«Суспільство підтримує панування чоловіків над жінками, але втрачає величезний людський потенціал половини населення. Це злочинно»
Уже завтра вулицями українських міст і сіл снуватимуть безліч чоловіків з букетами і пакунками подарунків у руках. Переддень 8 Березня – Міжнародного, як стверджували в СРСР, Жіночого дня. Згодом, коли «радянські» свята стали вже не такими актуальними – 8 Березня залишилося. Коли ж іще, як не цього дня, жінки чують стільки компліментів і отримують стільки квітів і подарунків. І хоча ідея свята була аж ніяк не в разовому обдаровуванні, обукетненні і опарфумленні, хто про це зараз пам’ятає…
А виявляється, пам’ятають! Про справжню суть 8 Березня, про проблеми жінок, які вартують розв’язання, а першим кроком до цього є усвідомлення і обговорення – Марія ДМИТРІЄВА, спеціалістка з гендерної і феміністської проблематики, яка входить до складу Національної гендерної платформи (експертної групи з питань прав жінок).
– Пані Маріє, багато хто впевнений, що не існує проблеми прав жінок у сучасній Україні. Аргументують так: маємо досить багато жінок-високопосадовців, маємо задекларовані права жінок, ратифіковану «Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок»… Чи не надумана ця проблема? Можливо, порушення прав жінок – це порушення прав людей загалом?
– Кількість жінок на рівні прийняття рішень в Україні приблизно така, як в Саудівській Аравії. Тож пишатися особливо нічим – надто, коли зважити, що жіноче населення в нас на 100% письменне, а серед людей з вищою освітою жінок більше половини – 54%. Як відомо, «сталінська» конституція була і лишається однією з найкращих в історії. Але як в СССР за часів Сталіна було із дотриманням прав людини, сподіваюся, розповідати не треба. Отже, наявність гарної конституції жодним чином не гарантує дотримання прописаних у ній прав. Порушення прав жінок є окремою групою порушень прав людини, і корекція такої ситуації потребує спеціальних, послідовних, тривалих заходів. А найбільше вона потребує зміни ставлення до неї.
– Опоненти фемінізму вважають, що заклики до гендерної рівності насправді є спробою жінок здобути більше прав, ніж у чоловіків. Тобто посісти якесь особливе місце у суспільстві.
– Це звичайний страх будь-якого рабовласника: коли раб звільниться, він зробить із рабовласником те, що рабовласник робив із ним. Чимало чоловіків чомусь вважають, що коли жінки починають користуватися тими ж правами, що й вони самі, то це їх дискримінує. Як той, хто довго тебе грабував, починає обурюватися, коли ти більше не дозволяєш йому цього робити. Особливе місце в нашому суспільстві займають чоловіки: їх тримають за «норму людини», їх хочуть брати на роботу – а жінок не хочуть. Чоловічі потреби – чи те, що вони вважають своїми потребами – оголошуються нормою. В результаті ми бачимо повсюдно рекламу з оголеними жінками, хоча вже давно доведено, що така реклама є вкрай неефективною. Досягнення феміністських рухів поліпшують життя для всіх пригноблених груп – жінок, інвалідів, лесбійок і геїв, багатодітних родин, етнічних меншин, бо забезпечують ефективнішу роботу з розподілу ресурсів і послуг, більш повне задоволення потреб, не кажучи вже про механізми захисту від дискримінації – і, як наслідок, також для чоловіків.
– У дореволюційній Росії права жінок відстоювали свідомі жінки рухів лівого спрямування. Сучасні феміністичні рухи – «ліві» чи «праві»?
Сучасні феміністські рухи дуже розмаїті. У країнах третього світу вони ліві. В тих самих Штатах, скажімо, є й такі, й такі. В Україні власне феміністського руху нема. Але це –питання часу J.
– Більшовики «розглядали потенціал організованого і свідомого жіноцтва інструментально» – чи зараз не так само? Маю на увазі жіночі громадські організації при партіях тощо.
– Так, абсолютно. На парламентських виборах 2002 року в партії «Жінки за майбутнє» в прохідній частині списку з 8 осіб усі восьмеро були чоловіки. В Україні сформувалося чимало громадських жіночих організацій, однак вони досі не об’єднуються в спільний жіночий рух. Коли вони це зроблять, зможуть висувати своїх представниць, спроможних формулювати потреби жіноцтва в політичній сфері – і обстоювати інтереси жіноцтва на рівні прийняття рішень.
– Найвпливовіша жінка в Україні Юлія Тимошенко, на Ваш погляд, – феміністка чи ні?
– Феміністка – це людина, яка декларує феміністські погляди і діє відповідно до них. Відтак – ні, Тимошенко не є феміністкою. Вона не підтримувала і не підтримує жіночого руху в Україні.
– Крайнощі сучасності: жінки звільнилися від «кухонного рабства», але іноді перетворюються на такі собі «сувеніри», «прикраси», на «болонок». Але! Це ж, зрештою, їхній вибір? Чи все ж таки це гендерна проблема?
– Це якщо вони звільнилися. За дослідженнями соціологів, жінки в Україні й досі щоденно витрачають на хатню роботу і догляд за дітьми в середньому на 3-4 години більше, ніж чоловіки. Я б не сказала, що це вони «звільнилися». Якщо суспільство послідовно розповідає жінкам, що єдина їхня цінність в тому, щоби бути гарними, сексуально привабливими, «вдувабельними», – не дивно, що жінки на це ведуться. При цьому суспільство підтримує панування чоловіків над жінками, але втрачає величезний людський потенціал половини населення. Це злочинно й несправедливо.
– У повоєнному СРСР і аж до його останніх років протиставлялися образи «справжнього чоловіка» (мужнього, захисника) і «справжньої жінки» (жіночної, матері, ніжної). Для Вас особисто яка вона – справжня жінка?
– Не існує несправжніх жінок, як і несправжніх чоловіків. Всі, хто існують – вони справжні. А уявлення про так званих «справжніх» жінок чи чоловіків – це фікція, як лінія горизонту, бо жодна людина не може відповідати такому ідеалові. Образ «справжньої» жінки, поширений в нашому суспільстві, – це така пастка, до якої жінок заганяють, аби вони були максимально зручними в користуванні: сексуально привабливими, все господарство тягнули б на собі, дбаюли про дітей та батьків, своїх і чоловікових, і при цьому надають чоловікові повний спектр побутово-емоційно-сексуальних послуг. За це вони не мають ані поваги, ані підтримки, лише наївну віру в те, що от тепер вони, мабуть, справжні жінки і їх за це любитимуть. На жаль, такий обсяг роботи для однієї людини непідйомний, в результаті вони постійно виснажені і втомлені. Я вже не кажу про те, щоби вкладати час і ресурси в розвиток своїх талантів і умінь. А «справжній» чоловік – це фікція ще гірша, бо єдине, в чому згідні всі, хто про це говорить – що він «не баба». Висновки з цього розмитого формулювання можуть бути якими завгодно: або що він не мусить займатися господарством, або що йому «западло» дбати про дітей, або він не мусить перейматися почуттями інших, або що він має право змушувати інших виконувати свої забаганки. Коли починають говорити про «справжніх» людей – це завжди ознака того, що тобою намагаються маніпулювати.
– Як би Ви порадили святкувати чи відзначати День 8 Березня?
– Для мене вже багато років цей день – не «свято весни й краси», а день солідарності жінок у боротьбі за свої права. Справжнє професійне свято феміністок. Цього дня можна віддати данину пошани жінкам, які на нас вплинули – вчителькам, наставницям, тим, хто навчили нас бути такими, якими ми є, провести акції на вулицях, названих іменами жінок.
– Ідеальне привітання з 8 Березня – які слова мають бути в ньому?
– Свободи від дискримінації, дотримання прав, розуміння і солідарності з іншими жінками. Мені було б приємно почути таке – але мої друзі мене так зазвичай і вітають J.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
Емма Антонюк, феміністка: З Восьмим березня є одна проблема: всі чомусь вирішили, шо це «свято тюльпанів і поштівок». Насправді ж цей день був вигаданий для іншого і, на жаль, ще й досі суспільство потребує того, щоби його використовували за призначенням.
Звісно, кожний має право дарувати тюльпани і поштівки. Але забийте в пошук, скільки жінок в Україні страждає від домашнього насилля і згвалтувань, порівняйте, наскільки цей показник вищий за середньоєвропейський. І чи знайдеться після цього виправдання, чому єдиний день в році, призначений для обговорення і систематизації «жіночих» проблем, ми профукуємо на цукерки і банальні тости?
Коли я жила в Україні, я жорстко реагувала на телефонні дзвіночки на кшталт: «Вітаю, краса – то ваша зброя» і іншу «лабуду». (До речі, тости зазвичай теж сексистські). Слухаючи мої обурення, мужчини ірончно розводили руками – мовляв, «фіміністка», шо з неї взяти. А насправді, коли починаєш, як ментально хворому, «на пальцях» роз’яснювати, шо квіти мамі ти можеш коли завгодно подарувати, а сьогодні – час для інтелектуального дискурсу і демонстрацій…
Залишається лише додати, що в Європі з цим значно простіше.
Чернівці – гендерно помірковане місто
Як повідомила головний спеціаліст відділу у справах сім’ї та молоді Чернівецької міської ради Світлана ОЛЕКСІЙЧУК, у міськраді станом на кінець січня працювали 323 особи, з них 210 жінок і 113 чоловіків. На керівних посадах – 125 осіб, з яких 82 жінки і 43 чоловіки. Депутатський корпус Чернівецької міськради VI скликання складається з 10 жінок і 50 чоловіків.
Станом на середину 2012 року, cеред 899 посадових осіб органів місцевого самоврядування майже кожна друга – жінка. Серед тих, хто обіймають керівні посади – 54,5% жінок. Проте, на відміну від жінок, чоловіки посідають керівні посади вищих категорій (І та ІІ).
Держава дбає про рівність прав чоловіків і жінок
В облдержадміністраціях структурним підрозділом, на який покладене завдання із забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства, є управління у справах сім’ї, молоді та спорту відповідної облдержадміністрації.
У райдержадміністраціях подібні завдання покладені на відділи у справах сім’ї, молоді та спорту.
На обласному рівні працюють спеціальні програми із забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Так, у Чернівецькій області діє комплексна Програма реалізації державної політики з питань сім’ї, дітей та молоді, оздоровлення та відпочинку, протидії торгівлі людьми та забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків на 2013-15 рр., затверджена рішенням сесії облради 14 березня 2013 року.
