Нова концертна програма, яку представляє академічний камерний оркестр «CAPRICCIO» під керівництвом народного артиста України Павла Чеботова «Від Вівальді до П’яцоли», це новий музичний проект колективу  у так званому форматі «легкого» жанру.

На сьогоднішній день  музичне життя пересічного Чернівецького глядача на стільки різноманітне та різножанрове, що справжнє серйозне класичне мистецтво, на жаль, відходить на другий план. Особливо для молоді, яка обирає для себе більш популярну та доступну музику. Саме тому, у концертному вечорі, який відбудеться 28 лютого у залі Чернівецької обласної філармонії  ім. Д. Гнатюка, будуть звучати ті твори,  які наші юні глядачі звикли чути з екранів телевізорів у рекламних роликах та у вигляді телефонних рингтонів. Тому, саме ці, всесвітньо відомі  твори та багато інших музичних шедеврів і будуть звучати у цьому камерному вечорі.  Але,вже у повному та оригінальному концертному виконанні.  

«Гроза» та «Адажіо» Антоніо Вівальді з циклу «Пори року»  «Венеціанський карнавал» Ніколо Паганіні, музичні жарти  В.А. Моцарта, «Полька – піцикато» Й. Штрауса та мало відомі для підростаючого покоління музичні п’єси, такі як «Серенада» А. Андерсона , «Сувенір» В. Полторацького та надзвичайно харизматичне  танго – балет Астора П’яцолли, на цей раз відкриють нашим глядачам інші грані та можливості суто класичного колективу під орудою маестро – Павла Чеботова.

Отже нова програма – нові глядачі та нові незабутні враження очікують всіх, хто розділить з нами один з останніх зимових вечорів.

Лектор -музикознавиця  Неля Марковська

Запис У філармонії – “легка” класика від Павла Чеботова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Золота буковинська осінь завжди є особливою тим, що театральні та концертні заклади нашого міста вже традиційно зустрічають найкращих і найталановитіших  митців України й зарубіжжя.

Вже понад 10 років Чернівецька обласна філармонія ім. Д. Гнатюка відкриває свою сцену перед музикантами, які вважають за честь взяти участь у Регіональному фестивалі класичної музики «Буковинський листопад». Ось і нинішнього року на нас очікують приємні зустрічі як  з улюбленими виконавцями, так і з тими, що приїдуть до Чернівців вперше.

Першого ж фестивального дня ми зустрінемося із легендою українського музичного мистецтва, славетною композиторкою Лесею Дичко.

І як завжди чекаємо на виступ Академічного камерного оркестру «Капріччіо». У його виконанні прозвучить концерт для скрипки, фортепіано і струнного оркестру Фелікса Мендельсона із солістами – народним артистом України Павлом Чеботовим та його талановитлю донькою, піаністкою з Одеської філармонії Оленою Чеботовою.

Легендарний квартет гітаристів «Київ» Національної філармонії України, який приїде на наш фестиваль уперше, теж готує буковинцям свій музичний сюрприз.

Приємно здивують нас і концерти в залі органної та камерної музики. Найкращі твори В.А,Моцарта, Г.Ф. Генделя, Дж. Верді, А. Вівальді та Й. Райнберга прозвучать у виконанні вже улюбленої нами органістки Олени Удрас (Одеса) та піаністки Людмили Марцевич (Київ). А чернівецька органістка Світлана Бардаус , як завжди подивує всіх своєю новою концертною програмою, в яку увійшли маловідомі твори А.Солера, А. Марчелло, Й.Пахельбеля, Й.С.Баха, А. Шнітке, К. Дженікса, А. Кневела та  А. Пяцоли.

Фінальним акордом фестивалю стане симфонічний вечір, де ми вперше почуємо увертюру «Фанфари Ізраїлю» Пауля Бен–Хаїма, концерт для гітари з оркестром Анни Сегал та її концертне танго для гітари з оркестром у виконанні німецького гітариста Вольфанга  Вайгеля .

Сподіваюся, що і симфонія № 7 Л. ван Бетховена, якою буде в цей же вечір диригувати ексцентричний та самобутній, піднесений та емоційний  Марк Волох, стане не тільки апофеозною фінальною крапкою у фестивалі, а і великим початком наступного, ювілейного року «Буковинський листопад 2020».

Тож, до цікавих зустрічей, шановні прихильники класичної музики!

 Неля МАРКОВСЬКА, лекторка-музикознавиця  

Запис «Буковинський листопад» осипле місто мелодіями спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Академічний камерний оркестр CAPRICCIO під керівництвом народного артиста України Павла Чеботова, вже давно став одним із найулюбленіших колективів для буковинських шанувальників камерної музики.

Можливо, тому, що головною запорукою успіху цього колективу є ретельно підібраний та різноплановий концертний репертуар, постійне відшліфовування музичного матеріалу та велике невтомне бажання маестро диригента тримати колектив на високому професійному рівні. Приємним результатом такої праці є постійні, вдячні та напрочуд професійні глядачі, які з року в рік приходять на концерти камерного оркестру та приводять із собою колег-музикантів, своїх учнів, друзів та, найголовніше, діточок і онуків.

Ось і 17 квітня на нас очікують неймовірні музичні сюрпризи й прем’єра виконання.

До 210 річниці від дня народження великого німецького композитора, піаніста, педагога та диригента Якоба Людвіга Фелікса Мендельсона Бартольді прозвучить унікальний «Концерт D-moll» для скрипки з оркестром, який уже давно став одним з найбільш популярних творів у скрипковому репертуарі.

На честь 70-ти річчя від дня народження композитора Володимира Івасюка прозвучить його «Сюїта-варіації» та всесвітньо відома «Мелодія», яка вже давно стала своєрідною візитівкою камерного колективу.

Несподіваним подарунком для чернівчан та гостей нашого міста буде прем’єрне  виконання «Дивертисменту» для струнного оркестру відомого угорського композитора Бели Бартока, написаного у 1939 році та по сьогодні актуального за національною та патріотичною темою.

А «Маленька нічна серенада» №13 Вольфганга Амадея Моцарта весняним сонечком проллється на наші душі і стане фіналом концертного вечора академічного камерного оркестру CAPRICCIO.

Шановні прихильники, колеги та просто друзі цього колективу, приходьте до зали філармонії й отримуйте насолоду від музики.

Неля МАРКОВСЬКА, лектор-музикознавець

Запис І знову здивують Чеботов і «CAPRICCIO» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У концертах із циклу «Зі скарбниці світової скрипкової та камерної музики» відомий скрипаль, народний артист України Павло Миколайович Чеботов уже  подарував чернівчанам насолоду спілкування з вибраними сторінками творчості Вівальді, Кореллі, Моцарта, Шуберта, Грига… І кожний концерт обов’язково містив ту чи іншу «родзинку», сюрприз, виконання якого додавало нам знань з музичного мистецтва, а інколи й фантастично змінювало наше ставлення до того чи іншого композитора. І в цьому весь Павло Чеботов – не тільки чудовий виконавець, але й невтомний пропагандист музичної культури, і тут чернівчанам однозначно пощастило.

Ще один концерт цього циклу, який має відбутися вже цієї неділі, 17 березня  – це виступ народного артиста України, скрипаля  Павла Чеботова у супроводі чудового піаніста, лауреата міжнародного конкурсу Руслана Рамазанова.  Ще одне поєднання цього концерту – в самій його програмі: це будуть Бетховен і Брамс. Треба віддати належне відомому музиканту: він не втомлюється захоплюватися все новими й новими творами зі світової музичної спадщини і передавати це захоплення нам, слухачам.

От і зараз із доробку Людвіга ван Бетховена Павло Миколайович вибрав два романси й сонату до-мінор. А також, за власним визначенням скрипаля,  – «дуже круту!» – сонату ре-мінор Йоганнеса Брамса і чотири «Угорські танці» цього ж композитора. І відкриття не забарилося: коли Павло Миколайович узявся за ці доволі відомі, мало не хрестоматійні твори, і для самого себе відкрив несподіване: «Я навіть не уявляв собі, які це складні твори для виконання!» В «Угорських танцях» Брамса, стверджує Павло Чеботов, немає жодної «зайвої ноти».

Отже, недільного вечора, 17 березня, о 18:30 у залі Чернівецької філармонії на поціновувачів музичного мистецтва й прихильників музиканта Павла Чеботова очікує зустріч із несподіваним, де немає жодної зайвої ноти!

Вл.інф.

Запис Cкарби музичного мистецтва для чернівчан від Павла ЧЕБОТОВА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Павло  Чеботов має напрочуд тонкий смак і особливе відчуття аудиторії. Його виконання  – у дуеті зі своєю Людмилою, заслуженою артисткою України Шапко, чи разом із камерним оркестром, керівництво яким перейшло до нього від Юрія Гіни, – захоплює красою обраних музичних творів. Це спостерігаю здавна – протягом усіх десятиліть знайомства з ним.

На концертах народного артиста України, скрипаля й диригента чернівецького камерного оркестру Павла Чеботова цікаво завжди. Це ж він у Чернівцях першим виконав твори П’яцолли  й Гоноболіна, «Мелодію» Мирослава Скорика, класичні твори Володі Івасюка і ще багато чого неймовірно цікавого.

Утім, зізнаюся, що минулої неділі із острахом йшла до органного залу на  виступ камерного оркестру. Чому? Мушу одразу ж вибачитися за своє невігластво. Річ у тім, що концерти нинішньої осені проходять під егідою 100-річчя Буковинського віча. І я не була певна в музиці, яку маю почути. Мені й досі соромно за своє незнання. Адже йдеться про твори наших тогочасних земляків. Відтак, скажу одразу, що після серенад австрійця Роберта Фукса і чеха  Адальберта Гржімали в залі лунали вигуки «Браво!». Як, до речі, й після виконання інших творів. До слова, саме в Серенадного Лиса, як називали сто років тому композитора з Відня Фукса (буквальний переклад прізвища «Фукс» з німецької – «лис», – авт.), навчався всесвітньо відомий композитор-буковинець Євсевій Мандичевський. Щоправда, починав він оволодівати музичною абеткою учнем Сидора Воробкевича.

Після концерту Павло жартома зауважив, що, мабуть, не зле жилося тоді людям на Буковині, якщо вони писали таку гарну музику. І несподівано продовжив: «Цей концерт – своєрідна подорож Чернівцями 100-річної давності. Якщо відверто, то й для мене особисто ця музика стала відкриттям. Вона дала мені уявлення про те, як тоді жили люди, як одягалися, чим захоплювалися. Відтепер беру цих авторів до нашого репертуару». А йшлося також і про написаний до балу 1914 року молодою чернівчанкою, від народження віденкою, дружиною відомого чернівецького лікаря Елеонорою Порас вальс «Студентська любов», який теж прозвучав минулої суботи в органному залі у виконанні камерного оркестру.

 Мені ж подумалося, що, напевне, і зараз не так уже й погано. Бо дві шалено симпатичні концертні п’єси  «Фасольки для Сольки, або Різдвяна фантазія» та «Перлинки для Христинки, або  Купальська фантазія», написані нашим земляком-сучасником Євгеном Воєвідком для двох скрипок і присвячених його маленьким донечкам, здійснили справжнісінький фурор. Технічні й водночас емоційно-мелодійні, вони справили на слухача приголомшливе враження – у хорошому сенсі…

Зрештою, Євген Воєвідко – це окрема бесіда. Адже він не тільки потомствений лікар-ЛОР та перший фоніатр – фахівець із захворювань голосу – в нашій області, а ще й актор, співак, лауреат першої премії фестивалю «Червона рута» 2001 року, автор перших українських мюзиклів та опери «Берестечко».

На концерті прозвучали також два твори ще одного нашого відомого земляка Леоніда Затуловського – «Ескіз» та обробка української народної пісні «Бодай ся когут знудив» . Уявляєте, наскільки цікаво й незвично було слухати останню у виконанні камерного оркестру? До слова, блискучому виконанні!

І, насамкінець, –  замість коди – хочу висловити захоплення грою віолончеліста Миколи Головіна, Бо в кожному із творів, які звучали того вечора, ніжним людським голосом співала віолончель… Надто ж соло у «Серенаді» Гржімали змусило трепетати не одне жіноче серце. А, може, й чоловіче?!…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис «Бодай ся когут знудив», або Про ЧЕБОТОВА та його камерний оркестр «Capriccio», які не грають нудної музики спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед відкриттям концертного сезону Академічного камерного оркестру «Capriccio» його керівник Павло ЧЕБОТОВ переконаний, що артисти нашої філармонії могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. «Треба бути трохи сміливішими і нічого не боятися», – стверджує народний артист України.

– Камерний оркестр «Капріччіо» розпочав сезон. Дещо несподіваним для мене чином, бо я планував інші програми і проекти. Та коли до мене звернувся керівник симфонічного оркестру Йосип Созанський і запропонував узяти участь у заходах з нагоди 100-річчя Буковинського віча й повернення до Чернівців творчості Євсевія Мандичевського, я дізнався нові для мене музичні імена!

В коло друзів Мандичевського входило кілька видатних людей, серед них віденець Фукс і пражанин Гржімали (відомо, що Гржімали жив і працював у Чернівцях). І обидва написали по серенаді для струнного камерного оркестру. Коли я почув цю музику, зрозумів: це ж наш репертуар, наш хліб! Кому ж це грати, як не нам! Так, я не знав, хто такий Фукс. Про Гржімали дещо чув, але не про Адальберта, а про його брата, теж музиканта. Коли почали розучувати ноти, зрозумів, що це музика, яку можна не лише зіграти, а й мати в репертуарі. Оскільки я – патріот цього міста, для мене дуже важливо копнути музичну історію Чернівців, дізнатися, що було колись…

Ми зіграли в тому проекті у Мармуровій залі ЧНУ дві серенади, і це справило сильне враження на слухачів. Це був не відкритий концерт: прийшли люди за запрошеннями. Тож просто гріх, щоби чернівчани не почули музику, яку слухали їхні предки.

Ідея нинішнього проекту – не лише екскурс у минуле, а й порівняння, звіт для себе: що було тоді – і що є сьогодні.

А сьогодні також є! Відомий чернівецький лікар, музикант, композитор і поет Євген Воєвідко, у доробку якого опера «Берестечко», естрадно-симфонічний мюзикл «То лише казка…», симфонічна кантата «Пам’яті героїв Небесної сотні», написав дві концертні п’єси, які присвятив своїм донечкам. Це твори для двох скрипок зі струнним оркестром. І я подумав: чому б не звести в концерті цю музику – давню і нинішню. Ми це зробили і тепер повторимо – 14 жовтня в Органному залі.

П’єси Воєвідка – не перший випадок, коли композитори пишуть саме для нас. Ми вже виконували створені спеціально для «Капріччіо» твори Леоніда Затуловського,  Олександра Гоноболіна. Це все якісна музика, гідна виконання. Адже і давня, і сучасна – вона чернівецька!

Узагалі вважаю, що в Україні нині творять найсильніші композитори колишнього СРСР. Щодо Росії, Білорусії, Казахстану не можу назвати жодного імені світового значення, які є в Україні – Скорик, Станкович, Сильвестров, яких ми із задоволенням виконували торік у великому проекті «Три С».

Цьогоріч, сподіваємося, чернівчан захоплять інші запропоновані нами автори. Скажу чесно: я навіть не підозрював, що в цій музиці може бути така глибина! У повільній частині у Гржімали – спочатку оперна арія, далі речитатив! Так зачіпає, по-дорослому! А Фукс – викладач Віденської консерваторії – теж дуже глибокий композитор, який мав вплив на кілька поколінь музикантів… Щоправда, ми дещо скоротили програму, для того, щоби не дуже затягувати концерт – сподіваюся, це буде безболісно.

Одне з найбільших задоволень – грати для чернівецької публіки. Тут є інтерес, дуже добре, співчутливе ставлення до митців – як музикантів, так і художників. Чернівці ж – непросте місто, тут є свій дух. Звісно, значно змінився склад населення – і не тільки за час, відколи я тут, а взагалі за останні 130 років – але шанобливе ставлення до мистецтва залишилося. На День міста ми давали концерт, у якому звучали Моцарт і Шуберт. Не те щоби ми не сподівалися такої публіки – просто День міста, більша увага до інших заходів, масових. А наша музика – для знавців, для її сприйняття потрібна хоча б мінімальна підготовка. Тим не менш, пів залу було і це не були випадкові люди.

Можна багато говорити, ходять чи не ходять люди на класичну музику, подобається їм чи ні, чи є пропагування високого мистецтва, чи нема… Та треба усвідомлювати, що все-таки це музика не для всіх. Є театр – а є цирк, є класика – а є естрада. Люди за суттю своєю не тільки різні, а ще й інертні. Буває, що не йдуть і квитки не беруть. Адміністратор мало не за вуха тягне, вмовляє квитки купити – а потім вони дякують!

Пам’ятаю, як років 30 тому в мене виникла ідея створити «клуб любителів класики» при Центральному палаці культури (тодішня «текстилка»), коли директором був Остап Савчук. Я поділився з Остапом Васильовичем своєю думкою, і він погодився: робіть. Щомісяця ми видавали нову програму. Я сам був ведучим, запрошував різних музикантів. Починали з 7-8 глядачів у залі. А закінчилося тим, що на «Пори року» Вівальді мусили перейти до великого залу – зійшлося до 400 людей! Та зважте: на це пішло 8 років роботи.

Людина має прийти і почути щось для себе, і захотіти ще раз прийти, і розповісти друзям. Тільки такий шлях, іншого нема. Трохи дивує інше: в місті є училище мистецтв, музична кафедра в університеті, а на концертах я рідко бачу викладачів. Хоча саме вони мали б привчати дітей до музики – а відповідно, й самі ходити на концерти. Розумію, що, може, ми комусь уже і «приїлися», але ж  ми ніколи не граємо одне і те ж. Хоча місто наше маленьке, всі всіх знають, тут живе неймовірна кількість студентів. І можна зробити так, щоби вони через це місто проходили, як через «культурну лабораторію». А можна працювати для туристів – теж живі гроші!

Зрештою, у Чернівцях все добре – якщо не є, то буде. Сьогодні музичне життя Чернівців цікавіше, ніж кілька років тому. У філармонії колективи дуже високого рівня. Навіть є проблема у приміщеннях! Ділимо репетиційний зал між симфонічним та камерним оркестрами і камерним хором! І це значно краще, ніж коли приміщення чудові, а в них нікого немає і народ просто відсиджує свої робочі години. Єдине, чого бракує філармонії, артистам і місту – європейського розмаху. Вони могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. Треба бути просто сміливішими і нічого не боятися.

Не знаю, скільки життя відпущено – намагаюсь використати себе по максимуму, побільше зіграти, щоби люди побільше почули…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Павло ЧЕБОТОВ: «Єдине, чого бракує чернівецькій філармонії, її артистам і цілому місту – європейського розмаху» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Суботній вечір 26 травня збере в Органному залі Чернівецької філармонії поціновувачів мистецтва одразу двох «зірок» на небосхилі музики Чернівців: народного артиста України відомого скрипаля Павла Чеботова і солістки-органістки Чернівецької обласної філармонії Світлани Бардаус.

Павла Миколайовича ми знаємо, так би мовити, у кількох іпостасях: він  вражає нас виступами не лише сольними, але й у складі скрипкового дуету із заслуженою артисткою України Людмили Шапко, і як перша скрипка симфонічного оркестру обласної філармонії, і як керівник і диригент Камерного оркестру «Capriccio». Світлану Бардаус дивує нас своєю відданістю органній музиці, органу як інструменту. Звісно, специфіка цього інструменту визначає й високу духовність органного репертуару, недарма ж пані Світлану запрошують грати у римо-католицькій малій базиліці Всечесного Хреста. І поєднання таких особистостей в одному дуеті обіцяє щось незвичайне й цього разу.

«Версії» поцікавилися у Павла Чеботова, що має бути «родзинкою» нинішньої програми. Павло Миколайович перш за все наголосив, що у дуеті зі Світланою Бардаус виступати подобається, хоча має досвіт дуетів з багатьма відомими органістами, серед яких, скажімо,  народний артист України Володимир Кошуба. Грав Чеботов і з молодим чернівецьким органістом Віктором Білла, коли той ще працював у Чернівцях… Для нинішнього концерту не шукали спеціально творів невідомих, хоча будуть і такі, але головним критерієм була музика красива, гарна, душевна, здатна розбурхати в слухачеві найкращі почуття. Це будуть твори Баха, Глюка, Моцарта, Паганіні, Крейслера… Музиканти виконають по одному твору соло, решта програми буде в дуеті.

Поєднання скрипки й органу, єдині в думці виконавці, дозволяє саме зачепити душі слухачів, повести їх за собою у світ музики…

Вл.інф.

Запис Скрипка з органом заспівають у дуеті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Гарний подарунок – «Bachanalia – свято Баха» – отримали чернівчани від працівників культури до 333-річчя від дня народження найвидатнішого композитора світу, німецького органіста й скрипаля, творця світової музичної класики Йоганна Себастіана БАХА (21(31) березня 1685, Айзенах – 28 липня 1750, Лейпциг). Чи не на усіх майданчиках міста відбулася низка незабутніх концертів із творів найяскравішого представника стилю бароко.

«Це був один з найкращих концертів, які я коли-небудь тут слухав»

Ці слова почула після концерту  «Bachanalia Capriccio»  – академічного камерного оркестру «Capriccio» під орудою керівника та диригента народного артиста України Павла Чеботова – минулої п’ятниці на філармонійних сходах із вуст чернівецького меломана, який не пропускає практично жодного виступу камерного та симфонічного оркестрів. І не погодитися з враженням шанувальника класики було важко, бо післясмак  від концерту не відпускав ще тривалий час не тільки мене, а й інших слухачів. Коли поділилася цим із Чеботовим, то почула: «А що ж ти хочеш? Це ж музика, що йде прямо від Бога!». Зрештою, мабуть, лише цим і можна пояснити нетлінність і досконалість музики Баха, яка, безперечно, житиме стільки, скільки існуватиме людство.

Штрихи до портрета композитора

* Коли Бах грав у церкві на органі, – а він заходив до будь-якої кірхи як простий відвідувач, просячи дозволу сісти за орган, – прихожани не вірили, що ці звуки йдуть від звичайної людини, бо люди грати так просто не можуть. Тож інколи навіть тікали з церкви від переляку…

* Попри те, що Бах ніколи не був марнотратною людиною та вмів заробляти непогані гроші, він дотримувався одного принципу:  ніколи не брав гроші за приватні уроки.

* Саме завдяки Бахові у храмах зазвучали жіночі голоси. Першою жінкою, яка  заспівала у церковному хорі, була його дружина Марія Барбара. До того у храмах дозволялося співати тільки чоловікам.   

* Не вміючи хитрувати і маневрувати, композитор неодноразово потрапляв у конфліктні ситуації, що затьмарювали його життя й відволікали від творчості.

* Попри те Бах написав понад 1000 творів усіх існуючих жанрів за винятком опери.

* Ще з ХVII ст. у Німеччині ходив такий жарт: «Кожен Бах – музикант, кожен музикант – Бах». У Й.-С. Баха було 20 дітей від двох шлюбів (перша дружина померла). Вижили тільки семеро, але всі вони теж стали музикантами.  

*Сучасником Баха був Гендель, який жив на відстані у 50 км. Обидва композитори мріяли про зустріч, планували її та щоразу щось ставало на заваді. Зустріч не відбулася. Але й того й іншого незадовго до смерті оперував Джон Тейлор, якого багато хто вважав просто шарлатаном. Існує думка, що Бах помер у 65 років саме через ускладнення після операції на очах, після якої він взагалі утратив зір.       

* Твори Баха обожнюють любителі та автори джазової музики. Чому? Бо він був неперевершеним майстром контрапункту – одночасного поєднання кількох мелодійних ліній.  

* Територією Лейпцізького цвинтаря, де був похований Бах,  невдовзі проклали дорогу і могила Баха загубилася. Та 1894-го  рештки його випадково знайшли під час будівельних робіт, тоді й відбулося перепоховання.

Сюрпризи від Маестро

Не пам’ятаю жодного концерту Павла Чеботова, в якому не було б сюрпризів для слухача. Не став винятком і нинішній.

– Ми з Людою ( Людмилою Шапко – заслуженою артисткою України – ред.) вже підготували заміну своєму дуету, – так прокоментував керівник оркестру (сподіваюсь, жартома, бо в народного із заслуженою – а, хто не знає, вони ще й подружжя – багато ще концертів попереду)  виступ двох Юль – Созанської та Козловської, учениць 8-го класу чернівецької музичної школи № 1. Обидві – переможниці всіх обласних конкурсів.  До слова, учениця Людмили Шапко Юля Созанська – ще й лауреатка конкурсу ім. Ганицького, дипломант конкурсу Фонду культури «Нові імена України»  у Києві. Юля ж Козловська – учениця Павла Чеботова, лауреатка  конкурсу «Бурштинові нотки» ( Рівне), готується до участі в «Нових іменах» у квітні в Києві. Одне слово, відчувалося, що Павло задоволений рівнем гри юних скрипальок, які відкривали концерт.

Приємною несподіванкою був і виступ з камерним оркестром соліста Закарпатської філармонії флейтиста Тараса Поповича.      

У другому ж відділі концерту публіка просто шаленіла. Виконана скрипковим дуетом Чеботов-Шапко з оркестром на біс альтова арія Петра з «Пристрастей за Матвієм» не просто зірвала бурю овацій. Ця музика, – чи не найбільш довершений твір Баха, в якому він вихлюпнув усе людське, усе трагічне, – увірвалася скрипковим плачем до сердець і душ слухачів, перевернула й очистила все, що назбиралося там протягом нелегких минулих років і … допомогла відпустити!  Простити…

Недарма, мабуть, побутує думка, що мова Бога – це музика.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Бах – це музика, що йде до нас прямо від Бога спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наступної середи в рамках фестивалю класичної музики «Буковинський листопад» на сцену чернівецької філармонії вийде академічний камерний оркестр із програмою, цілком складеною з творів Антоніо Вівальді. Керівник і диригент оркестру, відомий скрипаль, народний артист України Павло Чеботов у бесіді з кореспондентом «Версій» розповів про те, як склалася програма фестивального концерту і що збираються донести до слухача музиканти.
Антоніо Вівальді являє собою музичний феномен нібито відомий, майже хрестоматійний – і разом із цим повну протиріч і несподіваних відкриттів особистість. Важка хвороба, яку за ознаками зі свідчень сучасників Вівальді нині трактують як бронхіальну астму, обмежила для нього можливість пересувань, поїздок і просто музичної кар’єри, але не спинила його як композитора. Єдина можливість якось утримувати себе – викладацька діяльність – зумовила необхідність прийняти духовний сан: консерваторія «Пієта» у Венеції являла собою заклад для виховання та навчання музиці дівчаток-сиріт, і чоловік світський просто не міг там викладати. За умовами контракту, священик Вівальді мав щомісяця написати два концерти для оркестру (тривалістю приблизно 10 хвилин), але все своє життя мріяв стати оперним композитором: того часу лише оперних авторів вважали справжніми композиторами. Антоніо й писав опери, витрачав на їхню постановку всі сили й матеріальні засоби – але в історію музичного мистецтва увійшов саме як автор концертів, яких у доробку композитора лише відомих дослідникам нараховують понад 600 – а 40 опер, написаних Вівальді, практично відомі нині лише фахівцям…
Програма нинішнього концерту камерного оркестру на фестивалі «Буковинський листопад» дозволяє простежити не лише композиторську творчість Вівальді, але й розвиток концерту як жанру.
Відкриється виступ так званим «concerto grosso» – великим концертом італійською, жанр якого зародився в Італії в епоху бароко, у другій половині XVII століття і є своєрідним змаганням цілого складу виконавців із групою солістів (адже саме слово «кончерто» означає «змагання, двобій»). Далі у програмі першого відділення концерт для двох скрипок з оркестром (як читач здогадується, ці дві скрипки будуть саме народний артист України Павло Чеботов і заслужена артистка України Людмила Шапко – Авт.) і суто оркестровий концерт. Родзинкою-сюрпризом і фіналом першого відділення стане концерт «Ехо» (залишаю, як мистецький термін саме «ехо» – авт.), у якому на тлі оркестру перегукуються дві скрипки.
У другому відділенні концерту камерного оркестру прозвучать чотири скрипкові концерти Антоніо Вівальді, які становлять вершину його композиторської творчості, – цикл «Пори року». Музиканти оркестру сподіваються, що ця програма принесе слухачам чимало музичних і почуттєвих відкриттів. А концерт академічного камерного оркестрe гідно представить чернівецьку музику в рамках «Буковинського листопаду», завершив свою розповідь керівник і диригент цього музичного колективу народний артист України Павло Чеботов.
Лідія КОСТИНСЬКА, «Версії»

Запис Вечір 15 листопада чернівецькі шанувальники музики проведуть із Королем Концерту спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Скрипалька, заслужена артистка України, педагог від Бога, талановита господиня, від чаклунства якої на кухні гості втрачають дар мови – споживають мовчки, ковтаючи язики і насолоджуючись. А ще більша насолода – спілкуватися з цією напрочуд приємною, чуйною і красивою людиною – і все це про Людочку Шапко.

Піаністка, солістка Одеської філармонії, ставна красуня з чорними бровами й глибокими, як вир, карими очима, що успадкувала всі найкращі риси від мами й тата – це про Оленку Чеботову.

А ще – Людмила + Павло = дует; а Людмила + Павло + Олена = тріо. І от коли вони втрьох сідають за інструменти, починається диво: забуваєш про все – хто ти, де ти і як тебе звати. Залишаються тільки звуки, які особливим чином проникають у найпотаємніші, найглибші куточки душі. Охоплює насолода й настає очищення…

Історія дуету й тріо

Павло Чеботов: – Якось із Москви до Томська, де я був художнім керівником філармонії і грав у найстарішому симфонічному оркестрі Сибіру, приїхали музиканти, які виконували церковні сонати Моцарта. Ми були вражені, бо подібного навіть у консерваторії не вчили. Саме з тих нот, які вони нам дали, й почалася моя колекція музики для двох скрипок із супроводом. Другого такого зібрання в Україні точно немає – і, гадаю, не тільки в Україні. Така колекція є нині лише у Чернівцях!

Та попри те, що в Томську була ще й аспірантура, адміністративна робота і постійні тісні контакти з численними гастролерами Шафраном, Співаковим, Башметом, Третьяковим та багатьма іншими, чогось бракувало.

Кор.: – Мабуть, тому, що тебе постійно тягне до чогось нового? Втім, ми ще повернемося до тих проектів, які ти започаткував у Чернівцях, збагативши життя міста і наповнивши його по вінця музикою…

П.Ч.: – Не сперечатимусь (сміється). Бо мені постійно чогось бракує для повного творчого комфорту. Та вже тільки у Чернівцях спало на думку пограти удвох, створити скрипковий дует. Адже музики для двох скрипок так багато, тим паче – музики різної, дивної, неповторної, а виконується вона так прикро рідко.

Як ми потрапили до Чернівців – це ціла історія, але саме при Чернівецькій філармонії, де почали працювати від жовтня 1985 року, створили дует, якому вже 32 роки. Загалом скрипковий дует – це оригінальний жанр із великою творчою перспективою. Та, на жаль, дуетів у нас практично немає, бо скрипаль, за своєю природою, – індивідуаліст: грає або один, або в оркестрі. Двом важко знайти спільну мову. Адже це наполовину камерне музикування, а наполовину – сольна гра. Практично неможливо двом людям, не пов’язаним ще чимсь, знайти спільне цементуюче начало.

Кор.: – Та саме вам це вдалося, бо ви – подружжя. А як виникло сімейне тріо? Напевне, грати з донькою не просто?

П.Ч.: – Грати з Оленкою ми почали ще тоді, коли вона вчился в музучилищі. Так сталося, що наш тодішній акомпаніатор Валерій Ломанець готувався до виїзду за кодон на постійне місце проживання і не міг грати в одному з наших концертів. Тоді й виручила донька: за кілька репетицій вивчила ноти – і ми непогано зіграли. Пізніше вже виступали втрьох: їздили на фестиваль в Конью (Туреччина), двічі до Польщі – на фестиваль сімейних ансамблів. Виступали на запрошення посольства України в Литві у Вільнюській Ратуші, у німецькому посольстві в Києві. Але все це мало епізодичний характер.

Грати разом – справа не з легких: з поганим акомпаніатором нічого доброго не зіграєш, з висококласним профі грати теж не просто, бо кожен бачить ноти по-своєму.

Кор.: – Отже, Олена – акомпаніатор, чи ви всі троє солісти – якщо так буває? 

П.Ч.: – Люда, Оленка та я – ми всі дуже різні, у кожного свій погляд на мистецтво загалом і музику зокрема, а також, між іншим, і на життя. Це попри те, що ми з Людмилою Олександрівною багато десятиліть разом. У нашій сім’ї не прийнято нав’язувати свою точку зору. Та ми знаходимо точки дотику, залишаючи при цьому власну індивідуальну свободу. І це дуже здорово. Бо, приміром, в оркестрі домінує воля диригента, в ансамблі – кожен намагається прислухатися до іншого, підлаштовуватися, а в такому тріо, як наше, йдеться саме про трьох солістів.

Життя чернівчан без Шапко і Чеботова було би значно біднішим

Випускники Горьківської державної консерваторії ім. М.І Глінки, що вчилися у класі всесвітньо відомої скрипальки, московського доцента Ніни Бейліної, своїм приїздом розбурхали невеличке старовинне містечко. Хоча вже від своїх консерваторських викладчів Павло, який народився на Волзі, але чия далека родина походить з України, знав, що Чернівці – це «маленький Відень».

– Та хіба могли б ми з Людою деінде грати в університетській церкві? – чи то запитує, чи то стверджує Чеботов.

Історія з їхніми виступами в університетські церкві, де тоді ще був культурний центр, цікава ще й тим, що київський експерт, який мав «зрізати» їхній дует, бо було вже вдосталь відібрано претендентів на гастрольне турне Україною, не зміг цього зробити і включив-таки їх до програми.

Окрема сторінка – просвітницька робота у співпраці з тодішнім директором Художнього музею Тетяною Дугаєвою. Хоча почалося все з «Текстилки», де протягом 8 років діяв Клуб любителів камерної музики. Щомісяця музиканти готували й виносили на публіку нову програму. Потім почали представляти програми і в Художньому музеї, який розташовувався тоді на 3-му поверсі кафедрального собору. Чеботов з усмішкою згадує, як носили інструменти аж на третій поверх перегородженого тоді собору. Далі було приміщення за Резиденцією, де нині Центр буковинської культури – і тільки згодом Художній музей переїхав на Центральну площу. Тамтешні вечори назавжди запам’яталися любителям музики своєю душевністю, домашністю та неповторністю атмосфери.

Та щойно у Чернівцях відкрився Органний зал, непосидючий Павло одразу ж узявся за створення ансамблю солістів «Консонанс», який стрімко набув популярності. Дві скрипки, віолончель і клавесин, на яких артисти грали у старовинних костюмах XVII-XVIII століть, барочна програма. Вони успішно гастролювали Україною і в них була можливість грати з органістами. Водночас Чеботов не тільки керував ансамблем, а й розповідав про музику, яку вони виконували, у телевізійній програмі з аналогічною назвою «Консонанс», яку вела авторка цих рядків. Програма протягом кількох років виходила тоді на ТВА.

Частка праці, душі й таланту Чеботових є й у створенні тепер уже улюбленого для чернівчан симфонічного оркестру.

«Коли до Чернівців із творчих мандрів повернувся Віктор Костриж із ідеєю створити симфонічний оркестр, ми музикантів мало не на вулицях зупиняли й просили прийти на репетиції, – пригадує Чеботов. – Вікторові Павлюку, який був тоді мером, також сподобалася наша ідея. Перший рік оркестр існував як товариство з обмеженою відповідальністю, де було кілька музикантів – нібито акціонерів, яким довелося навіть вкладати в цю справу якісь гроші… Коли ж давали перший концерт, тодішній начальник обласного управління культури навіть не знав, що в місті є симфонічний оркестр. Я ж від першого дня там концертмейстер перших скрипок, Людмила Олександрівна була концертмейстером других скрипок. Тепер пішла на свою улюблену педагогічну роботу.

Певний час ми проіснували, а потім закінчилися гроші, стало нічим платити зарплату, – продовжує Павло Миколайович. – І Костриж попросив мене поговорити з філармонією: чи не взяли б вони нас у штат. Пригадую, як тодішній директор філармонії Старшинов зсунув свої окуляри на ніс і спитав – чи то себе, чи то нас: «А чому б і ні?». І взяв оркестр штатним колективом філармонії. Саме за його керівництва і симфонічний оркестр став філармонійним, і Органний зал відкрився. Він достойно продовжив діяльність славнозвісного Фаліка».

Першим керівником створеного 1975 року камерного оркестру був відомий скрипаль і педагог Юрій Гіна. А потім, коли Гіна пішов на заслужений відпочинок, камерний оркестр перейшов під оруду Павла Миколайовича. Цей колектив забирає в нього найбільше сил і часу, але й дарує насолоду. Здебільшого – глядачам. Нещодавно камерний відсвяткував 40-річчя.

До 1 квітня Павло разом з колективом готує сюрприз для чернівчан. Та про це – іншим разом.

Аби достеменно окреслити творчий шлях Шапко-Чеботових, нагадаю, що в житті блискучого дуету був період, коли вони працювали, так би мовити, майже в еміграції. Від 2002 до 2008 року Павло перебував на посаді доцента консерваторії Афіонського університету (Туреччина), а відтак ще й грав разом із дружиною у Стамбульському оркестрі.

Програма суботнього концерту

Вона, як завжди, захоплива та надзвичайно цікава. Павло Миколайович вміє підбирати твори, які одразу западають у душу слухачеві, хоча класика, як відомо, не сприймається на слух з першого разу. Та Чеботов завжди знаходить винятки.

Відкриє концерт твір Арканджело Кореллі – найвідомішого скрипаля XVII ст., чий вплив на музику композиторів наступних поколінь – Вівальді, Генделя, Баха тощо – перебільшити просто не можливо. До слова, ці стовпи світової музики теж звучатимуть у виконанні тріо. Не обійдеться і без Моцарта.  А ще буде плеяда блискучих композиторів ХХ століття, серед яких чех Богуслав Мартіну, американці Джордж Гершвін і Коуел Портер, якого всі колись чули, але просто не знають, що то його пісні, український виконавець і композитор Олександр Гоноболін, а також музика французького джазового скрипаля Стефана Граппеллі. У рік смерті ,1997-го, Граппеллі отримав премію «Греммі» за всі досягнення свого майже 90-річного життя.

«Мистецтво – це завжди особистість, яка в одній людині об’єднує ідеали всіх людей», – сказав колись Б. Мартіну. Але це й про героїв нашої сьогоднішньої розмови.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії». Фото Ігоря Константинюка з архіву «Версій» 

Запис Дивовижна програма від Кореллі (ХVII ст.) до Граппеллі (XX ст.) – на всі смаки від тріо… солістів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Визнання Олександра Гоноболіна давно перетнуло межі нашої держави. Його твори лунають на концертних майданчиках Франції, Болгарії, Угорщини, Німеччини, Росії, Голландії, Іспанії, Ізраїлю, Грузії та Абхазії. У вересні нинішнього року композитор установив творчий рекорд, поповнивши свою скарбничку нагород лауреатством одразу двох престижних міжнародних конкурсів – «Crossover competіtіon award» у Мангеймі (Німеччина) та «Project Trіo» в Нью-Йорку. У цих конкурсах на перемогу претендували понад 400 музикантів зі ста країн світу.

У Чернівцях твори композитора прозвучали у виконанні академічного камерного оркестру «Capriccio», а запросив його на Буковину диригент камерного оркестру, народний артист України Павло Чеботов. Митців поєднує давня творча дружба, яка й стала поштовхом до організації концерту. У програми концерту були оркестрові мініатюри, хоча композитор не оминув і більш складні та серйозні твори.

«Ларго» – мініатюра для скрипки соло з фортепіанним супроводом, як зізнається сам митець, дуже дорогий для нього твір. Він присвячений чудовій жінці – Жанін Лебре з маленького французького містечка, яка допомагає багатьом українським колективам. Ця  мелодія стоїть як рінгтон на його мобільному телефоні. Та музикант був приємно здивований, коли почув свою мелодію на чужому телефоні – навіть не в Україні, а в Угорщині. Втім, це й не дивно: ніжна, прониклива мелодія звучить дуже щиро, захоплюючи слухачів глибиною почуттів.

Своєрідне розмаїття до програми концерту вніс «Вокаліз», чарівна партія сопрано у виконанні солістки Чернівецької філармонії Олени Урсуляк і в супроводі струнного оркестру…

Теплим оксамитовим тембром віолончелі заспівав свою пісню вітер у виконанні лауреата Національного конкурсу імені Лисенка Миколи Головіна. Поетична назва твору «Пісня вітру» наштовхнула на запитання до автора: як природа впливає на нього та його творчість?  «Ніяк, – відповів Олександр. – Усі емоції йдуть лише від людей, і пишу я для людей. Мої концерти – це мої діти, народжені з величезної любові до людей. І кожний твір – це купа переживань!».

Зливу почуттів збурив «Концерт для двох скрипок», який уперше прозвучав саме у Чернівцях у виконанні двох віртуозів – Олександра Гоноболіна і Павла Чеботова. «Твір є моєю реакцією на події, що відбувалися на Майдані, – ділився маестро. – Виконати його раніше не вдавалося: потрібен другий скрипаль, а партія доволі складна. Тож ноти просто лежали на поличці і чекали свого часу. І цей час настав».

Музична мова Олександра Гоноболіна – щось особливе. Це сплав класичних інтонацій з ритмами джазу. У повільних композиціях можна прослідкувати український мелос. Легка, сповнена живого гумору, музика херсонського композитора та майстерна гра і самовіддане керування диригента академічного камерного оркестру Чернівецької філармонії Павла Чеботова створили справжнє святкове музичне дійство, чим і насолодилися всі присутні, що тривалий час не відпускали зі сцени артистів, викликаючи «на біс».

Анна БАРСУКОВА, музикознавець

На знімку:  Академічний камерний оркестр «Capriccio», сидять (зліва направо) Павло Чеботов, Олександр Гоноболін і засновник оркестру Юрій Гіна.

Із одкровень композитора й вірт

Запис Маестро Натхнення спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Скрипаль, диригент, народний артист України, художній керівник академічного камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії Павло Чеботов народився на Волзі, навчався у Горьківській державній консерваторії, об’їздив із концертами мало не весь Сибір (пригадує й роботу в симфонічних і камерних оркестрах Куйбишева, Горького, працю на посаді художнього керівника Томської обласної філармонії і концертний тур рікою Об із зупинками й виступами в кожному селі і місті. І взагалі в Сибіру був у всіх великих містах, крім Іркутська, про що шкодує: «Байкала не бачив!»)… А Україну знав за дитячими враженнями – з батькових гостинців. Батько, який служив у Кривому Розі, привозив звідти дружині й малому синові яблука й горіхи. Так і уявляв собі Павло Україну – солодкою і запашною, як яблучний рай, такою і побачив її, переїхавши до Миколаєва. А вже в Чернівцях зрозумів, що таке рай для музиканта. Це коли є де виступати, є з ким і є перед ким.

 Про Чернівці вперше почув… у Горькому

Усе життя Павла Миколайовича Чеботова – низка дивовижних збігів і випадковостей. Які, зрештою, склалися у такий закономірний життєвий успіх.

У принципі, доволі випадково поїхав Павло навчатися саме до Горьківської консерваторії – бо Саратовська була ближчою до рідної домівки і батьків, а Московська – звісно, престижнішою. Але музиканти їдуть вчитися не до якогось міста, а до певного Вчителя. Таким для Павла Чеботова став Гурій Васильєв, який викладав у Горькому. Так само до Васильєва приїхала з далекої України юна Людмила Шапко. Блискуче закінчивши музучилище в Чернівцях, вона єдина з курсу отримала направлення до Київської консерваторії. Та її колишній педагог казала, що їй потрібен не Київ, а Васильєв.

Прибувши до Горького, Людмила прийшла на один з уроків педагога Васильєва. Це був урок з Чеботовим… Коли згодом Павло запитав в учителя, хто і звідки та дівчина, яка спостерігала за заняттям, у відповідь почув: «Студентка з Чернівців». «Коли викладач зрозумів, що я не знаю, що таке Чернівці – подивився на мене як на людину несповна розуму. Сказав: «Это же Маленький Париж!» І згодом я в цьому переконався».

Народний артист України Павло Чеботов

Чернівці потягнули до себе через викладача

Після кількох років навчання у Гурія Васильєва Павло і Людмила мало не опинилися зовсім поруч із Чернівцями – у Кишиневі. Через особисті причини їхній викладач переїхав саме туди, і як віддані Вчителеві, які свято вірять у нього – учні вирішили їхати за ним, тим більше, що лише їх двох з 19-ти учнів свого класу він запросив. Та не так сталося, як гадалося. Павлові батьки сказали: жодного Кишинева! А Людмилі ректор просто не віддав документів. У нього, як з’ясувалося, був свій план. На його переконання, Людмила повинна була вчитися в однієї з найкращих скрипальок світу – Ніни Бейліної. Бейліна тоді працювала в Москві та в Горькому – приїжджала зі столиці щомісяця на тиждень, займалася зі студентами, а наступного разу вже студенти їхали до неї в Москву.

Знову ж таки завдяки закономірному збігові, у Бейліної став учитися й Павло. Видатна скрипалька помітила його ще під час якогось рядового концерту-іспиту, а коли він після від’їзду Васильєва сам до неї зателефонував, одразу згадала і, попри завантаженість, взяла до свого класу.

«Чому стільки років граємо разом? – Павло Миколайович сам відповідає на запитання про нього і його дружину Людмилу Олександрівну, із якою наступного після випускного дня подали документи до ЗАГСу і відтоді не розлучаються. – Ми діти зі звичайних незаможних родин, вчилися в одних педагогів, були в однакових руках. Мали однакові погляди на мистецтво, на світ. Доля нас звела».

 Томськ як зразок філармонійної діяльності

Попри рекомендацію на навчання в аспірантурі, Павло Чеботов спочатку відслужив у армії (аспірантура була згодом, у Саратові – і знову не так, як він собі планував, але, мабуть, Бог так влаштував для того, щоби він мав змогу частіше бачити батьків). А згодом прийняв пропозицію стати заступником концертмейстера симфонічного оркестру в Томську. Адже там обіцяли ще й житло.

Томська філармонія, де Чеботов і Шапко працювали в оркестрі понад 5 років, була однією з кращих у Союзі. Там виступали найвідоміші зірки, там – як і в столиці – проводилися найбільш знакові концерти, там дивовижний перший секретар обкому Єгор Кузьмич Лігачов не лише забудував область птахофабриками, а й дбав про культуру.  Саме він домігся дозволу на будівництво нового концертного залу в Томську. А ще відомий випадок, коли, замість того, аби скористатися запрошеннями, які обов’язково надавали установи культури посадовцям, Лігачов за квитки на виставу театру Вахтангова послав гроші! За себе і за всю родину! Звісно, посадовці нижчого рангу наслідували його приклад.

І саме в Томську подружжя скрипалів познайомилося з музикою, якої не знало в радянські часи – попри освіту і навіть аспірантуру! Це були церковні сонати Моцарта, які грали скрипалі в супроводі органу – в Томську тоді вже був орган.

«В мої руки саме тоді потрапив камерний оркестр, – пригадує Павло Миколайович. –  Камерне музикування – це абсолютно особлива річ. Музикант симфонічного намагатиметься жодним чином не сісти в оперу. Це інший репертуар, і взагалі – інший спосіб життя. Симфонія – це сцена, опера – це яма. Камерний оркестр – це щось наближене до сольного виконання. Невелика група людей – 10-15, максимум 20 музикантів – очі в очі, одне дихання, одні відчуття, виконання за внутрішніми уявленнями. Спільне музикування – це суть камерного музикування. Ми цього торкнулися! Ми грали музику епохи бароко (XVII-XVIII ст.) і сучасну. І раптом – серед інших – до Томська приїжджають музиканти, що грають церковні сонати Моцарта! Саме з нот, які вони нам дали, почалася моя колекція музики для двох скрипок із супроводом. Другого такого зібрання в Україні точно немає і, гадаю, не тільки в Україні». Така колекція є лише у Чернівцях!

До України – через Москву

«У Москві ми з дружиною «зависали» в нотних магазинах, які просто обожнювали! – згадує Павло Чеботов. – Зараз їх, на жаль, уже немає. А тоді – величезні приміщення, безліч чудових видань, і ціна – копійки (показує гарно збережене німецьке видання Петерса, ціна на звороті – 55 копійок. – авт.) Ми скуповували там усе, а особливо – дуетний репертуар».

А якось Павла Миколайовича, що на той час уже обіймав посаду художнього керівника Томської обласної філармонії, відправили до столиці на курси підвищення кваліфікації. Там – знову ці дивовижні збіги обставин! – він оселився в одному номері з керівником Миколаївської філармонії, від якого почув історію, що у Миколаєві є камерний оркестр, але не надто потужний  – і фактично без репертуару. І несподівано для співрозмовника сказав: «Візьми мене в оркестр!»

Той не повірив, бо ж як може проситися в оркестр успішний керівник філармонії, якого на кожній нараді за приклад ставлять! А успішний керівник просто втомився від адміністративної роботи… Тож коли згодом прийшла телеграма-запрошення до Миколаєва, Павло просто сказав Людмилі: «Ми їдемо з Сибіру. До Миколаєва».

 Україна – не порожній звук, а згусток емоцій, сповнений запаху яблук і пам’яті про пращура

Миколаїв зустрів саме так, як малювали Павлові дитячі спогади: природними щедротами і достатком на полицях магазинів. Сонце, сади, лиман, вина… «У Миколаєві було відчуття, що ми потрапили до раю! Хоча й раніше з Україною пов’язувало щось незриме: усі дівчатка, в яких я закохувався у школі, були українками, та й безліч знайомих у Сибіру мали українські прізвища, – згадує Чеботов, і розповідає, що батько повідав колись історію, наче родина Чеботових походить з села, започаткованого українцем на прізвище Чобіт, тож у тому поселенні всі були Чеботовими…

Миколаївський камерний оркестр швидко почав здобувати успіхи, став лауреатом другої премії на столичному фестивалі камерних оркестрів. Павло Миколайович з Людмилою Олександрівною виграли внутрішній філармонійний конкурс, призом якого було включення до гастрольного туру Україною… Та надійшла пропозиція переїхати до рідних дружині Чернівців – і подружжя, не довго вагаючись, погодилося.

«Не останню роль зіграло те, – сміється Павло Миколайович, –  що моя теща на той момент умудрилася обміняти нашу томську квартиру на Чернівці». А ще – в Миколаєві не було пристойного приміщення для концертів. Старе розвалили, нового не збудували. Натомість у Чернівцях де не зупинись  – всюди унікальні приміщення для виступів!

І хоча невдовзі скрипалів просили повернутися до Миколаєва, заманюючи житлом, – рішення було прийняте. Тодішній керівник Чернівецької філармонії Володимир Старшинов подивився на них крізь свої окуляри і спитав: «Вам тут добре? Добре. А від добра добра не шукають».

Дует, що триває три десятиліття

«Саме тут ми по-справжньому «засвітилися» дуетом, стали солістами філармонії, розпочали співпрацю з Валерієм Ломанцем – піаністом, концертмейстером, який працював у цій філармонії з незапам’ятних часів. Підготували величезну кількість програм. Грали Вівальді, Генделя, Баха… Сам я був ведучим. Але паралельно працювали ще й в оркестрі.

Чим Чернівці дорогі для музиканта, артиста: є де виступати, грати, і є для кого, – стверджує Павло Чеботов. – Публіка в Чернівцях унікальна. І, судячи з нашого найсвіжішого концерту, – вона є!»

Вони вже менше виступають дуетом – вважають, що, можливо, цей жанр наразі не такий цікавий для публіки. Та й натура в Чеботова така, що постійно хочеться спробувати щось нове.

Свого часу грали в університетській церкві – тоді це був ще культурний центр – і так вразили київського експерта, що він, замість «зрізати» їхню участь у гастрольному турне  Україною (учасників було вже вдосталь), – включив таки їх до програми!

Відкрили у Чернівцях Органний зал – Чеботов одразу створив ансамбль солістів «Консонанс», який успішно гастролював Україною. З’явилася також можливість грати з органістами.

«Потім до Чернівців із творчих мандрів повернувся Віктор Костриж – з ідеєю створити симфонічний оркестр. Ми музикантів мало не на вулицях зупиняли і просили прийти в оркестр. Велика подяка Віктору Павлюку, який був тоді мером і також підхопив нашу ідею. Перший рік оркестр існував як товариство з обмеженою відповідальністю, де було кілька музикантів – наче акціонерів, які навіть вкладали в цю справу якісь гроші…

Коли давали перший концерт, тодішній начальник обласного управління культури навіть не знав, що в місті є симфонічний оркестр. А я від першого дня там концертмейстер перших скрипок, Людмила Олександрівна була концертмейстером других скрипок.

Якийсь час ми проіснували, а потім закінчилися гроші, стало нічим платити. І Костриж попросив мене поговорити з філармонією: чи не взяли б вони нас у штат. І знову  згадую окуляри директора філармонії Старшинова, який зсунув їх на ніс і спитав – чи то себе, чи то нас: «А чому б і ні?» І взяв оркестр штатним колективом філармонії. Саме за його керівництва і симфонічний оркестр став філармонійним, і Органний зал відкрився.

Коли ми приїхали до Чернівців, у філармонії була естрада, Буковинський ансамбль, камерний оркестр, лекторій. Тепер є ще й камерний хор. І я впевнений: зараз такої другої філармонії в Україні немає».

У клубі текстильників 8 років функціонував Клуб любителів камерної музики. Щомісяця готували й виносили на публіку нову програму. В тому числі представляли програми і в Художньому Музеї, який розташовувався тоді на 3-му поверсі кафедрального собору (Чеботов з усмішкою згадує, як виносили інструменти аж на третій поверх перегородженого тоді собору), потім у приміщенні за Резиденцією, і тільки згодом розмістився на Центральній площі.

Поєднання музики і образотворчого митецтва

«Ми мали цикл програм, пов’язаних з художниками і музикою – робили їх у співпраці з тодішньою директоркою музею Тетяною Дугаєвою. Намагалися робити так, щоби люди жили цікавіше. Музикант хоче грати, віддавати людям. Як можна більше зіграти хорошої музики. Найбільше задоволення – коли на сцені тобі щось удається зробити! Підбираєш репертуар, працюєш із музикантами (борешся з їхньою втомою, байдужістю, лінощами, роздратуванням, іноді – заздрістю…) І робиш усе це заради цих двох годин на сцені!

Я не вмію інакше. Свого часу мер Чернівців Микола Федорук запитував, чи не маю я бажання розпочати якийсь бізнес – наприклад, відкрити музичний магазин. Я категорично заперечив: це не моє! Я одразу ж збанкрутую, та ще до тюрми мене посадять (сміється – авт.)

Важкі 90-ті: розлучитися з містом, щоби знов зустрітися

«Настали відомі 90-ті і пошуки елементарних способів для виживання. Двічі я виїжджав до Польщі на заробітки. Об’їздив усю Польщу, давав по три концерти на день, увечері падав з ніг – і наступного дня знову те саме…

І, попри те, що Чернівці – місто особливе, була тоді навіть спроба перебратися до Києва. Нам пощастило виступити в столичній філармонії, я вже працював у київському філармонійному оркестрі, велася мова про концертмейстерське місце і викладання в консерваторії. Я вже з’їздив зі столичним колективом на зарубіжні гастролі і міг порівняти їх з гастролями нестоличного – різниця була. Тож питання було практично вирішене, та вперше в житті сталася нестиковка в поглядах з дружиною. Вона не хотіла покидати домівку! Це нас мучило. Але рішення послав Бог. Повертаючись із Києва, в потязі дізнався, що до нас додому телефонував давній товариш і запрошував на роботу до Туреччини. Замість переїзду назавжди до столиці, ми отримали можливість тимчасово попрацювати в іншій країні. І це було чудово!

Щоправда, «тимчасове» затягнулося на 6 років. Ми працювали в місті Афіон, грали в камерному оркестрі, викладали в університеті, насолоджувалися екзотичною природою. Згодом переїхали до Стамбула – це була просто казка, нашарування культур, часів, пластів, конгломератів… Щоправда, працювати доводилося важко, бо працювали в опері, а це означало, що ми фактично починали з нуля. Перші півроку зранку до вечора просто вчили ноти…

Потім знову повернулися до Афіона, виступали в різних містах і на різних фестивалях, а музика Володимира Івасюка лунала в Туреччині не вгаваючи…

Але й ця казка мала закінчитися. Якось я сказав: «Люда, – все. Хочу додому. Якщо не повернемося зараз – то, може, вже й ніколи». Це був 2008-й. Ми поїхали сюди у відпустку, і я вже більше не повернувся до Туреччини. Людмила Олександрівна ще поїхала, пропрацювала півроку до зими – і також повернулася до Чернівців».

Артист – як цілий театр

«Тут я отримав камерний оркестр, працював у першій музичній школі, далі пересів у симфонію. Відтоді в цій якості й існуємо. Людмила пішла з оркестру – її захопила педагогічна робота.

Найбільше часу і сил забирає наш камерний оркестр, наш «Капріччіо», і я дуже задоволений цією обставиною. Все ще цікаво нам працювати дуетом і в супроводі: ми їздили на фестиваль в Конью (Туреччина) разом із дочкою-піаністкою, до Польщі – на фестиваль сімейних ансамблів. Торік виступали на запрошення посольства України в Литві у Вільнюській Ратуші, виступали у німецькому посольстві в Києві, брали участь в Івано-Франківському фестивалі «Прикарпатська весна», грали разом з їхнім камерним оркестром…

Творча родина

Наш камерний працює паралельно із симфонічним оркестром, який репетирує щодня, а камерний – тричі на тиждень по три години, і камерний не відстає: порівняно з тим, як ми починали, – зараз граємо і Дворжака, і Стравінського, і Шостаковича, і Чайковського…

 І дуету 30 років, і камерному оркестру – 40

Гарне поєднання, творчо перспективне. Що таке скрипковий дует – це оригінальний жанр. Дуетів практично у нас немає – тому що дві скрипки. Скрипалі за своєю природою індивідуалісти: грає або один, або в оркестрі. Двом важко знайти спільну мову. Адже це наполовину камерне музикування, а наполовину – сольна гра. Практично неможливо двом людям, не пов’язаним ще чимсь, знайти спільне. І це насправді унікальне явище.

Заслужена артистка України Людмила Шапко

У артиста завжди ідеї, бажання, пориви. Але ми абсолютно безпомічні в плані адміністрування. І не тому, що не вміємо – а тому, що статус не дозволяє. Музикант має бути за якимось флером, має дотримуватися дистанції між глядачем. Має бути зал – і сцена, щось має їх відділяти. Не може артист ходити і розказувати, який він хороший. Саме для цього існує філармонія – як концертна організація, а не господарська, яка платить лише за газ, платню прибиральницям, за зал тощо.

Саме тому я почуваюся не використаним навіть на 50 відсотків. Відчуваю, що міг би дати більше – і стосовно гри, і диригування, і особливо педагогіки. Хоча – можливо, не доля. Казав же свого часу італійський скрипаль і композитор Тартіні про італійського ж композитора, скрипаля-віртуоза, автора понад сорока опер, кантат, ораторій, творця жанру сольного інструментального концерту Вівальді: він думає, що він великий творець опер, хоча насправді він – великий творець концертів. Може, і я так? Почуваюся педагогом, а насправді я – виконавець?

Адже музика – це завжди діалог, це театр! Тільки музичною мовою. Бо ж поєднання дуету і струнного камерного оркестру може дати незрівнянний творчий результат! Для публіки…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Павла ЧЕБОТОВА: найдовша зупинка у довгих мандрах містами та оркестрами; Україна; кохана дружина; особливе ставлення до музикантів і унікальна публіка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Народного артиста України Павла Чеботова знають і шанують і чернівчани, і за кордоном, і в столиці. Останні шість років він керує Камерним академічним оркестром «Capriccio» Чернівецької філармонії, який також знають і люблять. За кордоном за недешевим квитком на концерт колективу такого рівня довелось би стояти в черзі. Натомість у Чернівцях під час виступу камерного оркестру в залі – «знайомі всі обличчя»: музиканти і поціновувачі.

Тим часом молодь із захопленням «лайкає» відеокліп у Інтернеті, де в метро грає скрипаль зі світовим ім’ям і всі… проходять повз. У Чернівцях відбувається таке ж. Бо немає реклами.

– Не запитуватиму Вас про ювілей, краще так: «На який вік Ви почуваєтеся?»

– Я не помічаю різниці з тим, що було 20 чи 30 років тому. Внутрішньо почуваюся так само. Немає якоїсь утоми чи розчарування. Вони й раніше бували. Все те ж саме (сміється, – авт.).Вік – поняття відносне. Біологічне старіння неоднаково відбувається: хтось і в 90 років – ще будь здоров, а дехто вже у 40 – ніякий. Тішу себе надією, що я – ближче до першого…

– Чим зараз займаєтеся, що головне, а що вже відійшло на другий план?

– Останні шість років, після повернення до України з Туреччини, де ми жили і працювали з дружиною, я зайнявся філармонічним камерним оркестром. Це ніколи не було для мене головною діяльністю, але життя щоразу висуває нові завдання.

Наприклад, свого часу я шість років просидів у Томському симфонічному оркестрі. І це стало мені набридати, захотілося нового. Коли запропонували посаду художнього керівника у тамтешній філармонії, зопалу погодився. Мав ілюзію, що буду «художньо керувати» усім, що там відбувається. А з’ясувалося, що там уже все «відбувається», а твоя справа – організація далеко не творчого процесу. Головне – не залишалося часу на скрипку. Одне слово, робота більш адміністративна, ніж творча, тож мене «вистачило» дише на два роки – скрипка перемогла.

Коли з’явилася можливість переїхати до Миколаєва концертмейстером камерного оркестру, – це вже було нове. Ще одна сторінка, новий репертуар…  Колектив багато гастролював, посів друге місце на конкурсі в Києві, що для нього було сюрпризом «по життю».

Доля склалася так, що 1985-го ми переїхали до Чернівців. Моя дружина Людмила Олександрівна – родом звідси (ми познайомилися з нею ще під час навчання в консерваторії).

Я став солістом філармонії і концертмейстером камерного оркестру. Саме в Чернівцях ми всерйоз почали грати дуетом. Це було дуже цікаво, адже це рідкісне явище: ніхто таким не займався, то було «ноу-хау». Переграли багато музичних творів великих авторів: Вівальді, Кореллі, Баха, Генделя… Почали займатися також перекладанням: написане для однієї скрипки я переробляв для двох.

Згодом пішов працювати до київської філармонії, куди запросив головний диригент Микола Дедюра. Щойно приступив до роботи – «підвернулася» Туреччина…

– Підвернулася – це як?

– Буквально. Зателефонували, що терміново потрібні два скрипалі для роботи в консерваторії в провінції, бажано – подружжя… Спочатку відмахнулися, але почув про умови, задумався. Що тут думати? Їхати треба. Тоді ситуація була важка: копійчані зарплати.

Планували поїхати на рік, а вийшло на шість – до речі, на підтвердження принципу «ніколи не кажи ніколи». Під час навчання в Куйбишеві мій товариш пропонував мені попрацювати в оперному театрі. Я спробував – і за  тиждень сказав: «Дякую, ніколи в житті в яму більше не зайду і працювати в оперному театрі ніколи не буду!» Чому? Трохи честолюбство: яма…  ти ж на сцену ніколи не вийдеш… Працюєш і вранці, і ввечері , а жити як? І ось через 1,5 роки ми з університету в турецькій провінції поїхали в Стамбул, нас прослухали для роботи в оперному театрі, і ми… сіли до тієї ями.

Оперного репертуару на той період я не знав. Відверто: не люблю оперу. А довелося. Ти сідаєш на 4 години в яму, перед тобою – товстелезний зошит. Усі  знають репертуар напам’ять, а ми сіли й – нічого… Два місяці поспіль приходили додому і вчили. Вранці – репетиція, вдень – вчиш, ввечері – граєш, уночі відіспався і – знову. Зате нині я знаю оперний репертуар.

– То, можливо, і оперу полюбили?

– Не можу сказати, що любов спалахнула. Опера – це такий жанр… Якщо співають дуже добре – здорово, але дуже добре співають дуже рідко. І балет хороший теж дуже рідко можна побачити.

– Але ж – Стамбул…

– А що Стамбул? Не можна ж сказати, що це столиця оперного і балетного мистецтва, порівняно зі Львовом, Одесою чи Перм’ю. Нічого особливого. Інша річ, що ми два роки жили в самому Стамбулі… Це таке задоволення. Я можу екскурсії там водити. Їздили з оперним театром на фестиваль до Анталії, жили в розкішних умовах на березі моря, виступали в амфітеатрі…

– Зізнайтеся, якщо оперний співак співає, м’яко кажучи, «не дуже» – чи переглядаються музиканти?

– Ні. Професійна етика. Ну… поморщишся. Ну, подумаєш, хто як співає! Ти ж також не завжди так граєш, що тебе можна слухати…

– Про публіку… Яка вона? Примхлива, як жінка, не прогнозована…

– Усе не прогнозоване. Ти можеш чудово підготуватися і… облажатися. А можеш бути готовим на 40%, вийти і вразити всіх. Можеш чудово грати, а публіка не бачитиме тебе, не чутиме, не хотітиме…  Від репертуару це залежить, від погоди? – я не знаю…

Публіка не примхлива. Її завойовувати слід. Не можна прийти, заграти – «насолоджуйся мною». Ти вийшов, заграв… Якщо тебе знають – протягом перших хвилин будуть насторожено вслухатися, чекатимуть: що ти, власне, запропонуєш. Якщо нічого не пропонуєш – три аплодисменти – і всі вільні! Пропонуєш – відбувається входження у певний резонанс: «Все, вони мої, вони на все погоджуються. Вони мені повірили!». Але це не відразу приходить і не завжди. Буває й публіка така, що хоч на голові стій – байдужі.

Якось ми виступали на святковому концерті до 8 Березня в Луганську. Повна зала, всі – святково вдягнені, виступають музиканти місцевої філармонії… Зал реагує мляво. І тут вийшли ми, заграли романс Свиридова… Спочатку всі в залі заніміли, згодом – овація, викликають «на біс»… Вже за кулісами чуємо розмову місцевих артистів: «Ну вот, ви говорілі, что публіка – нє та…»

Отже, слід зрозуміти, що публіці потрібно. Комусь – симфонія Бетховена, комусь – концерт Шнітке, а комусь – романс Свиридова.

– За шість років Ви все ж повернулися на Буковину…

– Після роботи в Стамбулі ми повернулися до університету, попрацювали там ще два роки, і тут я відчув, що – все. Більше не можу. З літньої відпустки вже не повернувся, хоча бомбили факсами з Туреччини.

І правильно зробили, бо з’явилася нова справа – камерний оркестр чернівецької філармонії. А я вже все пробував, все вже вмію, але ніколи не брав диригентської палички до рук! А тут довелося. Не уявляєте, як було важко перших рік-два. Я кажу Йосипу Созанському про це, а він: «Та це не головне, головне, що у вас – досвід».  Мені здавалося, що це неправильно, бо досвід-досвідом, авторитет-авторитетом, але колективом слід керувати. І, вважаю, я за останні чотири роки як диригент, як кажуть, «вимахався». Я вже не думаю про це зовсім. Ось вам, будь ласка, ще одна іпостась.

– Отож, Вам треба постійно починати щось нове?

– Я не знаю, чи треба, але мені стає… нудно. За останні 6 років удалося досягти того, чим пишаюся. Наприклад, з оркестром за цей час пройшов репертуар, якого вони не пройшли за попередні кілька десятиліть. На початку роботи мене викликав тодішній директор філармонії Казимирчук і каже: «Є чудова пропозиція: поїхати на «Music Fest»  до Києва, ось репертуар…» Я йому: «Наш оркестр цього ніколи не грав». Він запитав, чи встигнемо за місяць вивчити. Я відповів, що  такі речі шліфуються роками. А запропонуйте нині оркестру такий варіант – ми все зіграємо. Все це є в репертуарі, воно відтворюється за кілька репетицій: і Чайковський, і Стравинський… У мене зараз оркестр – це «звірі»! Вони все знають! І це мене гріє: що не було оркестру, а тепер – є.

Мені не нудно. Оце зараз думаю, що далі робити…

– На Заході музиканти такого рівня, як у Вашому оркестрі, отримують високі гонорари. Як вам удається запалити їх, зважаючи на невисокі зарплати? Як у анекдоті: «Я на похоронах більше зароблю».

– Вони і зараз там більше заробляють. І на весіллях. На весіллях грають далеко не всі. Як вам сказати…

Мабуть, певна погана слава все ж у мене є, бо коли прийшов до оркестру, кілька музикантів одразу пішли. Інші намагалися чинити опір: «Ми так ніколи не працювали! Ми стільки ніколи не грали! Навіщо нам все це потрібне?» Хтось пішов, хтось прийшов і пішов… Селекція.

Чим я їх запалюю? Та нічим! Якщо вони в душі музиканти, їм це подобається, нікого не треба нічим запалювати!

– Виходить,  гратимуть і безкоштовно?

– Навіть безкоштовно, лише не потрібно це в систему вводити. Ми і так дуже багато робимо безкоштовно. Мені, наприклад, важко довести у філармонії, що бібліотекарю, який займається нотами, слід платити. Кажуть, немає грошей.

Або інше: колектив готує програму, зіграли концерт, а далі що? За логікою речей, слід їздити з цією програмою. А у нас як? Зіграли, відклали і… почали готувати нову програму.

– А чому так?

– Ви в мене запитуєте? Не хочу про це говорити: я про це достатньо багато говорив і доволі багато ворогів нажив. І не тому, що боюся, а тому, що це нічого не змінює, на жаль.

Зміна ситуації – в іншій площині. От ви кажете, що на Заході висока оплата. Справа не лише у грошах, а в тому, що там існує інститут імпресаріо, які займаються організацією виступів, за рахунок цього живуть самі й дають жити музикантам.

У нас немає нікого. Ще у симфонічному оркестрі у штатному розкладі є посада директора оркестра, який займається організацією і проведенням концертів, а у камерному – немає. У нас колектив узагалі «напівставковий».

– То камерний оркестр якийсь такий…

– Пасинок… І в мене складається дивне враження:що більше ми працюємо, то більше ми нервуємо інших. Бо з нами треба щось робити, а що – ніхто не знає.

Нам потрібна… реклама. Скільки студентів навчається у Чернівцях? Тисячі! Чому ми для них не працюємо? Чи нам складно виступити в Мармуровй залі ЧНУ? Організуйте! Де  менеджер, адміністратор, який візьме наші буклети, диски, плакати, квитки, прийде і скаже: «Дивіться, що в мене є!»?  Ніхто нікуди не йде. Я на кожній худраді про це кажу, мені відповідають: «Так, потрібно». І – нічого. Бо немає людини, яка би цим зайнялася.

Впевнений, є люди, які до такого мають нахил, які хотіли би цим займатися. Потрібна свіжа кров, молодь, яка прийде і скаже: «Давайте ми розкрутимо камерний оркестр. Вивеземо його за кордон, організуємо виступи!» Поки такі люди не з’являться – нічого не буде.

Нам потрібна потужна рекламна кампанія, потужний адміністраторський апарат. У цьому вбачаю вихід. Бо ж є хороші музиканти! Вони ж нудьгувати починають. Ну, зіграли, ну, розійшлися. А коли наступний концерт? Пішли собі. Починають шукати ще роботу, бо ж часу багато: до шкіл влаштовуються, у церковних хорах співають, у ресторанах грають… А якби відбувався концертний процес – можна казку створити тут у Чернівцях!

Юлія БОДНАРЮК, «Версії»

ОКРЕМО

З музики і поза нею…

Улюблена книга.  Стосовно літератури, мені здається, що правильно говорити про авторів, а не окремі книги. І не можу сказати, що автор один – їх кілька. Причому, в різні періоди й автори різні. Серед улюблених – Державін, Пушкін, Гоголь, Булгаков, Астафьев, Моем, Кіплінг, Пелєвін, наразі Набоков.

Улюблений фільм. Я не кіноман, та надаю перевагу вітчизняним фільмам, люблю комедії й взагалі ціную гумор: «Любов і голуби», «За двома зайцями». Обожнюю природу, фільми та книги на цю тему. Відтак – Арсеньєв, Біанкі, Даррел і «Коли боги зійшли з розуму».

Улюблені композитори. Чайковський, Рахманінов.

Улюблені скрипалі. Хейфець, Граннелі, Коган.

Запис Павло ЧЕБОТОВ: «У Чернівцях можна створити музичну казку!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 травня в залі органної та камерної музики Чернівецької обласної філармонії відбувся концерт скрипкової, органної музики та вокальної музики.
Виконавці – Павло ЧЕБОТОВ (скрипка), народний артист України, Людмила ШАПКО (скрипка), заслужена артистка України,  Віктор БІЛЛА (орган), Юлія БІЛЛА (сопрано).
У програмі твори Г.Ф.Генделя та В.А.Моцарта.

Розповідати про концерт справа невдячна і , в принципі, недоречна.
Адже концерт треба слухати. А віртуозна інтелектуальна музика, емоції, мрії, які подарували в цей вечір артисти, запам’ятаються надовго.
І манера виконання у кожного музиканта своя: емоційна напруженість, стриманість Павла Чеботова, піднесеність та урочистість Віктора Білла, лірично, задушевно іноді навіть і драматично звучить скрипка у Людмили Шапко, «яскравим променем світла з Небес» прозвучали п’ять ( з 9) німецьких пісень Г.Ф. Генделя і Gloria у виконанні Юлії Білла.

«Gloria in excélsis Deo et in terra pax homínibus bonae voluntátis.
Laudámus te. Benedícimus te. Adorámus te.
Glorificámus te. Grátias ágimus tibi propter magnam glóriam tuam,
Dómine Deus, Rex cæléstis, Deus Pater omnípotens…»

І на цьому концерті камерного ансамблю кожний артист був солістом…

Браво!

Тетяна Спориніна, «Версії»
PROFOTO BY DON LEON

Запис Віртуозна інтелектуальна музика камерного ансамблю… спершу з'явиться на Медіа-Версії.