героїв (Олексій Надкерничний, Назар Кавуля). Трохи побоювалася, чесно кажучи, за Назара, але йому вдалося заразитися, коли можна так сказати, авторською легкою іронією, і вони з Олексієм склали цікаву пару. Очікувано порадував Микола Гоменюк у ролі начальника поліції Попеску. Запам’ятовуються Дмитро Леончик, Ігор Андроник. І, звичайно, старше покоління: Богдан Братко, Тамара Кільчицька, Катерина Чумакова, Лариса Попенко. Окремий респект Вадиму Глазнєву в ролі Іуди.
Мені вже доводилося зазначати, що чернівецька трупа однаково заповзято грає і головні ролі, і ролі другого плану, як головні, не покладаючись на статистів, відтак кожна постать, репліка – така собі маленька вистава у виставі, аніскільки не випадаючи з головного полотна постановки. Ще одна складність полягає в тому, що одні й ті ж актори грають і комедійні, і детективні, і трагічні, і містичні епізоди, абсолютно перевтілюючись.
Прямі перегуки з нашим часом не дивують, тим більше не відвертають: вони помітні вже при читанні роману і доречні на сцені. Посилатися тепер на те, що в Кожелянка не було такої кінцівки, як на сцені, мені здається, не конструктивно: Василь завжди був відомий саме живим реагуванням на життя. І може, дописав би кінцівку ще прозорішу й гострішу, ніж дозволили собі в чернівецькому театрі.
І знову про інтернаціональність нашого міста. Це і в романі, і у виставі вийшло яскраво і від душі. Власне, треба було подивитися на присутніх у залі представників різних політичних сил: реакція була однакова й спільна. Бо всі ми були в цей вечір перш за все чернівчанами. Тобто людьми.
Лариса ХОМИЧ, «Версії», фото Лариси ХОМИЧ і Віталії КОЗМЕНКО
