Від початку року в області зареєстровано майже 4 тисячі вакансій. А точніше – до Чернівецької обласної служби зайнятості звернулися 1079 роботодавців, які мали потребу у працівниках на 3957 вакантних посад. Кількість вакансій порівняно з минулим роком зменшилася на 24,8%. Станом на 17 червня 2021 року по області є 711 пропозицій роботи.

Фахівці служби зайнятості проводять з роботодавцями інформаційно-роз’яснювальну роботу щодо легалізації зайнятості та збільшення розміру заробітної плати. Середній розмір заробітної плати по всіх вакансіях складає 7158 гривень, в той час як у минулому році був 6474 гривень. Водночас лише на один відсоток вакансій роботодавці пропонують оплату понад 15 тис. грн, зарплату  від 11 до 15 тис. грн на два відсотки вакансій, на 9% вакансій зарплату від 9 до 11 тис. грн, на 26% – оплата від 7 до 9 тис. грн, на 23% – від 6 до 7 тис. грн, мінімальну оплату 6 тис. грн пропонують на 39% вакансій, – зазначає директорка Чернівецького обласного центру зайнятості Любов Кожолянко.

У цьому році забезпечено роботою 2471 особу. За видами економічної діяльності 22,9% працевлаштованих у переробній промисловості, 16,2% – у сільському, лісовому та рибному господарстві, 14,2% – в оптовій та роздрібній торгівлі, 7,7% – у державному управлінні, 5,8% –  в охороні здоров’я, по 4,8% в освіті та на будівництві, 4,2% –  у транспортному та складському господарстві.

Більшість працевлаштованих – 29% робітники з обслуговування устаткування машин, 13,5% –  працівники сфери торгівлі та послуг, 11,6% знайшли роботу за найпростішими професіями, 10,2% – кваліфікованими робітниками з інструментом, 9,4% –  керівниками та службовцями, 9,1% – фахівцями, 6,8% – професіоналами, 6,3% –  робітниками сільського та лісового господарства, 4% –  технічними службовцями.

Сектор інформаційної роботи Чернівецького обласного центру зайнятості

Запис Буковина: ринок праці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Президент Асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник озвучив в ефірі інформаційного блоку «День.LIVE» дані стосовно тенденцій у трудовій міграції українців. І пояснив, чому мешканці інших країн масово не їдуть до України на роботу – справа не лише в економічній ситуації.

Дані статистики свідчать: приблизно 1 млн українців щороку виїжджає до інших країн світу у пошуках більш високооплачуваної роботи. Згідно останніх даних МЗС, у Польщі постійно проживає майже 1,5 млн українців. Такі цифри вкрай негативно впливають на економіку України, адже держава масово втрачає кваліфікованих фахівців. Головна причина – пошук гідної зарплати, щоби забезпечити свою родину.

«Найбільше українців зараз їде до країн Європи – це Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, країни Балтії, – зазначив Василь Воскобойник. – Українці їдуть також нелегально працювати до Італії. Сформувався певний прошарок населення – 14 -16% людей, які постійно виїздять працювати за кордон. Один з таких наочних прикладів. З одного боку кількість перетинів кордону між Україною та Польщею скоротилась у ковідний рік майже на 64%. У 2019 році кордон України з Польщею перетнули 11 мільйонів українців. А 2020 – лише 3, 8 млн. Тим не менш, Польща у 2020 ковідному році видала українцям 1 млн 800 тисяч запрошень на роботу. Ця цифра майже тотожна даним 2018-2019 років. Карантинні обмеження не впливають на масштаби трудової міграції».

Експерт зазначив, що українці в Польщі, якщо їх працевлаштовувати офіційно, обходяться роботодавцю не так уже й дешево:

«Насправді це стереотип, що українська робоча сила – дешева. Працевлаштування українця польському роботодавцю обходиться дорожче, ніж працевлаштування місцевого мешканця. Самі порахуйте: трудовому мігранту потрібно забезпечити робоче місце, проживання, необхідний пакет документів, тощо. Затребувані українці саме тому, що в тій самій Польщі така сама демографічна ситуація, що і у нас – населення скорочується, працездатних людей стає менше».

Відео про безробіття із-за пандемії: https://www.youtube.com/watch?v=71j0bUwBwoU

У Польщі та сама ситуація не лише із скороченням населення, а й з з трудовою міграцією: щороку близько 1,5 млн поляків їде в країни старої Європи, де вони можуть заробити більше грошей.

На думку експерта, це смвідчить про те, що трудова міграція навіть при збільшенні рівня заробітних плат в Україні, добробуту не зменшиться, судячи з прикладу Польщі.

При цьому наша країнане готова заміщати тих, хто виїхав, дешевою робочою силою з інших країн.

«Насправді проблема України в її законодавстві, – каже Василь Воскобойник. –  Український закон прямо говорить: якщо ти наймаєш на роботу іноземця, повинен йому забезпечити заробітну плату у розмірі не менше 10 мінімальних заробітних плат. Тобто, якщо ви берете собі з Тунісу звичайного будівельника, ви йому повинні за нашим законом про зайнятість забезпечити реальну заробітну плату не менше 60 тисяч гривень”.

За оцінками демографів до кінця 2030 року кількість населення України скоротиться на 3 млн осіб. Це без урахування тих, хто виїде з України назавжди. Тож підвищеннями пенсійного віку не обійтись. Державі варто врегульовувати міграційну політику з врахуванням цих тенденцій.

Запис Карантин не впливає на масштаб трудової міграції – експерт спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Творці технологій перевершують одне одного у пошуках того, як полегшити й покращити життя людей похилого віку. Наразі нові технології пов’язують переважно з молодими людьми. Пенсіонери неохоче використовують сучасні новації, не цікавляться вони й модними ґаджетами. Але потреби змінюються: людство старіє із жахливою швидкістю.

Обнадіює «Geritech»( від поєднання перших складів слів геронтологія – наука про старість– і технологія) – струнка й містка концепція, у якій приховуються всі рішення для людей похилого віку, що повинні поліпшити комфорт їхнього життя.

Потенціал таких рішень величезний: 2060 року в Європейському Союзі люди старші за 65 років становитимуть 30% (у США – 25%). А наприклад у Польщі вже сьогодні 112 літніх людей припадають на 100 молодих поляків.

Незалежно від географічних відмінностей старість означає проблеми з ефективністю, пам’яттю, концентрацією, зором і слухом. До медико-психіатричних додаються соціальні проблеми – самотність та ізольованість.

Політики все частіше звертають на це увагу. Уряд США підготував звіт про можливі технологічні рішення, які у ​​майбутньому підтримуватимуть літніх людей. Запропоновані американцями рішення стосуються навіть найдрібніших аспектів життя людей похилого віку: технологічні новинки мають допомагати в купанні, відвідуванні магазинів та інших контактах із навколишнім середовищем. «Технічна революція чекає на нас», – наголошував у доповіді Дональд Трамп.

Технології від самотності

Сьогодні існує вже багато рішень, які допомагають літнім людям. Однією з головних їхніх  проблем є самотність. Дослідники стверджують, що почуття самотності настільки ж шкідливе для здоров’я, як спалювання 15 сигарет на день.

І творці приладу KOMP, удостоєного Smart Ageing Prize (премії «Розумна старість», якою нагороджують ІТ-рішення для допомоги літнім людям), знайшли вихід.  KOMP – це великий екран із гучномовцем і лише однією великою кнопкою. Все, що вам треба зробити, щоби мати постійний контакт із родиною та друзями, – встановити його на помітному місці,  адже KOMP показує завантажені фотографії, повідомлення й допомагає у відеочаті.

А чим він різниться від звичайного смартфону із переліченими функціями? Насамперед, тим, що КОМП адаптований до реакцій і потреб людей похилого віку. Екран з високою контрастністю не має сенсорних функцій, які часто дратують їх. Звук гучний та ясний,  операції прості та інтуїтивно зрозумілї. Щоби користуватися приладом, не потрібно створювати спеціальний обліковий запис, не потрібні ім’я користувача й пароль, які літня людина мала би запам’ятовувати. Програма є надзвичайно безпечною, оскільки не відстежує й не зберігає надісланий вами вміст.

Цікаве рішення придумали творці програми Good Gym. Ідея полягає у поєднанні поколінь: технологія має бути лише посередником між двома людьми. Ви збираєтеся бігати? Переконайтеся, що на вашому маршруті є літня людина, яка відчуває себе самотньою чи потребує підтримки. Старі люди можуть очікувати допомоги, наприклад, при перестановці меблів чи придбанні товарів. Відтак користування програмою є лише інструментом, який вирішує проблему самотності та ізоляції людей похилого віку і водночас навчає молодих відповідальності та чуйності до іншої людини.

Приватний лікар

Все більше людей похилого віку користуються смарт-годинниками й браслетами «геріатричного стеження», які вимірюють життєві функції. Компанії оснащують їх не тільки GPS, Wi-Fi, а ще й імпульсними, температурними та програмними вимірювачами, які інформують родичів, серед іншого  й про падіння. Деякі з браслетів мають кнопку, за допомоги якої можна викликати допомогу. Корисно, правда?

Творці приладу «Поточне здоров’я» – на крок попереду. Він виглядає як монітор артеріального тиску, але з набагато складнішими можливостями. Обстеження можна проводити вдома, без допомоги лікаря. Прилад допомагає виявляти симптоми різних хвороб,що уможливлює їхню профілактику, а також сповіщає, коли час порадитися з лікарем.

Наукова фантастика поруч

Роботи для догляду та спілкування й досі здаються гаджетами просто з науково-фантастичного фільму, але створення штучного інтелекту набирає обертів.

Голландці з компанії Smart Homes (Розумні будинки), створили Hector (Гектора) – робота, який ззовні схожий на великий мобільний телефон. Гектор нагадує старим людям про час приймання ліків, зміст списку покупок, реагує на прості команди. Творці хотіли б, аби Гектор допомагав у повсякденній діяльності, наприклад, у прибиранні. Багато інших компаній працюють над особистими роботами. Такі пристрої вже використовуються сьогодні в Японії. Робот, який може реагувати на сигнали людей, надавати допомогу і нагадувати літнім людям про важливі події, може бути значною допомогою для сім’ї та зменшити витрати на догляд за літніми людьми. Такий «помічник» також може поліпшити якість життя і зберегти незалежність старої людини.

За кілька років ринок наповниться розумними будинками, в яких можна управляти обладнанням, практично не рухаючись із місця. Уже наявні пристрої, такі як моніторинг від Canary Care (кампанії з випуску моніторингових систем для незалежного існування), які відстежують день господаря і за потреби сповістять родину чи аварійні служби.

Emilia STAWIKOWSKA, польська газета «Newsweek» (Новини тижня)

Запис Старість врятують технології: Літня людина майбутнього буде оточена ґаджетами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– На мою думку, щастя це не лише стан душі, який далеко не цілком залежить від якихось зовнішніх чинників чи умов життя, від долі людини. Це щось близьке до умиротворення, цілковитого душевного спокою. Але я не впевнений, чи взагалі мисляча людина може бути щасливою. Адже щастя не складається з радості. Та й світ не дуже цьому сприяє. От я, наприклад, сміюсь не так і рідко, але щасливим назвати себе аж ніяк не можу.

Олена Славська, студентка, 21 років:

 – Щастя в кожного своє. Для когось воно вимірюється кількістю модного одягу чи новими гаджетами, стосиком купюр у гаманці чи походами до модних закладів. Щодо мене, то я щаслива тим, що моя сім’я здорова, живе більш-менш стабільно. В мене є друзі, які, попри певні негаразди чи невдачі, не втрачають віри у гарне майбутнє, залишаються позитивними і ніколи не опускають рук. Це додає віри та наснаги й мені. І саме завдяки таким людським рисам як повага, довіра, дружба, вірність, щирість і відкритість, я не сумніваюсь у тому, що добрі люди, яким можна довіряти, ще є. Це, деякою мірою, також щастя.

Інна Янчак, лікарка, 27 років:

– Щастя – це не тоді, коли на вулиці хороша погода чи безтурботний день. Щастя – це мир у моєму домі, натхнення робити щось, здоров’я моїх близьких і радість в очах моїх дітей. На жаль, так склалося, що ситуація в Україні не дозволяє нам почуватися цілком щасливими. На сьогодні щастя – це єдність.

Олександр, фінансист, 28 років:

–  Щастя багато в чому залежить від внутрішнього світу людини, від її захоплень. Для когось щастям є весело провести час з друзями та близькими, для іншого – успішний підйом кар’єрними сходами, а хтось щасливий від того, що підкорив чергову гірську вершину. Щастя ще й у свободі. Якщо можна вдало втілити задумане, досягти поставлених цілей, то результат принесе з собою відчуття радості і самореалізації. Подолання перешкод тільки гартує і робить сильним. Щастя для мене – це отримувати задоволення від допомоги іншим, усвідомлення потрібності комусь і знання того, що можеш чимсь зарадити в скрутну хвилину. А слова подяки є найкращою винагородою.

Святослав Барбуца, веб-розробник, 24 роки:

– Щастя для мене  – коли можливості відповідають бажанням, коли можна жити і насолоджуватися життям, а не просто існувати, чи ще гірше – виживати. Щастя  – коли близькі щасливі й живуть безтурботно і коли майбутнє бачиться тільки у яскравих тонах.

Рудольф Лекалов, художник, 80 років:

– Це дуже складне питання. Все залежить від того, в чому ви бачите щастя. Можна знайти його в сім’ї або роботі. Щастя – це коли людина знайшла свій шлях у цьому житті. Можливо, й моє щастя було би іншим. Війна дуже багато чому завадила. Війна – це найстрашніше, що може трапитися з людиною. Вона не має законів. Як казав колись мій друг художник Петро Червенюк: «На війні щастя немає». Я пройшов війну, відчував і голод, і холод. Всяке було. Але життя є життя. Вижив, працюю, маю роботу. І відчуваю себе щасливим. Головне, щоб у нас був мир. Нехай поганий, але мир.

Джордж Вашингтон колись сказав, що розумні люди виховують у своїй душі любов, а дурні – ненависть. Бо вони не знають, що ненависть губить людину. Тому виховуйте  в собі любов. Любов до природи, до людей, до землі. Оце все й є щастя.

Анастасія Мельник, викладачка, 25 років:

– Щастя – це стан любові. До себе, до рідних і близьких, до своєї роботи, до перехожих, до Життя.

Ромчик, 3 рочки:

– Щастя – це той, кого любиш.

Запис Що таке щастя? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Новопризначений начальник уже традиційно заявив, що його основне завдання – забезпечити спокій та безпеку мешканців і гостей Буковини. Але планує це показати не нас ловах, а на ділі. Адже після Майдану країна змінилася, і тепер, за його словами, міліція не може працювати так як працювала раніше.

Які ж нововведення планує ввести новий крайовий міліціонер?

Зінченко готовий створити при обласному УМВС нову «Громадську раду» з числа ЗМІ, представників ветеранських та громадсько-політичних організацій, аби спільно розробити пропозиції стосовно кадрових призначень своїх заступників та керівників райвідділів міліції. Один з перших наказів Зінченка полягає у переведенні 30% усіх працівників на несення служби по забезпеченню громадського порядку та максимальне залучення до цього загонів самооборони.

Головний міліціонер пообіцяв зайнятися всіма сумнівними оборудками в області, щоб  «наші діти спокійно ходили до школи, не вживали наркотики, не грали в ігрових автоматах, і не було жодних порушень закону». За словами Зінченка, інформація про ігрові автомати, які «кришувалися» співробітниками міліції в області, у нього є, але розкривати її поки не буде, оскільки «чим більше ми будемо про це говорити, тим менше шансів у нас буде це задокументувати». І додав, що більше таких «підприємців» у нас не буде.

Найближчим часом також планується створити новий підрозділ міліції на заміну розформованому «Беркуту». Робота цього підрозділу буде максимально відкритою і полягатиме у боротьбі зі злочинністю, звільненням приміщень від злочинців, проявами порушень закону.

Користуючись нагодою Валерій Зінченко звернувся до громадян повернути зброю, яка зникла з відділків міліції під час заворушень в Івано-Франківській, Львівській та Тернопільській областях.

«Вона вся зараз на руках і має бути здана, – зазначає правоохоронець. – У Львівській області зникло 867 одиниць зброї. Із них 781 — пістолет Макарова. 25 автоматів Калашникова. Також РПК — штурмовий кулемет. Дві снайперські гвинтівки Драгунова. Тернопільська область — 867 одиниць зброї. За наявною інформацією зникли 12 тисяч набоїв. Нема гарантії, що цієї зброї немає на території Буковини. Звертаюся до всіх громадян, які цю зброю мають і зберігають, щоби вони повернули її в 15-денний термін. За добровільну здачі цієї зброї в цей термін не буде кримінальної відповідальності».

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Міліція просить людей повернути зброю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Непорозуміння із видачею проїзних документів, які сталися влітку, здавалося б, позаду. Ще на початку осені «Версії» оприлюднили оптимістичне повідомлення першого заступника  начальника управління Державної міграційної служби у Чернівецькій області Віктора Пислара про те, що закордонний паспорт у Чернівцях можна отримати без жодних перешкод. Вартість оформлення, за його словами, становить 373 гривні.

На публікацію у газеті звернула увагу наша читачка пані Ольга К. Термін дії її закордонного паспорта збіг восени. Жінка хотіла підготувати документи завчасно, щоби спланувати поїздку на новорічні свята. Подавати документи пішла, узявши із собою газету, проте отримати новий паспорт їй не вдалося й досі, до того ж і суму їй назвали вищу – 452 гривні.

– Уперше я прийшла до паспортного столу, що на вулиці Кармелюка, влітку, щоби розвідати обстановку, – розповідає пані Ольга. – Побачивши, що там суцільний аврал, вирішила перечекати сезон відпусток і негаразди з друком бланків, тож повернулася на початку осені. Проте картина майже не змінилася. Я поспілкувалася з жінкою із черги, яка була уся на нервах. Вона приходить вже не перший день, коли чергу зайняла о 8-ій ранку, то була вже п’ятнадцятою. За один день, за підрахунком людей, встигають прийняти біля п’ятнадцяти осіб, тому я поки що жодного разу навіть не займала чергу, адже приходила запізно. На кожного громадянина відведено 20-30 хвилин, але трапляється, що процедура затягується. До того ж з’являються позачергові клієнти, через яких також не вдається всіх прийняти. Виходить, що треба відпрошуватися з роботи на цілий день. А що робити, коли не вдасться подати документи з першого разу? Доведеться пропускати ще один чи кілька робочих днів, а не кожний роботодавець розуміє таку ситуацію. До того ж, обстановка дуже непривітна, відчувається нервове напруження і неможливо поставити жодного запитання.

За словами начальника підрозділу Шевченківського РВ УДМС Петра ТКАЧУКА, черги не створюють штучно.

– Протягом робочого дня з питань оформлення закордонного паспорта у відділі можуть прийняти максимум 30 осіб, – зазначає Петро Ткачук. – Проте, нерідко відвідувачів приходить значно більше. Тож доводиться запрошувати людей прийти до установи наступного дня та, з дозволу черги, приймати їх першими.

Перевантаження в роботі підрозділу створюється, певною мірою, через мешканців інших районів та областей, які прагнуть оформити паспорт для виїзду за кордон саме в Чернівцях. При цьому в області діє ще кілька вузлів Державної інформаційної системи реєстраційного обліку фізичних осіб та їхнього документування (ДІС). До прикладу, паспорти громадянина України для виїзду за кордон у Чернівцях оформляють мешканці Заставнівського та Кельменецького районів, де працюють свої вузли ДІС на базі районних підрозділів.

Проблему черг у найбільшому в Чернівцях територіальному підрозділі керівництво УДМС області сподівається ближчим часом усунути з відкриттям сервісного Центру обслуговування громадян ДП «Документ». Оформлений у цьому центрі паспорт громадянина для виїзду за кордон буде дещо дорожчим. Проте за рахунок охочих скористатися такою послугою черги до чернівецького підрозділу міграційної служби мають скоротитися.

Чому може змінюватися ціна закордонного паспорта?

Вартість паспорта громадянина для виїзду за кордон – 377,15 грн. – складається з держмита (170 грн.), вартості послуг міграційної служби (87,15 грн.) та вартості бланка (120 грн.). Кінцева вартість паспортного документа для виїзду за кордон може бути змінена при внесенні до нього даних про дітей, надані працівниками ДП «Документ» представницьких та інформаційно-консультаційних послуг та коли здаєте старий закордонний паспорт. Певний відсоток при сплаті обов’язкових платежів стягує також банківська установа.

Ольга СКЛЯРЧУК, «Версії»

На замітку

Потрібні документи:

Паспорт і дві ксерокопії з нього;

Ідентифікаційний код та ксерокопія;

Квитанції про сплату держмита й послуг;

Закордонний паспорт (за наявності);

Проїзний документ дитини (за наявності);

Військовий квиток або довідку з військомату (чоловікам 18-25 років).

 

Пільгові категорії:

Інваліди 1 та 2 групи;

Чорнобильці 1 та 2 категорії;

Учасники бойових дій.

 

З питань оформлення закордонного паспорта можна звертатися:

Телефон довіри у Чернівцях: (0372) 55-33-67

Гаряча лінія Державної Міграційної Служби, м. Київ: 38(044)3837626

Запис Паспорт на нервах спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Влада каже: «Зробіть і дайте! Безкоштовно»

Зрештою, слово «ремонт» тут не надто доречне.

– У цій дорозі видно тільки асфальт, бордюри та тротуар. Решта роботи – під землею, адже ми замінили всі мережі. Водопровід вивели з вул. Сторожинецької, повернули на Канівську і врізали по-новому на вул. Червоноармійській. Старі сталеві труби замінили на сучасні поліетиленові діаметром 400 мм. Замінили газову та каналізаційну мережі. Побудували зливну мережу, якої тут узагалі не було… Підключили кожного споживача на цій вулиці до магістралі. Тобто, 80% нашої роботи розташовано внизу, під асфальтом, – каже Василь Іванович. І обіцяє, що дорога прослужить років 10-15.

– То за роботу з вами розрахувалися? – питаю в нього.

– 10% не доплатили… Але, думаю, ще доплатять, будемо чекати…

Не розрахувалися з підприємством і за колектор у Садгорі.

Там вигрібна яма утворилася просто на місцевій толоці, люди дихали нечистотами, тобто, була справжня екологічна проблема… Ще будуємо школу в селі Мошанці Кельменецького району. Вартість об’єкту приблизно 19 млн. грн. Думаю, 2014 року здамо роботу. Каркас уже побудований, накритий, залишились ще внутрішні роботи, комунікації.

Також ми презентуємо усі об’єкти, які стосуються регулювання річок, укріплення берегів, мостів…

Щоби нас влада ображала, не можу сказати, – каже Василь Каглянчук. – Але погрожують усі. Як попередня, так і теперішня влади. Мовляв, «ми привеземо будівельників із Києва, китайці тут нам будуть будувати…» Он, минулої зими, коли усе засипало, одразу з міської ради та облдержадміністрації телефонують: «Дайте – екскаватора, дайте – це, дайте – те…». Але ж дайте безкоштовно!

Чому? – дивується Василь Іванович. – Солярка згорить, людина відпрацює на роботі… Я сплачую податки, працівникам – зарплату, так само заплатіть і мені. Адже так увесь світ працює. Я не розумію, як це може не бути грошей в бюджеті.  Що таке бюджет? Це закон України. Як доходна частина, так і витратна. Його мають виконувати не лише ті, хто платить, а й хто витрачає. Я заплатив – я маю знати, куди мої гроші йдуть. А в нас – якийсь безлад. Ти мусиш заплатити, а там – як бездонна яма: кошти витрачаються незрозуміло куди…

Василь Каглянчук, генеральний директор ВАТ «ПМК 76»: «Якщо нам скажуть, що треба побудувати атомну станцію – ми її побудуємо. Тільки гроші дали б».

Люди бояться, що держава їх «кине»

«ПМК-76» будівництвом займається з 1946 року. Василь Каглянчук працює тут уже 34 роки. Прийшов на підприємство майстром, працював заступником, головним інженером…

– Від незалежності була ейфорія, а потім почався безлад: роботи не було, довелося рятуватися. Що тільки не робили, аби вижити: і під’їзди білили, і возили із-за кордону обладнання, і плитку, бордюри виробляли…. Зараз почали будувати житло. Люди в нас мають гроші, заробляють їх переважно за кордоном. І вони хочуть вкласти ці гроші. То хай вкладуть їх тут! Я завжди кажу: будь-яка людина, яка поїде на заробітки, – в Італію, Португалію, Німеччину, Росію, будь-куди, – якщо вона тут матиме свій метр квадратний, дах над головою, – вона повернеться додому. А якщо вона тут не має нічого – немає смислу повертатися… Навіщо шукати інвесторів за кордоном, якщо найкращий, найсправніший інвестор – наш внутрішній? Запропонуйте їм житло, запропонуйте їм офіс, бізнес невеличкий. Зробіть людині таку пропозицію, від якої вона не відмовиться! У нас є бізнесмени, які відкривали б магазини, кафе, ресторани, перукарні, заводи, різноманітні юридичні установи… Створіть їм умови! Треба лише хотіти це зробити – більше нічого. Зробіть це насправді, а не на папері!

І тут у буковинців виникає парадоксальна ситуація. Адже, за словами Василя Каглянчука, гроші у них ніби якісь є, але доступу до них (якщо бракує потрібної кількості) – немає.

– Щороку здаємо 100-120 квартир. Проте наші потужності дозволяють нам здавати 240. Був би попит.

– Який ідіот зараз може взяти 25% кредит у банку? Для бізнесу, будівництва тощо. В Європі відсоток на такі кредити – не більше 4,5. Тобто, якщо береш кредит у нас, то заздалегідь знаєш, що ти його не повернеш. Наприклад, є така президентська програма з іпотеки «13+3». Програма нібито непогана. Але вона не працює в Україні, не працює і на Буковині. Чому не працює? Тому що люди не вірять, що їх зрештою не «кинуть».  Ми продали за цією програмою лише дві квартири в новобудові на вул. Червоноармійській, 150 та чотири – на Проспекті, 116. Готові надати 20 квартир у мікрорайоні на вул. Руській, 237… Перші квартири там будуть готові вже 2014 року. Люди цікавляться. Але коли вони дізнаються про правила гри, то поводять себе дуже обережно.

За цією програмою держава мала би компенсувати банку 13% кредиту на житло, ще 3% мав би сплачувати майбутній власник. Наприклад, за двокімнатну квартиру (60 кв. м) сім’я протягом 15 років щомісяця виплачуватиме 2000 грн.  Тобто, 3% – це на сьогодні цілком європейський відсоток на житло, – каже Василь Каглянчук. – І для сім’ї сплачувати 2000 грн. у місяць за власну квартиру – це нормально. Проте, в чому тут пастка? Людей змушують розписуватися за всі 16%. Для чого? Хай розписуються лише за свої 3%, а держава – за свої 13%. Тому люди й не користуються цією програмою. Бо розуміють, хто буде крайнім, коли в черговий раз у бюджеті бракуватиме грошей, а банк вимагатиме своїх відсотків…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Чому в нас житло дороге?

1. Нема вільних земельних ділянок «без сторонніх».

«Тобто, зазвичай там живуть люди, яких треба переселити, компенсувати їм вартість житла, – коментує Василь Каглянчук. – Буває, забудовник раптом дізнається, що в 40-квадратному будиночку живе 3-4 сім’ї… І кожному – дай по квартирі…»

2. Сейсмічні вимоги, будинки мають витримувати землетрус до 8 балів.

«Додаткові витрати, кращі матеріали (бетон марки 350, більше арматури) здорожчують житло відсотків на 18. До речі, саме через таке суттєве здорожчання житла за Радянського Союзу в Чернівцях тричі приймали-відміняли сейсмічні вимоги до житла. Тому на вторинному ринку людина зазвичай не знає, яке житло вона купує».

3. Забудовник має забезпечити будинок усіма комунікаціями.

«В Європі власник мережі спочатку укладає угоду з мешканцями, і потім забезпечує їх енергоносіями. У нас же усі витрати перекладаються на забудовника. Тобто, наші монополісти приходять на усе готовеньке, ми будуємо їм мережі, вони, не витрачаючи жодної копійки, приймають їх на баланс, і отримують готового споживача.»

Запис Є гроші – є дорога спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А на підтвердження того, що мої висловлювання в публікації «Антимонопольний – «дах» монополіста?!.» ( №43) не є безпідставними, я наведу Витяг з рішення Адміністративної колегії Чернівецького обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 24 вересня 201З р. за №94 «Про припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Чернівцігаз» та накладання штрафу».

До слова, у згаданій публікації «Антимонопольний – «дах» монополіста?!.» я критикував антимонопольників, зокрема, й за те, що рішення адмінколегії мені довелося вигризати зубами. Це й спонукало мене до висновку про небажання обласного територіального відділення оприлюднювати недоліки в роботі найбільших монополістів, бо інформації про це немає навіть на сайті.

Через непідйомність суми – 26 тис. грн, нараховану монополістом, жителька села Тисівці Сільвія Буга звернулася до мене і подала позов до суду, продемонструвавши громадянську позицію. Рекомендую так вчиняти й іншим громалянам.

Отже, Адмінколегія Чернівецького обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України встановила:

Взаємини між Товариством та фізичними особами – споживачами газу регулюються: *постановою КМУ від 9 грудня 1999 року №2246 «Про затвердження Правил надання населенню послуг з газопостачання»; *постановою КМУ від 5 липня 2006 р. №938 «Про затвердження Типового договору про надання населенню послуг з газопостачання та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1999 р. № 2246»; *постановою НКРЕ від 29 травня 2003 року №475 «Про затвердження Порядку відшкодування збитків, завданих газопостачальному або газорозподільному підприємству внаслідок порушення споживачем природного газу Правил надання населенню послуг з газопостачання»; *Наказом Міністерства палива та енергетики України від 27 грудня 2005 року №619 «Про затвердження Положення про проведення експертизи лічильників газу, встановлених у споживачів і призначених для обліку природного газу в побуті»

До територіального відділення 12.07.2013 р. надійшло звернення депутата Чернівецької обласної ради Мельника Р.В. із проханням провести ретельну перевірку викладених у зверненні мешканки с. Тисовець Сторожинецького р-ну гр. Буги С.Д. питань щодо неправомірних дій ПАТ «Чернівцігаз» в особі Сторожинецького районного управління газового господарства (СУГГ) при знятті лічильника газу без відома споживача.

Від редакції: Далі п. Мельник лише цитуватиме витяги з рішення Адмінколегії щодо найпринциповіших моментів і висновків, а суть справи, описану там-таки, викладе своїми словами стисло і коротко. Бо чиновницьку мову зрозуміти дуже важко – вона мутна й заплутана. Для прикладу, з цього рішення не зрозуміло, як саме штрафуватимуть «Чернівцігаз»: знімуть за кожен порушений пункт по 3 тис. грн, а їх там – чотири і тому загальна сума складе 12 тис. грн., чи підприємство сплатить усього 3 тисячі? Адже загальна сума у рішенні не вказана!

У ході розгляду справи антимонопольники з’ясували, що в момент перевірки лічильника  його власниця перебувала за кордоном і дозволу на перевірку дати не могла. Це і є перше порушення чинного законодавства. Та й працівники СУГГ прийшли нібито лише зняти покази  газового лічильника. Проте несподівано змінили наміри, демонтувавши лічильник і забравши його з собою. При цьому поводилися дуже нахабно, – у  рішенні Адмінколегії це все описане. Та Антимонопольному комітету повідомили, що, мовляв, демонтаж проводився у присутності власниці і що були складені акти з її підписом, і що їх копії вона отримала на руки. Хоча газовики відмовили сину власниці навіть у транспортуванні лічильника на експертизу. Уявляєте? Нагла брехня і жодного страху перед покаранням! Як це ще назвати, як не вседозволеністю? Але й це ще далеко не все.

Цитати з Витягу:

«З матеріалів, надісланих Товариством до територіального відділення, слідує, що 14.03.201З р. представником СУГГ складено акт про виявлення порушення, без номера. Ознайомившись з цим актом, встановлено наступне:

1. 1.     Акт про виявлення порушення від 14.03.2013р. без номера не зареєстровано в журналі реєстрації актів про виявлені порушення, демонтаж та експертизу лічильника газу, чим порушено вимоги п.3.2.2 Положення, яким визначено «акт про виявлені порушення реєструється в журналі реєстрації актів про виявлені порушення, демонтаж та експертизу лічильника газу, який веде газопостачальна (газотранспортна) організація. Журнал прошивається і скріплюється печаткою газопостачальної (газотранспортної) організації. Термін зберігання журналу – три роки від дати останнього запису. Представник газопостачальної (газотранспортної) організації відповідає за ведення журналу

3. Номер акта про виявлення порушення не проставлено. Акт не зареєстровано.

4. Особовий рахунок абонента не зазначено. 5. Рік випуску лічильника не зазначено. 6. Дату проведення повірки лічильника не зазначено. 7. Місцем складання акту визначено м. Сторожинець. У своїй же відповіді Споживачев від 23.04.2013 СУГГ зазначає, що акт складався в с. Тисовець.

8. В шапці бланку акта зазначено «ПАТ «Чернівцігаз» м. Сторожинець, вул. Винниченка, 9А». Однак зазначене підприємство за такою адресою не зареєстровано. (На вул. Винниченка, 9-А, але в Чернівцях, а не Стороржинці, знаходиться головний офіс. – Мельник)

З матеріалів Товариства випливає, що представники СУГГ демонтували лічильник для проведення експертизи на підставі акта про виявлені порушення, який нібито був складений на місці. При цьому на місце демонтованого не встановили інший лічильник газу, чим порушили п. 3.2.7. Положення, в якому зазначено, що «у разі демонтажу лічильника газу на підставі акта про виявлені порушення на період проведення експертизи газопостачальна (газотранспортна) організація при демонтажі лічильника газу зобов’язана безкоштовно встановити на його місце лічильник газу з власного обмінного фонду».

Буковинці, пам’ятайте: якщо у вас демонтували лічильник, то на його місце газопостачальна організація повинна одразу ж встановити безкоштовно тимчасовий, щоби ви могли користуватися послугами монополіста й надалі.

Згідно вимог п. 3.2.4. Положення Міністерства палива та енергетики України від 27.12.2005 №619 про проведення експертизи лічильників газу, встановлених у споживачів і призначених для обліку природного газу в побуті, демонтаж лічильника газу має проводитись у присутності споживача. Цю вимогу представники СУГГ зігнорували (…)

Представником СУГГ складений акт про демонтаж лічильника для проведення експертизи (надалі – Акт-2) від 14.03.2013 без номера. Ознайомившись з цим актом, антимонопольники встановили, що газовики «при демонтажу лічильника на його вхідному та вихідному патрубках не встановили заглушки, чим порушили вимогу п.3.2.4 Положення. Тим самим не було забезпечено належного захисту лічильного механізму від зовнішнього втручання до проведення експертизи. Невиконання цього обов’язкового запобіжного заходу не виключає можливості пошкодження лічильного механізму після демонтажу лічильника внаслідок попадання всередину сторонніх предметів, сміття, вологи тощо. (підкреслення – Мельник)

4.Не зазначено, згідно з яким актом про виявлення порушення складено акт про демонтаж лічильника для проведення експертизи. Тобто, підґрунтя для демонтажу лічильника відсутнє»

Зауважив контрольний орган і те, що Споживачу не дали часу на те, щоби доїхати до Чернівців та взяти участь в експертизі лічильника, і не надіслали письмового попередження (із позначкою про його вручення), як це передбачено вимогою п.19 Правил надання населенню послуг з газопостачання перед відключенням:

“якщо споживач не оплатив надані послуги з газопостачання протягом 10 днів після строку, зазначеного в договорі чи платіжному документі, а газопостачальне підприємство протягом наступних п’яти днів не отримало повідомлення про оплату, споживачеві надсилається письмове попередження про припинення газопостачання. У разі несплати наданих послуг з газопостачання протягом 10 днів після отримання споживачем письмового попередження (з позначкою про його вручення) газопостачальне підприємство має право відключити споживача від газопостачання”.

Крім того, газовики порушили вимогу про складання акту-претензії. Бо згідно з п. 3.1 Порядку, «у разі виявлення газопостачальним або газорозподільним підприємством порушень Правил складається акт-претензія».

Йдеться у рішенні Адмінколегії й про те, що розрахунки збитків зроблені газовиками неправильно. Навіть Антимонопольному комітету вони подали три різні суми нарахувань на нещасну жінку. Цитуємо: «…в. о. начальника СУГГ Паламарюком В.І. надано письмове пояснення, у якому йдеться про те, що в період від жовтня 2012 р. до лютого 2013 р., контрольні показники лічильників не знімались по всьому провулку Світлому в с. Тисовець. Однак, у ході додаткового дослідження особових карток всіх абонентів, що мешкають у даному провулку, встановлено, що в період від жовтня 2012 р. до лютого 2013 р., зняття контрольних показників у провулку Світлому в с. Тисовець відбувалось, як і раніше, щомісяця».

Отож збрехав в.о. начальника контрольному органу! Бо від цього залежала сума боргу п. Буги. Як зазначають перевіряльники, через «відсутні показники сума встановленого боргу і зросла» до такої непідйомної суми, як 26 тис. грн..

«Враховуючи наведене, керуючись статтями (йде величезний перелік антимонопольного законодавства – Мельник), адміністративна колегія Чернівецького обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України постановила:» – і знову йде перелік порушень з 9-ти пунктах. За чотирма із них накладаються штрафи по 3 тис. грн. А 10-им пунктом ПАТ «Чернівцігаз» зобов’язують припинити порушення, й 11-им – письмово повідомити про це територіальне відділення до 1 грудня 2013 року.

Та насамкінець у мене є ще одне запитання, але вже до голови колегії та територіального відділення п. Мотуляка: чи співвимірними є штрафи, виставлені простій селянці, яка виїхала на заробітки, щоби її діти та онуки могли нормально жити, та монополісту газового ринку, власник якого за кордоном? Сільвію Бугу збиралися покарати на 26 тис. грн. А «Чернівцігаз» – лише на 12 тисяч, якщо скласти всі штрафи по 3 тисячі гривень? Чи, може, це загалом одна сума – 3 тисячі гривень?

Як на мене, все це – уже не політика, а перетворення простих людей на рабів! Руками монополістів.

Руслан МЕЛЬНИК, депутат Чернівецької обласної ради

Від редакції: Повний текст документа, на який посилається депутат, можна прочитати нище. Він допоможе зорієнтуватися у багатьох питаннях тим, у кого виникли проблеми в стосунках з монополістами.

Запис Руслан МЕЛЬНИК: «Закон захищає простий люд. А монополіст нехтує законом. Антимонопольний комітет має поставити його на місце» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чому возити людей невигідно? З цим вирішили розібратися депутати постійної комісії обласної ради з питань будівництва, архітектури, транспорту, зв’язку, житлово-комунального господарства та надзвичайних ситуацій (голова комісії – Василь БІЧЕР), до яких зі скаргами на неякісне обслуговування транспортом, а то й на повну відсутність такого обслуговування, звертається чимало буковинців. І тому останнє, сьоме, питання порядку денного засідання профільної комісії саме так і звучало: «Про стан надання послуг з перевезення пасажирів на території Чернівецької області». Інформував присутніх заступник директора департаменту інфраструктури, містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства – начальник управління інфраструктури Андрій ПАВЛЮК.

У депутатів до нього одразу ж виникло досить суттєве запитання: чому директор департаменту Дмитро Павел звертався до комісії за згодою на підняття тарифів на перевезення, а прозвітувати про покращення для громадян, що відбулися у наданні послуг внаслідок цього здорожчання, забув. Як зауважили депутати, людський негатив і невдоволення цим рішенням впали саме на них. Натомість їх не інформують ні про проблеми у сфері перевезень, ні про їхнє вирішення. Втім, щодо вирішення – сказано занадто гучно. Приміром, член комісії Руслан МЕЛЬНИК намагався з’ясувати, чому й досі – а це мало не 2 роки – немає сполучення між селом Червона Діброва та райцентром Глибокою. Про цю проблему, до слова, неодноразово писали «Версії»  (№№7,17 за 14 лютого та 25 квітня 2013 р. відповідно)

Невеличкий відступ, у якому пояснимо читачу, що ж означає відсутність цього маршруту. Крім усього, Червона Діброва не має власного поштового відділення: його просто закрили. Тож бубусям і дідусям доводиться ходити за пенсією до сусіднього села – пішки. Діти не мають чим їздити на заняття до Глибоцького професійного ліцею, а вчителі Червонодібровського НВК, які мешкають у Глибокій, мусять щодня їздити на роботу на таксі – на це і йде їхня зарплата. «Школа й дитячий садок можуть зовсім залишитися без учителів біології, математики, початкових класів, музики, трудового навчання, психолога. А ще у школі немає автобуса, а доводиться ж часто возити учнів на олімпіади, конкурси, спортивні змагання – і все це на таксі, за рахунок батьків і вчителів», – з листа жителів села до депутата облради Руслана Мельника.     

 

Андрій Павлюк пояснив, що за результатами проведеного конкурсу, право на обслуговування автобусних маршрутів «Чернівці – Червона Діброва» та «Чернівці – Корчівці»,  виставлені в пакеті – прибутковий і неприбутковий, виграла ТДВ «Денисівка». Однак через те, що дорога на Червону Діброву в жахливому стані, перевізник їздити туди відмовився.

Скориставшись понеділковим брифінгом Дмитра Павела, присвяченого інфраструктурі, кореспондент «Версій» поцікавився в чиновника, чому департамент не вирішує проблему з транспортним сполученням до Червоної Діброви – села, в якому немає не тільки транспорту, газу, поштового відділення, а ще й телефони працюють вряди-годи…

Як пояснив керівник одного з найвідповідальніших департаментів ОДА –  інфраструктури, містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства, – вплинути на перевізників вони не спроможні. Цитуємо п. Павела: «Є лише одна вимога, коли забороняється виконувати маршрути загального користування – коли виникає загроза життю та здоров’ю пасажирів. Дорога перебуває в аварійному стані і змусити перевізника їздити по ній ми не можемо. Якщо в селі знайдеться водій із власним автобусом, ми надамо йому графік для виконання тимчасового маршруту. Але поки що бажаючих немає».

Ось так розписався у власній некомпетентності або ж небажанні змінювати на краще життя нещасних «робінзонів» з Червоної Діброви очільник найповажнішого департаменту виконавчої влади краю. Перечитаймо уважно ще раз його відповідь. З’ясовується, що коли знайдеться охочий возити односельців, то аварійний стан дороги і загроза життю й  здоров’ю пасажирів – уже не перешкода. Така ось логіка у молодого керівника.

Зрештою, і члени комісії, заслухавши пояснення заступника департаменту п. Павлюка,  зауважили, що для того, щоби відремонтувати аварійну дорогу, існує Облавтодор. Коли ж останній ігнорує свої обов’язки, на допомогу приходить ДАІ. Своїми приписами ця організація в змозі змусити автодорівців відремонтувати шлях. Та й комісія могла б у повному складі виїхати на цю дорогу для її обстеження. А Василь Бічер, голова комісії, запропонував розділити маршрут до Червоної Діброви на дві частини – до Глибокої та до Сторожинецького району. Одне слово, було би бажання, а вихід завжди знайти можна.

Без відповіді залишилося й досить гостре, але справедливе запитання Героя України, члена профільної комісії Георгія БЕРЕЗОВСЬКОГО до чиновника, який відповідає за транспортне сполучення в області. «До Червоної Діброви, що на Глибоччині, автобуси курсували кілька разів на день. У Сторожинецькому районі через Чудей до Красношори теж їхав автобус. Але так було за Радянського Союзу. А тепер, у незалежній Україні автобусів нема! То для чого ви там сидите?!»

Натомість Андрій Павлюк почав розповідати про рейди, які вони проводять, та про те, що на Буковині вартість проїзду найдешевша серед областей Західної України. І раптом, підсумовуючи, (може, хотів вразити присутніх?) сказав: «Наші приватники потроху загинаються».

– Як це так? – обурилися в один голос депутати, – В усьому світі перевезення – бізнес прибутковий. А в нас він на ладан дихає. Чому?

– Мабуть, йому «допомагають» – висловили депутати припущення – і  бажання розібратися, що коїться з перевезенням пасажирів у нашому краї. Коли менеджери з Будинку з левами розписуються у власній безпорадності, процес рятуватиме представницька влада. І найперше, що для цього потрібно, – зробити прозорими як тендерні процедури, так і схеми відшкодувань за пільгові перевезення. Адже, за словами присутніх, одним перевізникам відшкодовують близько 25 тис. гривень на рік, а іншим – понад 400 тис.  Зрозуміло, такі розмови не сподобалися заступнику директора департаменту, і він зауважив, що депутати не мають права брати участь у тендерних комісіях. Розгорілася дискусія, підсумки якої резюмував голова комісії Василь БІЧЕР: «Ви працюєте, та не на користь людям». Саме тому комісія вирішила знову зібратися в кінці вересня й заслухати всі причетні до перевезень пасажирів служби. Адже пояснення п. Павлюка депутати визнали незадовільними. Бо, як з‘ясувалося, жодного письмового звернення до служби автомобільних доріг департамент не направляв, не звертався й до ДАІ щодо аварійних відрізків доріг. Натомість дав у відповідь на депутатський запит доручення самому ж депутату Руслану Мельнику звернутися «безпосередньо до уповноваженого органу, що здійснює функції контролю у сфері пасажирських перевезень – Управління Укртрансінспекції у Чернівецькій області (м. Чернівці, вул. М. Тореза, 64-А, тел. (0372) 556-899, (0372) 556-897 та управління інфраструктури та туризму обласної державної адміністрації (так раніше називався департамент – Л.Ч.)», щоби з’ясувати, чому до Червоної Діброви не їде транспорт.

– За що ж тоді працівники департаменту отримують зарплати, якщо перекладають свою роботу на інших? – поцікавився депутат Р. Мельник і запропонував ще й розглянути на наступному засіданні комісії якість виконання департаментом своїх службових обов’язків.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Перевезення в усьому світі – бізнес прибутковий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівцях сто років тому виходило чимало газет різними мовами. Старі підшивки зберігаються в архівах і бібліотеках. Коли сучасний дослідник починає гортати пожовклі сторінки, перед його очима оживають картини минулого.

Більшість городян володіла тоді німецькою. Значну частину населення Чернівців складали євреї, які розмовляли мовою ідиш, близькою до німецької. Тривалий час її навіть вважали «жаргоном німецької». Натомість дотепні чернівчани жартували: навпаки, буковинській варіант німецької є «жаргоном єврейської». Ідиш нерідко використовували у буковинській пресі, хоча журналісти, звичайно, намагалися писати літературною німецькою.

У краї виходили не лише німецькомовні газети. Буковинські українці мали пресу рідною мовою. До того ж, виходили й газети так званим «язичієм» – сумішшю церковнослов’янської, української, російської та польської мов. Цей мовний покруч використовували москвофіли, орієнтовані на Росію. Вони вважали, що існує «єдиний руській народ від Карпат до Тихого океану», частинами якого є «великороси, малороси й білоруси». З москвофілами запеклу боротьбу вели «народовці», які чітко ідентифікували себе з українською нацією, що формувалася на великих просторах від Слобожанщини й Наддніпрянщини до Галичини, Буковини й Закарпаття. Протистояння народовців і москвофілів послаблювало українські позиції на Буковині.

Значно згуртованішою була в нашому краї румунська громада, яка чимало газет видавала своєю рідною мовою. Сильними були позиції її представників і в низці німецькомовних газет Буковини. Єврейська ж громада видавала власну пресу німецькою, ідиш  та давньоєврейською мовами. А буковинські поляки мали «Ґазету польську», яка видавалася у 1883-1913 рр.  Періодичних видань різними мовами виходило чимало: деякі з них існували десятиліттями, а інші зникали після виходу кількох номерів.

Серед буковинських українців особливою популярністю користувалася газета «Буковина», заснована 1885 року. Редагувати її запросили Юрія Федьковича, а працювали над газетою такі видатні діячі української громади, як Омелян Попович, Степан Смаль-Стоцький і Єротей Пігуляк. Ця газета мала великий вплив на буковинців, але її випуск припинили 1910 р. Хоча 1912-1915-го виходила «Нова Буковина», рупором народовців став «Народний Голос», із яким за симпатії українського селянства  конкурував орган буковинських радикалів «Громадянин», який виходив у 1909-1914 рр. А ліві ідеї пропагувала соціал-демократична партія, яка видавала газету «Боротьба». У номері від 18 листопада 1913 р. вона писала: «Зорганізувати пролетаріят, освідомити його про його положення й задачі, зробити його фізично й морально здібним до боротьби й держати його таким, отсе властива ціль соціял-демократичної партії».

Звичайно, подібні загальні фрази не цікавили масового читача. Відтак журналісти насамперед збирали конкретні матеріали. Зі старих газетних сторінок можна дізнатися про те, що насправді хвилювало буковинців сто років тому. Чимало тодішніх проблем подібні до нинішніх. Люди скаржилися на дорожнечу, неякісні товари, на корумпованих чиновників і зловживання поліції. Особливе невдоволення спричиняли священики, що намагалися здерти з бідних людей чималі гроші за похорони, хрещення, вінчання. Хоча Крайове управління Буковини офіційно затвердило перелік треб, плата за які була  прийнятною, деякі попи вимагали набагато більше. Газета «Народний Голос» у липні 1913 р. розповіла про священика Давида Мунтяна з Мигового, який займався поборами, змушував селян безкоштовно працювати на своєму полі, знущався над людьми. Наприклад, він питав батька новонародженого: «як будеш хрестити дитину – по-християнськи, чи по-жебрацьки?». Міг кілька діб не ховати покійника, якщо селянин не мав достатньо грошей.

Проте писали газети не лише про гострі проблеми. У Чернівцях напередодні Великої війни вирувало культурне життя, тож у газетах друкувалися театральні рецензії, репортажі з концертів, художніх виставок. Міська преса чимало уваги приділяла світському життю. Наприклад, німецькомовна «Чернівецька загальна газета» у номері від 11 січня 1912 р. вмістила велику статтю про «представницький бал буковинських євреїв», на якому був присутній весь чернівецький бомонд. Особливу увагу кореспондент приділив вбранням великосвітських дам, запрошених на бал. «Пані баронеса Фюрт: розкішний чорний оксамитовий корсаж з гагатовими перлинами і мереживом, спідниця оторочена справжнім скунсом, у волоссі прекрасна маленька заколка «чапля». Дружина радника Кніпфера: чорне оксамитове плаття з вишитою золотом накидкою, на корсажі комбіноване мереживо з блідо-блакитним бантом, який увінчувався букетом прекрасних троянд. Дружина віце-бургомістра Вайсельберґера, пані Вайсельберґер: вишукане, комбіноване з чорного ґазу і біло-блакитного смугастого крепу та китайського шовку плаття, корсаж зі справжнього мережива, на плечах розкішна горностаєва накидка». І так далі, і тому подібне…

Панство веселилося, навіть не підозрюючи, що свята невдовзі завершаться. Відносини Австро-Угорщини й Росії вже загострювалися, і в обидвох державах розпалювалася шпигуноманія. Як писала москвофільська «Православная Русь» у листопаді 1910 р.:  «шпионство в Австрии и России процветает. Тут арештуют русских подданных. А там австрийских подданных». Наближалася кульмінація шпигунського скандалу на Буковині.

Напередодні війни лідером москвофілів у краї був Олексій Геровський, який 1910 року заснував у Чернівцях газету «Русская правда». Її видання таємно фінансувала Росія, а газета посідала виразно антиавстрійські позиції. Тож австрійські власті завдали раптового удару: 5 січня 1914 р. було проведено обшук в редакції «Русской правды», а групу пов’язаних з нею осіб заарештовано. У чернівецькій тюрмі опинилися Олексій Геровський разом із братом Георгієм. Але російські спецслужби виділили кошти на їхню втечу. Було підкуплено наглядача і в його супроводі брати вільно вийшли з в’язниці й спустилися до театру. За театром чекало таксі, на якому група поїхала в напрямку Добринівців, до кордону з Росією. Не доїжджаючи до нього, Геровські із спільником вийшли з автівки й лісом попрямували у напрямку кордону. Невдовзі вони вже мило розмовляли з чинами російської прикордонної охорони. Операцію було успішно завершено.

А Чернівці гули, як потривожений вулик. Але недовго чернівчани обговорювали сенсаційну новину: на них насувалися події куди масштабніші, ніж втеча братів Геровських з чернівецької тюрми.

І місцевим журналістам слід було готуватися до опису великих потрясінь, які знищили «старий добрий світ», затишний і зрозумілий для багатьох його сучасників.

Ігор Буркут, кандидат історичних наук

Запис БУКОВИНСЬКА ПРЕСА СТОРІЧНОЇ ДАВНИНИ: спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Передісторія

Долі двох самотніх чоловіків з хутора Горайця не позаздриш. Молодший Коліснек майже 15 років на колясці – упав з дерева. Лікарська помилка – і всі наступні поїздки до столичних медичних закладів нічого не дали. Врешті решт гроші закінчилися. Дружина втомилася й розлучилася з Олексієм. Вона з дітьми залишилася в батьківській хаті у селі Великий Кучурів. А він перейшов до свого батька, на хутір Горайця.

А три роки тому спіткала нова біда: під час повені втопився його син-школяр, який разом із другом ішов саме провідати батька. Сказати, що історія цього життя страшна – ще нічого не сказати.

Втім, трагедія не зломила волі до життя його батька Олександра, який 20-річним солдатом-сапером брав Варшаву, Прагу, а перемогу зустрів у Берліні. Потім ще воював у Японії, був у Китаї.  Незважаючи на те, що він практично нічого не чує, тож певним чином відгороджений від життя, сприймає все довкола себе з великим позитивом. Коли бачить рідких гостей, неймовірно їм радий. Очі в старого світяться добротою й щастям. Дивовижне враження справляє цей чоловік, який живе у згоді з гаслом, яке й вивісив над порогом своєї хати (з Матвія, 5:44): «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, дякуйте тим, хто вас ненавидить, і моліться за тих, хто вас ображає та гонить». Мабуть, не одразу вдалося опанувати Олександру Порфировичу цю філософську науку. Але тепер він радіє кожному подарованому долею дневі, кожній людині, яка переступає поріг їхнього самотнього обійстя, де разом із ними живуть лише невеличкий чорнявий пес і дуже ласкава кішка.

…А минулого вівторка ввечері була гроза. Цього літа їх не бракує. Вдарила блискавка і загримів грім. У лічильнику щось тріснуло, блиснуло  –і світло пропало. Вранці Ігор Сандуляк, друг Олексія, набрав номер телефону диспетчерської Сторожинецького РЕМ і зробив заявку. І ,як завше при якійсь біді, Олексій зателефонував до депутата обласної ради від свого округу Руслана Мельника, який того ж таки дня, 19 червня, після сесії райради сам заїхав до РЕМу і продублював заявку інваліда та ветерана, учасника бойових дій.

Звичайнісінька подія, що могла стати трагедією

– Це мій останній дзвінок, мобілка розряджена, – розпачливо повідомив телефоном минулої п’ятниці Олексій Коліснек депутату обласної ради Руслану Мельнику. Той одразу ж зрозумів, що це означає, і вдався до активних дій.

Група із журналістів каналу ТВА та газети «Верії» одразу ж виїхала до забутих людьми і державою чоловіків.

(До слова, «Версії» вже вдруге виїжджають до них. Ми писали про старшого Коліснека у №19 «Версій» до 9 Травня. Однак їхня доля не зацікавила владу).

З півкілометра від сільської дороги йшли до них пішки мочарами – машина проїхати не могла. Дорогою зауважили стовп, що дихав на ладан, – гнилу верхівку міг зламати добрячий вітер.

…І ось ми біля старенької хатчини на околиці лісу. Там зустріли соціального працівника Олену Татарчук, яка поскаржилася, що взуття їй на ці мандри не вистачає: «Кілька тижнів – і тапочки розвалилися». Щоби добратися двічі на тиждень до підопічних, вона долає пересіченою місцевістю понад 5 кілометрів.

Саме Олена Артемівна повідала нам про те, що вже тільки після того, як почала обслуговувати Коліснеків, оформила їм пільгову проплату за електроенергію. Адже у п. Олександра є право сплачувати за 1 кВт лише 6 копійок, а він платив, як усі. Зрозуміло, що перерахунок йому ніхто не здійснив. То чи мав право один із керівників РЕМу звинувачувати сторожинчан в присутності журналістів у тому, що вони крадуть електроенергію? А як бути з самим РЕМом? Хіба підприємство не надурило ветерана та не скористалося його немічністю та немічністю його сина?

Крім того, як розповів Олексій Коліснек, до нього навідався представник Укртелекому та повідомив, що їм відкрили номер на стаціонарний телефон. Але для його проведення треба придбати 3 стовпи і 2 км дроту. Та Олексій відповів, що в нього немає грошей, бо вся пенсія йде на ліки. Час від часу викликає «швидку», до якої чоловіка, як правило, несуть на руках.

А ще Олексій не може на колясці під’їхати до грубки, щоби приготувати собі та батькові їсти, бо хата – маленька дерев’яна мазанка.

Оце так живе герой, про якого згадують лише на свята, зокрема, 9 Травня. Навіть не  на 22 червня….

Розмовляти з Олександром Порфировичем було досить складно: він, практично, нічого не чує. Подумалося: невже так багато залишилося у нас учасників бойових дій ІІ світової, щоби держава нічогісінько не могла для них зробити? З десяток, ну нехай і сотню, слухових апаратів придбати – не збідніє. Коли було треба, ці хлопці прикрили  державу своїми спинами, а тепер вона повернулася до них тим, що нижче спини! 

Карусель, карусель…

Коли їхали до Коліснеків, зауважили в Тисівцях аварійну ремівську машину. Зупинилися і поцікавилися, чим зайняті електрики. З’ясувалося, міняють лічильники. Серед їхніх завдань хутір Горайця не значився. Тож уже на місці Руслан Мельник почав дзвонити до РЕМу. Ви собі не уявляєте, яку карусель йому влаштували!

На перший телефон диспетчерської не додзвонилися. На другому номері відповів чоловічий голос і відіслав нас ще на інший телефон, де з нами розмовляли так, ніби то ми потрапили у дитячий садок під час тихої години. Першим не витримав депутат райради, голова тимчасової комісії, що займається скаргами на роботу Обленерго на території району, Сашко Босович: «Ці жіночки та дівчата щойно повставали з ліжка?!»

І він мав рацію, бо відповідали нам дуже мляво, внутрішньо втомлено і роздратовано. Відчувалося, що всі ці клієнти їм вже так набридли, що вони ледь стримуються. Але, напевне, тривала робота над собою дозволяє не підвищувати голосу, а лише розтягувала слова й довго думати над відповіддю: «Я-ак-ка за-я-в-ка? Ко-ли звер-та-ли-ся? Не знаю-йу..»

Тоді Руслан, а телефонував саме він, зауважив, що на цей номер нас відіслав диспетчер. Потім було ще кілька наводящих, так би мовити, питань і внутрішніх перемовин і аж нарешті сказали, що така заявка є, але чомусь не аварійна, а на заміну лічильника. Виконуватиметься ж вона наступного тижня. Намагання депутата пояснити працівниці по той бік дроту, що інваліди не можуть чекати, бо без світла жити просто не можуть, її не розчулили і вона порадила звернутися в приймальню. Там нам дали телефон заступника п. Продана, на який ми додзвонитися не змогли. Депутату довелося скористатися своїми повноваженнями і, знайшовши мобільний телефон Продана, він напряму зателефонував до заступника начальника РЕМ, оскільки начальник п.Штогринець був на лікарняному. Андрій Леонідович пообіцяв розібратися. Через хвилин 20 нас запевнили, що заявка зранку була розписана (?) на виконання і, що до 16-ї години у Коліснеків буде ремонтна бригада. На зауваження депутата, що хіба можуть інваліди жити без світла протягом 3-х діб, п. Продан відповів, що, згідно з нормативами, це 4-7 діб!

Світло Коліснекам відновили, підключивши його без лічильника, «напряму», пообіцявши остаточно відремонтувати у вівторок. Але залишається відкритим питання: а що коли б депутати Мельник і Босович були такими ж байдужими, як працівники РЕМу та влада?

Та, можливо, влада реабілітується і вирішить питання стаціонарного телефону та дороги?!

Nocomments  

22 червня у Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Шевченка обласного центру біля пам’ятника Ф. Боброву відбувся мітинг-реквієм з нагоди Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в України, повідомила прес-служба ОДА. До учасників зібрання звернувся  голова обласної державної адміністрації Михайло Папієв.

Керівник виконавчої влади краю зауважив, що молода генерація буковинців усвідомлює велич подвигу своїх батьків, дідів і матерів у найжахливішій в історії людства війні. «Вони віддали своє життя, здоров’я, молодість заради майбутнього своєї Батьківщини, свого краю, своїх рідних і близьких. Завдяки їхній самопожертві ми живемо в своїй державі, будуємо нову успішну країну. І завжди пам’ятатимемо, якою високою ціною здобуті наше сьогодення, наша свобода й незалежність», – сказав Михайло Папієв.

За його словами, Президент України Віктор Янукович започаткував глибокі реформи, що стосуються усіх сфер життя суспільства. «І ми розраховуємо на вашу підтримку, дорогі ветерани», – сказав Папієв і підкреслив, що крайова влада, зі свого боку, і надалі опікуватиметься ветеранами війни та літніми людьми, приділятиме їм повсякденну увагу і оточить турботою.

Голова облдержадміністрації висловив глибоку повагу та щиру вдячність усім ветеранам за служіння рідній землі та побажав їм міцного здоров’я, довгих та щасливих років життя.

 

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис 88-річний буковинець-сапер підірвався на байдужості чиновників спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…До редакції буквально забіг молодий чоловік, очі якого від здивування і жаху здавалися скляними: «Я щойно з’їв мишу! Або щура…», – розпачливо повідомив він. Коли ж трохи заспокоївся, розповів свою… обідню історію, яка могла, до речі, бути й вашою.

Усю редакцію нудило до кінця дня: у вівторок ми навіть відмовилися від обіду. Бо знімок з виплюнутим із рота шматком мишачої чи щурячої повіки – не для слабких нервів. 

Протягом 4-х останніх місяців він харчувався у їдальні «Нектар». Між собою відвідувачі називають її «Бджілкою», бо на вивісці намальоване це сонячне створіннячко. Їдальня розташована у підвалі Шевченківської райради.

Отже, вмикаємо диктофон:

Владислав ГНАТЮК, дизайнер:

– За весь період, що я харчувався у цій їдальні, нічого подібного не було. Мене тут все влаштовувало – і ціна, і асортимент. Лише раз харчі були кислуваті. А сьогодні (це було у вівторок 18 червня – ред.), стоячи в черзі, я побачив, як чоловік підійшов до касира і сказав: «Замість того, щоби продавати прокислі продукти, вже краще продавайте гнилі!». І, матюкаючись, вийшов з їдальні. Тоді я ще й подумав: і треба так кричати й кидатися на людей, вони ж не винні…

Я взяв солянку, овочеве рагу, картоплю із сосисками, салат і хліб. Почав їсти солянку і коли вже майже її доїдав побачив щось схоже на повіку з віями. Я не надав тому значення, бо подумав, що це опеньок і від нього відслоївся шматочок. Тому й кинув його до рота. Коли ж почав жувати, зрозумів: у мене в роті… шмат волосся і я не можу його проковтнути. М’якоть я з’їв, зумів прожувати, бо м’ясо миші чи, може, й щура відійшло від шкіри, а решту – не зміг. Я виплюнув усе те на теку, вибіг до туалету, бо у мене почалася блювота.

Люди в залі перестали їсти, вся увага зосередилася на мені. Відвідувачі чекали, вагаючись, чи їсти далі, ніби сподіваючись на мою команду. Я ж підійшов до касира і тихо попросив повернути мої  30 грн. Вона запитала: «На якій підставі?». І побігла, певно, до адміністратора чи господаря. Повернулися за 2 хвилини. Я сказав, що з’їв мишу. Жінка відповідно відреагувала: «Та що ви мені розповідаєте?!.». Я підійшов до теці та показав їй залишки того, що виплюнув. Гроші мені повернули й вибачилися…

Щоби не травмувати психіку читача, ми не поставили знімок шерсті зі шкірою, яку чоловік прожував, до газети.

На глибоке переконання відвідувача їдальні, щуряча шкірка було у солянці, куди потрапила поміж ковбас, язиків і шлуночків.

Оксана БРУС, керівник закладу «Нектар» заперечує цю версію:

– Споживач підозрює, що це могло бути або в ковбасі, або чомусь, що нарізали кухарі. Але ж хіба може таке статися, щоби кухар знайшов цілу мишу і вирішив її пошматувати?!

Власниця закладу запевняє, що цю шкірку знайшли у хлібі. Мабуть, дівчата-практикантки нарізали його і не звернули уваги. Коли ж клієнт звернувся, то почали шукати, де це могло бути. І тоді побачили, що це у хлібові, який доставляє їм ПП Мочарний М. В.

При кореспонденті п. Оксана зателефонувала до цього підприємця і повідомила йому про неприємну історію. Сказала, що віднесе хліб до санепідемслужби. На це чоловік сказав, що такого не може бути. Жінка відповіла, що припинятиме їхню співпрацю.

– Цей хліб я й додому брала, а у мене трирічна дитина. Чим же я її годувала? – бідкалася вона. До слова, Оксана Брус виглядала не краще за переляканого відвідувача їдальні. Навіть поділилася, що колись давно у них був такий випадок: у солянці знайшли камінець. Як з’ясувалося, туди він потрапив випадково, затримавшись у шлуночку. А якби нез’ясований шматок неїстівного предмету був у ковбасі, то він був би, мовляв, перерізаним, а не довгим…

Жінка твердила, що протягом року їх двічі планово перевіряють, а ще безліч разів – непланово.

Владислав Гнатюк не вірить, що «те» було у хлібові і стверджує: у хлібі була пліснява, а не шкірка щура. А те, що він їв, а потім виплюнув, стовідсотково було в солянці!

Потерпілий клієнт написав скаргу до Держінспекції з захисту прав споживачів, а власниця «Нектару» здала хліб на аналізи до лабораторії санепідслужби.

Редакція відстежуватиме перебіг подій та повідомлятиме про них читачів.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис «Я щойно з’їв мишу! Або щура…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Голову кредитної спілки «Бісер» на прізвище Авербух уже засудили на 3,5 року за розкрадання кредиту. Наразі розглядається друга кримінальна справа – щодо розкрадання коштів вкладників, обвинувачений за якою – усе той же п. Авербух. Обвинувачені у третій кримінальній справі – голова спілки, його заступники, спостережна рада в повному складі та їхні прибічники, яких звинувачують у груповому розкраданні коштів вкладників.

Всі ці кримінальні справи пройшли через боротьбу й скандали з СБУ, прокуратурою, УМВС та судами, лише тоді наша правоохоронна система змушена була взяти їх у виробництво.

Найважливіша з них, що розставляє всі крапки над «і»  – третя, адже вона стосується групової змови у розкраданні довірених вкладниками коштів.

І безперечно, дуже важливий для вкладників момент – депутатське звернення Геннадія Москаля 17 травня 2013 року через парламентську трибуну до Генерального прокурора України з вимогою покласти нарешті крапку в цій справі, захистити вкладників, відповідно до Конституції України та інших законодавчих актів, і повернути вкрадені кошти інвалідам, дітям війни, ветеранам війни і праці.

Ініціативна група висловлює п. Москалю глибоку вдячність цих здебільшого літніх людей за небайдужість і виступ на їхній захист.

Василь ФУГА, лідер ініціативної групи потерпілих вкладників КС «Бісер»

Запис Москаль – за потерпілих вкладників «Бісеру» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щоби люди вчасно та справно розраховувалися за комунальні платежі, їм треба створити для цього зручні умови. Коли ж таких немає, то, як казав класик Незалежності, «маємо те, що маємо». Але те, що маємо, дуже ускладнює людям життя. Тому й виникла ситуація, про яку хочу розповісти та звернутися до Буковинського громадського об’єднання, яке нині реалізує соціальний проект «Право на світло» із проханням допомогти у вирішенні проблеми, що виникла, як на мене, буквально на рівному місці.

Особисто моє завдання – організувати від членів – мешканців ОСБ «Яблунівка» та працівників Придністровської дослідної станції сплату комунальних платежів: за експлуатаційні витрати по найму житла – це так звана квартплата, водопостачання та водовідведення і за вивіз сміття. Та зауважу, що до сплати за електроенергію я – як керівник ОСБ – не маю жодного стосунку.

До вересня минулого року до нас один раз на місяць приїжджала працівниця Сторожинецького РЕМу Домка Василівна Сафроній. За півдня всі сплачували їй за електроенергію. Потім цю послугу, мабуть, скоротили. Відтоді у мешканців мікрорайону й з’явилися заборгованості з оплати за електрику. Саме тому люди неодноразово зверталися до мене по допомогу у вирішенні питання своєчасної сплати за спожиту електроенергію.

Мені ж не байдуже до людей, які мешкають на території ОСБ, розташованого на межі Чернівців і Сторожинецького району, біля Годилова, а ще точніше – на землях Великокучурівської сільської ради. Там у кількаповерхових старих будинках живуть переважно колишні працівники Придністровської дослідної станції садівництва. Серед них – діти війни (32 особи, яким уже за 70), 9 учасників бойових дій, 3 чорнобильці та численні багатодітні матері. Решта – за невеликим винятком – пенсіонери. Скажіть, чи може вчасно і регулярно сплатити за спожиту електроенергію Євфрозина Воробець, яка вже три роки не піднімається з ліжка, або самотній Микола Пудла, якому 86 років, чи хворі пенсіонери Марія Левкун, Гарафіна Горох, Ганна Бойтель, Світлана Яковець, Микола Тужиков та багато інших. Усі ці люди, до слова, й ті, що працюють нині на дослідній станіції, яким протягом робочого дня складно кудись вибратися, постійно й слізно звертаються до мене. Їм дуже важко їздити щомісяця до Сторожинецького РЕМу, щоби заплатити за світло. Не дійдуть вони самотужки, себто пішки  і до поштового відділення в Годилові. Найближче розташований до нас Ощадний банк, з яким Обленерго уклало угоду. Але й туди менше ніж за годину старій людині не дістатися. Тим паче, там на клієнта чекає малоприємний сюрприз – шалені черги. Якщо поталанить, простоїш години дві, якщо ні – витратиш півдня. Люди, що працюють, дозволити собі такого не можуть.

– А ми, пенсіонери, діти війни хоч і маємо час, та не маємо здоров’я, щоби простояти півдня у черзі. Хворі ноги не дозволяють, а ціпок, на який спираєшся, не рятує, – скаржилася мені Світлана Яковець.

Отож, скажіть, хіба це нормально: терпіти такі незручності, щоби віддати свої власні кошти?!

На прохання людей ще торік я звернулася до тодішнього керівника РЕМу і запропонувала йому змінити ситуацію на краще. Коли я веду прийом, а це двічі на тиждень, призначена людина, якій самі члени ОСБ заплатять за роботу по гривні-дві, збере платню за електроенергію й відвезе до РЕМу. Та, на жаль, монополіст нікого не чує, крім себе. Як йому вигідно, так він і робить. Хіба це нормально? Хто для нього, хотілося б знати, клієнт? Людина, яка дає йому заробити, – чи сміття під ногами, з яким ніхто не рахується?

Здається, що останнє. Тому маю пропозицію до влади, яка покликана створювати людям комфортні умови для життя. Бо саме за це вона отримує з наших податків зарплату. Так ось чому б не поділити «Чернівціобленерго» на кілька підприємств і виставити їх на продаж, залишивши нинішньому керівництву лише один район? І тоді люди самі одразу ж визначать, у кого їм краще обслуговуватися. Інакше зрушень не буде. Для прикладу, у Берліні, де я знайомилася з організацією комунального обслуговування населення, діють  5-6 енергообслуговуючих команій. Саме тому й клієнт їхній у дуже великій пошані.

Насамкінець усе ж таки ще раз звертаюся до керівництва Сторожинецького РЕМу з проханням від імені не тільки усіх працівників станції садівництва та мешканців ОСБ «Яблунівка», а й від усіх жителів села Годилів, які підтримують прохання «яблунівців», організувати на місці сплату за електроенергію. Бо це буде вигідно не тільки клієнтам, а й надавачам послуг.

Ганна ПІВТОРАН, керівник ОСБ «Яблунівка»

Запис Упосліджені клієнти РЕМу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тож нині голова уряду запровадив також новий літній дрес-код, який передбачає носіння вільного одягу світлих відтінків. Це, на думку прем’єра, допоможе держчиновникам впоратися зі спекою: влітку повітря в Пакистані прогрівається до 40 градусів за Цельсієм.
Енергетична криза в Пакистані пов’язана зі значним зростанням міського населення у 80-ті роки минулого століття, – повідомляє в своїй доповіді американське Національне бюро з азіатських досліджень. Генеруючі потужності, побудовані у другій половині XX століття, уже не можуть задовольнити зростання попиту.

Щоби запобігти подібному, український уряд вирішив провести модернізацію. Та коштів на неї в державному бюджеті не було. А зношеність основних фондів генеруючих компаній сягає 50-80 відсотків. Отож без продажу в приватні руки, за умови масштабного переведення цього виробництва на сучасні технологічні рейки, виходу не було. До того ж, експерти підрахували, що при наявній структурі попиту на електроенергію ТЕС, вкладені в модернізацію кошти швидко окупляться. А відсутність політичних ризиків для приватного капіталу є гарантією, що бізнес за таких умов не буде збитковим. Не зіткнеться зі збитками й  держава, бо компанії енергетичної генерації були продані за ринковою ціною, але уряд при цьому  зберіг за собою контрольний пакет акцій (25% плюс 1 акція).

Законодавчо приватизацію об’єктів енергетичної галузі (теплові енергогенеруючі компанії та обленерго) розпочали в Україні ще на початку 90-х. Продавати АЕС, ГЕС, магістральні електромережі і теплоелектроцентралі було заборонено. На практиці до торгів приступили аж у 1997 році, кілька разів міняючи стратегію й допускаючи тендер з одним учасником. Але вже влітку 1998-го процес був загальмований. Майже весь 1999 рік керівництво галузі провело у боротьбі з уже приватизованими обленерго, намагаючись реалізувати концепцію повернення їх до монопольної державної енергетичної компанії.

Натомість приватизовані обленерго роблять усе, що хочуть. Принаймні у Чернівецькій області вони вже перебрали на себе функцію прем’єр-міністра, бо підписують договори зі споживачами лише на 3 кіловати. Відтак буковинцям буде не до кондиціонерів. Спробуй тут водночас включити пральну машинку, мікрохвильову та чайник. Тож ми наочно переконуємося, що замість інвестицій у модернізацію обладнання, монополісти обмежують людей у користуванні електрикою!

«А ще вони вимагають гроші в підприємців, – пише  Міла НЕДЄЛЬСЬКА у «Закарпатських новинах», CLIP news. info («Закарпаттяобленерго», яке належить до тієї ж групи Бабакова, що й «Чернівціобленерго», почало вимагати від підприємців сплату за електроенергію за 2 місяці наперед – авт.) То ж за чий кошт буде проводитися модернізація? І для чого було проводити приватизацію, якщо вантаж порятунку електромереж області знову ляже на плечі місцевого бізнесу та людей?» – риторично запитує колега, а буковинці до її запитання приєднуються.

 Вл. інф.

Запис У Пакистані чиновникам заборонили кондиціонери, а в Україні «Чернівціобленерго» обмежує людям споживану потужність спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Журналістика, якою звикла сприймати її більшість освічених людей, уже померла. Це не значить, що журналісти колективно полягли в одну велику домовину, і це точно не значить, що двері редакцій забиті дерев’яними штахетами. Хоча «смерть журналістики» відбулася не тільки на символічному рівні. 

У нинішньому вигляді журналістика таки мертва

Ще до недавнього часу інформаційне середовище можна було уявити собі у вигляді  маятника. Подія породжувала повідомлення, повідомлення призводило до суспільних дискусій і змін, а фактичні зміни створювали нові повідомлення. Тепер, після запровадження надшвидких технологій, інформаційне середовище нагадує розумний Океан із «Соляріса» польського фантаста Станіслава Лема, який постійно впливає і на повідомлення, і на дискусії, і на зміни. Радикальна трансформація інформаційного поля не призвела до еволюції ЗМІ. Вони працюють, як раніше, сприймаючи не глибинну суть змін, що настали, а їхні зовнішні ознаки.

Докорінна зміна усіх попередніх інформаційних смислів, невдовзі змусить усі ЗМІ або працювати по-новому, або розчинитися в океані безкоштовної і нікому не потрібної інформації.

Нинішня епоха – це перехід до мережевої системи циркулювання інформації, де новину може згенерувати кожний, хто має мінімальні навички володіння сучасними гаджетами. Будь-який дебіл з мобілкою й доступом до інтернету зрівнявся в можливостях добувати й поширювати інформацію з висококласним журналістом, який пропрацював у професії не один десяток років.

Причини того, що трапилося з журналістикою, найкраще розкриють самі «метри» та «акули пера». Це їх невід’ємне право. Я зупинюся на причинах смерті «старої журналістики», що лежать на поверхні…

1) Знецінення інформації. Швидкість, із якою створюються та генеруються події, призводить до того, що журналісти встигають лише реагувати на інформацію. У цьому вони нічим не відрізняються від своїх читачів, слухачів та глядачів. Справжня влада в інформаційному середовищі тепер належить не ЗМІ (комунікаторам), а тим хто заздалегідь знає, яка інформація потрапить до рук журналістів завтра.

2) Соціальні мережі стали прямим конкурентом традиційній журналістиці. Понад 5 тисяч «друзів» у Фейсбуці – це вже повноцінне ЗМІ, що має прямий вплив на суспільні групи.  Друкована та тележурналістика програє  в мобільності, швидкості, наочності. На відміну від соціальних мереж, редакція не знає «в обличчя» свого читача (глядача, слухача) і не може змінювати його й змінюватися разом з ним. Відсутність зворотного зв’язку робить журналістику неактуальною й далекою від реальних проблем.

3) Журналістика здебільшого перестала створювати унікальну інформацію. Передрук новин і статей з інтернету, видання прес-релізів за власні новини, замовні репортажі на телеканалах… Репортери, що раніше були вістрям інформаційних атак, нині  не здатні навіть передати атмосферу події  – і цим особливо не переймаються. Піпл хаває. «Акули пера» стали декоративними  рибками в акваріумі політиків та фінансово-промислових олігархічних груп.

4) Занепад редакційної політики став очевидним. Наразі головний редактор видання, що не належить олігархічним структурам, займається не інформаційною політикою ЗМІ, а пошуком коштів і господарськими питаннями. Відповідно і мислить він, як бухгалтер і завгосп. Через це політика видання чи телеканалу – це прогин перед спонсорами, багатими політичними невігласами, глитаями.  Наслідок цього – маса табуйованих для журналістів тем, «тухляк» (стара інформація, що відроджується для маніпуляційної доцільності), штучні інформаційні приводи, робота на рекламодавця, а не на читача чи глядача.

5) Серед причин смерті журналістики є така особливість постмодерної доби, як «смерть справжнього героя». Журналістика перестала говорити й писати про людей, поведінка яких має служити прикладом для масс, і показувати їх. Натомість ЗМІ продукують появу «надутих» (несправжніх) героїв. Це і тупорилі політики, і дегенеративні зірки, і різного роду «фріки» (збоченці).  Зробивши вибір на користь «надутих героїв», преса здійснила ще один крок до самознищення.

6) Журналістика віддалилася від суті речей. Аналізуючи факт чи подію, журналіст не може визначити причинно-наслідкові зв’язки, оскільки для цього слід провести ґрунтовну роботу, на яку в переважній більшості ситуацій журналісти не здатні… Це веде до практичної відсутності справжньої аналітики. Істина, чи то пак, правда, до якої звертаються журналісти – це їхня власна фантазія + апеляція до власного журналістського статусу. У такій ситуації цілком логічним є вибір зацікавлених і некомпетентних експертів, головне завдання яких – не знайти істину для читача, слухача чи глядача, а підтвердити  журналістські фантазії своїм авторитетом.

Цим перелік причин «смерті журналістики» не вичерпується. Повальним є відтік професіоналів з журналістики, достатньо лицемірними є відносини всередині спільноти… Але це вже не має принципового значення. Вирішувати ці проблеми – як мертвому припарки: ситуацію уже не виправити, а час буде втрачений.

Нова преса буде адвокаційною та громадською

Перероджена журналістика матиме вигляд острівців у інформаційному океані. ЗМІ  свідомо перейдуть через наявні журналістські стандарти – і ми побачимо дві гілки переродження. Перша – повністю маніпульована, де  управління свідомістю перейде на якісно новий рівень, друга ж забезпечить перехід ЗМІ від споглядання зі сторони до візіонерства та участі журналістів у реальному житті громад. Беручи участь у громадському житті, ЗМІ отримають нову надідею для власного існування.  Це буде нове, дієве громадянське суспільство, організоване на базі ЗМІ. В існуванні таких ЗМІ будуть прямо зацікавлені місцеві громади, професійні об’єднання людей та мережі, для яких буде важливим мати інструмент впливу на владу та інші організовані групи. Журналіст нового часу стане людиною, що здатна за короткий час мобілізувати своїх читачів, глядачів і слухачів на вирішення спільної проблеми.

У зовсім недалекому майбутньому міф про свободу слова доведеться підкріплювати реальною дією, реальною аналітикою і досягненням конкретних громадських результатів. Гроші журналісти отримуватимуть за захист інтересів груп (своїх глядачів), за конкретну роботу журналіста-діяча, яка починається підняттям актуального питання, продовжується якісною аналітикою, пошуком шляху розв’язання проблеми і закінчується вирішенням питання. Клас «експертів» зменшиться до прийнятної кількості і вони отримуватимуть гроші за «візію» (бачення майбутнього існування суспільних груп і пропозицію реальних шляхів виходу з ситуацій, конкретних рецептів)…

У недалекому майбутньому, навіть  якщо термін «журналістика» збережеться, це вже не буде та журналістика, до якої усі звикли. У своєму нинішньому вигляді – журналістика вже мертва.

Михайло Шморгун, координатор «FamaCom informal group»

Зміни формату подачі інформації неминуче тягнуть за собою зміну самої інформації, яка в наш час не стільки пристосовує під себе технології, скільки сама підлаштовується під особливостей як засобів, так і до аудиторії, вихованої на них. Часті дискусії в Інтернеті про те, що цей же Інтернет добиває журналістику, не позбавлені сенсу. Та найбільш наочними є приклади з повсякдення. Отже, якою є сьогоднішня буковинська – цифрова – журналістика?

Останніми роками і чернівецькі газети, й електронні видання обзавелися усім необхідним технічним антуражем для фіксації й передачі даних. Стало нормою, що будь-яка друго- і третьорядна подія «навічно» зберігається у фото-, аудіо-, відео-звітах. Кількість мережевих видань давно перевищило число друкованих. Швидкість і масштаби поширення інформації через мережі не порівняні з жодною попередньою епохою. Кожне поважне ЗМІ має власний веб-сайт і підписки в блогосфері та соціальних мережах. Та й продукування кадрів уже поставлене на конвеєр: у Чернівецькому університеті успішно функціонує кафедра журналістики.

Все це разом спричинює смерть журналістики. Зростання обсягів інформації, легкість її фіксації, поширення та продукування призводять до її ж девальвації – що нескладно помітити на шпальтах двох найбільших чернівецьких новинарних ресурсів. Стає нормою продукувати новини щохвилини – аби втримати увагу читача, який в Інтернеті купується лишень на «свіжість» і сенсації. Відтак не дивно, що третину контенту формально буковинських сайтів становлять передруки, а часто й просто машинні переклади «жовтих» новин з усієї Мережі. «Синдром ТСН» давно став нормою. Скорочення ж друкованих накладів з їхніми все ще високими стандартами говорить лише про те, що майбутнього в окремо взятому місті журналістика не має, якщо ніщо не зміниться.

Проте ніхто не зацікавлений у змінах, а найперше – редактори. За останні кілька років плинність кадрів у чернівецьких газетах, на радіо і телебаченні сягнула рекордного рівня. Паперові видання близькі до банкрутства, тож воліють наймати все тих же студентів-журналістів на смішні зарплати, а професійні журналісти залишають старі місця або зовсім міняють творчі пріоритети. Варто називати це «журналістським штрайкбрехерством» – говорити про здорову зміну поколінь не доводиться. Як і принцип «копі-пейст» називати здоровою еволюцією стандартів.

Виховані на соціальних мережах, студенти найчастіше відтворюють реальність, у якій немає місця для змістовного викладу фактів і думок, їхнього аналізу та інтерпретації. А головне, немає часу, адже логіка Інтернету штовхає тільки на збільшення обсягів інформації, глибина якої суперечить легкості та швидкості споживання. Велика стаття надто затратна у виробництві. На шпальтах інформаційного «фаст-фуду» вона все одно не затримує увагу читача, бо психологія читання з екрану принципово відрізняється від читання з паперу. А в сумарних показниках сайту це означає менше кліків, менше переглядів сторінок. Відтак менше банеро-показів – менше прибутку від реклами.

З цим можна би боротися, якби воля власників і редакторів видань орієнтувалась у першу чергу на якість і журналістські стандарти. Проте навіть поважні паперові видання на своїх веб-сторінках продукують дедалі більше інформаційного «шуму» – абсолютно однакового передруку цитат і фактів, обсяг яких уже наближається до «твіт»-повідомлень, тоді як базове авторське наповнення газети губиться в потоці знеособленого контенту. Направду, розмови про стандарти свідчать саме про їхню відсутність. А якщо відсутня планка, то немає і тих, хто її сягає. Іронія фаху в тому, що першими журналістику поховають дипломи.

Святослав Вишинський, медіа-експерт

Ольга Кулько, головний редактор Кіцманської районної газети «Вільне життя»:

–       Районна газета – найближча до людей, в ній люди можуть почитати про своїх знайомих, про місцеві події, часто самі пишуть в газету. Журналістів районки багато читачів знають особисто, тому на свої публікації маємо багато відгуків – і по телефону, і в особистому спілкуванні. Часто пишемо про події, які навряд чи покажуть на центральних телеканалах, але для наших земляків вони важливі і цікаві. Саме тому, я впевнена, місцеві ЗМІ не зникнуть, хоч, з часом будуть реформуватися, все більше нас читатимуть в інтернеті, де, крім публікацій і фото, розміщується відео. Реформування державних і комунальних ЗМІ неминуче, але за будь-яких умов буде попит на цікаву і важливу інформацію, зміниться лиш форма подачі, вдосконалиться зворотній зв’язок з читачами.

 

Ганна Вакарчук, головний редактор Новоселицької районної газети «Слово правди»:

–       Журналістика не вмре доти, доки у людей буде потреба в інформації. А така потреба, як ви розумієте, існуватиме завжди. У нашому Новоселицькому районі, де близько 40 відсотків населення приймає телесигнали з Кишинева, друковані ЗМІ, зокрема районна газета, залишається єдиним джерелом інформації, з Інтернетом у віддалених селах поки що не дуже склалося. Тому газету чекають, читають. І це обнадіює.

 

Сергій Воронцов, журналіст-фрілансер:

–       Я не вважаю, що журналістика вмерла. Коли так кажуть, то, очевидно, мають на увазі заангажованість певних публікацій. Але в таких ситуаціях не йдеться про журналістику. Насправді журналістика отримала новий поштовх у своєму розвитку. Вона переживає тимчасові труднощі, пов’язані з тим, що нею стало простіше займатися і до неї долучилися непрофесійні люди. Думаю, це явище тимчасове. З часом самі читачі своїми вимогами піднімуть рівень журналістики, вона буде змушена змінюватися.

Досліджуючи в архівах матеріали буковинських газет від початку століття до сьогодення, можу стверджувати: чернівецька журналістика в цілому зараз цікавіша, ніж журналістика 30-х років і тим паче радянських часів. Шкода, що нині в ній менше, так би мовити, «літературності», бо, як на мене, літературний смак у журналістських матеріалах таки має бути. Але раніше в місцевих ЗМІ не було матеріалів такого рівня, як тепер.

 

Запис Журналістика вмерла чи Хай живе журналістика? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дим, який вдихається під час паління, обпікає слизові. Крім того, в ньому міститься велика кількість шкідливих речовин: бензопірен, нітрозаміни, чадний газ, часточки сажі тощо. Тож усі ці речовини осідають в організмі. Через куріння зростає ризик розвитку раку легенів, рота і дихальних шляхів, психічних, серцево-судинних та інших захворювань.

Кожна десята смерть – від «пасивного куріння»

Щороку 31 травня Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) відзначає Всесвітній день без тютюну, привертаючи увагу до небезпек для здоров’я, пов’язаних із курінням. Тема цьогорічного Всесвітнього дня без тютюну – заборона тютюнової реклами, стимулювання продажу й спонсорства. Повна заборона на рекламу призводить до зменшення кількості курців – початківців і тих, хто вже якийсь час курить. Статистика свідчить, що заборона на рекламу і спонсорство тютюну є одним з найефективніших за вартістю способів зниження попиту на тютюн і, отже, одним з «найбільш вигідних» способів боротьби проти тютюну.

Глобальна тютюнова епідемія щорічно призводить до смерті близько шести мільйонів людей, понад 600 тис. з яких – пасивні курці. Якщо вестиметься активна боротьба з цією шкідливою звичкою, до 2030 року епідемія щорічно забиратиме більше восьми мільйонів осіб. Більше 80% цих смертей відбуватиметься серед людей, що живуть в країнах з низьким і середнім рівнем доходу.

Запис 6 мільйонів смертей від… цигарки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про свої «пригоди» в одному з пологових будинків області розповідає наша читачка пані Ольга (прізвище є в редакції) – чернівчанка на останньому місяці вагітності:

«Я збираюся народити третю дитину. Але, оскільки старших народжувала вже давно, то щось уже призабула, а щось змінилося й у медичному нагляді за вагітними. Тож багато аналізів, які зараз роблять, для мене були новими.

Звісно, що кожна мама переймається здоров’ям майбутньої дитинки. Тож і я намагалася ретельно виконувати всі вимоги лікарів. Але зіткнулася з тим, що вимоги ці виявлялися або важко виконуваними, або непомірно дорогими.

Жіноча консультація нерідко направляє вагітних здавати аналіз на ймовірні вади дитини. Такий аналіз роблять у діагностичному центрі. Вартість залежить від того, на якому терміні вагітності його здаєш.

Зрозуміло, що я його здала. Прийшла через два тижні за результатом – кажуть, є проблема. На УЗД цього не видно, але можлива хвороба Дауна! Скликали консиліум, ще раз відправили на УЗД – за це дослідження я знову заплатила. Висновку так і не зробили, направили до фахівців у Львів. Якби я відмовилася, мусила би підписати відповідну заяву, якою зняла би з лікарів відповідальність за ймовірні проблеми.

Поїхала до Львова. Тамтешні медики зробили висновок, що все гаразд. І додали, що до них чомусь присилають вагітних з підозрою на генетичні відхилення плода – і абсолютно здорових – переважно з Чернівців. У Львові мені пояснили, що цей аналіз робиться тим мамам, у яких в родинах були проблеми: хвороба Дауна, туберкульоз, цукровий діабет, онкозахворювання. У нас його здають усі, хто має гроші. В кого грошей нема, пише відмову і у випадку відхилень у дитини вся відповідальність на батьках. Я розумію: перестраховуються, але в сукупності цей генетичний аналіз мені обійшовся в 2300 грн – разом з УЗД у Львові та дорогою туди-назад. Тож, коли мені на 32-му тижні сказали ще раз робити цей аналіз, я просто відмовилась від нього. Тим паче, що на такому терміні коли й виявлять якісь відхилення, аборт робити вже не можна.

Або ж аналіз на ТОРЧ-інфекції. Я записана на безкоштовний аналіз на 25 травня, а термін пологів мені передбачили на 20 травня. Якщо ж жінка хоче здати його вчасно, до пологів, – треба заплатити.

Але й це ще не все. Чоловік вагітної повинен здати кров для потенційних потреб своєї дружини (тобто в процесі пологів їй може стати потрібною кров. А може й не бути…). Якщо з певних причин він не може це зробити (як наприклад, мій чоловік, у якого певні проблеми з тиском) – треба здати 100 грн., бо без цього не випишуть (!) після пологів.

Ще одна історія з моєї вагітності. Лікар запідозрив у мене багатоводдя, а також обмотку шиї дитини пуповиною і завеликий розмір плоду, тому й дав направлення на УЗД. На це дослідження направляють за записом, вільний час для мене знайшовся аж… на 30 червня! Ви ж пам’ятаєте, що мені ось-ось народжувати, то для чого мені УЗД через півтора місяці після пологів? Тому я вирішила попроситися поза записом, адже йшлося про те, що маю проблеми. Відсиділа 2 год. 40 хв. у черзі – мені відмовили, бо я без запису. Пояснила, що заплачу, попросила, щоби подивилася, бо за термінами не встигаю. Згоди так і не отримала. Тоді попросила  лікарку написати розписку,  з якої причини мені відмовляє, адже я прийшла за направленням лікаря. Це ж не моя власна  забаганка прийти на УЗД! Лікар, зціпивши зуби, запропонувала мені лягти для огляду, подивилася буквально кількадесят секунд, і нічого не сказала. Я питаю її, що  там. «Багатоводдя у вас немає, – каже. – Може, обмотана пуповиною? – питаю. – Так, обмотана…»

Я намагалася дізнатися про інші параметри, які встановлюються на УЗД, наприклад, розмір дитини, – лікар відповіла, що  не збирається дивитися мою дитину, бо це дуже довго і вона не зобов’язана це робити, бо я не записана. Висновок огляду мені не віддала: мовляв, віддасть моєму лікарю. А мій лікар у відпустці! Консультуватися ж все одно треба. Зрештою, ми посварилися – і папірець з описом огляду розірвали.  Звичайно, про оплату вже не йшлося.

Я пішла до головного лікаря. На мою скаргу про відмову лікаря мене обслуговувати він пояснив, що медицина у них безкоштовна, що за УЗД в них гроші не беруть (хоча особисто я двічі платила!) і порадив звернутися до завідувачки жіночої консультації. На жаль, на той час її на роботі вже не було.

Довелося мені того ж дня піти у приватну клініку. І там на УЗД мені сказали, що ні багатоводдя, ні обмотки пуповиною немає, а розмір дитини відповідає нормі.

Загалом я пройшла за період вагітності вже 7 УЗД, 6 з яких коштували 150 грн. кожне – і одне 250».

Записала Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Скільки коштує народити дитину в Чернівцях?

(наша читачка Ольга готується до пологів)

«Спонсорська допомога» – 450 грн

«Пологовий пакет» (тапочки, сорочка, шапочка тощо), який неможливо купити в аптеці – ???

Окрема палата – 500 грн.

Самі пологи – від 4 тис. до 5600 грн.  

Від редакції: Запрошуємо до дискусії представників пологових будинків області і наших читачів, а особливо читачок. Де і як ви народжували свою дитину, хто вам у цьому допомагав, а хто затьмарював радість від очікування материнства? Кому ви хочете подякувати, а що – виправити у системі охорони материнства і дитинства? Чекаємо ваших відгуків.

Запис Медицина – мистецтво зцілення чи бізнес на здоров’ї й довірливості людей? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Радянські солдати-визволителі носили трофейні годинники на обох руках…

Німці крали все: від чорнозему й музейних раритетів – до шмаття

Перш, ніж розповісти про привезене переможцями, згадаймо про ставлення до трофеїв самих переможених. Від початку війни до Німеччини потягнулися ешелони з усім, на що наклали око окупанти. Навіть рядові солдати в окупованих землях отримали право регулярно відправляти посилки сім’ям. Тож хапали все, що являло собою хоч якусь цінність. Якщо в мирного населення країн Західної Європи можна було поживитися різними коштовними речами, то в СРСР після двадцятирічного панування більшовиків більшість людей жила бідно. Проте і тут гітлерівці примудрялися знайти чимало цінного. З України відправляли, в основному, продовольство, якого в німецькому тилу в роки війни не вистачало. Але тягли й різні речі, відібрані у наших людей – до предметів одягу включно.

Рядовий солдат чи унтер-офіцер не мали значних можливостей для грабунку. А от один з вищих керівників «Тисячолітнього Райху», райхсмаршал авіації Герман Геринг, розгорнув бурхливу діяльність з розкрадання музеїв і палаців на захоплених землях. Картини, скульптури, гобелени, дорогі килими, антикварні меблі – все це ешелонами везлося до Німеччини. Крали все. Німецькі трофейні команди вилучали кольорові метали, потрібні для виробництва зброї та боєприпасів. Серед них опинилося чимало бронзових скульптур, які на думку німецьких експертів «не мали художньої цінності». Пам’ятники історії інших народів залишали їх байдужими: нацисти тут бачили лише метал, з якого можна робити снарядні гільзи. Загарбники накладали око на те, до чого дотягалися їхні руки. До Райху ішли навіть ешелони з краденим у нас чорноземом!

Радянські офіцери привезли з Німеччини чимало велосипедів

Рядовим дозволялися посилки до 8 кг – маршали й генерали везли добро ешелонами

Спочатку трофеї стягалися з усієї Європи до Німеччини. А потім, коли наприкінці 1944-го Червона армія підійшла до німецької території, розпочався зворотний процес.. Якщо до того мародерство у військах каралося, то в Німеччині радянським  військовослужбовцям дозволили брати трофеї з «безгосподарного майна». Рядові солдати отримали право раз на місяць відправляти додому одну посилку вагою до 8 кг. Офіцерам же дозволялося відправляти ящики, вага яких не обмежувалася – лише визначалися стандартні розміри ящиків. Радянські люди вважали справедливим отримати компенсацію за те, що в них забрала війна, розв’язана противником. До того ж після вітчизняних злиднів вони побачили справжню розкіш. Рекордсменом тут був маршал Жуков – віз ешелонами. Та й не лише він. Дотепер у деяких сім’ях зберігаються речі, вивезені з Німеччини в останній період війни чи після неї. А трофеї вивозилися аж до 1 січня 1954 р., коли на території радянської зони окупації на повну силу почав функціонувати державний апарат Німецької Демократичної Республіки.  

Протягом 8 років вивозили трофеї з Німеччини до СРСР  

Переможці ділили майно, що дісталося їм за правом війни. Раніше в Радянському Союзі приватні автомобілі були величезною рідкістю, їх могли дозволити собі хіба що вищі посадовці, лауреати Сталінської премії, видатні актори чи провідні науковці та конструктори. А власний транспорт хотіли мати й інші люди. Війна відкрила таку можливість. У Німеччині генерали та офіцери захоплювали автомобілі й користувалися ними для своїх потреб. Щоправда, нерідко вищі командири відбирали кращі машини у підлеглих, тож установилася певна субординація: найпрестижнішими марками («Хорьх», «Мерседес», «Опель-Адмірал») послуговувався генералітет, машини класу «Опель-капітан» і відповідні їм належні були полковникам і майорам, а старшим лейтенантам і капітанам ліше інколи діставалися «Опель-кадети» чи «Опель-Олімпії». Найчастіше ж командири з нижчими званнями змушені були їздити на трофейних мотоциклах.

Все як завжди: Страждання – народу, здобутки – номенклатурі

Повертаючись на батьківщину, генерали отримували право безкоштовно вивозити автомобілі представницького класу. Полковники за вивезену машину платили чисто символічну ціну. Інші могли вивезти хіба що мотоцикл. Щоправда, знаходилося чимало спритників, які особисті речі вивозили під маркою військового майна, уникаючи тим самим їхньої конфіскації на кордоні: біноклі, фотоапарати тощо. До того ж, у СРСР завозили багато всякого добра централізовано. Сучасні російські історики підрахували, що з Німеччини у вигляді трофеїв було вивезено 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних та підлогових годинників. У відкритий продаж в СРСР усе це не надходило. Куди ж воно поділося? А його за копійки викупило з баз партійне, військове, чекістське та інше начальство в різних куточках Радянського Союзу – номенклатура сповна скористалася плодами перемоги, досягнутої ціною величезних страждань простого народу.

Серед тієї ж публіки розподілялося й різноманітне барахло, вивезене з Німеччини. Так, до СРСР було доставлено 1 млн. 200 тис. чоловічих і жіночих пальт, 1 млн. головних уборів. Привезли від німців і тисячі вагонів вина, смаку якого простолюду скуштувати не довелося. А рядовому громадянину дісталося лише те, що він сам чи його близький родич приніс у солдатському «сидорі» – речовому мішку – на власних плечах. Хустина для матері чи дружини, забавка для дитини, а для себе – наручний годинник, портсигар, німецька бритва та губна гармошка, красива запальничка, зручна ложка з нержавійки та інші дрібнички. Привозили трофейні пістолети, через які постраждало багато людей, та мисливські рушниці. Останні могли собі дозволити лише генерали та офіцери. Везли і коштовності:

генерал НКВС Сєров, наприклад, привіз понад 30 кг золота.

Багато з’явилося тоді в СРСР німецьких акордеонів, особливо цінувалася марка «Вельтмайстер». Привезли й чимало велосипедів, у тому числі й раніше небачених мопедів. Офіцери намагалися розжитися високоякісним одягом, особливо шкіряним. Кому поталанило, зміг довезти до своєї домівки німецьке шкіряне пальто або таку ж куртку, високоякісне взуття, жіночі сумки та інші аксесуари «красивого життя». Але не всім удавалося перевезти речі через контрольно-пропускні пункти. Адже розжитися небаченими «дивами» хотіли й прикордонники, і співробітники НКВС, які не потрапили на німецьку територію. Тепер вони вилучали з солдатських «сидорів» усе, що їм сподобалося. А тих, хто не хотів віддавати, карали – іноді досить суворо.

Тільки фіни розрахувалися за репараціями повністю

Трофеї брали не лише в Німеччині, але й у країнах, чиї армії воювали на боці Гітлера. Першою відчула це Фінляндія: вже 1944-го вона змушена була вийти з війни, уклавши перемир’я з СРСР. Однією з умов наступного миру стала сплата Фінляндією репарацій Радянському Союзу в сумі 300 млн. доларів США за збитки, які завдала участь фінської армії в бойових діях проти радянських військ. Для початку фіни мали повернути рухоме майно та трофеї, які вони встигли вивезти з територій, що передавалися Радянському Союзу. Далі їх змусили за безцінь продати за безцінь радянській стороні панцерник берегової оборони «Вяйнемейнен». Це був перший в історії світового кораблебудування надводний корабель з дизель-електричною силовою установкою та газотурбінним наддуванням дизелів. Введений в експлуатацію 1932 року, він закінчив службу як морський монітор «Виборг» ВМФ СРСР 1966-го.

Переможені мали віддати радянській стороні фінляндське нерухоме майно у Таллінні й Ленінграді та невеличкий шматок території поруч з переданим СРСР Петсамо. А далі сплати здійснювалися фінськими товарами. Головним чином – металопродукцією, але не лише нею. Після війни в багатьох радянських гарнізонних містечках для проживання командирських родин будувалися так звані «фінські будиночки» – дерев’яні, зручні. У розібраному вигляді їх привозили з Фінляндії й збирали там, де було потрібно. З фінських верфей до радянських портів направлялися невеликі риболовецькі та учбові вітрильники – шхуни й баркентини – ними фіни також розраховувалися за збитки, завдані їхньою армією Радянському Союзу. Передавалися також рейдові та морські буксири, частина тральщиків. Вони відзначалися високою якістю.

Фінляндія – єдина країна, яка повністю розрахувалася з СРСР за репараціями. Це сталося восени 1952 р. А на зайнятих Червоною армією фінських територіях ще під час війни радянські солдати розжилися різноманітними красивими й зручними дрібничками. Особливо цінувався фінський посуд, інструменти, деякі предмети одягу – надто теплого. Чимало трофеїв у чемоданах привезли  переможці і з Австрії.

Через трофеї – до корупції

Не слід забувати, що внаслідок Другої світової війни територія СРСР значно зросла. Долучили Галичину, Волинь, Полісся, Бессарабію та північну частину Буковини, Закарпаття, частину Фінляндії, частину Східної Пруссії. А на Далекому Сході – Курильські острови й Південний Сахалін. Усі ці землі заселяли радянськими людьми й туди спрямовувався потік військових і цивільних осіб. Вони займали найкращі помешкання разом з усім, що не встигли вивезти попередні мешканці. Майно стало «трофейним», воно  дісталося чималій кількості громадян СРСР. Їхня психологія через це почала змінюватися: на зміну довоєнному аскетизму прийшла тяга до «буржуазної розкоші», значно поглибилися соціальні відмінності між привілейованими номенклатурними верствами та бідним простолюдом.

Воєнні трофеї сприяли й швидкому зростанню корупційних процесів у суспільстві. Мабуть, саме в «Країні Чемоданії» слід шукати початки того розкладання, що поступово з’їдало величезну радянську імперію. Гонитва за матеріальним багатством остаточно підірвала комуністичну ідеологію, зруйнувала віру в можливість повної соціальної рівності. А солдати-переможці, що осіли на щойно долучених до СРСР нових землях, уже не повернулися до рідних російських сіл. Серце Росії – так зване Нечорнозем’я – катастрофічно вимирало. Остаточно перетравити все поглинене імперія не змогла, вона почала важко хворіти й врешті-решт загинула.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Країна Чемоданія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Андрій Гостюк вміє спілкуватися з людьми. Тому й обрали його сельчани своїм депутатом. Аби захищав інтереси громади, працював на її користь і розквіт. Та Великий Кучурів і селом не назвеш: газифіковане, телефонізоване, здебільшого асфальтоване, в будинках усі зручності. Має велику гарну лікарню, школу, дитячий садок. Одне слово, люди самі дбають про якість свого життя. Та виникли в них проблеми з освітленням: «відмовляють» трансформатори. Сільрада прийняла звернення до відповідних інстанцій, а люди відправили Гостюка до начальника Сторожинецького РЕМу із колективною заявою. Та про зустріч з Федоровим Андрій Гостюк і досі не може розповідати спокійно:

– Перш ніж потрапити до начальника Сторожинецького РЕМу, нас – а зі мною був іще Дмитро Якобчук – нас добряче «прокаруселили». Ми побували в усіх кабінетах і аж насамкінець потрапили до начальника. Та він не схотів нас слухати. Одразу пішов у наступ. Почав дорікати, що ми, мовляв, і всі наші люди – злодії, крадемо 50% електроенергії. Я намагався повернути розмову до нашої проблеми, та чоловік мене не чув! Робив з мене дурня, який нічого не розуміє, а потім обізвав пустодзвоном і звинуватив у тому, що я увірвався до його кабінету. Цього я не витримав і зауважив, що він має справу з депутатом сільської ради. Тоді він почав кричати, що депутати лише підбурюють народ і тільки брешуть. Це була остання крапля.

»Віднині ми спілкуватимемося з вами тільки через листи», – сказав я й вийшов з кабінету. Такого безглуздого рівня спілкування у владному кабінеті я ще не зустрічав. Питання слід обговорювати і вирішувати. Натомість, як мені сказали, Федоров поскаржився в РДА, що до нього приходили депутати! Але ж вони вирішували не свої шкурні питання, а доручення громади, тобто виконували свої обов’язки.

Я ж звернувся від імені громади зі скаргою до Держенергонагляду, щоби вони перевірили наші трансформатори. Бо усі вони дихають на ладан, а це ж безпека людей.

Якщо у начальника РЕМу Віталія Григоровича Федорова є бажання висловитися стосовно цієї ситуації, газета надасть йому таку можливість.    

Людмила ЧЕРЕДАРИК, “Версії”

Запис «Начальник РЕМу відвідувачів просто не чує…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.