Лідерка фракції «Батьківщина» вимагає негайно розглянути в парламенті законопроєкт №11379 та усунути законодавчу колізію, через яку мобілізують молодь віком від 18 до 25 років.

Юлія Тимошенко звернула увагу колег, що попри попереднє рішення парламенту та висновки профільного комітету про негайний розгляд цього законопроєкту, його досі немає в порядку денному.

«Я хотіла б звернути вашу увагу на те, що коли ми ухвалювали з вами  закон про мобілізацію, було дуже чітко політично визначено, що мобілізація може проводитися тільки з 25 років. Це було рішення Верховної Ради. Як так сталося, що коли цей закон підписаний, то там абсолютно підступно, без рішення Верховної Ради дозволили мобілізовувати певні категорії молоді з 18 до 25 років?» – обурилася лідерка «Батьківщини».

Вона наголосила, що мобілізація молоді до 25 років набула нечуваних масштабів, попри те, що керівництво Збройних Сил України публічно повідомило, що «армія достатньо на цю хвилину укомплектована, і немає ніяких підстав мобілізовувати молодь з 18 до 25 років».

Масово забирають молодь з 18 до 25 років, майже без підготовки кидають в  штурмові бригади. Я хочу запитати: у кого є такий намір взагалі знищити українську націю, позбавити її тієї молоді, яка є нашим майбутнім? І я не розумію, чому у Верховній Раді законопроєкт №11379, в тому числі за авторством багатьох депутатів – Олексія Гончаренка, моїм авторством, інших депутатів – лежить місяцями в парламенті, й ніхто не ставить його в порядок денний, – зауважила Юлія Тимошенко.

Вона нагадала про рішення Верховної Ради, ухвалене за ініціативою фракції «Батьківщина» на минулому парламентському тижні конституційною більшістю, яким профільний комітет був зобов’язаний негайно опрацювати цей законопроєкт, аби він був розглянутий вже цього пленарного тижня.

«Комітет вніс свій комітетський законопроєкт, і ми не заперечуємо. Прибрав авторство всіх і поставив свій законопроєкт, щоб з 18 до 25 не мобілізовувати молодь. Але навіть в редакції комітету ні сьогодні, ні вчора цей законопроєкт не винесений. Наша фракція наполягає на тому, щоб негайно цей закон поставили в порядок денний, одностайно проголосували й захистили від мобілізації молодь  від  18 до 25 років. Добровільно вони мають право йти, але позбавляти державу, націю майбутнього ніхто нікому не дозволить», – підсумувала політик.

ba.org.ua

Запис Мобілізація чи нищення нації? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ООН на своїй сторінці у Twitter розповіла про причини смертності молоді у віці 15-29 років у всьому світі. Виявляється, що це не рак, не снід і не генетичні хвороби: в усьому світі травми, отримані в ДТП, становлять головну причину смерті людей від 15 до 29 років.
Нагадаємо, нещодавно у ЗМІ пройшла цифра щоденної загибелі людей в ДТП, яку оприлюднив глава Нацполіції Сергій Князев на підсумковій колегії МВС. Причиною третини аварій є перевищення швидкості, додав головний поліцейський країни. Понад 6000 осіб затримано нетверезими за кермом.

Запис Не рак, не СНІД і не хвороби серця – головні причини смертності молоді спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Уже завтра вулицями українських міст і сіл снуватимуть безліч чоловіків з букетами і пакунками подарунків у руках. Переддень 8 Березня – Міжнародного, як стверджували в СРСР, Жіночого дня. Згодом, коли «радянські» свята стали вже не такими актуальними – 8 Березня залишилося. Коли ж іще, як не цього дня, жінки чують стільки компліментів і отримують стільки квітів і подарунків. І хоча ідея свята була аж ніяк не в разовому обдаровуванні, обукетненні і опарфумленні, хто про це зараз пам’ятає…

А виявляється, пам’ятають! Про справжню суть 8 Березня, про проблеми жінок, які вартують розв’язання, а першим кроком до цього є усвідомлення і обговорення – Марія ДМИТРІЄВА, спеціалістка з гендерної і феміністської проблематики, яка входить до складу Національної гендерної платформи (експертної групи з питань прав жінок).

– Пані Маріє, багато хто впевнений, що не існує проблеми прав жінок у сучасній Україні. Аргументують так: маємо досить багато жінок-високопосадовців, маємо задекларовані права жінок, ратифіковану «Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок»… Чи не надумана ця проблема? Можливо, порушення прав жінок – це порушення прав людей загалом?

– Кількість жінок на рівні прийняття рішень в Україні приблизно така, як в Саудівській Аравії. Тож пишатися особливо нічим – надто, коли зважити, що жіноче населення в нас на 100% письменне, а серед людей з вищою освітою жінок більше половини – 54%. Як відомо, «сталінська» конституція була і лишається однією з найкращих в історії. Але як в СССР за часів Сталіна було із дотриманням прав людини, сподіваюся, розповідати не треба. Отже, наявність гарної конституції жодним чином не гарантує дотримання прописаних у ній прав. Порушення прав жінок є окремою групою порушень прав людини, і корекція такої ситуації потребує спеціальних, послідовних, тривалих заходів. А найбільше вона потребує зміни ставлення до неї.

– Опоненти фемінізму вважають, що заклики до гендерної рівності насправді є спробою жінок здобути більше прав, ніж у чоловіків. Тобто посісти якесь особливе місце у суспільстві.

– Це звичайний страх будь-якого рабовласника: коли раб звільниться, він зробить із рабовласником те, що рабовласник робив із ним. Чимало чоловіків чомусь вважають, що коли жінки починають користуватися тими ж правами, що й вони самі, то це їх дискримінує. Як той, хто довго тебе грабував, починає обурюватися, коли ти більше не дозволяєш йому цього робити. Особливе місце в нашому суспільстві займають чоловіки: їх тримають за «норму людини», їх хочуть брати на роботу – а жінок не хочуть.  Чоловічі потреби – чи те, що вони вважають своїми потребами – оголошуються нормою. В результаті ми бачимо повсюдно рекламу з оголеними жінками, хоча вже давно доведено, що така реклама є вкрай неефективною. Досягнення феміністських рухів поліпшують життя для всіх пригноблених груп – жінок, інвалідів, лесбійок і геїв, багатодітних родин, етнічних меншин, бо забезпечують ефективнішу роботу з розподілу ресурсів і послуг, більш повне задоволення потреб, не кажучи вже про механізми захисту від дискримінації – і, як наслідок, також для чоловіків.

– У дореволюційній Росії права жінок відстоювали свідомі жінки рухів лівого спрямування. Сучасні феміністичні рухи – «ліві» чи «праві»?

Сучасні феміністські рухи дуже розмаїті. У країнах третього світу вони ліві. В тих самих Штатах, скажімо, є й такі, й такі. В Україні власне феміністського руху нема. Але це –питання часу J.

– Більшовики «розглядали потенціал організованого і свідомого жіноцтва інструментально» – чи зараз не так само? Маю на увазі жіночі громадські організації при партіях тощо.

– Так, абсолютно. На парламентських виборах 2002 року в партії «Жінки за майбутнє» в прохідній частині списку з 8 осіб усі восьмеро були чоловіки. В Україні сформувалося чимало громадських жіночих організацій, однак вони досі не об’єднуються в спільний жіночий рух. Коли вони це зроблять, зможуть висувати своїх представниць, спроможних формулювати потреби жіноцтва в політичній сфері – і обстоювати інтереси жіноцтва на рівні прийняття рішень.

– Найвпливовіша жінка в Україні Юлія Тимошенко, на Ваш погляд, – феміністка чи ні?

– Феміністка – це людина, яка декларує феміністські погляди і діє відповідно до них. Відтак – ні, Тимошенко не є феміністкою. Вона не підтримувала і не підтримує жіночого руху в Україні.

– Крайнощі сучасності: жінки звільнилися від «кухонного рабства», але іноді перетворюються на такі собі «сувеніри», «прикраси», на «болонок». Але! Це ж, зрештою, їхній вибір? Чи все ж таки це гендерна проблема?

– Це якщо вони звільнилися. За дослідженнями соціологів, жінки в Україні й досі щоденно витрачають на хатню роботу і догляд за дітьми в середньому на 3-4 години більше, ніж чоловіки. Я б не сказала, що це вони «звільнилися». Якщо суспільство послідовно розповідає жінкам, що єдина їхня цінність в тому, щоби бути гарними, сексуально привабливими, «вдувабельними», – не дивно, що жінки на це ведуться. При цьому суспільство підтримує панування чоловіків над жінками, але втрачає величезний людський потенціал половини населення. Це злочинно й несправедливо.

– У повоєнному СРСР і аж до його останніх років протиставлялися образи «справжнього чоловіка» (мужнього, захисника) і «справжньої жінки» (жіночної, матері, ніжної). Для Вас особисто яка вона – справжня жінка?

– Не існує несправжніх жінок, як і несправжніх чоловіків. Всі, хто існують – вони справжні. А уявлення про так званих «справжніх» жінок чи чоловіків – це фікція, як лінія горизонту, бо жодна людина не може відповідати такому ідеалові. Образ «справжньої» жінки, поширений в нашому суспільстві, – це така пастка, до якої жінок заганяють, аби вони були максимально зручними в користуванні: сексуально привабливими, все господарство тягнули б на собі, дбаюли про дітей та батьків, своїх і чоловікових, і при цьому надають чоловікові повний спектр побутово-емоційно-сексуальних послуг. За це вони не мають ані поваги, ані підтримки, лише наївну віру в те, що от тепер вони, мабуть, справжні жінки і їх за це любитимуть. На жаль, такий обсяг роботи для однієї людини непідйомний, в результаті вони постійно виснажені і втомлені. Я вже не кажу про те, щоби вкладати час і ресурси в розвиток своїх талантів і умінь. А «справжній» чоловік – це фікція ще гірша, бо єдине, в чому згідні всі, хто про це говорить – що він «не баба». Висновки з цього розмитого формулювання можуть бути якими завгодно: або що він не мусить займатися господарством, або що йому «западло» дбати про дітей, або він не мусить перейматися почуттями інших, або що він має право змушувати інших виконувати свої забаганки. Коли починають говорити про «справжніх» людей – це завжди ознака того, що тобою намагаються маніпулювати.

– Як би Ви порадили святкувати чи відзначати День 8 Березня?

– Для мене вже багато років цей день – не «свято весни й краси», а день солідарності жінок у боротьбі за свої права. Справжнє професійне свято феміністок. Цього дня можна віддати данину пошани жінкам, які на нас вплинули – вчителькам, наставницям, тим, хто навчили нас бути такими, якими ми є, провести акції на вулицях, названих іменами жінок.

– Ідеальне привітання з 8 Березня – які слова мають бути в ньому?

– Свободи від дискримінації, дотримання прав, розуміння і солідарності з іншими жінками. Мені було б приємно почути таке – але мої друзі мене так зазвичай і вітають J.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Емма Антонюк, феміністка: З Восьмим березня є одна проблема: всі чомусь вирішили, шо це «свято  тюльпанів і поштівок». Насправді ж цей день був вигаданий для іншого і, на жаль, ще й досі суспільство потребує того, щоби його використовували за призначенням.

Звісно, кожний має право дарувати тюльпани і поштівки. Але забийте в пошук, скільки жінок в Україні страждає від домашнього насилля і згвалтувань, порівняйте, наскільки цей показник вищий за середньоєвропейський. І чи знайдеться після цього виправдання, чому єдиний день в році, призначений для обговорення і систематизації «жіночих» проблем, ми профукуємо на цукерки і банальні тости?

Коли я жила в Україні, я жорстко реагувала на телефонні дзвіночки на кшталт: «Вітаю, краса – то ваша зброя» і іншу «лабуду». (До речі, тости зазвичай теж сексистські). Слухаючи мої обурення, мужчини ірончно розводили руками – мовляв, «фіміністка», шо з неї взяти. А насправді, коли починаєш, як ментально хворому, «на пальцях» роз’яснювати, шо квіти мамі ти можеш коли завгодно подарувати, а сьогодні – час для інтелектуального дискурсу і демонстрацій…

Залишається лише додати, що в Європі з цим значно простіше.

Чернівці – гендерно помірковане місто

Як повідомила головний спеціаліст відділу у справах сім’ї та молоді Чернівецької міської ради Світлана ОЛЕКСІЙЧУК, у міськраді станом на кінець січня працювали 323 особи, з них 210 жінок і 113 чоловіків. На керівних посадах – 125 осіб, з яких 82 жінки і 43 чоловіки. Депутатський корпус Чернівецької міськради VI скликання складається з 10 жінок і 50 чоловіків.

Станом на середину 2012 року, cеред 899 посадових осіб органів місцевого самоврядування майже кожна друга – жінка. Серед тих, хто обіймають керівні посади – 54,5% жінок. Проте, на відміну від жінок, чоловіки посідають керівні посади вищих категорій (І та ІІ).

Держава дбає про рівність прав чоловіків і жінок

В облдержадміністраціях структурним підрозділом, на який покладене завдання із забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства, є управління у справах сім’ї, молоді та спорту відповідної облдержадміністрації.

У райдержадміністраціях подібні завдання покладені на відділи у справах сім’ї, молоді та спорту.

На обласному рівні працюють спеціальні програми із забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Так, у Чернівецькій області діє комплексна Програма реалізації державної політики з питань сім’ї, дітей та молоді, оздоровлення та відпочинку, протидії торгівлі людьми та забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків на 2013-15 рр., затверджена рішенням сесії облради 14 березня 2013 року.

Запис Жіночий день? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Український Євромайдан поширюється на Європу. До популяризації європейських цінностей українців у світі долучилася й буковинська молодь, яка навчається за кордоном.

З  ініціативи студентки Віденського університету Лідії Акришори, яка родом з Вижниччини, у Відні (пляц біля Музеумквартер та виходу на Маріяхільферштрасе) відбулася «борщова»  акція на підтримку Євромайдану у Києві. Акція пройшла під гаслом: «Ми годуємо не обіцянками! Знайте, що відбувається в Україні».

Молодь приготувала багато смачного українського борщу з салом, в чому їм  радо погодилася допомогти  рестораторка-українка. Вони пригощали перехожих, роздавали листівки.  Враженнями від акції юнаки та юнки поділилися в соцмережах: «Здається, все пройшло на ура! Борщ наминали, аж за вухами гуло, в таку погоду особливо. Про ситуацію в Україні багато хто знав, дехто розпитував детальніше, дехто нічого не чув і слухав уважно. Інформаційні листівки роздали. Зробили красивий плакат, де іноземці писали слова підтримки. 2 січня його передали на Євромайдан.

Вл.інф.

Запис Український борщ австрійцям сподобався спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Друге – неготовність працівників ні приватної, ні бюджетної сфер вдатися до загальнонаціонального страйку. Цю тему не змогли дотиснути навіть студенти в університетах, які змушені водночас ходити і на мітинги, і на пари. Ті ж, хто зібралися, дуже скоро з протестувальників перетворилися на танцювальників. Те, що могло бути народним гнівом, стало народною забавою.

Третє – дезорганізованість маніфестантів, починаючи зі студентів і закінчуючи партійними функціонерами. Попри наявність якихось оргкомітетів, більшість акцій мають спонтанний характер. Очевидно, що організатори виступів не можуть домовитись не тільки про те, що робити завтра, але й про те, що робити сьогодні.

Четверте – чи не найважливіше – розкол між громадським активом і студентами, з одного боку, та партійними лідерами – з іншого. Більшість місцевих ЗМІ не повідомляють про конфлікти, які мають місце, але рано чи пізно це стане публічною темою. Політики намагаються взяти під контроль студентські виступи і не гребують жодними методами, аби усунути незручних їй активістів.

П’яте – влада почувається впевнено. Попри деякі заяви й перестановки в Чернівецькій міській раді та ОДА, загалом ситуація тримається під контролем. Партія регіонів не здає позицій, адміністративний ресурс працює у звичному режимі. На вулицях під час мітингів практично немає міліції, що красномовніше за будь-які аргументи.

Шосте – опозиція «під шумок» намагається вирішити свої власні проблеми, використавши студентів як інструмент тиску. Наразі невдало і дуже непорядно. В таких умовах постає питання «Чим вона морально краща за владу?» – дві сторони симетрично віддзеркалюють одна одну. Молодь, зі свого боку, не мислить узагалі і постійно піддається зовнішнім маніпуляціям.

Сьоме – і останнє – за відсутності чіткого плану дій і рішучості маніфестантів мітинги проти свавілля міліції, як і Евромайдан тижнем раніше, захлинуться самі по собі. Фестиваль не може продовжуватись вічно. Або фестиваль, або революція.

Святослав ВИШИНСЬКИЙ, політичний аналітик, блогер VKursi.com

Запис Буковинські реалії: Не вдача революції спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Продовження читайте у газеті «Версії» №47

Запис Набридла попса? Є «Альтернатива»! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецька область, як підкреслив Михайло Папієв, зацікавлена у подальшому розвитку співпраці з німецькими, французькими і румунськими партнерами у сферах охорони здоров’я, освіти і науки, культури, туризму тощо.

Вл. інф.

Запис Змагатимемось і танцюватимемо водночас спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Напередодні 9 Травня в українських ЗМІ традиційно з’являється багато різноманітних повідомлень на цю тему. Сперечаються між собою політики, студенти, викладачі, письменники, менеджери і продавці в крамницях… Така гостра й палка полеміка в українському інформаційному просторі збуджує  інтерес. Закономірно виникає запитання: а що ж думають з цього приводу інші європейці, зокрема молоді, чиї сім’ї так чи інакше теж були пов’язані з Другою світовою війною.

Ієва, 24 роки (Рига, Латвія):

– Багато хто відзначає День Перемоги в Латвії, але латиші зазвичай не святкують. Звісно, що у пострадянській країні збереглися традиції відзначення цього дня, але переважно серед російської діаспори. Я знаю тільки те, що в нашій країні частина росіян зустрічається і святкує 9 Травня. Особисто для мене це нічого не означає, тому що я про це практично нічого не знаю і в нас не прийнято це святкувати. Маємо звичайний робочий, а не вихідний день.

Філіп, 22 роки (Париж, Франція):

– Для нас 9 травня – це День Європи. Втім, День Перемоги ми теж відзначаємо, але 8 травня. У Франції, як і в Об’єднаній Європі, це день святкування перемоги над нацизмом, відзначення закінчення Другої світової війни. У нас це вихідний. Але для мене це не особливий день – тільки тому, що я часто думаю про Другу світову війну і не потребую особливих дат для того, аби про це згадати.

Александра, 19 років (Люблін, Польща):

– Ми не робимо нічого особливого цього дня. Це не вихідний у Польщі. Звичайно, кожний знає, що цього дня в Європі закінчилася Друга світова війна, але у нас ніхто особливо це не святкує.

Макс, 19 років (Магдебург, Німеччина):
– У Німеччині 9 Травня – це День Чоловіків, а ще – день Вознесіння Господнього.  Тому християни святкують за релігійними традиціями, а нехристияни придумали собі свято на кшталт 8 Березня для чоловіків. Цього дня по всьому місті можна зустріти п’яних чоловіків, а останнім часом – і нетверезих жінок також. Всі надто сконцентровані на Дні чоловіків, тому про День Європи чи День Перемоги у Німеччині ніхто не думає. Особисто я вважаю, що це недоречні свята, як День матері – адже маму треба любити щодня, а не тільки в якийсь спеціальний день. Тому для мене це трохи по-дурному святкувати, що ти є чоловіком!

Ми з друзями поїдемо кататися на велосипедах і трохи вип’ємо чогось, але це не через те, що ми чоловіки, а через те, що вихідний день.

Для мене це не пов’язане з війною. Мені просто цікаво, скільки років ще ми будемо про це згадувати і питати одне одного, чи це означає для нас щось і що саме. Це ніяк не пов’язане з моїм особистим життям, ця війна, ці події такі далекі від мене, що я навіть про це не думаю.

Запис Що знає молодь у світі про День Перемоги? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Наразі мінімальний страховий стаж становить 15 років, – розповідає чиновник. – Якщо людина досягне пенсійного віку і не матиме мінімального стажу, вона не матиме й права на державне пенсійне забезпечення, – наголосив Михайло Васильович.

За законом, особа, що не бере участь у солідарній системі пенсійного забезпечення, не отримає пенсію. Не має така особа права і на виплату лікарняних. Тому всі, хто бажає мати пенсію, повинні брати участь у системі соціального страхування впродовж усієї трудової діяльності.

От, наприклад, сплачуючи нині мінімальний розмір соціального внеску – а це 398 грн. – ви вже можете претендувати на мінімальну пенсію – зараз це 894 гривні.

Середній розмір пенсії у січні 2013 року в краї склав майже 1 300 грн., що на 18,4% більше, аніж у січні 2012 року, тоді це було понад 1 090 грн.

Пан Романів нагадав представникам ЗМІ, що цьогоріч підприємці-спрощенці мають відзвітувати за минулий рік не до 1 квітня, а до 11 лютого.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»  

Запис Не сплачуєш соціальні внески, на пенсію не розраховуй спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Окрім Чернівців, такі акції пройшли ще у 34 містах України. Епістолярний марафон до Міжнародного дня прав людини, заснований «Amnesti International» (Мііжнародною Амністією) – всесвітнім рухом за права людини, на Буковині відбувся вперше. Організатори заходу розповіли  на прес-клубі чернівецьким журналістам, що наступного року залучать ще більше учасників.

Світлана ШЕЙЧУК, «Версії»

Запис Студенти підтримують скривджених спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У День книги, 23 квітня, чернівецька молодь протестувала проти закриття чернівецьких книгарень зачитуванням із Федіркового арт-стільця уривків з книг для пересічного українського електорату. Молоді люди обклеїли вітрину книгарні «Букініст» жартівливими демотиваторами на кшталт «Обережно! Читання викликає розвиток мозку» тощо. Поряд з плакатами — звернення до депутатів облради про відміну проекту рішення, як «недолугого проекту, який перешкоджає поширенню книг та гальмуватиме розвиток економіки, у тому числі — туризму».

До акції «Літературний Глобус Чернівців», який організувала творча група «Тролейбус», охоче приєднувалися і випадкові перехожі. Наприклад, індійський студент БДМУ Йоґеш Шарма підтримав акцію англомовним текстом. Одночасно у книгарні «Букініст» розпочався збір підписів проти проекту місцевих чиновників. За кілька годин свої підписи залишили близько двохсот чернівчан.

– Ми однозначно проти цього об’єднання, – каже Марина Лібанова, директор книгарні «Букініст». – Проте ми не хотіли робити лише акцію протесту, а й загалом підтримати паперову книгу. Неправда, що вона зараз не потрібна, що вона пішла в інтернет, паперову книгу замінить електронна… Я сама страшенно прогресивна. Іноді мрію про електронну книгу, тому що хочу читати не тільки вдома. А мені шкода брати декотрі книги з дому, я боюся забути їх, забруднити…

– У нашого «Букініста» особлива місія – продовжити життя книзі, емоційно переконує  Марина Лібанова. В нас діють будь-які умови, навіть до подарунка. Наприклад, нещодавно до нас зайшов чоловік похилого віку зі словами: «В мене немає грошей, але я дуже хочу цю книгу…» Вона коштувала 15 гривень. Він пояснив нам, чому у нього немає грошей, як це сталося… І ми подарували йому цю книгу. Так буває… А книга повинна бути у того, хто її хоче!
Доєдналися до акції і місцеві молоді письменники.

– «Букініст» не можна закривати. Тут можна знайти все. Навіть книги, які читала ще моя прабабуся. Їх немає в жодних книгарнях, особливо в найновіших. Це єдина книгарня в місті, куди я можу прийти і знайти, наприклад, роман «Обломов» І.Гончарова. Тому її закриття для мене було б великою несправедливістю, – каже Христина Венгринюк. – Що вони тут хочуть зробити замість «Букініста» – якийсь магазин, кав’ярню, будуть шмотки продавати?

– Я дуже полюбляю «Букініст» та «Українську книгу», тому що це не просто дві книгарні, а це ще й місце, де відбувається літературний мистецький процес. Тут можна зустрітися з письменниками, поспілкуватися з однодумцями, тут постійно відбуваються мистецькі акції, тобто, це місця, які насправді потрібні місту, якщо воно хоче називатися європейським. І таких місць, насправді, має бути набагато більше, – зауважив Максим Дупешко.

Нагадаю, що у проекті чиновників від 10 квітня 2012 року йдеться про злиття таких місцевих книгарень, як «Наука», «Букініст», «Технічна книга», «Художня книга», «Лучаферул», «Здоров’я», «Каменяр» та «Магазин навчально-наочного приладдя» в обласне комунальне підприємство. Книголюби ж побоюються, що після такого «злиття» книгарні взагалі можуть зникнути.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії», фото автора

Запис «Обережно! Читання викликає… розвиток мозку!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тобто це не програма для малозабезпечених, які зовсім не працюють. Але також і не програма для тих, хто має надто великі прибутки. Для участі у програмі сім’я має перебувати у черзі на житло в місцевих органах самоврядування, її члени мають бути не старшими 35 років. Якщо кредит оформляють на 30 років, щомісяця молода родина повинна виплачувати 900 гривень.

Крім того, молоді люди, які проживають у селах, зможуть брати кредити під 2-3% у гривнях терміном на 10-15 років завдяки тому, що частину процентної ставки компенсуватиме держбюджет, – сказав на нараді заступник глави крайової виконавчої влади Василь Бурлака.
Якщо йдеться про багатодітну сім’ю, то у разі оформлення такого кредиту, вона взагалі позбавляється сплати процентних ставок.

Наразі п. Ганна зазначила також, що Міністерство соціальної політики вже готує законопроект, який заохотить підприємців брати молодь на роботу. Наприклад, коли підприємство працевлаштує молодого спеціаліста, страхові соціальні внески за нього не сплачуватимуть протягом року. А це, за словами експертів, суттєво скоротить рівень безробіття.

Запис Той самий молодіжний кредит, а цифри інші спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вживання енергетичних напоїв не лише не дає енергії, а й викликає рак та ранню недоумкуватість.

Не так давно до реанімаційного відділення Чернівецької обласної лікарні потрапили 18-річний хлопець та 20-річна дівчина. Їхній стан був жахливим: розлад серцево-судинної та дихальної систем, галюцинації. На перший погляд здалося, що молоді люди «перепили» на дискотеці. Проте у крові не виявили великого вмісту алкоголю. З’ясувалося, такий стан викликали популярні серед молоді енергетичні напої.

Напій, що не дарує, а підрізає крила

Розрекламовані нині енергетичні напої, які нібито «дарують крила» і навіть «сприяють схудненню», можна придбати у будь-якому магазині. Купують їх найчастіше школярі, аби перевірити на собі дієвість реклами.

– Із цими енергетиками справжнісінька проблема. Під час великої перерви півшколи п’є їх, – розповідає вчителька однієї з чернівецьких шкіл. – У своєму класі я заборонила вживати ці напої. Тож тепер «виловлюю» своїх шестикласників за школою, де вони ховаються, щоби випити енергетики. Вже підходила до продавців найближчого до школи магазину: просила, аби не продавали дітям ці напої. Вони відреагували агресивно, мовляв, це не алкоголь, щоби не продавати його неповнолітнім.

Та найбільше мене дивує ставлення до цього батьків. На зборах, коли підняла цю тему, один батько щиро здивувався: «чим шкідливі енергетики? Я теж їх часто вживаю. Сил додають – діти, може, будуть краще вчитися». Тож батьки навіть не розуміють, що, даючи своїм дітям гроші на такі напої, вони власноруч псують їм здоров’я.
Самі ж підлітки зізнаються: енергетики додають сил і допомагають подужати стреси.

– Я випиваю одну баночку енергетика під час великої перерви, а другу – вдома, коли зі школи повертаюся, – зізнається Ігор, учень дев’ятого класу. – Так мені легше відсидіти сім уроків, а потім вдома зробити домашнє завдання. Одного дня, коли не було грошей і тому не пив енергетики, дуже погано почувався. Пішов додому після третього уроку і ліг спати. Мені здається, я не міг би вчитися без цього «допінгу». Пробують енергетики вже й молодші школярі.

– Мій однокласник розповідав, що коли отримує в школі погану оцінку, купує собі енергетик. Як вип’є його – вже не хвилюється, що батьки вдома сваритимуть, – розповів п’ятикласник Микола. – Я теж іноді так роблю. Це допомагає бути впевненішим у собі. Але якщо мама знаходить пляшечку, то дуже свариться.

Популярні енергетики і серед студентів. Вони п’ють їх у нічних клубах, після занять та особливо часто під час підготовки до іспитів (аби вчитися вночі, а не спати!).

– Важко вчитися за Болонською системою. Навантаження величезні – все встигнути неможливо. Щоби були сили – п’ю енергетики, – зізнається Василь, студент Чернівецького національного університету. – А в нічних клубах є навіть коктейлі на основі енергетиків. Від них конкретно «ковбасить». Щоправда, зранку потім дуже погано: нудить, крутиться в голові, серце болить. Але якщо випити пляшечку – все як рукою знімає.

Після ейфорії – похоронний марш

Схоже, підлітки та молодь не сумніваються у тому, що енергетичні напої не лише смачні, а й корисні для здоров’я. А от лікарі зовсім іншої думки. Виявляється, підбадьорюючи, енергетики не лише погано впливають на роботу мозку, нервової та серцево-судинної систем, а можуть навіть викликати рак.

– Основними компонентами практично всіх енергетичних напоїв є кофеїн, вуглеводи, таурин та екстракт гуарани. Кофеїн здійснює стимулюючий ефект, при цьому виснажує нервову систему. При передозуванні може виникнути тахікардія, психомоторне збудження, депресивний стан. Дія його триває від трьох до п’яти годин, після чого організм виснажений, йому потрібен відпочинок. Крім того, кофеїн здатний викликати звикання, – розповідає Ольга ГУСКА, лікар-терапевт Чернівецької міської поліклініки №2. – Більшість енергетиків містять також у надмірній кількості вітаміни групи В, які можуть викликати прискорене серцебиття і тремтіння рук і ніг. Глюкоза, яка є у цих напоях, швидко всмоктується у кров і забезпечує м’язи та мозок енергією. Але при цьому варто пам’ятати: глюкозу можна вживати лише у певній кількості.

Ще одним обов’язковим компонентом енергетиків є таурин. Вважається, що він покращує роботу серцевого м’яза. Але існує й інша думка: синтетичний таурин взагалі не має впливу на людський організм. Крім того, в енергетиках вміст таурину в кілька разів більший, ніж в інших продуктах. Скажімо, глюкуронолактона у двох банках енергетичних напоїв майже в 500 разів перевищує допустиму для людини денну дозу цієї речовини. З певністю можу твердити одне: досі невідомо, як саме всі ці компоненти в таких великих дозах впливають на людський організм. Незрозуміла також їх взаємодія із кофеїном.

– Хочу наголосити, – продовжує лікар, жодним чином не можна поєднувати алкоголь та енергетичні напої. Така суміш може призвести до смерті. Насправді енергетичні напої не дають енергії, а навпаки, висмоктують її з людини, використовуючи внутрішній резерв організму. Виснаживши свої власні ресурси, доводиться розплачуватися втомою, безсонням, дратівливістю і депресією. Тобто сам напій жодної енергії не містить, а тільки допомагає використати нашу власну. Тому для бадьорості краще випити чашку чаю чи запашної кави. А за енергію, яку обіцяють виробники енергетичних напоїв, доведеться платити дуже дорого – власним здоров’ям.

Врятують мед, журавлина, брусниця

– Нині такий час, що молодь узагалі не знає, як дотримуватися здорового способу життя. Раніше люди жили у послідовному режимі: рано прокидалися, вдень працювали, а ввечері вчасно лягали спати. До того ж, не їли багато, тримали пости і не замінювали справжнє сало на штучний маргарин, – каже Віра ЧЕРЕВАТЕНКО, лікар-гастроентеролог Чернівецької лікарні швидкої медичної допомоги. – Сучасне покоління живе по-іншому: їсть на ходу, п’є та гуляє у диско-клубах ледь не кожну ніч. І при цьому практично не отримує живої енергії – з яблук, груш, моркви, буряку тощо. А щоби швидко відновитися і бути у формі, купують в магазинах енергетики. Так, цей напій справді дає сили, проте руйнує здоров’я, викликаючи залежність. Незабаром настає енергетичне виснаження, що, до речі, тягне за собою розвиток раннього недоумства. Від вживання енергетичних напоїв виснажується печінка, перегорає підшлункова залоза – у ній з’являються ракові клітини. На жаль, дуже часто останнім часом доводиться діагностувати рак підшлункової залози у зовсім молодих людей.

Варто пам’ятати, що природа дала нам неабиякий вибір справжніх енергетиків. Це мед, журавлина, брусниця. Всі ці продукти містять вітамін С, калій, глюкозу, тому чудово відновлюють сили. Можна також робити відвари з кореня петрушки та їсти щодня горіхи. Від таких енергетиків будуть і сили, і здоров’я.

Запис Випив «енергетик» – до ранку можеш не дожити спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Шипинчани задоволені. А сам голова? З цим питанням і звернулися до нього:

– Задоволений, – каже Василь Корнилович. – Коли ми підбивали підсумки річної роботи, в односельців не було до мене запитань. Гадаю, це підстава для задоволення.Тим паче, я працюю зі старою командою, а вони – професіонали. Кожен знає свої обов’язки. Тож є конструктивна робота, за допомоги якої ми вже чогось досягли.

– Односельці часто звертаються по допомогу? З якими питаннями?

– З моїм приходом наплив людей з метою вирішити різні питання збільшився. Земельні, сімейні, робочі питання. І щодо будівництва… Прийомними днями у мене вважаються понеділок і четвер, але я приймаю людей будь-якого робочого дня.

– А які проблеми найчастіше доводиться вирішувати?

– Я б не називав це проблемами, швидше – робочі питання. Зрозуміло, голова сільської ради складає плани роботи й виконує їх. Цим і займаюся.

От, приміром, після роботи люди повинні десь відпочити? А місця для цього немає. Ось і маємо чергове робоче питання: відкрити пляж та відремонтувати під’їзну дорогу до нього. Все ж таки село розташоване на лівому березі Прута! А коли задумане здійснюється – це дуже тішить, і не лише сільського голову.

– А самі шипинчани допомагають селу?

– Звичайно, маю дуже багато однодумців! Скажімо, село прославляють місцеві артисти. Високий рівень нашої самодіяльності – заслуга художнього керівника Василя Мошука. Завдяки зусиллям шипинчан дуже гарно виглядає та працює школа, утримуються два фельдшерсько-акушерські пункти. Я вдячний і підприємцям, і простим мешканцям. Вони впорядковували сільське кладовище, а при будівництві 5-и автобусних зупинок допомагали матеріалами. Сподіваюся, не буде байдужих і при зведенні спортивної споруди, бо грошей на неї в бюджеті не передбачено…

– Про яку «спортивну споруду» йдеться?

– Вона на сільському стадіоні, площею 200 кв. м. Приміщення досить велике. Там можна займатися і футболом, і боксом, і баскетболом. Є тренажерний зал і кімната для переодягання… Та будівля потребує капітального ремонту, до неї 20 років ніхто не дивився. А такий комплекс підтримав би спортивний дух усіх шипинчан. Адже фізична культура – це здоров’я наших дітей. Та, зрештою, шипинчани активні у спортивно-масових заходах. Наші футболісти виборюють призові місця: на першості району команда «Шипинці» посіла II місце, на «пульці» (це такий футбольний турнір під час храмового свята у селі) команда «Луг (Шипинці)» була першою.

– Ви згадували про школу…

– Так, школа – це частинка села, тому нею теж опікуємося. Під час літніх канікул зобов’язалися відремонтувати спортивний зал – і впоралися з цим. Займатися там нині – сама приємність! На жаль, не вдалося нам врятувати басейн. Він колись був у школі, та надто довго не функціонував. Ми навіть їздили до Сторожинецької школи, оглядали тамтешній бассейн. Але він новий, а наш дуже запущений. Щоби його відновити, потрібні величезні кошти. Таких немаємо, а держава теж не має змоги допомогти. Напевне, на місці басейну збудуємо ще один спортивний зал.

– Яка, на вашу думку, найбільша проблема Шипинців?

– Мала зарплата і нестача робочих місць. Але це проблема не тільки нашого села, а усієї держави. Тому тут, на місці, заохочуємо підприємницьку діяльність, допомагаємо створювати робочі місця. Бо молодь, яка закінчує виші (а таких у нас багато), не має де працевлаштуватися.

– Вам подобається працювати головою сільської ради?

– Я закінчив Кіцманський державний аграрний технікум і Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут. Працював водієм, бригадиром тракторної бригади, заступником директора Чернівецького РПК, а згодом і директором цього комбінату. Тепер – сільський голова. Знаю, що кожна робота вимагає любові. Щоби отримати результат, треба вкласти душу. А ще я люблю своє село і шипинських людей. Для них і працюю…

– Будете подавати свою кандидатуру ще на один термін?

– Це у Бога під керівництвом. Попереду 4 роки роботи, якої не бракує. Найперше – зміни до генплану села. Вони не робилися вже два десятиліття, а мали би – щоп’ять років. Торік ми знайшли спонсора, який допоміг нам фінансово. Розробили під будівництво 310 дворів. Також у планах новий садочок, бо існуючий не задовольняє потреби села: у нас 187 дітей ясельного віку… Нині триває розробка проекту. Хочемо, щоби новий садочок був у центрі села, а теперішній залишився там, де розташований. Маємо огородити спортивний комплекс; облаштувати парк, щоби молодята, які одружуються, могли під час весільної церемонії прогулятися ним; створити майданчик з новими каруселями – домовляємося з київськими партнерами, розглядаємо варіанти (Василь Корнилович демонструє католог – авт.). Мусимо також провести освітлення на вулицях, де його ще немає. А ремонт доріг?! От коли ми все це зробимо, тоді і будемо балотуватися…

Запис «Кожна робота вимагає любові» – стверджує шипинецький сільський голова Василь Нявчук спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З Чернівецького драмтеатру йде ще один актор…

Попри свої скромні фізичні габарити, Олексій Григорчук – людина широкої душі та високих театральних підмостків. На чернівецькій сцені він грав з 2003 року, прийшовши сюди після закінчення Рівненського державного інституту мистецтв. «Сон літньої ночі», «Заповіт цнотливого бабія», «Квітка кактуса», «Сойчине крило», «Мій бідолашній Марат», «Рятуйте, мене женять», «Різдвяна ніч» – це ті вистави, в яких, як на мене, Олексію через зіграних персонажів вдалося якомога виразніше продемонструвати глядачу багатство своєї душевної палітри, виразність таланту.

Досвідченим театрознавцям і звичайним глядачам завжди прикро, коли із діючого репертуару театру передчасно зникають їхні улюблені вистави, адже із вищеперерахованих, схоже, гратиметься лише остання, та й та – лише під час новорічних свят. Проте, коли зі сцени йдуть їхні улюблені актори… Звісно, не одним єдиним Олексієм Григорчуком живе драмтеатр, проте чи глядачу від того легше?!

 Ех, і нащо я грав Чєрнічкіна?!

– Захоплення театром у мене розпочалося ще у другому класі, це були десь 1987-1988 роки, – згадує своє далеке, тоді ще радянське дитинство Олексій. – У тодішньому «Будинку піонерів» (нині «Палац дітей та юнацтва») театром «Юних чернівчан» керувала Міла Штейнберг-Полторак, і вона одразу запропонувала мені зіграти у виставі «Кілки для кози». Мені дісталася роль першокласника-вундеркінда Чєрнічкіна, який наперекір усім нормальним радянським законам писав не правою рукою, а лівою. Відтоді в моєму житті траплялося багато знакових речей, і часто з’являлося  якесь таке щемливе відчуття, що я – «ліворукий», не такий як усі… Пам’ятаю, ще в інституті написав такі поетичні рядки:

Эх, зачем я играл Чєрничкина,

Нет покоя ни ночью, ни днем…

Доигрался в детстве со спичками,

Вот играю теперь с огнем.

Неказистый, но нервно-ветреный,

Так похожий на папу-правшу,

В поединках с грехами смертными

Я судьбу свою левой пишу…

До речі, мої забавки із поезією розпочалися теж у другому класі. В мене навіть був невеличкий зошит, в який я записував свої творіння. Серйозно ж писати вірші почав у рівненському інституті. Проте, сказати про себе, що я є поетом, письменником… Для мене вірші – це не спроба самоствердитись чи принести прекрасне у цей світ. Пишу небагато і нечасто, для мене це, напевне, особиста терапія, психологічна функція…

Актори, немов ті діти: безпосередні, наївні…

Проблеми, які мене хвилюють і яких я торкаюся у своєму житті, поетичній творчості – напряму пов’язані з театром. Наприклад, мене завжди цікавив феномен віри. Адже хто, як не актор, вміє повірити абсолютно? Щоб захопити себе, глядача… Ця віра пов’язана не тільки з якимись мистецькими речами, вона тісно переплетена з релігійними почуттями, інтимними…

Актори, немов ті діти: безпосередні, наївні… Згадуючи відомий вислів «якщо ви вже не дитина, то ви ще не актор», зазначу, що професійного актора від звичайного смертного відрізняє саме це вміння за потреби «вмикати» в собі цю дитячу наївність і безпосередність. І вимикати теж. Адже казка – на сцені, а поза нею – жорстока буденність…

На фестивалі «Золоті оплески Буковини 2009» Олексій Григорчук за свого Пака (вистава «Сон літньої ночі») був номінований на «Кращу чоловічу роль другого плану». Його гру тоді особливо відмітила Галина Канарська: «Пак – прекрасний, ювелірний актор… Єдиний, що на виставі для мене існував. Відіграв за них усіх! Знайшов оту тонку грань…»

Інша важлива для мене тема – містики. Вона присутня і в театрі, і в житті. Чи не наймістичніші дві мої ролі: спонтанно-безпосередній Чорт з «Різдвіяної ночі» (вистава  Мосійчука, яка йде вже років 10 і яку я дуже люблю) і психологічно тонший Пак – по-суті, той же чорт, тільки Шекспірівський, з вистави «Сон літньої ночі», якому завжди вдається знайти підходяще виправдання, коли він вкотре щось напартачить. Так от, оцією своєю спонтанною безпосередністю на сцені і поза нею я іноді вражаю самого себе… Психологічно дуже близький мені однорукий поет Леонідик з «Мого бідолашного Марата» нашого чернівецького режисера Андрія Романова, яку поставили до 65-річчя до дня Перемоги. І дуже прикро, що виставу практично зняли з репертуару…

Прикро, що молодь йде з театру…

Коли я лише починав грати в театрі, молодих акторів там було дуже небагато: Дмитро Мельничук, Денис Лєвченко, Іван Данілін. Проте дедалі частіше починали лунати якісь розмови про те, що вона, – молодь, – нам потрібна. Невдовзі у Чернівці приїхали мої друзі з рівненського інституту: Тетяна Партицька та Антон Сисюк. Відбувся масовий заїзд молодих акторів з Дніпропетровська, які одразу ж швидко і роз’їхалися.  Я тоді з цього приводу дуже переживав, мене відверто дратувало оце постійне «прийшов-пішов, прийшов-пішов»… Тоді я ставився до всього ще надто максималістично, думав: хіба наш театр – це якийсь перевалочний пункт? А потім зрозумів, що це такий постійний і тривалий процес, коли багато говориться, що нам потрібна молодь, – справді потрібна!– але для того, щоб її утримати, ніхто реальних кроків не робить.

Гірко, що в театрі не намагаються утримати навіть не просто молодих акторів, які щойно тут з’явилися, як ще не встигли проявити, зарекомендувати себе, а навіть такі таланти, як, наприклад, Юрій Кухаренко…  Мені дуже шкода, що з театру пішов Антон Сисюк, який зіграв немало головних ролей. І ніхто не намагався його втримати…

Умови ж проживання в акторів, які приїжджають до Чернівецького театру, м’яко кажучи, – не зовсім пристойні. Звісно, коли в тебе все гаразд у творчому плані, відбувається кар’єрне зростання, ти відчуваєш до себе увагу, повагу, гідну оплату своєї праці – тоді знаходяться внутрішні сили деякий час терпіти подібні побутові негаразди… Проте, як відомо, зарплатні у молодих акторів – невеликі, як такої творчості, принаймні того, що уявляє собі зазвичай про це молодь – теж немає… А є конкретна репертуарна робота, непроста, важка, і не завжди вдячна. І творчість тут – неможлива, бо є… розклад. А не кожен режисер спроможний перетворити роботу за розкладом у продуктивний мистецький пошук.

І нібито все добре, нібито… 

Найсвітліші, найталановитіші речі часто народжуються без примусу, від «нічого робити», як хобі… Коли мистецтво в тобі не тримається, і ти мусиш вихлюпнути його з себе, причому вихлюпнути з любов’ю. Театр же – це комунальне підприємство, державна установа, куди ти приходиш і мусиш виробляти запланований продукт. З натхненням чи без нього. Навіть коли виникають внутрішні протиріччя, протест проти матеріалу, який тобі нав’язаний. За це, звісно ж, ти й отримуєш зарплатню. Не за творчість. За конвеєр, який, на жаль, не завжди мистецький. Тому що, по суті,  як сказала одна людина, «ми (актори, режисери, загалом театральні люди) виробляємо найцінніший в світі продукт – виробляємо дух». Чи виробляємо ми оцей дух у нашому театрі? Я не знаю…

Хтось з глядачів задоволений, хтось – ні, проте, принаймні, чомусь шалених черг біля театральних кас немає. Нібито хтось і ходить до театру – декотрі театральні любителі, туди заганяють школярів, домовляються з підприємствами, нібито і нові вистави з’являються, нібито і глядач задоволений, і нібито все добре, нібито…  Але чи є мистецтво, процес пошуку в театрі?

Більше року тому у моєму житті з’явилося нова любов – «НТЛ» («Незалежна театральна лабораторія»). Ім’я режисера Олега Мельничука багатьом уже відоме, зокрема, його вистава за поезією нашого чернівчанина Пауля Целана «Пісок із урн». Проте до такої «конкуренції» керівництво театру чомусь поставилося вороже. Мені, чесно кажучи, навіть важко зрозуміти – чому? Адже для професійного актора – це беззаперечний плюс, ще один поштовх до розвитку свідомості, тим паче актора провінційного, адже усі ми живемо в невеликому містечку, дещо відсталому в театральному плані. Чернівці – це не Харків з багатьма державними та недержавними театрами, і не Санкт-Петербург з понад 120 театрами, з багатьма театральними навчальними закладами, фестивалями. Мистецьке життя у великих містах б’є фонтаном. У нашому ж містечку цього немає. Проте хіба лише через те, що «немає глядача»?! То чому у нашому місті ще якісь театральні ініціативи керівництво комунального підприємства не сприймають з оплесками? Нам натякали: мовляв, у вас є основна робота, і ви повинні знаходитися тут. Причому, не залежно від того, чи актор має завантаженість. Не хочеться зараз співати «Ох, я такий талановитий, а мені не дають головних ролей», бо це стара коломийка, яку затягує кожен актор репертуарного театру провінційного містечка. Проте для нас це дуже важливо – отримувати ролі (а це залежить від симпатії керівництва театру), частіше грати у виставах. Ось, виходить, що працювати клоуном на дні народження, або тамадою на весіллі нам дозволяють, а займатися театром, з професійним режисером – зась.

Завжди важко починати, ще важче починати спочатку

Я – професіонал. Але останнім часом я помітив в собі дещо недбале ставлення до роботи у театрі. Зокрема, я ніколи раніше не дозволяв собі спізнитися на репетицію, чи з неї піти, коли виникали проблеми зі здоров’ям. Мабуть, усе через те, що я розчарувався. Через те, що зараз я набагато менше ціную роботу на комунальному підприємстві, аніж колись. Комусь, може, і могло б таке зійти з рук – проте тільки не мені. Тим паче, зважаючи на те, як звільнили наддисциплінованого Івана Даниліна. Тому я не хотів, щоби це усе і далі так затягувалося.

Актор – це дуже залежна людина. Наскільки би він не був довірливим, наївним, і вільним у своїх фантазіях. Найгірше те, що у чернівецькому драмтеатрі я не бачу свого особистого розвитку. Багато речей, щодо яких я вже втомився сперечатися, так і залишаються незмінні, адже зміни в театрі насправді нікому не потрібні. А я хочу займатися театром з любов’ю…

Відомий російський драматург, актор та режисер Євген Гришковець якось сказав: «Завжди важко починати». А я додам: «Ще важче починати спочатку»… Проте я ні про що не шкодую. Є що згадати, і приємних спогадів набагато більш, ніж негативу. З любов’ю згадуватиму всі свої роботи на сцені чернівецького театру… Бо намагався викладатися тут завжди «на повну», адже усе моє життя насправді присвячене сім’ї і театральній сцені…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Олексій ГРИГОРЧУК: «Репертуарний театр – це конвеєр» спершу з'явиться на Медіа-Версії.