Нинішньої п’ятниці в залі філармонії – концерт академічного камерного оркестру. У концерті з двох відділень – музика тільки українських композиторів. Музика, яку високо цінують у світі. Чи належно цінують її у нас, чи, може, як зазв
ичай, «немає пророка у своїй Вітчизні»? Про це розмовляємо зі скрипалем, диригентом і художнім керівником академічного камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії, народним артистом України Павлом Чеботовим.
Музика Баха захоплює не тому, що він німець, а тому, що він геніальний
– На мій погляд, неправильна, помилкова позиція – казати, що раніше ми свою музику не цінували, а зараз оцінили. Нічого подібного. Ще років 20 тому Михайло Григорович Івасюк, Царство йому Небесне, приніс нам у філармонію ноти, і сказав: «Від Володі (сина Михайла Григоровича – композитора Володимира Івасюка – авт.) залишилася музика, і її ніхто не хоче грати». Ми її взяли, переклали на свій склад і стали грати, і граємо відтоді – завжди і всюди. Стосовно ж його «Сюїти-варіацій» – я узявся зразу, щойно мені в руки потрапив камерний оркестр. Тож цінували і цінуємо.
Інша думка – і це моя особиста позиція, – що музиканти, люди мистецтва не те щоби поза національністю… але нас виховували на світовій культурі. За світоглядом, за думками своїми ми – як би це сказати… є таке слово, сьогодні воно ніби й лайливе вже: ми інтернаціоналісти. От скажіть, музика Баха добра тому, що вона німецька – чи все-таки тому, що це музика Баха? Це просто хороша музика. Так само візьмімо будь-якого іншого композитора будь-якої іншої країни на цій планеті. Його музика гарна не тому, що він італієць, чи француз, чи росіянин, чи українець. А тому що людина, яка цю музику почула і пустила у світ – геніальна. Тому ми й граємо серед іншого музику й українських композиторів.
– Але саме зараз цікавість до української класичної музики активізувалася…
– У вересні виповнюється 80 років Валентину Сильвестрову – одному з найпотужніших композиторів сучасної України, і 75 – Євгену Станковичу, який також є постаттю світового масштабу. До таких постатей належить і Мирослав Скорик. Позаминулого року в Україні втілювався великий проект під назвою «Три С»: великі програми музичних творів цих трьох композиторів. Це сучасна українська класика.
Володя Івасюк – класик української музики, а не тільки естради
Та оскільки ми займаємося дещо… не те щоби вузькою, але певною мірою окремою галуззю музики – не оперою, не симфонічною музикою, не піснею, а камерною інструментальною музикою, через це й звернули увагу на твори, написані в цьому жанрі. Ми вирішили, що є певна спадкоємність у композиторській музичній творчості. Спадкоємність поколінь. От старше покоління – це ті «Три С», про які я казав, а молодше покоління не менш талановите, розумієте? Але воно нібито не увійшло ще в силу, чи «в сік»… а хтось уже й не увійде – як Володимир Івасюк, на превеликий жаль… Його твори ми свого часу записали на диск, і приїжджав фахівець з Києва, який добре розуміється в музиці, то він спершу не повірив, що «Сюїту-варіації» Івасюк написав! Бо його знають як естрадного композитора, пісняра, знають його «Червону руту», «Водограй»… Тоді я спитав цього фахівця: «Добре, скажи в такому разі, хто це написав: чия це рука, на кого це схоже?» Адже в кожного композитора – свій «почерк», свій стиль! Називав йому прізвища – і він казав: «Ні! Це не цей композитор! І не цей!..» Бо це абсолютно самобутньо, своєрідно, та ще й замішано на українському фольклорі. Там звучить і орган, і чутно, можливо, як ліс у Карпатах шумить – усе це є в музиці Івасюка.
А от нещодавно, пару років тому познайомили чернівецьку публіку із творчістю херсонця Олександра Гоноболіна. Він цікавий тим, що не лише композитор, а й скрипаль, диригент, багато років керував камерним оркестром у Миколаївській філармонії… І водночас він виявився дуже цікавим композитором, у нього дивовижно мелодійна й зрозуміла музика. Мені люди говорили після концерту: «От я сиділа, дурепа-дурепою, а зазвучала ця музика – і я раптом відчула, що я таки щось розумію, мені подобається – і мені добре!»
Три «С» + молодь
– Чому програма, яку ви з колективом представите 22 вересня слухачам, складається саме з творів українських композиторів, і саме цих, про яких Ви щойно згадували?
– У першому відділенні цієї програми лунатимуть Скорик і Станкович, а у другому – Івасюк, а далі Сильвестров, а потім – Гоноболін. Усі ці композитори – видатні, і вони належать не тільки українському народові, вони належать світові. Це загальнолюдське надбання.
Чому мені, як керівнику камерного оркестру філармонії, цікавий цей репертуар? Тому що… Спробую пояснити. Ми починаємо програму з «Трьох фантазій» Мирослава Скорика на основі львівської лютневої (для нефахівців: від лютні, а не від лютого) табулатури XVI століття. Це стилізація на матеріалі старовинної музики – тобто ще й місточок в історію. У другому відділенні музику Сильвестрова ми гратимемо так само у старовинному стилі. Барокова музика – це цілком інший стиль і знову звернення «туди» – до історії, до глибокої старовини, але в нинішньому її прочитанні. Мені це видається надзвичайно цікавим! До того ж, це ж саме наш «хліб», наш репертуар. Це те, що створене саме для нас. Ми ж не замахуємося на хорові твори чи симфонічні, на музику духового оркестру чи на якісь пісні. Ні, то не наше – і є люди, які тим займаються. А ми займаємося камерною інструментальною музикою. Хто ще гратиме цю музику, окрім нас? Принаймні – у нашому місті…
Композитор отримує музику з …Космосу
Звісно, шлях від ідеї до втілення не такий вже й простий. Тут мало «клацнути пальцями». По-перше, треба знайти нотний матеріал, по-друге – відрепетирувати, по-третє – проникнути в цю музику. Не просто заграти її «з листа», бо так не буває. Обов’язково треба зрозуміти, ЯК це грати, ЩО робити, які співвідношення між частинами, яка форма, який темп слід узяти, щоби точно вцілити в задум… Бо, розумієте, музикант-виконавець – це вже все-таки «друга особа», він же не пише музику, він її не творить…
Хоча, між нами, і композитор її не створює: він її отримує з Космосу, гарний композитор – це просто «добре налаштований приймач». Проте, записує «почуте з Космосу» таки композитор. Але він записав – і ось лежать папірці з нотними знаками. Ця музика живе? Окрім як у його голові – ніде вона не живе. Її треба озвучити, привести в наш світ, у світ реальних звуків! І оце вже наше завдання – виконавців. І це завдання надзвичайно відповідальне, бо можна ж легко усе зіпсувати! Можна просто «не в’їхати», не зрозуміти, «не дотумкати» – і таке буває часто. Я взагалі вважаю, що у виконавському мистецтві невдач набагато більше, ніж успіхів. Гарне виконання – це коли у залі людині, яка не має жодного стосунку до музики, все зрозуміло. От коли таке трапляється – це означає, що і ти, виконавець, теж до чогось там докопався.
Ноти – це ж лише знаки, лише натяки…
Найчастіше буває як? «Я не піду це слухати, бо це складно, я цього не вчився, мені це незрозуміло». Чому люди так вважають? Бо вони наслухалися саме того, що їм незрозуміло – бо виконавці прийшли, відкрили ноти, диригент змахнув руками, музиканти відіграли – і все. А ноти – це ж лише знаки. Лише натяки. Відкрийте будь-яку партитуру: там же, крім нот, іще безліч усіляких значків, штрихів, крапочок, акцентиків… Наче абракадабра, китайська грамота – і що з цим робити? А це композитор щосили намагався натякнути, що ж він хотів до нас донести. Виходить «подвійний переклад»: він для виконавця «перекладає» те, що отримав із Космосу, а ми вже намагаємося цей «переклад» передати мовою реальних звуків. А далі публіка, яка це слухає, вже перекладає все для себе, для своєї свідомості – і це вже третій переклад! І кожний перекладає по-своєму – ось у цьому і вся принадність, і складність, і щастя заняття музикою!
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
