Перед відкриттям концертного сезону Академічного камерного оркестру «Capriccio» його керівник Павло ЧЕБОТОВ переконаний, що артисти нашої філармонії могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. «Треба бути трохи сміливішими і нічого не боятися», – стверджує народний артист України.
– Камерний оркестр «Капріччіо» розпочав сезон. Дещо несподіваним для мене чином, бо я планував інші програми і проекти. Та коли до мене звернувся керівник симфонічного оркестру Йосип Созанський і запропонував узяти участь у заходах з нагоди 100-річчя Буковинського віча й повернення до Чернівців творчості Євсевія Мандичевського, я дізнався нові для мене музичні імена!
В коло друзів Мандичевського входило кілька видатних людей, серед них віденець Фукс і пражанин Гржімали (відомо, що Гржімали жив і працював у Чернівцях). І обидва написали по серенаді для струнного камерного оркестру. Коли я почув цю музику, зрозумів: це ж наш репертуар, наш хліб! Кому ж це грати, як не нам! Так, я не знав, хто такий Фукс. Про Гржімали дещо чув, але не про Адальберта, а про його брата, теж музиканта. Коли почали розучувати ноти, зрозумів, що це музика, яку можна не лише зіграти, а й мати в репертуарі. Оскільки я – патріот цього міста, для мене дуже важливо копнути музичну історію Чернівців, дізнатися, що було колись…
Ми зіграли в тому проекті у Мармуровій залі ЧНУ дві серенади, і це справило сильне враження на слухачів. Це був не відкритий концерт: прийшли люди за запрошеннями. Тож просто гріх, щоби чернівчани не почули музику, яку слухали їхні предки.
Ідея нинішнього проекту – не лише екскурс у минуле, а й порівняння, звіт для себе: що було тоді – і що є сьогодні.
А сьогодні також є! Відомий чернівецький лікар, музикант, композитор і поет Євген Воєвідко, у доробку якого опера «Берестечко», естрадно-симфонічний мюзикл «То лише казка…», симфонічна кантата «Пам’яті героїв Небесної сотні», написав дві концертні п’єси, які присвятив своїм донечкам. Це твори для двох скрипок зі струнним оркестром. І я подумав: чому б не звести в концерті цю музику – давню і нинішню. Ми це зробили і тепер повторимо – 14 жовтня в Органному залі.
П’єси Воєвідка – не перший випадок, коли композитори пишуть саме для нас. Ми вже виконували створені спеціально для «Капріччіо» твори Леоніда Затуловського, Олександра Гоноболіна. Це все якісна музика, гідна виконання. Адже і давня, і сучасна – вона чернівецька!
Узагалі вважаю, що в Україні нині творять найсильніші композитори колишнього СРСР. Щодо Росії, Білорусії, Казахстану не можу назвати жодного імені світового значення, які є в Україні – Скорик, Станкович, Сильвестров, яких ми із задоволенням виконували торік у великому проекті «Три С».
Цьогоріч, сподіваємося, чернівчан захоплять інші запропоновані нами автори. Скажу чесно: я навіть не підозрював, що в цій музиці може бути така глибина! У повільній частині у Гржімали – спочатку оперна арія, далі речитатив! Так зачіпає, по-дорослому! А Фукс – викладач Віденської консерваторії – теж дуже глибокий композитор, який мав вплив на кілька поколінь музикантів… Щоправда, ми дещо скоротили програму, для того, щоби не дуже затягувати концерт – сподіваюся, це буде безболісно.
Одне з найбільших задоволень – грати для чернівецької публіки. Тут є інтерес, дуже добре, співчутливе ставлення до митців – як музикантів, так і художників. Чернівці ж – непросте місто, тут є свій дух. Звісно, значно змінився склад населення – і не тільки за час, відколи я тут, а взагалі за останні 130 років – але шанобливе ставлення до мистецтва залишилося. На День міста ми давали концерт, у якому звучали Моцарт і Шуберт. Не те щоби ми не сподівалися такої публіки – просто День міста, більша увага до інших заходів, масових. А наша музика – для знавців, для її сприйняття потрібна хоча б мінімальна підготовка. Тим не менш, пів залу було і це не були випадкові люди.
Можна багато говорити, ходять чи не ходять люди на класичну музику, подобається їм чи ні, чи є пропагування високого мистецтва, чи нема… Та треба усвідомлювати, що все-таки це музика не для всіх. Є театр – а є цирк, є класика – а є естрада. Люди за суттю своєю не тільки різні, а ще й інертні. Буває, що не йдуть і квитки не беруть. Адміністратор мало не за вуха тягне, вмовляє квитки купити – а потім вони дякують!
Пам’ятаю, як років 30 тому в мене виникла ідея створити «клуб любителів класики» при Центральному палаці культури (тодішня «текстилка»), коли директором був Остап Савчук. Я поділився з Остапом Васильовичем своєю думкою, і він погодився: робіть. Щомісяця ми видавали нову програму. Я сам був ведучим, запрошував різних музикантів. Починали з 7-8 глядачів у залі. А закінчилося тим, що на «Пори року» Вівальді мусили перейти до великого залу – зійшлося до 400 людей! Та зважте: на це пішло 8 років роботи.
Людина має прийти і почути щось для себе, і захотіти ще раз прийти, і розповісти друзям. Тільки такий шлях, іншого нема. Трохи дивує інше: в місті є училище мистецтв, музична кафедра в університеті, а на концертах я рідко бачу викладачів. Хоча саме вони мали б привчати дітей до музики – а відповідно, й самі ходити на концерти. Розумію, що, може, ми комусь уже і «приїлися», але ж ми ніколи не граємо одне і те ж. Хоча місто наше маленьке, всі всіх знають, тут живе неймовірна кількість студентів. І можна зробити так, щоби вони через це місто проходили, як через «культурну лабораторію». А можна працювати для туристів – теж живі гроші!
Зрештою, у Чернівцях все добре – якщо не є, то буде. Сьогодні музичне життя Чернівців цікавіше, ніж кілька років тому. У філармонії колективи дуже високого рівня. Навіть є проблема у приміщеннях! Ділимо репетиційний зал між симфонічним та камерним оркестрами і камерним хором! І це значно краще, ніж коли приміщення чудові, а в них нікого немає і народ просто відсиджує свої робочі години. Єдине, чого бракує філармонії, артистам і місту – європейського розмаху. Вони могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. Треба бути просто сміливішими і нічого не боятися.
Не знаю, скільки життя відпущено – намагаюсь використати себе по максимуму, побільше зіграти, щоби люди побільше почули…
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
