Почну з двох речей, які можуть розчарувати певну кількість читачів-початківців: Ні, вас не навчатимуть правильно й зі смаком вибирати собі одяг і створювати ансамблі-луки. Ні, це не легеньке, так зване «дамське чтиво». Насправді текст нового роману Оксани Драчковської дуже суворий, жорсткий, часом навіть жорстокий. Авторка не шкодує свого читача – але й себе так само. Та в усьому цьому простежується беззаперечність: усе тут правда.

Не автобіографія, але переплавлений в літературний текст власний досвід. Читач може просто сприймати твір як літературу, а може шукати у ньому, як у квесті, відповіді на власні запитання чи відгомін власному досвіду й власним враженням. І радіти цим знахідкам або сумувати з приводу таких збігів. Але ці зауваження для тих, мабуть, хто уперше зустрічається з твором переможниці Коронації слова, адже давнім читачам Оксани такі застереження не потрібні.

Не переказуватиму зміст, адже а) читачам не буде цікаво читати самим і б) я можу переказувати лише власне враження від змісту твору, тобто власне його тлумачення.

Книга Оксани Драчковської номінується як роман в оповіданнях. Кожне таке оповідання – а їх одинадцять – має назву певного предмету гардеробу – і оголошена вдяганка подається як певна предметна домінанта цього оповідання. Вона може бути поштовхом для подій, може бути забутою на певний проміжок часу – а в одному з оповідань головною «героїнею» узагалі стає щойно куплена новорічна ялинка – і знову випірнути в потоці оповіді. і, як це буває в музичних композиціях, завершити композицію оповідання. Недаремно ж предмети одягу на обкладинці зібрані у формі тієї ялинки…

І з персонажами оповідань відбуваються так само дивні речі. По-перше, це доволі пересічні особи, без особливих успіхів чи особливих провалів, такі зустрічаються нам мало не щодня, може, за винятком одного видатного спортсмена і одного мільярдера. Герої та героїні можуть фігурувати в певному оповіданні, так би мовити, до кінця, а можуть кудись зникнути, не довівши до пуття власну сюжетну лінію – щоби за деякий час знову ж таки випірнути в іншому сюжеті. Адже так буває, що ми втрачаємо зв’язок із дорогими нам людьми, ми можемо далі нічого про них не знати – але ж, поки живі, вони десь існують, живуть якесь своє життя… Не поспішайте прочитати цю книгу. Розтягуйте задоволення, робіть паузи хоча б між окремими оповіданнями. Недаремно ж у книгу вклеєно стрічечку-закладку: вона прямим текстом каже нам: не поспішайте.

Довго думала, з чим я можу порівняти композицію цієї книги. Мабуть, доречніше згадати макраме – сплетіння мотузок і вузликів, але це макраме без геометричної основи, без орнаментальної обов’язковості розташування елементів. Власне, це і є справжнє життя: у кожного воно має власний взір. І дай Боже кожному брати участь у його створенні.

Я навіть не впевнена, що Оксанина книга навчає мене Основам гардеробу чи показує, що є його основами для самої Оксани. Але одна фраза таки «бабахнула» мені як не по голові, то по серцю, Ось вона: «У злих випирають з очей сірі сутінки». Мало того, що це правда. Треба таке спостерігати часто, щоби помітити й сформулювати.

І, коли дозволите, замість коди – власний висновок. У кошику моєї пам’яті дуже багато «гардеробних історій». І прочитавши Основи гардеробу до кінця, я не боятимусь, що мене хтось звинуватить у мавпуванні, якщо я їх занотую: це ж мої власні історії.

Лариса Хомич, «Версії», усі фото – з фейсбук-сторінки письменниці Оксани Драчковської

Запис Як осягати «Основи гардеробу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецтво, зокрема художнє, на жаль, не є винятком.

Сьогодні ми розкажемо про деяких відомих українських художників, творчість яких невиправдано стала об’єктом російського спадку.

Ілля Рєпін – талановитий уродженець Чугуєва, що під Харковом, з козацького роду Ріпи, але світу відомий як російський художник.

Справді, славу йому принесла картина «Бурлаки на Волзі», на якій зображено найманців (часто кріпосних), що тягнуть судно канатами проти течії. Цей твір Рєпін написав під впливом побаченого контрасту між веселощами панства і важкою працею кріпосних.

(І. Рєпін «Бурлаки на Волзі»)

А чи не найпопулярнішою картиною митця є «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», що зображає звертання козаків і отамана Івана Сірка до турецького султана.

(І. Рєпін «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»)

Ілля Рєпін дуже часто звертався до українських мотивів у своїх полотнах. Прикладом цьому є його «Вечорниці», «Гайдамака», «Гопак», «Солоха і дяк»…Якщо порівняти українські і російські мотиви в картинах художника, можна чітко прослідкувати контраст у сюжетах, кольорах і назвах, що він для них обирає. У той час як для перших він надає перевагу яскравим фарбам і цікавим сюжетам, то для других – сірості і тривіальності життя в Російській імперії.

(Зліва – «Вечорниці», справа – «Арешт пропагандиста»)

Казимир Малевич – киянин, автор відомого «Чорного квадрату», зачинатель супрематизму, теж присвоєного росіянами.

(«Чорний квадрат» К. Малевича)

Іван Айвазовський – видатний художник-мариніст вірменського походження, що народився і виріс у Криму. Україна посідала дуже важливе місце у живописі митця: чимало його картин зображують українські пейзажі.

(«Український пейзаж з чумаками при місяці» І. Айвазовський)

Деякі роботи мариніста зберігалися у Феодосії, в галереї імені Івана Айвазовського. Після окупації Криму в 2014 році росіяни вкрали звідти 38 картин художника і перевезли їх до Третьяковської галереї у Москві. А в 2022 році з Художнього музею Маріуполя, після його окупації, російські загарбники вкрали ще одне полотно Айвазовського «Біля берегів Кавказу».

(«Біля берегів Кавказу» І. Айвазовський)

Архип Куїнджі – ще один талановитий маляр, якого Росія видає за свого. Народився Архип Куїнджі в Маріуполі. Одна з провідних тем творчості художника – український пейзаж. Так, наприклад, він зображує місячну ніч на річці Дніпро.

(«Місячна ніч на Дніпрі» А. Куїнджі)

Після окупації Маріуполя у 2022 році, разом з картиною І. Айвазовського «Біля берегів Кавказу», росіяни вкрали звідти ще три картини Архипа Куїнджі: «Червоний захід», «Осінь» та «Ельбрус».

(«Червоний захід» А. Куїнджі)

(«Осінь» А. Куїнджі)

(«Ельбрус» А. Куїнджі»)

Анастасія Калькутіна, студентка Інституту журналістики ім. Т.Шевченка

Запис Вкрадена спадщина: художники, яких «присвоїла» росія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Літературна зустріч буковинського письменника Георгія Боти з переселенцями, які наразі проживають на території Чернівецького обласного центру соціально-психологічної допомоги, відбулася завдяки проєкту «Почни життя спочатку…» громадської організації «Буковинська медична громада».

Повна назва проєкту – «Почни життя спочатку: зміцнення психологічної, соціальної та культурної стійкості внутрішньо переміщених осіб для життя у Чернівецькій області», – повідомляють у пресслужбі «Буковинської медичної громади. – Цим проєктом ми прагнемо покращити стан психологічно здоров’я та соціального становища у новому для внутрішньопереміщених осіб середовищі, інтегрувати їх у Буковину, долучити до її культурних та суспільних цінностей, створити умови для задоволення гуманітарних потреб. Адже починаючи з першого дня агресії росії, Буковина дала прихисток багатьом українцям, хто змушений був покинути свої домівки. Віримо, що вже найближчим часом більшість зможе повернутися додому, та знаємо, що дехто точно стане нашими земляками.

Час пролетів легко, весело та з гумором, а Буковина стала ще на один крок ближчою та ріднішою до наших нових земляків. Георгій Бота передав в бібліотеку БО БФ «МИ-УКРАЇНА ЄДИНА», який опікується переселенцями саме в цьому закладі, свої книги «Долі з вогню, землі та любові». Модерував зустріч Юрій Бурега – закоханий в історію Чернівців і їхній національний колорит, а також сам трохи поет.

Також у межах проєкту заплановані практичні заняття з рукоділля, автентичних кулінарних традицій, творчих вечорів та серія психологічних тренінгів й індивідуальних консультацій психолога для внутрішньо переміщених осіб.

Проєкт «Почни життя спочатку» впроваджується ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис Стати земляками – вивчити культуру землі, де знайшов прихисток спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо взяти цей заголовок у лапки, то це буде назва книги («Ангелы прилетели») Хелени Щирої, дебютантки на ниві художньої прози. Прози  вишуканої, зворушливої, вражаючої сюжетами, як з’ясувалося, не вигаданими, а «підкинутими» самим життям. Щира – то псевдонім Олени Дикої (це прізвище носила її бабуся), щирої людини за вдачею, філософа за дипломом, педагога за трудовою діяльністю і, крім того,  володарки літературного хисту. Для мене це стало зрозуміло під час одного із засідань клубу «Дебют-Читання» в обласній науковій бібліотеці ім. Михайла Івасюка, де з її уст прозвучало оповідання «Різдвяна тема для саксофона». Емоції авторки й слухачів зашкалювали, адже в основу твору лягла правдива історія учасника війни на Сході – офіцера Збройних Сил України, який далеко від рідного дому в посилках волонтерів випадково натрапив на лист і малюнок дівчинки, адресований захисникам, і ця дівчинка… виявилася його донькою. Це її народження щасливий батько вітав під вікном пологового будинку мелодією саксофона…

Дозволю собі процитувати власну передмову до книги під назвою «Музика слова».

«… То було своєрідне відкриття, перше знайомство з авторкою і її творчістю. Вразили й історія оповіді, цілком реальна, сучасно-болюча,  пронизана щирою симпатією до свого героя – воїна, коханого чоловіка і музиканта, і те, що називаю музикою слова: воно було, мов пісня, – мелодійне, густо забарвлене, красиве і звучало з уст авторки так зворушливо, так пронизливо, як твір маестро, торкаючись самого денця душі. І що більше знайомилась з плодами пера Олени, то більше захоплювалася її  талантом озвучувати словом музику і змушувати «грати» слово – у всьому їхньому розмаїтті, чуттєвості й       чарівності. Їх чуєш,  відгукуєшся невідомими тобі самій струнами, дослухаєшся до свого внутрішнього голосу… І насолоджуючись чарами Музики й вишуканістю Слова від Хелени Щирої, думаєш, що вона володіє цими «інструментами» не як любителька, а як професіонал» (переклад з рос.  – В.М.).

…А на обкладинці книги – скрипка. Уособлення Музики як феномену найвищих нот людської насолоди й страждання. Можливо, скрипка знаменитого музиканта сучасності Девіда Гаррета, який надихнув пані Олену на створення надзвичайно вражаючого оповідання «Чому я геній (Зірка Давида)». Оповідання про те, як під час Другої світової війни музиканти – в’язні Янівського концтабору в очікуванні розстрілу грали «Танго смерті». Так, як і в кожному художньому творі, авторка вдається до художнього вимислу. Але він тільки супроводжує справжні історичні й житейські історії справжніх героїв. І, до речі, скрипка Страдіварі, яка фігурує в оповіданні, насправді належить Гаррету.

Те, що герої книги – цілком реальні, пані Олена підтвердила якось на одному із засідань «Дебюту», запросивши «в студію» буковинського співака  Андрія Рибарчука, який «засвітився» на музичному проєкті «Голос». В однойменному оповіданні – історія зародження його любові до музики, просування крізь «терни» заздрощів і невігластва і зрештою «перепустки» до території, де є можливість на повен голос заявити про свій талант і бажання служити його величності Мистецтву.

Але вчора ми стали свідками того, як і чому «ангели прилетіли» в життя Олени Дикої, спонукавши взятися за перо. Як і чому в її творчості «зазвучав» саксофон. Вчора, коли в центрі культури «Вернісаж» відбулася презентація книги, вона познайомила нас із чарівним сопрано Соні Гнатчук, яке Олена свого часу почула крізь стіни багатоповерхівки, із Дариною Бакиновською – донькою вояка ЗСУ, який добре володіє і зброєю, і музичним інструментом… До речі, щодо самої презентації були вагання: чи  доречно це робити зараз, під час війни, хай навіть в умовах відносного спокою на наших теренах. Проте ця  зустріч виявилася, як кажуть, «в саму точку», бо деякі сюжети зі сторінок книги мимоволі викликають асоціації з нинішніми трагічними подіями, загострюючи почуття й враження від прочитаного.

Перша «ластівка» Олени Дикої зробила нам весну. Її задумали й реалізували разом із художницею, дизайнеркою Раїсою Рязановою: книга вийшла дуже оперативно й побачила світ у київському видавництві Олега Федорова, якраз напередодні війни. Ми всі, її близькі й друзі, «дебютівці» чекали свята презентації.  До 24 лютого, певно, воно було би інакшим – без такого виразного присмаку болю. Але воно відбулося тепер. На велике свято Благовіщення. Принісши таке відчуття, наче насправді прилетіли ангели,  і  ми відчули помах їхніх крил в очікуванні благої звістки про перемогу, яка поверне нам музику радості, музику щастя.

Хелена Щира та Валентина Мацерук на презентації книги. 

Валентина МАЦЕРУК.

Запис Ангели прилетіли спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Наше сьогодення змінило все в житті, але нова книга – це радість! Фантазія мого улюбленого автора дитячих книжок чудової поетки, письменниці, викладача нашого університету Наталії Куконіної немає меж. І тому на світ з’явилася перша антивоєнна казка – харківський Колобок. Колобок, який на своєму шляху зустрів не зайчика, ведмедика і лисицю, а чудовиськ нашого часу – Сирену, Танк, Гелікоптер і Ракетну установку. Наш Колобок – герой, бо врятував Бабусю, Діда та інших людей у великому місті Харкові. Така от казка! – поділилася у соцмережі Фейсбук Раїса Рязанова. – Ми з Наталею вже отримали наклад, і тепер даруємо книги діткам-переселенцям, дитячим бібліотекам та садочкам. Ми дуже вдячні нашому видавцю Василю Глібці за чудову роботу. Це перша казка із серії антивоєнних казок. Дай, Боже, миру всім нам!».

Додамо, що яскраві ілюстрації у книжці, дизайн і верстка – то плід роботи талановитої художниці, дизайнерки, до того ж поетеси, а нині ще й  волонтерки Раїси Рязанової. На її рахунку – майже двісті художніх – прозових, поетичних книг, наукових розвідок, підручників. Тільки за три місяці цього  року світ побачив майже десяток видань, яких торкнулися її рука, її хист.

На домашній книжковій полиці Раїси розміщена особлива бібліотечка – книжкові «ластівки», народжені у «співаторстві» із авторами. Творчість єднає, надихає, робить цей світ досконалішим!

Вл. інф.

Запис Антивоєнна казка про харківський Колобок народилася у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Навдовзі запис концерту, де музиканти Чернівців та інших регіонів виконували композиції українських класиків ХХ і ХХІ століть, покажуть регіональні телеканали Суспільного , також його можна буде почути на Українському Радіо Буковина.

За словами продюсера Суспільне Буковина Максима Волошина, вони вперше здійснили трансляцію двома сигналами: українською та англійською мовами. І це дуже здорово, та перший млинець, як правило, не буває на всі сто відсотків удалим. І це, на жаль, майже аксіома.  Англійській переклад, накладений на українську, інколи «глушив» основну мову і тому було важко почути, приміром, розповідь наших хлопців – колишніх атошників, а нині тероборонців. Утім, нема сумніву, що надалі все буде тільки краще, бо молода команда Суспільне Буковина завзята, творча і креативна.
А тепер дещо детальніше про непересічну та дуже емоційну імпрезу.

Виконували концертну програму музиканти Чернівецької обласної філармонії імені Дмитра Гнатюка разом із колегами з інших міст – Києва, Харкова та Запоріжжя, які стали вимушеними переселенцями і знайшли прихисток у Чернівцях. У перервах між творами звучала пряма мова самих переселенців, які ділилися своїми історіями.

…Розпочав концерт «Авіаційний наліт» із сюїти «Симфонічні фрески «Це не повинно повторитися» за мотивами малюнків Пророкова (йдеться про Хіросіму та Нагасакі) видатного українського композитора, колишнього киянина, а з 1990 року мешканця США Леоніда Грабовського. До слова, написав Грабовський цей шедевральний авангардистський твір 1961-го, коли йому було 26 років.

Безперечно, не міг обійтися  такий концерт і без славетної «Мелодії» Мирослава Скорика – музиканта і композитора світової слави зі Львова, Він ще й автор музики до фільму «Тіні забутих предків».  А крім того внучатий небіж знаменитої співачки Соломії Крушельницької, яка й виявила у Мирослава абсолютний слух.
Симфонічний оркестр на тому концерті виступав під орудою двох диригентів – нашого буковинця  Заслуженого артиста України Йосипа Созанського та його колеги, головного диригента Харківського Національного академічного театру опери та балету імені Миколи Лисенка Дмитра Морозова.
«Мелодію» Скорика виконувалася під керівництвом п. Морозова. І саме цей твір завершив грандіозну імпрезу.

А між згаданими творами «Авіаційним нальотом» та «Мелодією» звучало чимало прекрасних музичних шедеврів на кшталт «Української поеми» Євгена Станковича – центральної фігури сучасної української музики і живого класика, Героя України (2008 р.), лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка та багатьох міжнародних премій – у виконанні молодої талановитої чернівецької скрипальки, лауреатки міжнародних конкурсів Даніели Паламарюк. Полонила «Сюїта на тему української народної пісні» Володимира Івасюка, якого буковинцям не треба представляти.

Якось по-особливому сприймалася й фантазія на тему Гімну України «Ми» київського композитора лауреата численних мистецьких і театральних премій Юрія Шевченка (соліст – чернівецький скрипаль Юрій Плаксин). І так вже сталося – випадковість чи один із чинників особливості цього благодійного концерту для цілого світу із Чернівецького бомбосховища, – що припав він саме на 40-ий день смерті композитора Юрія Шевченка, який відійшов у вічність на передодні війни 23 березня 2022 року на 69-му році життя через ускладнену пневмонію.

А в перервах між музикою звучали не менш щемні та внутрішньо героїчні, але проникнуті шаленим людським стражданням буденні розповіді вимушених переселенців.

На цьому поставлю крапку і перенесу розповіді-сповіді до наступної окремої публікації.

Додам лише: під час концерту відбувся збір пожертв на потреби переселенців та Збройних Сил України.

Людмила Чередарик, «Версії»

Запис Благодійний концерт для усього світу із бомбосховища у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

InStrum Fest Chernivtsi – фестиваль сучасної інструментальної і симфонічної музики, що відбудеться у Чернівцях 14-16 лютого. Метою фестивалю є створення знакового українського культурного продукту, популяризація інструментальної музики серед молоді та промоція Чернівців як цікавого зимового туристичного та культурного продукту. 

Фестиваль InStrum Fest Chernivtsі 2020 розпочинається  в День всіх закоханих і має створити для місцевих святкову атмосферу та привабити гостей поринути у романтику музики та чернівецької архітектури. Місто, яке традиційно має насичене музичне життя в теплий сезон продовжує відтворювати сприятливу для розвитку інструментальної музики атмосферу протягом всього року. В місті зазвучить різноманітна інструментальна музика від національних зірок та місцевих музикантів, неочікувані цікаві локаціі. Серед локацій фестивалю: об’єкт ЮНЕСКО, концертні зали, церкви, галереї, приміщення 130-річної Укрпошти.

InStrum Fest Chernivtsi запрошує найкращих виконавців зі всієї країни та місцевих музикантів. 

Основні події фестивалю:

14 лютого 

– концерт класичної музики в Мармуровій залі ЧНУ;

– виступ квартету La Viva у приміщенні 130-річного Головпоштамту;

– вечірка з Zapal Band, запальний інструментальний проект, який грає сучасні кавери на цимбалі, гітарі та ударних, електронна музика. Захід відбудеться на території Чернівецького обласного музею народної архітектури та побуту, який запропонує новий формат інтерактивної екскурсії.

15 лютого

– майстер-клас по бандурі від лауреата міжнародних академічних та джазових конкурсів Георгія Матвіїва. Ввечері також відбудеться концерт бандуриста;

– концертна програма піаніста та композитора Андрія Соловйова “Рояль крізь час. Від джазу до неокласики”. Андрій автор та художній керівник театральних вистав, телевізійних шоу та автор інтерпретації Ходи Гідності на Майдані Незалежності у 2019 році;

– виступ Чернівецького гурту Belle Vue Band. Музика колективу – це суміш джазу, фьюжину, фанку та вкраплень фолкових мотивів. Спільний концерт “Мандри світами” з яскравим візуальним рядом від Георгія Матвіїва та Belle Vue Band.

16 лютого

– тематичний концерт “Між небом і землею”, присвячений Святу Стрітенню, у Катедральному Соборі Успіння Пресвятої Богородиці. Прозвучать класичні та авторські композиції Юрія Радько у виконанні гурта Double Blast (баян та бандура) та Чернівецького ансамблю скрипалів “Чарівні струни”;

– InStrum Acoustic – збірний концерт Чернівецьких молодих музикантів.

Крім музичних концертів в рамках фестивалю відбудуться екскурсійні та тематичні заходи, які привертають увагу та розкривають туристичний потенціал Чернівців та області. Екскурсії будуть цікаві для гостей міста, також відкриють місто для місцевих з нової сторони. 

– автобусна екскурсія “Буковинська трійця” (садиба Івана Миколайчука, гімназія-музей Дмитра Гнатюка, будинок Володимира Івасюка);

– пішохідна екскурсія “Акустичний мікс” (Вірменська церква, Трьохсвятительська семінарська церква, музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської).

Локації, оновлення програми та квитки на сайті https://instrumfest.com.ua/. Попередній InStrum Fest відбувся у Заліщиках.

InStrum Fest має на меті не тільки створення музичної події, але й початок реалізації стратегічних довгострокових цілей розвитку міста і регіону: промоцію, створення нового туристичного продукту, співпраця влади, бізнесу, представників культури, туризму і освіти, міжрегіональна співпраця, розвиток молоді. 

Запис InStrum Fest в Чернівцях 14-16 лютого. Розвиток туризму через культуру. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Останнім часом кількість туристів у Чернівцях поступово зростає. Повільно, але вірно. З-посеред приїжджих значна частина тих, хто відвідує місто уперше. Саме вони, будучи не в курсі системи муніципального транспорту і маючи важку ношу, сідають у таксі.

А далі – просто «поезія»!. Таксі являє собою старе авто стандартів, скажімо, «Євро-мінус один» –із карбюраторним двигуном та інтенсивно-чорною кіптявою, запах якої доводиться чути навіть у салоні! Коли сідаючи в салон, пристібаєшся, водій дивується… І каже… що не треба! А ще він фанат соромітницької музики, яка звучить цілу зміну.

Не дай Боже пасажирові почути перемовини таксистів між собою!. Таких слів та виразів можна навчитися, що навіть Вовочка з анекдоту відчув би, що його вокабулярій недостатньо розвинутий! Коли ж находить час розрахунку, то платити доводиться тільки готівкою – яку пасажир, за необізнаністю, не привіз з собою. Терміналу в таксі немає, і добре, якщо поблизу є банкомат. А якщо немає? Тоді слова у стилі Вовочки доведеться вислуховувати вже тобі!.. Чек? Ми про це не чули! Враження про місто залишається безнадійно зіпсованим, і турист тричі подумає, перш ніж приїде до нас ізнову!

Чесно кажучи, прикладу зразкової служби таксі навіть шукати довго не доводиться. Мій колега приїхав у справах до Житомира. Біля автовокзалу сів у таксі – справжній (без перебільшень) електромобіль із плавним ходом. Водій – у формі, обслуговує ввічливо – навіть більш ніж ввічливо! Таксі перетнуло ціле місто, однак колега сплатив…лишень п’ятдесят гривень! При цьому термінал у машині був, картку він приймав і чек видав. Після розрахунку водій ввічливо попрощався. Ось де симбіоз культури екології та екології культури. У Житомира не так багато туристичних принад, однак служба таксі точно вже стає однією із них!

Я з нетерпінням чекаю моменту, коли наші «візники» переймуть житомирський приклад. Тоді туристові просто захочеться ще раз приїхати до дійсно гарного міста і порадити це рідним і знайомим, підтвердивши народну мудрість – «Яке місто, таке й таксі».

Влад ГОРЕНЮК, чернівчанин

Запис «Ех, прокачу!» або Про послідовників Вовочки з відомого анекдоту – за кермом чернівецьких таксі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українці дуже мало читають книг, але дуже хочуть частіше окультурюватися – про це свідчать свіжі дані дослідження, яке проівв Київський міжнародний інститут соціології (КМІС). Для цього протягом вересня 2018 року опитали 2026 осіб з 109 населених пунктів країни. 

Результати дослідження ще раз підтвердили сумну тенденцію – українці як і раніше катастрофічно мало читають. Опитування показало, що 60% респондентів за рік не взяли в руки жодної книги. Серед інших, не дивлячись на популярність електронних книг, кожен четвертий хоча б раз в минулому році бував у бібліотеці або в книжковому магазині.

“Відвідуваність бібліотек і книжкових магазинів має значні відмінності за віком, рівнем освіти та розміром населеного пункту: частіше їх відвідують люди молодших вікових груп, з вищим рівнем освіти та ті, хто проживає у великих населених пунктах”, – зазначають автори дослідження.

Магазини залишаються все ж популярніше, ніж бібліотеки, яких, до речі, за даними Держстату, в 2017-му в країні нарахували 16,8 тисяч і в яких зберігається 236 млн книг.   

Рівно половина українців вважає за краще вести самітницький спосіб життя – 50% опитаних за рік жодного разу не вибралися на який-небудь культурний захід. Будь то концерт, міські гуляння, спектакль, екскурсія, виставка, ярмарок, лекція, гумористичний вечір та інше. При цьому, згідно з офіційною статистикою, піти є куди: в 2017 році Мінкульт нарахував 113 театрів, які за рік відвідали 6,2 млн глядачів. Також працює в країні 76 концертних організацій, які відзвітували про 2,7 млн ​​відвідувачів концертів. Крім того, свої двері відкрили 574 музею, чим скористалися мінімум 16,4 млн осіб. Проте, згідно з соцопитуванням, лише 1% українців можуть собі дозволити ходити на всі події, які побажають. Решта 79% хотіли б наслідувати їхній приклад, але більшості банально не вистачає грошей (50,1%) і часу (44,9%).

Що стосується культурних переваг народу, вибиратися вони вважають за краще найчастіше в кіно (21,5%), на масові святкування (15,4%) і концерти (15,3%). Також деякі відзначилися особливим розумінням визначення “культурні заходи”.

“Серед варіантів відповіді в категорії” інше “шестеро респондентів назвали різні типи спортивних заходів і риболовлю, п’ятеро – культурні заклади (музей, парк, цирк), двоє згадали про духовність (паломництво і поїздка в монастир). Також були згадані ранок в дитячому саду, зустріч з випускниками, дискотеки, бари”, – додають в КМІС.

Зате самі українці вважають себе досить творчими: 17,3% займаються творчістю зараз, 10,5% робили це в минулому, а ще 21,1% хотіли б спробувати свої сили в майбутньому. При цьому жінок серед таких традиційно більше, ніж чоловіків.

Запис Українці все менше відвідують театри і бібліотеки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Головною подією цього масштабного заходу стало проведення Пам’ятної міжнародної конференції з мови та культури їдиш, на яку до Чернівців приїхали науковці з 12 країн світу.

За словами голови Асоціації єврейських організацій та громад України Йосифа Зісельса, конференція є науковою й головним чином стосується тих, хто володіє мовою їдиш. Захід відбувався у Мармуровій залі ЧНУ і транслювався на YouTube каналі – українською та англійською мовами.

Різні грані єврейської культури демонструють тижнем єврейського кіно, виставкою старих видань мовою їдиш, вечором єврейської поезії, виставкою творів єврейських художників Буковини тощо.

На думку Йосифа Зісельса, для єврейського світу проведення такого міжнародного форуму – подія знакова, вона відбувається у пам’ять конференції, яка відбулася ще в далекому 1908 році. Пан Йосив нагадав, що десять років тому подібна конференція теж проходила в Чернівцях і вирізнялася своєю аполітичністю та суто науковим характером.

Організатори конференції –  Єврейський університет в Єрусалимі, Міжнародний центр мови та культури ідиш при Світовому єврейському конгресі (Вільнюс, Литва), Центр досліджень історії та культури Східноєвропейського єврейства Національного університету «Києво-Могилянська академія», Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівецький музей історії та культури євреїв Буковини, за підтримки  Чернівецької ОДА та Чернівецької міської ради. Серед спонсорів та співорганізаторів – Всесвітній єврейський конгрес, Організація «Українсько-єврейська зустріч» (Канада), Асоціація єврейських організацій та громад (Ваад України), Київська філія Євроазіатського єврейського конгресу.

Запис Дні єврейської культури на Буковині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 

Буковинські майстрині зі студії писанкарства «Життєдай», що у Чернівцях, підготували Звернення до Міносвіти щодо ініціювання занесення української писанки до переліку всесвітньої нематеріальної спадщини ЮНЕСКО, повідомила керівник студії писанкарства й відома волонтерка Галина Абрам’юк, пише Укрінформ.

Майстрині переконані, що надання статусу всесвітньої нематеріальної спадщини українському народному декоративно-орнаментальному розпису і внесення писанки до переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО забезпечить збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням одного із найцінніших надбань українців.

Запис Буковинські майстрині просять занести писанку до переліку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Традиційне мистецьке свято «Цвіт культури розвивається» уже вчетверте проводить Учбово-методичний центр культури Буковини. 22 грудня у залі Чернівецької обласної філармонії ім. Д. Гнатюка зібралися митці краю, працівники закладів культури, представники місцевої влади та всі небайдужі до культури чернівчани. І вже вкотре як головний підсумок 2017-го згадуються моменти відродження культури в Україні – єдиній сфері, де підйом таки помітний. На відміну від інших реформ. На Буковині цю подію відзначили першим врученням мистецької відзнаки «Відкриття року».

* У номінації «Музичне мистецтво» – проект Чернівецької обласної філармонії, присвячений творчості композитора Євсевія Мандичевського. Автор ідеї – музикознавець Дітмар Фрізеннегер (Австрія). Втілювали проект художній керівник та головний диригент академічного симфонічного оркестру, заслужений діяч мистецтв України Йосип Созанський, художній керівник та головний диригент академічного камерного хору «Чернівці» Надія Селезньова.

*У номінації «Театральне мистецтво» за кращу жіночу роль у виставі «Маестро і Кароліна» – артистка Сніжана Винарчук; за кращу чоловічу роль у виставі «Слуги і сніг» – артист Григорій Руденко.

*У номінації «Бібліотечна справа» – проект Чернівецької обласної бібліотеки «Обласний книжковий фестиваль «БукФест». Автор проекту – заступник директора Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Михайла Івасюка, заслужений працівник культури України Олена Баннікова.

І в номінації «Юний талант» – лауреат всеукраїнських та міжнародних мистецьких конкурсів, переможниця ХІІ Всеукраїнської музичної олімпіади «Голос країни», учениця Чернівецької музичної школи №2 Даніела Паламарюк.

А ще нинішнього року за підсумками  обласної атестації народних аматорських колективів вручені почесні відзнаки управління культури Чернівецької ОДА низці художніх аматорських колективів у різних видах та жанрах мистецтва.

На знімках

* Проект “Три дні музики Євсевія Мандичевського у Чернівцях” і його автори – Дітмар Фрізеннегер із Йосипом Созанським, та Надія Селезньова. 

Запис Мистецька відзнака «Відкриття року» – підсумок культурного життя Буковини 2017-го року спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Важко повірити, що фестиваль Вуличної музики, який 16 травня уже вдруге пройде в Чернівцях, організовує не музикант і навіть не «менеджер від культури», а програміст разом із командою творчих особистостей. Який не грає на жодному музичному інструменті, не співає, не танцює, а творить хіба що у сфері IT. Причому, доволі успішно: керує ІТ-проектами, очолює громадську організацію і створив соціальну мережу. А решту «творчих амбіцій» реалізовує в напрямку любові до свого рідного міста – організовуючи концерти та цікаві творчі проекти іншим людям.

Співрозмовник «Версій» Сергій КУШНІР вдало розвіює міф про те, що «технар» і «гуманітарій» нездатні порозумітися.

День свободи для музикантів

• День вуличної музики сьогодні – вже офіційне загальноміське свято, а як воно проходило у Чернівцях вперше?

Так, нам уже вдалося «закріпити» його офіційно і тепер відзначатимемо його щороку. Вперше святкували його 2014-го серед 11-ти інших міст України. День свободи музикантів дає можливість вийти на вулицю і розповісти про свої відчуття, поділитися своєю творчістю з невідомими тобі людьми. Слоган дійства у нас – «Музика єднає Україну». А заснував це свято литовський музикант Андріус Мамонтовас, за традицією воно вже 8 років відзначається кожної 3 суботи травня в багатьох країнах світу. В Україні ініціатором його запровадження стала громадська організація «Логістичний штаб» – її представниця Олеся Коржневська, і Святослав Вакарчук та Ірена Карпа, а в Чернівці підхопила і принесла команда «Пазлу». За 2 тижні нам вдалося залучити людей і влаштувати свято – тільки на зв’язках, дружбі та солідарності. Витратили буквально копійки – хіба що на афіші.

• Цього року коштів залучається більше?

Абсолютно випадково я нещодавно опинився на прес-конференції «Твори. Дій. Змінюй», присвяченій урбаністиці. І там мені вдалося обговорити з мером Чернівців Олексієм Каспруком День вуличної музики. Він зацікавився цією подією і запропонував адміністративну допомогу. В результаті над організацією свята працює комітет, який допомагатиме нам як у плані технічного забезпечення (наприклад, електрифікації сцен), так і в питанні фінансів. Адже навіть щоб нагодувати волонтерів, потрібні кошти, а що вже говорити про музичне обладнання й інші речі… Також нам допомагають чернівецький «Клуб підприємців», до якого входять як бізнесмени, так і співвласники ЗМІ та ГО «Чернівці – Місто Майбутнього», яка надає нам допомогу в організації цього свята, оскільки один з основних напрямків її діяльності – активна політична та громадська позиція у вирішенні нагальних проблем нашого міста. Тож ми маємо інформаційних та фінансових спонсорів. Варто наголосити, що вони вкладають гроші не в мене, не в мою громадську організацію – а в ідею, яку ми втілюємо. В нашому випадку – це надання можливості музикантам-аматорам показати себе. Цього року, розраховуючи на певні фінанси, ми вже запросили кілька гуртів. Зараз стовідсотково відомо, що 16 травня в Чернівцях виступатиме гурт «Механічний апельсин». Вже зареєструвалися до участі близько сотні учасників. Це музиканти як з самих Чернівців, так і з сіл чи маленьких міст. Реєстрація музикантів  ще триває – на сайті http://music.pazl.name/.

• У Чернівцях музиканти вийдуть на якусь одну вулицю, чи на кілька?

Цього року дійство охопить велику частину Центру. Є музиканти, яким потрібна підключка, або просто акустика. Кому треба – будуть на сцені. Основна сцена з професійною музикою розташується на площі Філармонії, також будуть змонтовані на вулиці імені Ольги Кобилянської біля кінопалацу (акустична), біля Целанівського центру буде традиційна сцена для музикантів, які потребують технічної підключки, на вулиці Ватутіна (молодіжна), у дворику Ратуші (класична) і при вході в Ратушу (фолк).

У дворику Ратуші звучатимуть композиції класики, і там же розміститься фотовиставка на музичну тематику. На Центральній площі буде близько 30 майстрів хенд-мейду, ще ми запросили танцівників студії MoveON, також я планую перфоменси. До речі, 16 травня протягом всього святкування на Hromadske.tv будуть стрімити Чернівці та інші міста-учасники Дня Вуличної музики.

• Як людина з технічною освітою вирішила облаштовувати культурне середовище міста?

Мене на це штовхнула проблема, яка, на мою думку, насправді є в Чернівцях: «Куди піти?». Раніше місто мало дуже високий культурний рівень, цим і славилось. Але в якийсь момент почали розвиватися й інші сфери життя. Культура перестала бути головною. Ще однією проблемою стало те, що в місті багато різних культурних рухів, але вони розрізнені. Десь хтось зібрався і щось робить, але у своєму колі. Тож з’явилася основна ідея: об’єднати ці вузькі культурні кола, створити між ними комунікацію для синтезу творчості. Тому й назва нашої громадської організації і соцмережі – «Пазл». Із багатьох клаптиків, пазлів ми намагаємося створювати об’ємну картину. Намагаємося об’єднувати творчі процеси: наприклад, відеограф зафільмує, як художник малює танцюристів, що витанцьовують під живу музику. Наша мета – створювати різносторонні творчі проекти… Так і виникла ідея проекту «Пазл».

• Ти сам щось створюєш у площині мистецтва: якісь малюнки, мелодію, танець, пісні?

Ні, я не граю ні на чому, не співаю чи щось подібне. Єдине моє хобі – це фотографія. Я ІТ-шнік, тобто сайт чи соцмережа – це і є моя творчість, я створюю свій продукт у сфері інформаційних технологій. Окрім того, я естет – я люблю щоб гарна річ була гарно подана. Гарна музика, наприклад…. І я готовий щось робити, щоб передати це відчуття краси іншим людям.

 «Ми поширюємо культуру, а це дуже багато граней»

• Розкажи трохи про проект «соціальна мережа культурних людей «Pazl».

Проектові «Pazl» уже 2,5 роки, однойменній громадській організації – півтора. Ми офіційно зареєстровані, маємо статут, працюємо як незалежний ЗМІ. Це цілком самостійний, незалежний некомерційний проект поза політикою. Ми не беремо гроші з учасників, натомість можемо допомогти їм отримати гроші за свою творчість.  Людям, які працюють в «Пазлі», просто цікавий процес популяризації культурного і творчого середовища міста.

Задля можливості поширювати цю інформацію в цифровому вигляді, була створена соціальна мережа «Пазл» – самостійна творча блогосфера, яка об’єднує творчих людей (www.pazl.name). Кожна сторінка – це окрема частина сайту. У блогові можна створювати свій індивідуальний фон, додавати багато графічних зображень. У нас є фото-сет-система. Контент на сайті оригінальний, його забезпечує наша команда: фотографи, журналісти.

Таке  «віртуальне місце» важливе і для людей, які соромляться своєї творчості. Наприклад, людина написала вірш, а прочитати його на публіку їй важко – хіба що близьким людям. На сайті «Пазлу» є можливість створити блог і демонструвати свою творчість. Так можна показати себе, і якщо творчість автора сподобалась публіці – ми можемо організувати для нього творчий вечір. «Пазл» співпрацює з облмуздрамтеатром ім. Ольги Кобилянської, Чернівецькою обласною філармонією.

• В чому полягає діяльність «Пазлу»?

Популяризація творчості сучасників і інформування про культурні події. Також –  організація культурних подій і підняття як загального культурного рівня Чернівців, так і творчого рівня окремих особистостей. Тобто якщо це музика – то знайти продюсера і т.д…. Взагалі, ми поширюємо культуру, а це дуже багато граней.

Пам’ятаю як я вирішив поекспериментувати і поєднати рок з класикою і запросив у Чернівці симфонічний рок-оркестр «Бревіс». «Пазл» став ініціатором, співорганізатором і інформаційним партнером цього проекту. Публіці наскільки сподобалось, що за 2 роки  провели 4 концерти. Тепер маємо в планах на літо поєднати «Бревіс» і гурт «Онука» просто неба.

– Чи проходять твори перед публікацією авторизацію аби захистити від плагіату чи просто нецензурної лексики? 

Щоб опублікувати свій матеріал на сайті, потрібно просто авторизуватися на ньому через будь-яку соцмережу. Процес реєстрації дуже простий, сайт відкритий для всіх. Весь контент – авторський і прив’язується до профілю на сайті. За кожним блогом слідкують модератори, тобто перед публікацією його автоматично перевіряють алгоритими Google. І якщо система знаходить подібний контент, то «сплагіачений» матеріал автоматично видаляють.

• Проект гарантує захист авторських прав?

В Інтернеті від порушення авторських прав насправді дуже важко вберегтися. З захисних функцій на сайті можна назвати те, що неможливо зробити копіювання правою клавішею миші. Також ми стискуємо фотографії до розміру, який неможливо потім використати, наприклад, в друкованих ЗМІ.

«Немає жодної проблеми щось зробити – треба тільки робити!»

• Поділишся своїми творчими амбіціями та ідеями щодо облаштування культурного простору міста?

Планів багато. Але я поки що не хочу, аби мій проект виходив за рамки міста. Я хочу «вижати по максимуму» з творчого середовища саме Чернівців. Це не означає, що «моя хата скраю» і я не хочу змін у цілій Україні. Та вважаю, що спочатку треба довести до пуття щось своє, вдома, щоб потім іти на інші подвір’я і там будувати. Для мене важливо розвивати один з сегментів культури. Я думаю, що ефекту від цього буде набагато більше, ніж якщо я візьмусь за всю Україну. Для цього треба багато як людського ресурсу, так і економічного.

Поки що маємо ідею створити дієву громадську раду при управлінні культури. Ми хочемо, аби до різноманітних проектів та ідей дослухалися. Також хочемо давати «друге дихання» занедбаним фабрикам, робити з них арт-кластери: художники розмалюють стіни, створять вітражі і перетворять приміщення, що можуть зруйнуватися, на місце, де збираються творчі люди і творять, діляться, пізнають. Це буде вільний простір для творчості, музичних вечорів, зустрічей, майстерень…

• Тобі все так легко дається? Знаю, що ти навіть співпрацюєш з американською транснаціональною корпорацією Google – найпопулярнішим пошуковим сервісом і лідером веб-ринку у світі!

У нас мережева компанія, ми справді маємо партнерську угоду з Google – ми їхні партнери з надання послуг. Тобто пропонуємо своїм клієнтам послуги Google. Тож тепер я декілька разів на рік беру участь у конференціях Google для обговорення різноманітних питань і  підвищення власної кваліфікації. Будь-яка конференція чи інша співпраця відкриває не стільки навіть перспективи, скільки більші можливості спілкування, комунікації між людьми. А вже представники компаній налагоджують зв’язки між компаніями на всеукраїнському і міжнародному рівнях.

Я планую співпрацювати з Google ще й у ключі ІТ-культури: плануємо розвивати ІТ-спільноти, на цьому етапі – це «Пазл». Насправді, Google – це не щось недосяжне, це відкриті партнерські стосунки, і немає жодної проблеми у співпраці з ними. Просто треба цим займатися.

Ксенія Вербовська, «Версії»

Запис Сергій КУШНІР: «Пазл» – синтез творчості спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Цього року у Вас, пані Марино, відбулися цікаві виставки у Чернівцях, Києві, Львові. Як Ви все встигаєте? Після виставки у Києві (не була на відкритті, але виставку відвідала) бачу, що додалися багато нових робіт. Ваші роботи випромінюють тепло, впевненність і красу. Як Вам вдається бути оптимістом у наш складний час?
– Я намагаюсь до живопису ставитись, як до професії. Так воно насправді і є. В мене немає іншого заняття та іншого доходу. Я живу за живопис. Спостерігаю невтішну тенденцію, коли малярство переходить у сферу хоббі. А то вже зовсім інший підхід і зовсім інший результат. Мистецтвом треба жити і кожного дня напрацьовувати нове і нове.
А в складний час просто не маєш морального права кидати справу, якій присвятив більшу частку свого життя. Все минеться, а картини, то така річ, яка преживає катаклізми, войни, скруту…

Марина Рибачук
Живописець, член національної спілки художників України.
Народилась 7 вересня 1964 року в Донецькій області, Украіна.
Закінчила художньо-графічний факультет Івано-Франківського педінституту в 1988 році.
Отримала диплом з вiдзнакою.
Член мистецької спілки БЖ-АРТ.
Лауреат міжнародної літературно-мистецької премії ім. Ольги Кобилянської в номінації живопис, 2013 рік.
Живе та працює в місті Чернівці.
Учасник обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок і пленерів.

– Хто є для Вас безперечним авторитетом?
– Я вчилась у народного художника Івана Холоменюка в свій час, і то планка дуже висока. Він був зразком та особистістю. Дуже рідко хвалив, а коли хвалив, то ти розумів, що чогось досягнув. Працювати постійно, то і необхідність і задоволення, і страждання і гордість, коли щось насправді вдається…

– А чому, пані Марино, така назва виставки? «Терасове місто в зеленій спідниці… Провінційні історії, продовження»…
– У мене була попередня виставка у Києві – «Провінційні історії»… Там теж були і роботи, написані у Франції.
А Чернівці – це терасові місто (5 терас, рівнів) «в зеленій спідниці»… Ось як звучить у вірші Рози Ауслендер в перекладі Петра Рихла :
Терасове місто в зеленій спідниці
Дроздів непідробні трелі

Дзеркальний короп
приправлений перцем
мовчав п’ятьма мовами …
Вірш Рози Ауслендер, який написаний про Чернівці воєнних часів, і зараз звучить дуже сучасно і проникливо…

Дякуємо, пані Марино, за чудову виставку!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис І не тільки провінційні історії Марини Рибачук… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На балконі Мармурової зали Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича відбулася прес-конференція організаторів міжнародного поетичного фестивалю “Meridian Czernowitz”.

У Шевченквіській залі Чернівецького національного університету ім.Юрія Федьковича відбулася лекція “З одного боку, і з іншого… Стосунки Пауля Целана та Рене Шара”. Учасники: Бертран Бадію, перекладач Тарас Івасютин.

У Мармуровій залі ЧНУ відбулося офіційне відкриття фестивалю.

Подія: Галицька поезія.
Локація: Центральний палац культури.
Учасники: Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Юрій Іздрик, модератор – Христя Венгринюк

Вистава “Довгі очі” за поетичною збіркою Христі Венгринюк, презентація збірки.
Локація: Міський палац дітей та юнацтва.
Учасники: Христя Венгринюк, авангардний театр “Незалежна театральна лабораторія”, режисер Олег Мельничук

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора, SergyiS та Дона Леона

Запис Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz розпочався у Чернівцях. День перший… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Чернівці. Герб радянського періоду

Геральдичні символи сучасної Буковини – своєрідна знакова cистема, що ілюструє найголовніші відомості про міста й села краю, їхні традиції, походження назв, минуле та сучасне. Про секрети геральдики дізнаємося у Тетяни ДУГАЄВОЇ, мистецтвознавця, члена Національної спілки художників Буковини.

Ленківці, мікрорайон

Чернівців.

Автор О. Криворучко

Герб Чернівецького повіту румунського періоду (1928 р.)

Створення сучасних гербів і прапорів буковинських міст і сіл розпочалося із проголошенням незалежності України. До того часу герби мали лише столиця та деякі обласні центри (у тому числі й Чернівці). А герби та прапори менших міст та сіл взагалі були відсутні за радян­ських часів.

Промовистого значення набуло ко­лористичне забарвлення гербів Буко­вини. У сучасних гербах притаманним для Буковини є зелений колір. Він чітко акцентований у гербі області й красно­мовно перегукується із кольоровою га­мою гербів і прапорів міст і сіл краю. Колір символізує зелену Буковину та є знаком оновлення, достатку, радості та надій. Синьо-жовті сполучення підкреслюють державну приналежність нашої області.

Герб та прапор м. Чернівці. Автор О. Криворучко (2001 р.)

Символіка гербів, зокрема, обласно­го, чернівецького міського та хотинсько­го, пов’язана з історичним минулим краю. Оберегом Буковини виступає сокіл. Він є прадавнім символом світла й волі, розуму та мужності. Керамічна плитка із зображенням сокола знайдена в урочищі Замчище на Заставнівщині при археоло­гічних розкопках давньоруського храму ХІІ ст. на території літописного Василева часів розквіту Галицького князівства.

Герб герцогства Буковини австрійського періоду (1850 р.)

У давніх гербах краю часто відтво­рювали голову тура чи зубра, які уосо­блювали імператорську владу Австро- Угорщини. Водночас і в сучасних гербах ці суто буковинські символи виступають як символи працьовитості та життєвої сили – на гербах Новоселицького ра­йону, сел Турятки та Боян. Популярний буковинський символ – букові гілочки та горішки – зображені на гербах Чернів­ців, області, Глибоцького, Хотинського, Заставнівського районів, Турятки. Не менш виразна червона рута (Кіцмань, Іванківці).

Чернівці. Герб австрійського періоду (1784 р.)

Є герби, що відбивають особливості природи краю з його рослинним і тварин­ним світом (яблуневий цвіт – Станівці на Глибоччині; олень, ялини – Сторожи­нецький район; бик – Ленківці на Кель­менеччині, Турятка на Глибоччині тощо). Характерними зображеннями знарядь праці вирізняються герби Сокирян (со­кири), Турятки (борона). Нерідко ембле­мою села виступає зображення церкви, яке символізує час його заснування або є уособленням духовності (с. Поляна на Глибоччині, Кіцманський район, с. Валя­ва на Кіцманщині).

Герб та прапор Чернівецької області. О. Криворучко (1994 р., 2001 р.)

Разом з тим у геральдиці багатьох наших міст і сіл домінує господарська та торгівельна символіка: Заставна – риба короп (рибальство), Йорданешти – овеча голова (вівчарство), Кам’янка – пше­ничний сніп (хліборобство), Кельменці, Ленківці, – бик (тваринництво), Гер­цаївський район – кадуцей (торгівля), Тарашани – човник і шпулька (ткацтво).

Садгора. Герб румунського періоду (1934 р.) Автор Ю. Ончул

Чернівці. Герб румунського періоду

Далі буде.

Від редакції: Нинішня публікація – тільки початок демонстрації багатої колекції нашої постійної авторки. Та вона наголошує, що не всі місцеві гер­би потрапили до складу геральдичної збірки, відтак пропонуємо читачам надсилати зображення гербів – сучасних чи історичних – які побутують у їхніх населених пунктах. А ми будемо знайомити з ними наших читачів.

Запис Сучасне виростає з минулого: сокіл і тур – обереги буковинців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До 125-ліття від дня народження

Рідкісне фото Євзебія Ліпецького. Байройт. 1960-і роки.

Академічний портретист із імпресивним духом

Євзебій Ліпецький увійшов до історії українського образотворчого мистецтва як талановитий живописець, графік, театральний художник, реставратор і педагог. Чільне місце у творчості Ліпецького посідає портретний жанр. Він – автор численних портретів українських письменників, історичних осіб і сучасних для нього діячів культури й мистецтва. Серед них – портрети О.Кобилянської, Ю. Федьковича, Лесі Українки, Т. Шевченка, Л.Кобилиці та інші. Слід наголосити, що у портетних творах Ліпецький творчо поєднував мистецькі засади академічної школи з імпресіоністським підходом до створення образів. Він майстерно передавав психологічний стан, характер та зовнішню подібність портретованих, вільно володіючи різними техніками. Про це свідчать його твори, а також архівні та друковані джерела.

Штрихи біографії: драматична доля творчого доробку

Митець народився 5 червня1889 року в селі Вербівці на Заставнівщині, Буковина. Навчався у Мюнхенській та Віденській академіях мистецтв. Від 1918 понад 20 років жив і працював у Чернівцях. Його творчість і активна громадська діяльність в значній мірі формували та збагачували творчу мистецьку атмосферу міста.

Проте 1940 року, з приходом радянських військ, життя живописця зазнало значних змін. Євзебій Ліпецький залишив рідну землю та знайшов прихисток у таборі втікачів у Німеччині. Наступні 30 років жив у місті Байройті, де помер 1970 року.

Відтак мистецький доробок Євзебія Ліпецького чернівецького періоду та років еміграції спіткала доволі драматична доля. У вирі подій частина з них втрачена чи загублена, а деякі, ймовірно, потрапили до приватних колекцій. Відтак сьогодні більшість полотен і малюнків українського маляра недоступна для нас.

Підпис художника Євзебія Ліпецького

З книги під ред. Д. Квітковського та ін. «Буковина –

її минуле і сучасне». 1956 р., стор. 508

Навіть низька якість поліграфії передає велич творів

Про роботи Євзебія Ліпецького ми дізнаємося з каталогів художніх виставок і репродукцій, надрукованих у різних періодичних виданнях 1920-30-х років. Саме вони зберегли для нас назви й вигляд деяких творів, місце знаходження яких невідоме. У цій ситуації кожне свідоцтво про твори Євзебія Ліпецького є надзвичайно цінним і важливим. Наприклад про портретні зображення чернівецьких художників Володимира Загороднікова, Пауля Верони та Ісідори Константіновічі-Гайн, виконані 1935 року, розмістила чернівецька німецькомовна газета «Czernowitzer Deutsche Tagespost» у числі від 20 березня 1938 року.

Євзебій Ліпецький. Портрети чернівецьких художників Володимира Загороднікова, Пауля Верони та Ісідори Константіновічі-Гайн. 1935 р. Папір, олівець. Місце перебування невідоме

Ці історичні газетні репродукції, попри низьку поліграфічну якість, свідчать про непересічне уміння автора дати точну й яскраву характеристику особистості портретованого, прагнення втілити емоції, відчуття та безпосереднє враження від людини. У сучасних джерелах низку творів Євзебія Ліпецького репродуковано у монографіях Ірини Міщенко «Євзебій Ліпецький. Мистець і особистість» (Чернівці, 2004 р.) та Гайделінде Поллєрус «Владімір Загородніков… Від ікони до графіті» (Грац, 1984 р.).

Табірне життя перетворив на творчість

Після еміграції до Німеччини, де Євзебій Ліпецький протягом років перебував у таборі українських переміщених осіб«Леопольд Касерне» у м. Байройті, художник і далі творчо працював і та брав участь у мистецьких виставках. Згадку про одну з виставок та його участь у ній знаходимо в україномовній газеті «Свобода» (США) за 2 вересня 2011 року (Ярослав Ликтей «Колишні таборовики збирають мистецькі скарби»): «У Байройтському таборі були різьбарі, вишивальниці, митці… Ці люди у несприятливих умовах творили прекрасні речі. За допомогою Міжнародної організації біженців відбулась мистецька виставка, на якій виставляли свої твори Микола Ярошенко, Юрій Кодак, Євсеній (як в оригіналі) Ліпецький. Ця виставка була вельми успішною. Її відвідували не тільки байройтці, але й мешканці інших таборів, навіть американці та німці. Відвідувачі мали можливість купити ці твори».

Винятково цінним свідоцтвом про творчість Є. Ліпецького в еміграції є документи архіву Українського Вільного університету (Мюнхен). З матеріалів фонду «Табори українських переміщених осіб на території Німеччини (1945-1955)» дізнаємося, що в емігрантському таборі у Байройті з «метою забезпечення місцевого обігу кореспонденції було випущено серії марок «Таборової пошти»з портретами українських військових діячів, діячів культури, із зображенням костюмів і сцен українського народного побуту. Кількох митців, серед них і Євзебія Ліпецького, запросили «до виготовлення проектів на значки таборової пошти». (Запрошення від 22.05.1948. Матеріали Українського гуртка філателістів у Байройті). Загалом було 12 випусків.

Громадську позицію зберігав і в таборі

У таборі Євзебій Ліпецький активно займався і українським громадським життям, зокрема, брав участь в Українському комітеті, про що свідчать спомини його сучасників-таборівців. Зворушливий відгук про особистість митця з Чернівців видруковано 5 червня 1958 р. у газеті «Свобода» (правопис оригіналу збережено): «Це людина виняткової чесноти, шляхетної вдачі, жертвенний співгромадянин, який кидав усе та йшов рятувати… Ця людина трималася так гідно, як мало хто з українців потрапить. Високої марки маляр, малював від австрійського цісаря до американського воєнного губернатора Німеччини ген. Кітінґа. Мав великі зв’язки й всі їх віддавав українській спільноті» (Гаврило Гордієнко). Про «шляхетне ім’я проф. Ліпецького» згадує також д-р Василь Палідвор у тій же газеті «Свобода» за 30 липня 1958 р.: «Заслужений передовий діяч і громадянин професор Ліпецький не був звичайним, сірим таборовиком, про котрого пам’ять збереглась тільки в списках таборовиків у таборовій Управі, а був він чільним, передовим у громадському житті табору…».

Писав і цісарів, і генералів, і митрополитів

Шанобливо й промовисто окреслює постать Євзебія Ліпецького його земляк і друг український архітектор та диригент Іван Жуковський (1901, Кіцмань Чернівецької області – 1980, Нью-Йорк, США). У нарисі-прощанні «Помер мистець-маляр Євсевій Ліпецький» (правопис оригіналу збережено) він, зокрема, пише про те, що художник «був передусім портретистом такої високої кляси, що подібного серед українських мистців ледве чи знайти. Про мистецьку оцінку його портретів можемо судити вже хоч би з того, що йому «позували» такі особистості як австрійський цісар Карло, німецький цісар Вільгельм, генерал Гіндербург, чи не всі, його часу, буковинські митрополити й високі достойники та еліта. Він малював також буковинські краєвиди й побутові сцени. Як викладача «гімназії в Чернівцях всі учні й учителі дуже шанували його за лагідну вдачу та батьківський до учнів підхід. …Ліпецький був не тільки мистцем-малярем. Він був не менше знаний як гарячий патріот-українець… Ліпецький був людиною дуже послідовною, людиною надзвичайної доброти серця, спокою та доброзичливості і не знав злоби та інтриг… За це всі люди любили і шанували його». (Газета «Свобода» (США). 1970 р. за 11 липня).

Мала батьківщина пам’ятає

Добру пам’ять про українського митця Євзебія Ліпецького зберігаємо й на його батьківщині. Гордістю музеїв Чернівців є оригінали кількох портретів майстра. Творчість славного буковинського маляра найповніше представлена у Чернівецькому художньому музеї. Тут зберігаються живописний «Портрет дружини» (1910 р.), два пастельних твори – «Дівчина в бузковому» (1919 р.), «Портрет хлопчика» (1910 р.) і ще кілька графічних аркушів. У Краєзнавчому музеї є можливість побачити його акварельний автопортрет (1915 р.) та портрет Ольги Кобилянської (1922 р.).

Звісно, роботи, які експонуються у чернівецьких музеях, далеко не вичерпують значної спадщини митця. Сподівання дізнатися про місце перебування інших творів Євзебія Ліпецького або отримати інформацію про них залишається.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Cпілки художників України

Запис Місце перебування невідоме… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ім’я славного буковинця Івана СНІГУРА музей у селі Чорноріччя поблизу Севастополя отримав від свого засновника, колишнього буковинця і поціновувача народного мистецтва Буковини Михайла Ілліча Кузьменюка (1947–2013). 2008 року Іван Назарович щедро передав музею понад 200 творів з власної колекції. Нині в залах та на відкритому повітрірозміщено близько 2 тис. творів українського народного побуту та мистецтва і опікується ним дочка покійного Михайла Ілліча пані Іванна.

За словами дружини розмовника музею Валентини Миколаївни Кузьменюк у телефонній розмові, літній туристичний сезон-2014 уже розпочався і в музеї знову гамірно. Іванна Михайлівна знайомить відвідувачів з неповторною красою буковинських вишивок, килимів, народним гончарством, а також з виробами з лози Івана Снігура.  Їй допомагають дочки Олеся та Ліза. Гості музею мають можливість брати участь в обрядах, приміряти буковинські народні костюми й фотографуватися в цих чудових строях. Всіх охочих щедро пригощають традиційними буковинськими стравами та солодощами.

Сьогодні нашому краянину,заслуженому майстру народної творчості, почесному громадянину Чернівців Івану Назаровичу СНІГУРУ виповнюється 85 років. З роси й води!

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Запис Гостинний куточок Буковини у Криму спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юра ГАЛІН  – особистість дуже різностороння. За радянських часів про таких казали: «Камсамолєц, ударнік і просто файний хлопець». Він займається програмуванням, веб-дизайном, робототехнікою, грає у джаз-банді… Але цього разу ми зупинимося на його захопленні графіті. Молодий художник розповів про власний стиль, про те, як малювати на стінах, щоби не впіймала міліція та чому в Чернівцях не надто розвинена графіті-культура.

Графіті займаюся більше 10 років. Мій брат теж цим захоплюється. Я дивився як він малює й вирішив і собі спробувати, хоча доти ніколи не малював. Спробував – і мене затягнуло. Останніми роками малюю рідше: замало часу, але хоча б кілька малюнків у рік роблю.

Я пишу слово «Render». Це мій тег. На англійському сленгу він означає штукатурити або візуалізувати. Я займаюся ще 3D-графікою і там є такий термін «рендерити», тобто перетворювати тривимірне зображення на картинку. Звідси й такий псевдонім.

Зазвичай малюю WildStyle(«дикий» стиль графіті, який вирізняється вкрай заплутаними написами), але інколи – і якихось персонажів. Останній мій малюнок – портрет козака Мамая. Це не просто малюнок, а старт більш масштабного проекту зі створення графіті-репродукцій картин українських художників. Ідея належить Ганні Якимчук – одній з активісток «Пласту». Спершу мені дали на вибір роздруківки кількох картин українських художників, в основному роботи Примаченко, і помилково представили «Козака Мамая» як одну з її картин. Коли ж я все намалював, з’ясувалося, що оригінал належить сучасній молодій харківській художниці Мар’яні Копиловій.

Оскільки в мене був дозвіл на малювання графіті (вперше в житті, чесне слово!) я абсолютно не напружувався з приводу міліції. Їм саме в ті дні виділили кілька машин Toyota Prius, тож вони повільно, зі спущеними вікнами і під російський реп (мій друг присягає, що бачив і таке) їздили з ранку до вечора містом. Звичайно, мені кілька разів довелося пояснювати їм суть проекту, на що вони відповідали щось на кшталт «ну-ну, мистецтво» …

Так, бували проблеми з міліцією. Коли я часто малював, рідні дуже за мене хвилювалися. Доводилося малювати вночі, лазити дахами й через паркани. Але я намагався завжди зробити так, щоби малюнок радував око, а не псував будівлю. Зазвичай обираю якісь убиті стіни й прикрашаю їх. Отримую від цього класне відчуття адреналіну і водночас розумію, що роблю хорошу справу.

Зараз малюю легально, але все одно виникають якісь «трабли». Пам’ятаю такий випадок: ми з друзями малювали на стіні багатоповерхівки на Ентузіастів без відповідних документів. Приїхали кілька машин міліції, намагалися нас заарештувати, але тут збіглися мешканці будинку і стали на наш захист. І нас відпустили. Здається, був суд, точно не пам’ятаю, я ще тоді навчався в школі, але все закінчилося добре. Мешканці були дуже задоволені нашою роботою.

До речі, помітив дивну річ: якщо малювати посеред білого дня на Головній, то ніхто не підходить. А, якщо десь ховаєшся у дворику, обов’язково приїде кілька «бобіків» і будуть напрягати. Тобто малюй собі внаглу – і жодних проблем не буде.

Ще люблю робити графіті, присвячене певній даті. Це як дудл – святковий логотип у Google. Наприклад, чому б не намалювати щось до 200-річчя Тараса Шевченка чи до річниці висадки першої людини на Місяці. Потім це залишиться у пам’яті. Намагаюся в графіті донести якусь ідею. А просто малювати можна й удома на папері.

Часто подорожую за кордоном. У мене є власна традиція: кожен Новий рік відсвяткувати в іншому місті, а краще – в іншій країні. За кордоном у мене багато друзів-райтерів. Але чесно кажучи, так і не залишив там жодного графіті. Хоча одного разу в Чернівцях малював із одним ірландцем. Ми просто з друзями малювали і раптом бачимо натовп туристів. Один з них зупиняється і дістає з рюкзака кілька балончиків із фарбою. Виявилося, що він – райтер з Ірландії. Поки туристи гуляли містом, ми з ним малювали близько трьох годин. Це було дуже круто.

Загалом у місті близько сотні моїх малюнків. Малюю і в незвичних місцях. Скажімо, на автомобілях, тролейбусах. Але все це – цілком легально. Було, вилазив на дахи будинків. Це називається руфтоп – малюнки на дахах. Але руфтоп в основному нелегальний. А зараз таким займаюся рідше. Мені подобається працювати довго, десь два-три дні. Приходити, малювати кілька годин на день і спокійно доводити все до кінця.

На жаль, графіті-культура в Чернівцях не надто розвинена. Багато «старих» райтерів припинили займатися графіті: сім’я, робота… Залишилася лише молодь, яка тільки вчиться. Раніше в мене було багато друзів-райтерів, але вони роз’їхалися хто куди. Як, приміром, мій найкращий друг Ohaka –він зараз живе у Києві. Ми частенько з ним малювали разом, він дуже класний художник.

Мені подобається фрістайл. Коли приходжу до стіни непідготовленим і вигадую малюнок на ходу. Раніше робив якісь ескізи, а зараз імпровізую… Як у джазі. До речі, дуже люблю джаз і сам граю в джаз-фанк банді.

Якщо подивитися на будь-яку творчу людину, яка займається, приміром, музикою, можна прослідкувати, як розвивається її особистість. Цими вихідними переслухав всього Гербі Генкока. Це відомий джазовий піаніст. Мені цікаво прослідкувати, як він грав, коли починав і виробив свій власний стиль. Сподіваюся, що з часом і в мене буде своя оригінальна стилістика графіті – за рахунок плавності літер і яскравості кольорів їх можна відрізнити від робіт інших райтерів.

Як навчитися малювати графіті? Знайди собі маленьку будку чи сарайчик і тренуйся, щоби спершу не псувати стіни. Все просто, як і в будь-якій справі. Бери і малюй. Justdoit!

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Юра ГАЛІН: «Графіті для мене – це імпровізація… Як у джазі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Покійний Василь Кожелянко визначав жанр своєї прози як «альтернативна історія». Він подавав власну версію того, як було – чи як могло би  бути – в певній історичній ситуації. Вже при читанні роману неодноразово дивуєшся, як письменник умів несподівано обернути «навколо вісі» відомі нам, чернівчанам факти, як з клаптиків відомого складав власне історичне полотно, та ще й густо, але філігранно гаптоване авторською іронією.

Тим паче цікавою має бути нинішня прем’єра. З виконавцем однієї з головних ролей актором Олексієм НАДКЕРНИЧНИМ спілкувалися напередодні її.

– Олексію, коли перед нашою зустріччю перечитувала твір Кожелянка, нічого ще не знала про те, як розподілені ролі. Але примірювала персонажів до відомого мені акторського складу нашого театру. От з Гельмутом і Каролем не помилилася… Ви з Назаром Кавулею такі ж різні, як і персонажі, яких граєте. Як вам працюється в парі?

– Ми, звичайно, готувалися. Коли читав роман, дуже добре уявляв його собі як своєрідний фільм – елегантний, вишуканий. Автор виписав усе, що відбувається з героями, до рухів, відтак працювати було й легко, й воднораз важко: відтворити ці рухи, ці дії, передати і авторську іронічність – і  людську трагедію у фіналі.

Гельмут і Кароль різні не лише за вихованням, а й за ідеологією. І об’єднати в кінці цю пару, показати виправдано фінал їхньої історії…

Нас консультували фахівці з філфаку ЧНУ. Дуже цікаву підказку дала племінниця Василя Кожелянка: Гельмут і Кароль – це дві різні іпостасі самого автора. Це все, що Василь Кожелянко знав про багатонаціональну Буковину, про історію, про людські стосунки…

– Подивилася лише частину репетиції, побачила наочно акторські «сім потів»… Мимоволі згадала запитання, яке можна ставити будь-якому акторові: як тебе занесло на ці «галери»?

– Якось так вийшло, що професіями й не перебирав. Все дитинство щось співав, показував, читав вірші. Був у десятому класі, коли батьки перебралися з Якутії, як кажуть, «на материк» – до Котовська. Природно, що поступати в театральне училище поїхав до Одеси. Чесно кажучи, з мовою спершу було дуже важко… Більше того, вийшло так, що моє уявлення про акторське навчання, про театр взагалі аніскільки не відповідали дійсності…

– Гірше чи краще?

– Ні, просто зовсім інше. Курс набирав тодішній художній керівник Одеського театру Ляльок Євгеній Юзефович Гімельфарб. Уже студентом я працював у театрі ляльок, на загал вийшло років 8-9. Хороша школа. Ляльковий театр – особливий. Актор грає й бачить себе – ляльку – зі сторони. Через це в деяких моментах ляльковий театр на голову вищий.

– Але ж за деякий час ти залишив ляльковий на користь музкомедії?

– Так, у якийсь момент вирішив, що треба спробувати ще чогось. Прийшов до музкомедії й попросив мене прослухати. І взяли. Зіграв Ромео в рок-опері Євгена Лапейка, Привид у «Кентервільському привиді»… На той час я уже навчався заочно у Харківській державній академії культури. Пробувався також до Одеського українського театру імені Василька, але туди мене брали… монтувальником сцени…

– І раптом такий «кульбіт долі» – Чернівці… Як ти сюди потрапив?

– Через кохання. Я закінчував уже академію, через два дні мав отримати диплом. І все, поїхав би! Але доля таки звела нас. Хоча я ніколи не вірив у кохання з першого погляду. Я побачив Люсьєну (актриса Люсьєна Шутко – авт.) вкоридорі академії. А вона ж уже рік тому, як закінчила її! Це просто треба було нам побачити одне одного!

– А вона як? Теж з першого погляду?

– Так. Це було як удар блискавки. Одразу постало питання буди разом. Люсьєна – харків’янка, я працював в Одесі. До Харкова переїжджати я не хотів, хоча там безліч різних театрів. Люсьєна не хотіла до Одеси.

Харків на той момент (а, може й досі) залишався совдепівським містом. Одеса – місто взагалі особливе, держава в державі… Нам потрібний був театр, де було б комфортно обом.

І ми поїхали до Чернівців. Прослуховували Юрій Михайлович Марчак і Людмила Іванівна Скрипка. Співали, танцювали, розповідали… Старалися. І нас узяли, обох.

Ролі пішли з перших днів. «Кайдашева сім’я», «Шельменко-денщик», «Лавина», «Панночка»…

– І є улюблені ролі?

– Мабуть-таки, Молодий чоловік в «Лавині». І Сава в «Землі.

– Такі різні…

– Мені дуже хотілося спробувати себе в негативній ролі, передати не лише те, що в мені є. Такі ролі зазвичай складніші, вимагають більшого акторства. Давно чекав такої можливості якось зламати щось стереотипне в собі…

Не все рівно-гладко, звичайно. Скажімо, «Лавину» чернівецька публіка не сприйняла, а на виїзді зустрічають дуже добре. На театральному фестивалі в Миколаєві взяли 4 з 11 призів.

– Чернівецька публіка особлива, більше схиляється до класичної постановки. Та ж «Панночка», скажімо, не дуже вдала вистава, хоча окремі акторські роботи – просто клас. І твій Хома Брут, і Хвеська Ксенії Король…

– Справа в тому, що «Панночка» робилася дуже поспіхом, практично за два тижні. Може, й справді чогось не вистачило, аби зібрати виставу в одне-єдине.

– А «Срібний павук»? Як складалася робота над виставою? Чи задовольнила інсценізація Неди Нежданої?

– Чим цікаво працювати з Людмилою Іванівною Скрипкою – вона точно знає, чого хоче. Від сцени, від вистави, від кожного актора. Відчуває простір сцени вздовж і впоперек. Тож деякі репліки, мізансцени перероблялися на ходу, налаштовувалися до загального задуму.

– Чи не виникало спокуси скористатися виграшною стилістикою такого вдалого «Інциденту»?

– Були такі моменти. Тим більше що не можна зовсім відкидати попередні вистави, їх треба аналізувати, вивчати. Але Людмила Іванівна узяла й спрямувала мене в інший бік. У який саме – побачите на прем’єрі.

– Вистава про передвоєнні та воєнні роки, але деякі колізії, людські стосунки, репліки так лягають на наше нинішнє…

– Так, і це виникло саме в останні місяці. Коли ми бралися за «Срібного павука», навіть і гадки не мали, що все так обернеться, що відчуття й передчуття історії від Василя Кожелянка стануть такими пророчими.

– А давай закінчимо особистим. Як це – коли дружина – актриса? Та ще й така характерна, як Люсьєна? Як вам удається пристосовуватися один до одного?

– Ніколи не міг уявити, що моя жінка буде актриса. Та ще й працюватиме зі мною в одному театрі…

– Та ще й гратимете закохану пару, як ото в «Шельменку»…

– Так, так! І скажу відверто: всім, що в мене виходить, на добрих 80 відсотків завдячую Люсьєні. Вона насправді позитивна, правдива й відверта. І дуже сильна натура. В неї є своя правда, такий незламний стрижень. Тож наш випадок – привід  ще раз сказати: «Ніколи не кажи ніколи!»

Довідково:

Олексій НАДКЕРНИЧНИЙ – актор Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської від 2011 року.

Народився 27 травня 1986 року в м. Алдан (Якутія-Саха), середню школу закінчив у Котовську на Одещині.

Уже навчаючись в Одеському театрально-художньому училищі, кілька років працював у Одеському театрі ляльок, згодом – у Одеському театрі музичної комедії.
Вищу театральну освіту отримав у Харківській державній академії культури.
До Чернівецького муздрамтеатру прийшов у 2011 році, практично з понад 10-річним акторським досвідом. На чернівецькій сцені зіграв Лавріна («Кайдашева сім’я» І.Нечуя-Левицького), С.Параджанова («Тисяча снопів вітру» Г.Канарської та Л.Скрипки), Молодого чоловіка («Лавина» Т. Джудженоглу), капітана Скворцова («Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка), Хому Брута («Панночка» Н.Садур за М.Гоголем), Саву («Земля» за О.Кобилянською), низку ролей у виставах для дітей. У Театральній студії для дітей та молоді при театрі викладає акторську майстерність.

Лариса ХОМИЧ

Запис Олексій НАДКЕРНИЧНИЙ: «Коли починали працювати над «Срібним павуком», навіть гадки не мали, що так невдовзі ця річ стане такою актуальною…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.