Відомий буковинський «поет для поетів, естет і гурман» (принаймні, як стверджують його найближчі друзі) влаштовує творчий вечір – для усіх охочих гурманів. У мистецькому меню – не лише тонка, вишукана поезія, а й пісні, балади, романси та блюзи, – за участі камерного хору!
Це була психологічна революція
Такий потужний музичний супровід поетичного вечора – не випадковість. У 70-х молодого поета знайшов Валерій Громцев, керівник одного з перших українських вокально-інструментальних ансамблів, – ВІА «Карпати». Він запропонував Миколі спробувати писати українські тексти до популярних зарубіжних пісень. Так і розпочалася плідна співпраця двох митців. Зокрема, Валерій Громцев на слова чернівецького поета створив пісні «Чекання», «Вже дощі зупинились», «Дивоцвіт», «Івана Купала»…
ВІА «Карпати» був створеий 1967 року в Чернівцях при Будинку культури текстильників під керівництвом студента місцевого музучилища Валерія Громцева. До першого складу входили: колишній директор Центрального палацу культури Віктор Обдуленко, музикант Євген Тарнавський, солістка Світлана Юрченко (нині Кобевко), поет Микола Бучко.
Цікаво, що попервах хлопці навіть самотужки виготовляли деякі музичні інструменти. «Карпати» давали власні концерти, а іноді акомпанували вокальному жіночому ансамблю «Марічка», створеному Степаном Сабадашем.
– Валерій Громцев попросив мене, щоби я на мелодії, популярні на заході, написав власні оригінальні тексти, адже робити переклади було ризиковано, – каже Микола Бучко. – «Карпатівці» слухали те, що можна було слухати (бо багато було забороненого), підшуковували собі сучасний репертуар, намагалися створювати щось «попсове», – тобто те, чого ми зараз соромимося. Тоді ж і поняття такого не було – попса. Просто люди пробували ставати особистостями в тоталітарному суспільстві, це була психологічна революція…
До 1979 року Радянський союз (і В’єтнам) не підписував міжнародну конвенцію з авторських прав – друкував усю світову літературу, не платячи жодної копійки!
– Якось за кордоном Назарій Яремчук на концерті виконував мою пісню «Христина» на музику югославського композитора. Мені надійшло повідомлення, щоби я приїхав отримати гонорар – 20 доларів за разове виконання – до Москви, у Внешторгбанк. Проте я так і не поїхав, бо порахував, що мені дорога обійдеться дорожче, – згадує пан Микола.
Коли я писав «Шевченка», до мене повернувся біль
Проте іноді гроші (тобто, гонорари) таки «знаходили» автора в Румунії. В Бухарестському університеті, – а також Люблінському, Варшавському, Краківському – Микола Бучко намагався на прикладі творів Нью-Йоркської групи поетів (Бойчука, Андієвської, Тарнавського) розповісти студентам, як будується поетичний твір.
– Це була спроба погляду зсередини, – каже пан Микола. – Чому цей текст саме такий? Чому автор розгортає свою думку саме в такий спосіб, шукає контакт із читачем саме через такі слова, через такі метафори? Тобто, це структурний аналіз поетичного твору, поетична механіка, конструктор…
– Що спричиняє рух цієї поетичної механіки всередині людини? Як назвати цей творчий імпульс? Чи це бажання самовиразитись, сублімація усього, що накипіло всередині, чи просто бунт?
– Швидше, сублімація… Хоча усяке може бути, тут усе перемішане. Про психологію творчості є море книжок. Але те все абсурд. Те не підлягає ніякому поясненню. От чому я пишу? Чую якусь фразу, зачепилося слово… Щось за тим стоїть, мене мучить, мучить, потім – все: орієнтуюся, починаю писати, писати, але не знаю чим закінчиться! Причому спочатку думаю – мало би ось так закінчитися. Проте далі ще щось додається, не знаю навіть звідки це береться! Ліна Костенко казала, що поету не треба нагород, його доля нагородила. Я б додавав: тяжким ярмом, від якого не можна відчепитися. В ті моменти, коли я писав Шевченка, – «Як важко дихати! Не тільки тіло, а й душа холоне, моя душа самотняя…» – до мене біль повернувся. Біль, якого вже не було. Відтоді як я лежав пластом у квартирі на вулиці Гагаріна. Сусід побачив мене з веранди, розбив скляні двері, бо я не міг дотягнутися до знеболювального…
Під час служби в тодішній армії Микола Бучко отруївся парами ракетного палива – на полігон солдати-транспортувальники впустили ракету. Через деякий час розпочався тривалий період боротьби за власне життя…
– В армію мене не брали, бо я був один у мами, а вона – пенсіонерка. Тато помер коли мені було ще 10 років. Проте я сам написав заяву, мовляв, як це – здоровий хлопець, і не відслужить у армії, – каже Микола Бучко. – Хоча в дитинстві я був невеличким. В одинадцятому класі на фізкультурі стояв передостаннім за зростом. Виріс уже в університеті, за рік – на 17 сантиметрів! Чи це на мене так зміна клімату вплинула, не знаю… Мав велику проблему з одягом. Щомісяця додавав кілька сантиметрів зросту. Штани – закороткі, відпускав їх, доки міг, весь час знизу. Здавав кров, щоби відпустили на три дні додому, їхав негайно до мами за одягом, бо стипендії у 28 карбованців заледве вистачало на гуртожиток, зошити, чорнило, авторучки…
Вірші Микола почав писати з десяти років. Відтоді ж і друкувався – у гайсинській районній газеті «Трибуна праці» та інших газетах.
– Я тоді думав: «треба писати як Рильський чи Тичина (не ранній, бо раннього я не знав того часу) – урочисті, висновкові вірші:
Кожен порух і кожен подих,
Кожне слово, що кличе до бою,
Найвеличніше, навіть подвиг,
Ми вимірюємо добротою.
Бо життя – це не випадковість,
І довіра твоя не хвилинна.
З доброти виростає совість,
З доброти виростає людина.
«Я півдня думала, що ти мав на увазі», – сказала мені мама. Але вірш їй сподобався. А потім я написав:
Скоро старість, немічні турботи,
В грудях біль нестерпно цебенить,
(це я накаркав собі, – Бучко.)
Скоро зойкне з півдороги потяг,
Обірветься молодості мить.
Чумака засуджено до страти,
В Симоненка з горла сірий дим.
Вже й мені пора, либонь, вмирати,
Щоб зостатись вічно молодим.
– І я отримав «рецензію» від мами, – згадує Микола Бучко. – Вона взяла рушник, намочила його, скрутила, потім вхопила мене за чуба – і по спині рушником, по спині: «А подумав, на кого ти мене залишиш?!» Я образився страшенно. Вирвався і в сльозах вигукнув страшні слова: «Почекай, я до тебе доросту!» Вже коли студентом університету приїздив на канікули, і бувало відмовлявся від якоїсь роботи, то мама мене питала: «То що, уже доріс?» І постійно плакала… І от, мене стільки років гризло: нащо я такі слова сказав. Але вже студентом університету до мене дійшло: людина, яка повірила, що я був справжній – то була моя мама! І той рушник – то була моя перша рецензія…
Хто такий Бандера, я дізнався в КДБ
– На філфаці, де вчився, був головою літературної студії університету. Мав через це проблеми. 69-го року організовували вечір пам’яті Василя Симоненка. Він тоді був дуже популярним. Студенти зачитували про нього реферати, читали напам’ять його вірші. 40 студентів-учасників, викладачі… І от один зі студентів на вечорі прочитав фрагменти з щоденника Василя Симоненка. Ніби позитивні речі, які «підходять» радянській дійсності. Але ніхто ж не знав, що щоденник Симоненка заборонений! Василь був спеціальним кореспондентом робітничої газети в Черкаській області, газети ЦК Компартії України. І записував у щоденник різноманітні ситуації, які були «не для радянської газети». Його в Мюнхені, у видавництві ім. Степана Бандери надрукували: «От ваш Радянський Союз справжній, а не те, що ви пишете в газетах»…
– Хто такий насправді Бандера, я дізнався вже в КДБ, – каже Микола Бучко. – Адже я виріс в такому середовищі, що для мене Бандера – це або місто Бендери, або прапор іспанською (бандера роса – червоний прапор).
Мене чи не щоранку викликали до КДБ, тягали по зборах: комсомольської групи, українського відділу, потім курсу, університету, закриті партійні збори… Дійшло до того, що в мене вдома, на Вінничині, в селищі Удич, у школі були закриті партійні збори, куди запросили мою маму і обговорювали питання: «Як сталося, що я, мовляв, з радянської сім’ї, став українським буржуазним націоналістом?!» То була неймовірна напруга, адже вся країна готувалася святкувати наступного року сторіччя Леніна.
– Я іду з одного корпусу до іншого, зупиняється машина, а звідти: «Коля, старий, привіт! Сідай, треба поговорити!» Здається, ніби якісь хороші знайомі, а насправді це – КДБ. Коли вранці вони приїздили в гуртожиток перед парами, Міля Померанцева, мати Ігоря Померанцева, тихенько мене будила: «Коля, за тобой приехали». Вона тоді в гуртожитку вахтером працювала. Більшість тих хлопців з КДБ я знав ще з істфаку, ми разом ходили на гімнастику в університеті. Щоби влаштуватися на роботу, вони негайно одружувалися, їм давали квартиру – і от вони вже КДБ.
Від КДБістів я почув і про інших учасників вечора – що родичі деяких студентів, які читали вірші, були виселені до Сибіру. Бо таких як я, зі східної чи центральної України, в університеті вчилися одиниці. Наприклад, уся рідня моєї дружини виросла в Комі СРСР. Бо в сусідньому з їхнім селі Угриніві народився Степан Бандера. Відповідно, усі довколишні села відправили до Сибіру, «замели» усіх…
Паровози не писав
– Як вам удавалося не писати віршів на замовлення? – запитую Миколу.
– Так звані політичні вірші я писав, – каже Микола Бучко. – Наприклад, до дня Перемоги про жінку, яка чекала сина з війни, чисто ліричні речі… Не писав ура-патріотичних віршів. До річниці Жовтня тощо… Мене і не змушували: не те що жаліли, але якось по-людськи ставилися. Хоча були жорсткі вимоги… У мене з першою книжкою були проблеми. Я хотів назвати збірку «Доброта». А редактори – «Сонячні сходи». Мовляв, експресія, так по-сучасному. Хоча російською ж незрозуміло, чи то про «ступеньки» йдеться, чи про «всходы». І ще – потрібен був «паровоз»: перший вірш у збірці мусив бути а-ля «Вперед заре навстречу». Проте «паровози» я не писав… Я пишу вірші. І згадую першого рецензента – маму.
Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»
