Це справді історична подія — професор Чернівецького університету Олена Карлова офіційно увійшла до списку людей, які зійшли на Еверест у сезоні весна-2026. У міжнародному summit report серед альпіністів, які досягли вершини Евересту 20 травня 2026 року, офіційно зазначена українка Olena Karlova. Олена Карлова — не випадкова людина в альпінізмі.
У 2025 році вона офіційно зійшла на Макалу (5-та вершина світу, 8485 м) у складі експедиції Satori Adventures. Це підтверджено на сайті компанії. І тепер — Еверест, 8848.86 м. І, мабуть, у цьому теж є своя формула Евересту — коли холодний розрахунок зустрічається з мрією, а сила характеру виявляється важливішою за ризики.

За словами Ріші Рама Бхандарі, керуючого директора Satori Adventures, вісім міжнародних клієнтів та 14 непальських альпіністів з його компанії стояли на вершині даху світу.

Хто офіційно був у команді Satori Everest Expedition – Spring 2026

Згідно з офіційним постером та міжнародною публікацією, summit team складалася з:

1. Nicholas Ellul (Мальта)
2. Olena Karlova (Україна)
3. Magdalena Kowara (Польща)
4. Mariusz Mlynarczyk (Польща)
5. Rafal Janusz Skrzypiec (Польща)
6. Sandra Maria Wieliczko (Люксембург)
7. Ngo Hai Son (В’єтнам)
8. Thi Thanh Binh Nguyen (В’єтнам)

Шерпи експедиції (офіційно вказані на постері)

На постері Satori Adventures вказані:

• Lakpa Tasi Sherpa
• Nima Sherpa
• Furte Sherpa
• Pema Sherpa
• Ongdak Sherpa
• Pasang Nurbu Sherpa
• Thuktang Sherpa
• Pasang Gyaljen Sherpa
• Purnima Shrestha
• Lankaram Tamang
• Lakpa Sherpa
• Dawa Nurbu Sherpa
• Phurtenji Sherpa
• Pasang Sherpa

Саме ці шерпи і високогірні робітники були офіційною групою супроводу експедиції.  Олена і після повернення з Макалу наголошувала  про особливу подяку — шерпам експедиції. Саме вони у високогір’ї несуть на собі не лише спорядження й кисень, а й величезну відповідальність за життя людей. Вони прокладають маршрут крізь лід і тріщини, допомагають під час summit push, страхують у найнебезпечніших ділянках і часто першими приходять на допомогу в критичних ситуаціях. Без них більшість сучасних сходжень на Еверест були б просто неможливими. Еверест — це не лише момент на вершині. Це ще й небезпечний шлях назад, виснаження, боротьба організму за відновлення і величезна ціна людської витривалості.

Попереду в команди — ще складний  спуск із висоти понад вісім тисяч метрів, де кожен крок вимагає концентрації, витривалості й сил після summit push. Тому зараз — найщиріші побажання безпечного спуску для Олени Карлової та всієї експедиції Satori Adventures. Ангела-Хранителя на кожному кроці серед льоду, вітру й високих Гімалаїв.

А ми в Чернівцях уже дуже чекаємо на зустріч з Оленою — так само, як чекали після її сходження на Макалу. Щоб знову почути історію про гори, силу людського духу, ризик, красу світанків над хмарами і ту межу можливостей, за яку наважуються заходити лише одиниці.

Захоплення. Велика повага. І щира радість, що серед підкорювачів Евересту тепер є й чернівчанка — Олена Карлова – Olena Karlova.

©Тетяна Спориніна

P.S. Уже після публікації цієї статті Олена Карлова 22 травня  повідомила ще одну неймовірну новину: одразу після сходження на Еверест вона здійснила підйом і на сусідній восьмитисячник — Лхоцзе (8516 м), четверту за висотою вершину світу.

За словами Олени, про цей задум в Україні знали лише двоє людей.

«Ні, я не легенда українського альпінізму, і нічого не підкорювала. Мені просто пощастило побувати на вершинах двох восьмитисячників протягом двох днів», — написала вона на своїй Facebook-сторінці.

Свої сходження Олена присвятила батькам і синові, а також подякувала своєму шерпі й напарнику @sherpalakpa_2019, який дбав про її безпеку під час обох сходжень.

«І знаєте, навіть найвища вершина світу стає досяжною, якщо в це повірити»

І поки над Гімалаями сходить сонце, Чернівці вже мають свою історію Евересту…

Запис Чернівчанка Олена Карлова офіційно підкорила Еверест спершу з'явиться на Медіа-Версії.

17 червня у залі магазину «Gorgany» у Чернівцях відбулася довгоочікувана зустріч із Оленою Карловою, учасницею експедиції Satori Makalu Expedition – Spring 2025. Присутні ставили Олені Карловій питання: Чи вистачало харчування на маршруті? Що ви їли перед сходженням? Цей чай з імбиром — справді допомагає? З собою брала фарби для малювання? Олена розповідала просто і з гумором: їжа — максимально практична, енергетичні батончики, горішки, крупи. А чай з імбиром — не вигадка, а рятівний засіб: він і зігріває, і стимулює. Щоб підтвердити сходження на вершину, альпініст має на певний час зняти кисневу маску, зробити фото. І це – не просто для селфі, це доказ, який фіксує шерп, що супроводжує. Бо вершина — це відповідальність.

Окремо звучало питання: чому саме Макалу?
Ця вершина не така популярна, як Еверест. Вона – найбезпечніша. Але вона технічно складна, вітряна, з льодовими стінами і з мінімальними шансами для помилок. Саме в цьому може її привабливість. І ще Олена говорила про 30 годин без сну, у русі, про власні межі, які виявилися ширшими, ніж здавалось.

Виявилося, що навіть парасолька може стати важливою річчю у гімалайському сходженні, а наклейка 7 Summit Club розтала десь в снігах… Ми побачили і меню на сніданок, виписане олівцем на клаптику паперу, і новий 2082 рік (у непальському календарі), і різдвяний кошик, який розмальовували учасники експедиції – кожен залишив у ньому трохи барв. Дуже зворушливим було відео, як місцевий житель (шаман) благословляє спорядження альпіністів, освячуючи шлях на вершину.

Також серед учасників, які здолали цю гору, була і принцеса з Катару – Шейха Asma Al Thani, що стала ще однією зіркою експедиції, як і наша Олена. «Кисень — це потужний допінг», – повторила Олена. Але навіть із киснем кожен крок на висоті — це виклик, де вирішальну роль грають витривалість, психологічна стійкість і довіра до свого провідника.

Особливу роль відіграють і шерпи: вони супроводжують команду, допомагають нести спорядження, кисень, забезпечують теплою водою в таборах. А хто приносить чи несе охолоджене пиво, призабула. Під час розповіді Олена особливо тепло згадувала свого шерпа – Pemba Dorchee. В експедиції кожен учасник може замовити одного або навіть двох шерпів, залежно від своїх потреб, стану здоров’я і досвіду. І залежить від фінансів альпініста.

Ще одна тема в альпінізмі: сходження з киснем /без кисню, з шерпами / без шерпів, і вона багато в чому визначає рівень підготовки, філософію й навіть престиж альпініста у професійному середовищі. Але це тема зовсім інша. Просто на зустрічі було таке питання. Під час весняного вікна у травні 2025 року двоє польських альпіністів намагалися піднятися на Макалу без кисню і без шерпів. Це був їхній свідомий вибір – вони хотіли пройти маршрут альпійським стилем, без додаткової підтримки. На жаль, під час спроби один із них отримав набряк легенів. «Кисень — це потужний допінг», – повторила Олена. Але навіть із киснем кожен крок на висоті – це виклик, де вирішальну роль грають витривалість, психологічна стійкість і довіра до свого провідника.

І ось — вершина Макалу, 11 травня. Фото короткого моменту мрії, що здійснилася. Але, як каже майже  кожен альпініст, вершина — це лише половина шляху…

Розмова в «Горганах» залишила багато запитань, які хотілося поставити Олені особисто. Тож я запропонувала їй коротке інтерв’ю, щоб розкрити теми, які хвилюють не лише альпіністів, а й усіх, хто шукає свої вершини. Ось кілька фрагментів нашої бесіди:

— Кажуть, що поезія — це вершини слів. Якщо зіставити вірш із гірською вершиною, то що для Тебе складніше «підкорити» — сувору гору чи білий аркуш? І чи пишуться вірші легше на висоті чи внизу?

— Я давно не пишу віршів. Не відчуваю потреби. Але не виключаю, що з часом вона з’явиться. А може й ні.
Що складніше?.. Складніше робити те, що ти ніколи не робив. Те, що ти робиш вперше у своєму житті.

— Шлях на вершину — це лише половина справи. Часто спуск буває складнішим, хоч відстань та сама. У цьому є певний життєвий парадокс: те саме — але зовсім інше. Ти це відчула на Макалу? І що для Тебе важливіше — дістатися точки на мапі чи ті відчуття і переживання, які дарує дорога?

— Для мене підйом і спуск – це не два різних процеси, а дві частини однієї справи, і ці частини не можна розглядати та оцінювати окремо. Вони не існують нарізно. Яка з них складніше – це індивідуально, мені спуск фізично і психологічно дається легше, ніж підйом.
Чи дістатися точки на мапі чи відчуття дороги – мені важливі обидва цих аспекти. Скажу так, що другий для мене випливає з першого. Надзвичайно важливо дістатися тої точки. Якщо ти це зробиш – звісно, будеш цінувати і пам’ятати усі відчуття і переживання. Якщо не дістанешся – то тобі залишаться тільки відчуття і переживання. І тоді другий аспект вийде на перший план, як певною мірою «виправдання» того, що не вдався перший. Можливо, людина, яка за своє життя досягла багато «точок екстремуму», починає більше цінувати сам шлях до мети. Але якщо ця точка – твоя перша, то ті цінності, які ти усвідомлюєш чи переоцінюєш на шляху до неї, є вторинними.

— Уявімо, що вершина Макалу — це палітра фарб. Якими трьома кольорами Ти б її намалювала? І чи існує в горах колір, який словами передати неможливо?

— Чорний, білий та яскраво-синій.
І так, в горах є колір, який неможливо описати словами. Це – колір життя.

— Кажуть, що в гори не беруть випадкових людей. Хтось стає тобі ближчим, хтось залишається у спогадах, як світлий епізод. Кого Ти згадуєш із вдячністю після Макалу?

— Насправді, я – той, кого називають «гірський турист». Це не я когось беру чи не беру в гори. Це мене хтось бере або не бере. Вдячна усій команді наших шерпів, бо без них моє сходження не вдалося би однозначно. Справжні професіонали і надійні партнери.

— Математики кажуть: між будь-якими двома вершинами можна знайти безліч інших точок, хай навіть мікроскопічних. Чи віриш Ти, що після підкорення Макалу з’являться ще сотні “нових вершин” у Твоїх планах чи мріях? І чи існує для альпіністів та мрійників межа, за якою можна сказати: “Я досягла всього”?

— Математики так не кажуть Альпіністи не кажуть «підкорення» А якщо мрійник дійшов до межі, за якою можна сказати «Я всього досяг», то скоріше за все він вже не живе… Мрійник має вершини в планах доти, доки існує на цьому світі.

— Яке найважливіше слово чи думку Ти хотіла б залишити наприкінці нашої розмови — для тих, хто шукає свою вершину?

— Шукати вершину не треба, вона сама вас знайде. Якщо ви її будете достойні. І це станеться тоді, коли ви навіть не сподіватиметесь.

І так, як математик, я визнала свою помилку: між двома вершинами буває одна-єдина точка — зустріч із особливою людиною.
На завершення — щира подяка Олені Карловій: за її теплу, глибоку, захопливу розповідь і здатність об’єднувати навколо гір тих, хто там був, і тих, хто ще тільки мріє туди вирушити.
Нехай у кожного буде вершина, яку хочеться шукати, знаходити, відкривати.
Бо кожна вершина починається з першого кроку…

©Тетяна Спориніна,
фото автора.

Запис Олена Карлова: «Так, у горах є колір, який неможливо описати словами. Це – колір життя.» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

𝗠𝗮𝗸𝗮𝗹𝘂 𝟮𝟬𝟮𝟱: 𝗔 𝗦𝘂𝗺𝗺𝗶𝘁 𝗼𝗳 𝗚𝗿𝗶𝘁 𝗮𝗻𝗱 𝗚𝗹𝗼𝗿𝘆 
 Huge congratulations to the Satori Makalu Expedition – Spring 2025 team for the safe and successful summit of Mt. Makalu (8,485m) on May 11, 2025!  Your strength, determination, and teamwork took you to the top of the world’s 5th-highest peak – an extraordinary achievement!  Massive respect to every climber and support member who made this dream a reality. Here’s to reaching new heights together!

Щиро вітаємо команду експедиції Саторі Макалу – Весна 2025 року з безпечним та успішним сходженням на вершину гори Макалу (8485 м) 11 травня 2025 року!Ваша сила, рішучість та командна робота привели вас на вершину 5-ї за висотою вершини світу – надзвичайне досягнення!Величезна повага кожному альпіністу та члену команди підтримки, які втілили цю мрію в реальність. За спільне досягнення нових висот!

Експедиція Макалу (8485 м/27 838 футів)

П’ята за висотою гора у світі, Макалу, розташована в Махалангурських Гімалаях, за 19 км на південний схід від гори Еверест. На межі між Непалом та Китаєм, одна з восьмитисячників, Макалу — це розрізнена вершина, форма якої нагадує чотиригранну піраміду. Гору Макалу  (8485 м/27 838 футів) вперше підкорила американська команда під керівництвом Вільяма Сірі навесні 1954 року. Експедиція на гору Макалу  складалася з членів клубу Сьєрра, включаючи Аллена Стека, Вільяма Е. Лонга, і називалася Каліфорнійською гімалайською експедицією до Макалу.

Південно-східний та Північно-західний хребет – основні маршрути для скелелазіння на горі Макалу. Підйом на вершину висотою 8485 м зазвичай займає близько 54 днів. Більшість альпіністів можуть піднятися на Макалу як навесні, так і восени. Однак весна більше підходить для гарної погоди та снігових умов. Гора розташована за координатами 27°53’21” пн.ш. та 87°05’27” сх.

Олена Карлова- професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, фахівець з математичного аналізу, знана у міжнародному науковому середовищі. Вона не лише викладає й досліджує, а й формує покоління молодих вчених.

11 травня 2025 року Олена Карлова підкорила Макалу — п’яту за висотою вершину світу (8485 м). Її сходження — це гімн волі, витривалості та глибокого розуміння себе. Вона пише у ФБ на своїй сторінці:

“Піді мною — хмари, наді мною — сонце, поруч зі мною — Пемба. Чому немає відчуття щастя? Бо треба спуститися…”

Олена — людина виняткова. Вона вміє поєднувати серйозну математику з тонким відчуттям краси світу, романтику та силу духу, яку формує, напевно, і гори… Життя Олени зараз, останні роки, – це шлях, де рівняння переплітаються з романтикою, а вершини гір – з вершинами людських можливостей.

Вершина — це лише половина дороги. Її розповіді у ФБ, які у ці травневі дні ми шукали, чекали, перечитували — це спокійна правда людини, яка не прагне тріумфу, а цінує шлях, партнерство, дотик до величного. Вершини — не лише у географічному сенсі, а справжня цінність, напевно, — у шляху.

Окремо хочу звернути увагу на світлини, зроблені Оленою під час перебування в таборах: це унікальні кадри з повсякденного життя шерпів, носіїв і гірських гідів, зображення місцевих дітей, а також несподівані відкриття — як-от Gorkha Extra Strong Beer від Makalu Traders (країна виробник — Непал). Дехто, можливо, чекав на фото кошика з гімалайськими писанками, а ще — чарівні світлини котиків, курей, песиків, місцевих музикантів, шахістів, картярів — і не лише з-поміж місцевих. І, звісно ж, справжній гарбуз — як у пісні: “Ходить гарбуз по городу, питається свого роду…” Десь читала, що гарбуз вважається сильним талісманом, здатним вбирати в себе всю негативну енергію та захищати людину. Я не публікую ці світлини з фотоальбому Олени тут — краще побачити їх у Facebook і зануритися у світ образів, природи й побуту таборів напередодні сходження на Макалу.

Мені дуже хочеться зустріти Олену Карлову — або на наступному засіданні клубу «Брама», або на кафедрі математичного аналізу, або у парку на ранішній пробіжці. Хочу потиснути руку людині, яка є для мене справжнім супергероєм.

“А за хмарою – чисте… Для інших – неможливе… Тихо сонце пухнасте Піді мною підніметься…”
(1996)

Це не просто вірш — це передчуття майбутнього. Наче про її сходження на Макалу майже 30 років потому.

Дякую, Олено! І за інтелектуальний прапор на вершині світу.

©Тетяна Спориніна

Запис Олена Карлова підкорила Макалу. Вершини – не лише у географічному сенсі, а справжня цінність, напевно, – у шляху… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це фото із сторінки на ФБ, зараз воно є обкладинкою профілю Олени Карлової. Монблан тільки з італійського боку. Впевнена, що обкладинкою через певний час буде і сама вершина Монблан.

Гори різні: «авантюрні, вищі, прикольніші». Гора Аконкагуа (6962 метри над рівнем моря) розташована в Аргентинській Республіці, на 69º 59´ західної довготи та 32º 39´ південної широти, у так званому провінційному парку Гора Аконкагуа в провінції Мендоса.

Після зустрічі на «Брамі», як зазначила Олена Карлова на фб: «Макс, Maksym Dupeshko розворушив у мені спогади тримісячної давнини… Дякую за це. Отже, 3 лютого 2024».  Звичайно, я теж і прослухала всі ці відео, і переглянула всі світлини. Дякую.

Для людей, які піднімалися у гори ще студентами у минулому столітті, Кіліманджаро – це «Сніги Кіліманджаро» Ернеста Хемінгуея (Гемінґвея). А Патагонія не тільки частина Південної Америки, що розташована на південь від річок Ріо-Колорадо в Аргентині і Біобіо в Чилі, а корабель «Дункан» з роману Жюль Верна «Діти капітана Гранта». І, звичайно,  дуже знакова  книга Чарльза Дарвіна «Подорож натураліста навколо світу на кораблі «Бігль»».

Сторінка 229: «23 липня. Пізньої ночі «Бігль» кинув якір у затоці Вальпараїсо – головному морському порту Чилі. З настанням ранку все здалося нам чудовим. Після Вогняної Землі клімат Вальпараїсо був просто чудовий: повітря таке сухе, небо ясне і синє, сонце сяє так яскраво, що здається, ніби життя так і бризкає звідусіль. З якірної стоянки відкривається чудовий краєвид. Місто побудоване біля самого підніжжя ланцюга досить крутих пагорбів заввишки близько 1600 футів».

І ще така друга невеличка математична задача. А коли ж народилася доктор фізико-математичних наук Олена Олексійовна: «Власне, «Бігль» Чарльза Дарвіна кинув якір у Вальпараїсо 23 липня 1834 року, рівно за день і сто сорок шість років до мого дня народження». Розв’язали задачу? Пішли далі…

Кіліманджаро, Африка, Танзанія. Найвища точка Африки над рівнем моря (5895 м).

Монблан зі значним відривом є найвищою горою Західної Європи. 4810 м. Перше сходження 8 серпня 1786 року двома чоловіками з Шамоні, мисливцем на серн Жаком Бальма та лікарем Мішелем-Габріелем Паккаром, привернуло увагу всієї Європи. Щороку 8 серпня – Міжнародний день альпінізму або День альпініста,  своє професійне свято відзначають ті, хто не боїться нових вершин, вміє працювати у зв’язці та готовий підкорити нову висоту.

У 1950 році приблизно 100 людей щороку піднімалися на Монблан різними маршрутами. У 1980 році ця цифра становила 2000 осіб, а зараз вона приваблює приблизно 20 000 – більше людей, ніж будь-яка інша вершина в Альпах. Майже всі ці альпіністи намагаються пройти довгий, але технічно скромний маршрут Aiguille du Goûter & Arête des Bosses над Шамоні. Маршрут 3 Monts від Егюій-дю-Міді та зимовий підйом на лижах через Grands Mulets є іншими відносно доступними та популярними шляхами на французьку сторону. Цей північний бік гори (все ще) значною мірою покритий льодовиком, лише кілька хребтів і опор, що виступають із величезних покривів льоду. Навпаки, східна, південна та західна сторони, які здебільшого лежать в Італії, характеризуються дикими, значними гранітними хребтами та контрфорсами. Вони забезпечують одні з найкращих змішаних сходжень у світі та надихають альпіністів поколіннями. – Інформація з ВікіпедіЯ.

Олена з групою піднімалася  на Монблан з Італії  так званим «Маршрут Папи».

Цей маршрут від льодовика Міаж до притулку Гонелла, а потім вгору льодовиком дю Дом перед тим, як слідувати французько-італійським кордоном до вершини. Це лінія виняткової краси, яка, хоча й довша, не створює більших труднощів, ніж звичайний маршрут Goûter (38a TK) на французькому боці. 

Варіант цієї лінії вперше був пройдений під час спуску з Dôme du Goûter у 1865 році Едвардом Бакстоном, Флоренс Гроув і Реджинальдом Макдональдом під керівництвом Якоба Андерега, Жана П’єра Каша та Пітера Таугвальдера. Хоча вони мали на меті спуститися з льодовика де Бьоннассе, вони дезорієнтувалися в тумані й попрямували вниз по крутій східній гілці льодовика дю Дом.

Цей маршрут не став популярним через небезпеку падіння, але був знову відкритий у 1890 році Абатом Акілл Ратті, майбутнім Папою Пієм XI, під керівництвом Джузеппе Гадіна та Алессіо Промента. Група Ратті спускалася після сходження на західну стіну Монблану через відрогу Турнета, на той час стандартний маршрут на Монблан з Італії. Лінія, по якій вони спускалися, була далі на захід, ніж лінія Бакстона, вниз по легшій західній гілці льодовика Глейшер дю Дом від Італійського Пітона, і таким чином створили те, що згодом стало сучасним «нормальним» маршрутом з Італії.

Піднятися на Монблан з боку Італії як вважають деякі альпіністи  технічно це не складно, дуже великий перепад висот, висота над рівнем моря, відкриті проходи та порізані льодовики роблять його складним підйомом, призначеним для добре підготовлених альпіністів.

«Я не сумніваюся, що кожен мандрівник повинен пам’ятати те яскраве відчуття щастя, яке він відчув, вперше вдихнувши повітря чужої країни…Карта світу перестає бути просто вичерпаним аркушем паперу, вона стає картиною, повною найрізноманітніших і найживіших образів…», – Чарльз Дарвін «Подорож натураліста навколо світу на кораблі «Бігль»».

Під час зустрічі побажала Олені десь вже в далекому майбутньому зірки  спостерігати в районі обсерваторії Аресібо у Пуерто-Ріко . Аресібо, нажаль, зруйнована, але небо і зорі прекрасні і незмінні. Також пригадала зараз і про «Клуб семи вершин». А чому б і ні?

Я ще не розповіла про повернення з вершини гори на гелікоптері, про танго просто неба в Аргентині і не розповіла, які 10 найближчих гірських вершин пропонує мені сайт спеціалізованого прогнозу погоди для альпіністів згідно мого приблизного географічного розташуванню за IP-адресою…

Дякую за цікаву зустріч, розповідь і велику мотивацію. І романтичну також.

©Тетяна Спориніна,
фото в «Брамі» автора

Запис Браво, Олена Карлова, романтик, математик, альпініст! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькій області за гроші з держбюджету та ЄС планують відкрити центр розведення гуцульських коней, повідомляє bukpravda.cv.ua. Протягом останнього часу до аборигенної породи гірських коней зріс інтерес і науковців, і підприємців. 
Гуцульські коні малі на зріст, але працьовиті, витривалі й лагідні. Відтак у НПП «Черемоський» буде створено центр розведення та збереження гуцульських коней «Перкалаба». Науковці НПП розраховують, що наявність гуцульських коней збільшить і туристичну привабливість краю

Запис У Карпатах працюватимуть гуцульські коники спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В. Висоцький

Вчені давно вже довели, що відпочинок на природі сприяє як фізичному, так і психічному здоров’ю. Та щоб дістатися до омріяної краси й гармонії, дуже часто не вистачає коштів. Сімейний бюджет пересічного буковинця «тріщить по швах», тож про вікенди навіть мріяти зась. Однак і за таких обставин можна сміливо вирушати до Карпат, бо до них нам рукою подати. І красою своєю зустрінуть навіть із дріб’язком у кишені. Тож спробуємо з мінімальними затратами отримати максимум приємних вражень. 

Удосвіта в дорогу

Говорити про мандрівки з туристичними гідами наразі не будемо. Цей варіант не для всіх доступний і, до того ж, не дає змоги відчути смак свободи й відповідальності за свій вибір. А тому самостійно обираємо маршрут і вирушаємо на залізничний вокзал. До прикладу, попереду дорога до с. Ворохта на Івано-Франківщині.   О 4.48 із Чернівців рушає дизельний поїзд до Коломиї. Вартість квитка – 10 гривень. Так, з першими хвилинами нового дня, ви покидаєте простір міста. За вікном пробігають сільські домівки, а поряд на сидіннях повмощувалися такі ж туристи. Хтось дрімає, хтось переглядає чи, бува, чогось не забули, інші налаштовують струни на гітарі. Мандрівка розпочалася. І вже невдовзі за вікном Коломия. Попереду – ще один поїзд. Їхати можна до самої Ворохти чи сусідніх – Вороненки, Лазещини. Все залежить від обраного маршруту. Ціна квитка – також близько 10 гривень. І вже можна порахувати транспортні витрати – 40 гривень з людини в обидві сторони. До цієї суми додаємо близько 50-80 гривень на харчі – ось і весь бюджет.

Отже, зона комфорту завершилася з прибуттям до населеного пункту. Який слід швиденько покинути і розпочати сходження на вершину. Кажуть, що час у горах іде повільніше, бо гуцулам удалося його обдурити. Тут і дерева квітнуть пізніше і люди нікуди не поспішають. Чимало туристичних маршрутів у Карпатах промарковано. Тобто зазначений напрям руху, до тієї чи іншої гори. Але, навіть не зважаючи на це, слід узяти із собою карту.

Краса, що відкривається перед очима, варта не одного полотна найкращих художників. Складно описати гармонію форм і химерність погоди в Карпатах. За один день можна побачити різні пори року: від спеки до пронизливого холоду. Похід в гори нагадує мініатюру життя, в якому є грози і сонячні дні.

Піднявшись у гори, не варто пропускати схід сонця. Тут можна опинитися із світилом на одному рівні. До того ж після дощу, вранці, хмари густо опускаються над землею. У такі моменти відчуваєш себе птахом, якому дано побачити більше.

Чернівчанин Олексій Пономаренко розповідає, щозахоплюється горами вже давно.  І як тільки є вільний час, збирає необхідне спорядження і вирушає у мандрівку:

– Природу і гори я любив усе життя, але в основному їздив до Вижниці і максимум, що було – відвідування Протятого каміння. Згодом став придивлятися до фотографій з Карпат. Вони вражали своєю красою, але я, як і більшість початківців, думав, що то дуже важко й нереально. І дійсно: сам я не наважувався йти, а серед знайомих не було таких, хто міг би взяти із собою і пояснити, що потрібно зі спорядження. Невдовзі з’явився товариш, який активно ходив у гори, тож і питання, з ким іти, відпало. Я зареєструвався на туристичному форумі, де передивився багато звітів з походів Карпатами. Не дивно, що той апетит, який я нагулював, споглядаючи фото, не зміг вгамувати однім походом. Я в буквальному сенсі захворів горами. Відчуття, коли ти стоїш на верхівці гори, коли бачиш гірське озеро або неймовірної краси водоспад, важко передати словами – це потрібно спробувати, адже жодна фотографія чи відео не передасть це.

Рідні Буковинські Карпати
Ближчими за івано-франківські можуть бути тільки буковинські гори. Якщо часу зовсім обмаль, варто навідатися до сусідніх районів – Вижницький або Путильський. Ще за австрійських часів говорили: «Якщо б Господь Бог вирішив провести свою відпустку на Землі, то неодмінно обрав би для цього Буковину». Маршрути тут нескладні, тож сміливо можна йти навіть з малими дітьми. Цікаві також печера Довбуша й найстаріша у Вижницькому районі дерев’яна Миколаївська церква.

У долині річки Смугарів розташований ландшафтний заповідник «Буковинські водоспади», а намежі Вижницького й Косівського району височіє перевал Німчич. З нього відкривається чарівна панорама гірської долини. Тут же, на перевалі, можна побачити ще кілька чудес – скельний масив «Протятекаміння» і «Соколиний камінь». Бюджет такої мандрівки теж незначний. Якщо з дому захопити пакунок з домашньою їжею, цілком достатньо буде й 70 гривень.

Що взяти з собою у гори?

Навіть йдучи у кількаденні походи, треба бути готовими на всі 100%.  Досвідчені туристи розповідають, що вміст рюкзака можна поділити на такі умовні групи: спорядження (групове та індивідуальне), особистий одяг і взуття, продукти харчування, аптечка, індивідуальний посуд та предмети гігієни.До туристичного спорядження включаємо: наплічник, спальник, каремат, намет, казанки, фляга, а також ніж, сокира, компас, сухий спирт для розпалювання вогнища, поліетиленова плівка, шнурки, ліхтарик із комплектом запасних батарейок.

Не личить йти в гори без фотоапарата. Адже споглядаючи магічні пейзажі, неодмінно хочеться зафіксувати цю красу.

Щодо харчів, то слід брати лише те, що швидко не псується.  Особливість харчування в поході полягає в тому, що на сніданок і вечерю готують гарячі страви, а обід – лише перекуска.У подорожі приготуванням їжі займаються по черзі всі туристи. А найбільшою популярністю користуються такі страви, як бограч, бануш із бринзою та різноманітні супи. Звісно, страви цілком залежать від вашого смаку. Чого не скажеш про  важливі правила поведінки під час походу. Особливо обережно варто поводитися під час грози. Рятувальники радять не ховатися під високими деревами, особливо, тими, що ростуть окремо. Не залишайтеся на гребенях, скельних виступах, вимкніть мобільні телефони.

І на завершення

Часто говорять, що Європа починається з тебе. Але. перш за все, – з нас починається Україна. І помилувавшись красою гір, маємо піти, як справжні українці: залишити по собі чисті місцини. Бо природа хамів не любить. І люди теж.

Незабутніх вам вражень від мистецьких витворів природи!

Альона ЧОРНА, спеціально для «Версій»

Запис Дизелем до Карпат або Як разом з гуцулами обдурити час спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зліва направо: Григорій Махров, Віталій Демченко, Микола Кочубей, Аркадій Граунфельс, Семен Вайнзов 

Серед величі вершин і швидкості водоспадів людина така непомітна, що здається, лише одним подихом природа може скинути її, наче пір’їну, і спокійно поглянути, як вона зникне у безодні. Проте завжди є ті, хто не відступає перед цією священною силою, яка водночас лякає і магічно притягує.

Альпіністи інколи кажуть: «Хто піднявся на вершину – серце залишив там, а думками – вже в наступному поході.

Зрозуміло, що в далеких від екстриму людей спортивний туризм збурює суперечливі емоції: захоплення, заздрість, іноді осуд: чи варто жартувати зі смертю? Дуже просто і без високих слів пояснив таку жагу небезпеки талановитий письменник і геолог  Олег Куваєв: «Бажання мандрувати – схильність душі. В кого воно є, той змінити себе не може, у кого немає – тому й не потрібно».

Буковинський край – плацдарм для екстриму

На просторах величезного Радянського Союзу, шостої частини суші, маленька Буковина завжди була серед лідерів екстремального туризму. На цьому крихітному клаптику планети є все: гори, потужні скеледроми, печери та гірські ріки. Буковинські спортсмени вигравали чемпіонати України та СРСР і ніколи не сходили з маршрутів.

Як розповів президент федерації спортивного туризму Чернівецької області Віктор Скрипник, колись у Союзі працювали два потужних науково-дослідних інститути, де вивчали проблеми харчування та надання медичної допомоги у дикій природі, вдосконалення спорядження, техніку руху різними схилами, тож екстремальний спорт був справжнім культом. І хоча сьогодні державної підтримки значно менше, Буковині все ще вдається утримувати високу планку. В нашому краї можна реалізувати себе в будь-якому напрямі спортивного туризму – пішохідному, велосипедному, водному, кінному чи повітряному. Останніми роками область була на вищих сходинках національного рейтингу.

Неабияку роль у цьому відіграє потужна платформа, яку свого часу заклали ветерани буковинського туризму. Серед витоків були Юрій Ланевський, Макс Шиклер, Григорій Махров, Емануїл Друкман, Віталій Демченко, Микола Кочубей, Ігор Лаптєв, Василь Шадний. Рівно 40 років тому завдяки їм на карті світу, а саме у системі хребтів Черського Північної Якутії, з’явилися нові географічні об’єкти, серед яких перевали із назвами Чернівецький та Буковинський.

Авантюризм на незвіданих землях

Північна Якутія – це частина земної кулі, де досі дуже багато білих плям. Буковинці першими ступили на землі, які були недоторканими.

В експедиції, що тривала у липні-серпні 1973 року вони відкрили перевали Авангард, Буковинський, Клавдія Красноярова, гірський потік та водоспад Косматий, ріку Туманну, льодовик Шнейдеров та пік Ювілейний.

Напередодні дня туризму, саме у рік ювілею першопроходжень, у редакції «Версій» зібралися почесні ветерани спортивного туризму, що безпосередньо брали участь у підкоренні Північної Якутії, Сибіру та Далекого Сходу – поет Віталій Демченко та його товариш учитель фізкультури Микола Кочубей.

За чашкою кави мандрівники ділилися спогадами, наче історіями біля вогнища.

Про свої походи вони розповідали не як про щось надзвичайне, здійснене на межі людських можливостей, а як про частину свого життя, яку вони дуже цінують.

Слухаючи їхні оповіді, які не можна вмістити в жодне інтерв’ю, в уяві постають водоспади, ущелини, льодовики, печери та вулкани, дивовижні зустрічі з оленярами, відлюдниками, довгожителями з найвіддаленіших куточків СРСР. Детально прочитати про мандрівки наших земляків можна у книгах. Свої щоденники та спогади про походи опублікували колишній чернівчанин Емануїл Друкман – «Где ветер рвет горизонты» та Григорій Махров у виданні з власними ілюстраціями та фотографіями «Рожденные тропы» .

Віталій Демченко зізнається, що у мандрівці до Якутії було багато авантюр. Туристи йшли, можна сказати, у «невідоме», адже карт не було, тільки приблизні схеми.

– Хочеться бути там, де ще ніхто не був, – каже Микола Кочубей. – Хребет Черського – це був дуже складний похід. Ми не знали, що нас там чекає. От, наприклад, перевал Буковинський відкрили чисто випадково. Два дні блукали льодовиком і тільки на третій знайшли вихід з нього. Зрозуміли, що перевалу, який побачили, не було на картосхемах і дали йому ім’я «Буковинський».

Наступними роками, завдяки чернівецьким туристам, карту поповнили ще чимало географічних об’єктів у межиріччі Індигірки та Яни, на Корякському надгір’ї, Буордахському високогірному масиві хребта Черського та у Північному Забайкаллі.

Друзі, яким завдячуєш життям

У місті за цілий рік можна не пережити нічого більш хвилюючого, ніж вихід нових епізодів улюбленого серіалу. Людей, що живуть поруч, уже й не помічаєш у буденності.

А у подорожі лише за годину можна, мабуть, відчути емоції, що раніше були недосяжними. Тут усі людські риси безпорадно оголюються і спілкування стає справжнім та чесним.

З товаришами-мандрівниками чого тільки не доводилося пережити: допомагали пиляти роги оленям, ловили рибу руками – щоби вижити, бо увю їжу вкрав ведмідь, ділилися останнім ковтком води чи просили скуштувати шматочок м’яса мамонта в інституті мерзлотознавства… а подекуди й рятували один одному життя.

– Якось у Хібінах, – пригадує Микола Кочубей, – мій товариш Микола Крачило у сорокаградусний мороз тягнув мене на собі три доби. Одного ранку прокинулися – побачив, що чотири пальці на нозі відморожені. Йшли ми на лижах. Якийсь час я ще міг пересуватись, а потім нога розпухла і довелося напарнику нести і мене, і мій рюкзак майже 70 кілометрів… Багато екстриму було на Авангарді. Якось спускався у тріщину глибиною близько 50 метрів за рюкзаком, який упав туди. А в ньому були всі наші гроші, фото- та кінодокументи. Пам’ятаю, коли вибрався звідти, відчув таке піднесення: «Я зміг!». Думаю, що всі, хто ходить у походи, відчувають це на вершині, коли ти все ж таки піднявся трошечки вище за тих, хто залишився внизу.

А Віталій розповів, як Микола витягував його майже з того світу. На болотах у Якутії чоботи набрали води, а кожен із них може вмістити до 34 літрів, тож довелося тягнути і його вагу, і додаткові 60 кілограмів.

Чи готовий ти до висоти?

Якщо психологічно людина відчуває себе готовою до «великих гір», вона не завжди готова до такого випробування фізично. Як пояснив Віктор Скрипник, випробувати свої сили по-справжньому можна тільки в екстремальних умовах.

Дуже часто, коли, приміром, на Казбек чи Ельбрус піднімаються 20 людей, до вершини дістається тільки один турист. Дехто може не здолати останні 200 чи 300 метрів. Буває, що людина втрачає свідомість або починає поводитися неадекватно.

– На висоті змінюються біохімічні та фізіологічні процеси, дається взнаки кисневе голодування, – розповідав президент федерації спортивного туризму. – Треба пройти акліматизацію. Піднімаєш організм на висоту, потім знову спускаєшся, відпочиваєш і поступово збільшуєш висоту. За правилами, якщо в цьому році ви піднялися на чотири тисячі метрів, то наступного можете піднятися на 5.200. Якщо побували на п’яти тисячах, через рік можете спробувати подолати 6.200. Тобто зростання висоти не може становити більше 1.200 м. Так, рік за роком можна підготувати організм до великих висот, де м’язи за одну секунду  з’їдають стільки кисню, що після короткого руху рукою треба відновлюватися 5 хвилин і швидкість руку іноді може становити один крок у хвилину.

Ті, що залишилися на висоті…

Розповідаючи про різні сходження та сплави, пригадуючи товаришів, неодноразово згадували імена тих, кого вже немає серед них.

– Усі інструкції з екстремального туризму написані кров’ю та смертю – говорить Микола Кочубей. – Якщо з’являється пункт, то хтось порушив його, зірвався.

– Про альпіністів не кажуть «загинув», кажуть «Залишився на висоті» – зазначає Віталій Демченко. – Природу не можна недооцінювати, не можна брутально у неї втручатися, потрібно бути із нею у гармонії і тоді вона сама тобі допоможе. А зневаги не прощає.

Емануїл Друкман у передмові до своєї книги зізнається, що чимало мандрівок, здійснених буковинцями, насправді були на межі авантюри. При обмежених ресурсах, недосконалому спорядженні, із сумнівним картографічним забезпеченням відправлятися на тривалий термін у незвідані краї було вкрай небезпечно. Проте усі учасники експедицій завжди знали, на що вони ідуть, ретельно готувалися до мандрів і намагалися не ризикувати без потреби. Автор пише, що назавжди запам’ятав слова одного мудрого гляціолога, якого зустрів на Ельбрусі, той сказав:

– Навіть найбільша  гора не варта життя найменшої людини. Краще вже один раз бути боягузом, ніж усе життя покійником.

Про сучасне

Анатолій Данилюк, старший  викладач теоретичних основ та методів фізичного виховання ЧНУ і теж учасник вже згадуваних історичних походів 

Подорожуємо, доки вистачає фінансів

Нова хвиля розвитку спортивного туризму – 2000-2001 роки. Щозими проводимо альпіністські збори в Карпатах. До них долучаються не лише студенти, а й інші бажаючі спробувати себе у зимовому сходженні. До речі, зимове сходження у Карпатах дає можливість заробити значок «Альпініст України». Раніше для цього їхали на Кавказ. Також ми започаткували зі студентами проект «Пішки слідами Емінеску», нам навіть дозволили пішки перейти румунський кордон.

Колись Карпати були для нас полігоном, де тренуватися і готувалися до походів на Кавказ чи Памір. Студенти першого курсу обов’язково ходили в Карпати, на другому – вже на Кавказ, а на третьому – могли поїхати й за Полярне коло.

Держава спонсорувала ці подорожі. Оплачували не лише дорогу, а й навіть видавали добові.

Сьогодні екстремальний спорт також дуже популярний серед молоді. У нас є люди, що дійшли до кандидатів у майстри спорту з альпінізму. Проте вже немає тієї масовості, подорожують здебільшого ті, що мають фінансову можливість. Під час навчання в університеті рідко хтось ходить далі Карпат. У далекі мандри їдуть вже коли стають підприємцями, адже розраховувати можна тільки на власні кишені.

Ольга Склярчук, “Версії”

Запис Хто піднявся на вершину – серце залишив там… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди, –
бо весняна вода,
як воля молода!

“Той, що греблі рве”

…уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші,
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.

Лісовик

…минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, — нам жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!

Лісовик

Тетяна Стрільчик, “Версії”

Запис Лісова пісня… 2013 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– У рамках цього проекту реалізується низка різноманітних заходів. Безпосередніми його учасниками є приватні підприємства – власники сільських садиб, органи місцевого самоврядування та журналісти, – розповідає Ольга НИКОЛАЙЧУК, керівник проекту.

Усі вони навчалися і обмінювалися досвідом. А для журналістів влаштували поїздку. П’ять днів вони їздили Південною Буковиною і ще п’ять днів – Північною. Працівники ЗМІ мали змогу побачити те, що може бути цікавим для туристів як із одного боку кордону, так і з іншого.

На колір і смак – товариш не всяк. Тільки не в туристичній Румунії

Комплекс різноманітних послуг румунської сторони розрахований на туристів з різними смаками й уподобаннями . Одним подавай активний відпочинок, бо вони люблять лижі та санки. Інші воліють пасивно відпочивати. Для таких є сила-силенна цікавих історичних місць – це і монастирі XVI – XVII ст., і церкви, і найрізноманітніші  музеї. Враховується також і різна вага гаманця.

– В усіх містечках добре розвинена інфраструктура, що дуже важливо, – розповідає Юрій ЧОРНЕЙ, редактор інформаційного агентства «BukNews», учасник каравану журналістів транскордонного проекту «Долаючи кордони: розвиток гірського туризму». – Власники пропонують туристам невеличкі чотири-, три-, двоповерхові готелі, сільські дерев’яні садиби, теж із повним забезпеченням – гарячою водою, телевізорами та інтернетом. До речі, температуру в кімнаті ви можете регулювати самостійно.

Господарі подібних садиб купують старі типові південно-буковинські хати і  роблять там євроремонти, обладнуючи новими меблями, телевізорами, комп’ютерами. А ззовні це – маленька старенька хатинка з низькими віконцями.

До речі містечка, які відвідали журналісти, за їхніми свідченнями, були дуже подібними до Путили та Вижниці.

Газу в румунів і досі немає, вони палять дровами. Але це не заважає їм мати гарячу воду та гарячі батереї в будинках. Централізоване опалення у них є навіть у селищах, не тільки у містечках. До речі, на котельні гроші дав Євросоюз. 

Нині на території Південної Буковини збереглися унікальні монастирі із зовнішнім розписом, які наразі добре відремонтовані та відреставровані. Довкола цих монастирів живуть ченці.

– Дух захоплює від їхніх музеїв, – продовжує колега Юрій Чорней. – Румуни відкривають їх практично в кожному селі. Мені запам’ятався музей дерева, там можна побачити все: дерев’яні ложки, колеса, човни, вози, вулики, тобто все, що можна було зробити з дерева. Можна відвідати музей також під відкритим небом, де зібрані млини та характерні будинки для Південної Буковини тощо.

В музеї дерева експонується унікальна ложка, єдина в Європі, якій понад 300 років. А найстарішому експонату – понад 670 років.

За 15 хвилин рятувальники були в горах

– Не обійшлося і без курйозних історій, – продовжує розповідь п. Чорней. – Нас запросили відвідати в Карпатах гору Рареу, на вершині якої розташований шестиповерховий готель. Його господар запросив нас у гості. Колись там була ґрунтова дорога, нині її заасфальтували. Їхали ми спершу лісовою дорогою, добре прочищеною. Однак автобус наш добрався до середини гори і застряг, а все тому, що падав великий сніг і фактично ми порушили заборону на в’їзд, бо цієї пори року туди не можна їздити автобусом, а тільки джипом.

Спершу ми не хотіли звертатися до рятувальників, але згодом зателефонували таки їм. І яке було наше здивування, принаймні українських журналістів, що через 15 хвилин до нас прибула їхня гірська міліція, звичайні міліціонери та працівники служби МНС. І ми зрозуміли, що тут служби і справді працюють, і працюють дуже оперативно, а не створюють видимість роботи.

– Румуни дуже люблять свою країну і дуже поважають свої звичаї: нам треба у них вчитися, – наголошує Юрій Чорней. – Вони кажуть, що в них усе унікальне. Може, і в нас таке є, але вони кажуть, що тільки в них. Вони в хорошому сенсі патріоти, патріоти своєї держави. У них – здоровий патріотизм.

Аксіома: нема доріг – замовляй вертоліт  

Усе було б чудово, якби не наші дороги… Усі румунські об’єкти, що були заплановані, журналісти відвідали. А от українські відвідати вдалося не всі. Бо, як з’ясувалося, не скрізь можна проїхати. Одна з учасниць журналістського каравану з Києва поцікавилася у Дмитра ПАВЕЛА, начальника управління інфраструктури та туризму ОДА, чому так? І чи робиться щось для покращення? Чиновник, не червоніючи, відповів, що після зими дороги й справді у поганому стані, та їх уже частково ремонтують. А коли дозволять погодні умови, темпи ремонту пришвидшать.

Утім, чи варто ремонтувати шляхи? Адже екстремальний туризм в Україні – це вже її фішка.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії», фото Юрія ЧОРНЕЯ

Запис Караван журналістів румунську Буковину побачив, а українську – завадили дороги спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Аби добре відпочити, набратися здоров’я та енергії, нині не обов’язково долати декілька сотень кілометрів і їхати на море. Для гарного відпочинку з масою найяскравіших вражень є добра альтернатива – у гори. Тим більше, що ми живемо на Буковині, де і гір, і природи, і річок, і лісів цілком вистачає, щоби спокуситися на так званий зелений туризм.

Всього лише година-дві їзди від міста – і ви разом із родиною маєте можливість приймати сонячні ванни, дихати свіжим повітрям, вживати екологічну їжу, гуляти лісовими манівцями, кататися верхи на конях. Якщо вирушите на Вижниччину і Путильщину, зможете долучитися до етнічної культури – власноруч виготовите ляльку-мотанку, приміряєте вишиванку, у Кіцманському, Новоселицькому,  Глибоцькому районах гостинні господарі вас обов’язково зводять на риболовлю і почастують рибною юшкою, на Сторожинеччині – запросять збирати лікарські рослини.

Перспектива приваблива, чи не так? Але як організувати таку відпустку, скільки це коштує і чи не виявиться врешті-решт, що релакс у горах вартуватиме стільки ж, як добрий відпочинок на прогрітому сонцем морському узбережжі?

Зелений або сільський туризм передбачає проживання в сільських будинках разом з господарями або самостійно. Головне в такому виді туризму – тісний контакт з природою, місцевими жителями. Зелений туризм дає можливість міському жителю отримати те, чого йому не вистачає в місті.

Нині на Буковині офіційно діє 112 сільських приватних садиб. Найбільша їх кількість – у Вижницькому, Путильському, Хотинському районах.

               Прогулятися на катері Дністром? – Без питань!

Звісно, плануючи скористатися послугами зеленого туризму, можна розраховувати на різну суму – зважаючи на те, чого бажає ваша душа, і на можливості вашого гаманця. Власники агросадиб (так ще називають зелені садиби) пропонують доволі різноманітний перелік послуг та цікавинок для проведення відпустки або ж просто уік-енду.

Власник одного з таких зелених обійсть на березі Дністра в Кельменецькому районі, якому ми зателефонували, щоби дізнатися про пропозиції та умови відпочинку, розповів, що проживання в кімнаті зі зручностями, телевізором, телефоном на двох осіб коштуватиме 150 грн. за добу. Гості мають змогу користуватися кухнею, пральною машиною, мангалом – це входить до вартості проживання. Щоправда послуги з харчування пан Дмитро К. не надає – каже, що «тепер податки такі великі, що кухаря тримати немає змоги», а самі господарі не справляються. Тому, охочі відпочити саме в цій садибі запасаються харчами заздалегідь і самостійно готують собі їжу. Для того, щоби порадувати, а, можливо, й здивувати друзів, які приїхали до вас у гості з інших областей, можете скористатися поширеною у с.Вороновиця на Кельменеччині послугою – річковою прогулянкою на катері, за яку, щоправда, треба буде викласти 250 грн. за годину.

Дістатися до Вороновиці не дуже складно, особливо, якщо маєте власну автівку. Село знаходиться за100 кмвід обласного центру, а це –  півтори години автомобілем. В іншому випадку, якщо ви таки вирішите відпочивати у Вороновиці на березі Дністра, доведеться діставатися рейсовими автобусами. Квиток до Кельменців коштує 34 грн. Далі – маршруткою з місцевої автостанції.

На березі Дністровського водосховища у селі Берново Кельменецького району вас також радо зустріне «Дім рибалки». Господарі запевняють: «Відпочиваючи тут, ви потрапляєте в абсолютно інший світ. Розмірене спокійне сільське життя вдалині від доріг, водні простори Дністровського водосховища. Тут немає сторонніх звуків крім природних, жодної суєти». Така ідилія коштує 50 грн. за ліжко-місце, якщо хочете зняти будиночок – 300 грн., двомісна кімната – 150 грн., тримісна – 180 грн. У переліку послуг садиби: телевізор, стереосистема, кухня, сауна, басейн, паркінг, волейбольний та дитячий майданчики. Харчування тут не передбачене, тож харчі доведеться везти з собою.

            Хочете торкнутися неба? Тоді вам у гори!

А ще, поїхавши до Карпат, можете бути певні, що обов’язково скуштуєте смачної кулеші з бринзою і шкварками, навчитеся грати на дримбі, відвідаєте «тихе» – грибне «полювання», побачите як доять овець, як вариться бринза, спробуєте затанцювати коломийку. Власники садиб також запропонують гостям попаритися в лазні, випити трав’яного або ягідного чаю, а любителям екстріму – навіть сплавитися Черемошем.

Якщо ви вирішили зупинитися в Долішньому Шепоті на Вижниччині, мешкатимете в двомісних кімнатах за 200 грн. з людини (сума немаленька, правда ж?). Хочете повного моціону? – Тут вам запропонують триразове харчування вартістю 150 грн. – гуцульською, румунською, єврейською, українською традиційними кухнями. Комплекс, виконаний з дерева, може прийняти від 12 до 16 осіб (6 двомісних номерів). Кожний номер обладнаний санвузлом, душовими кабінами. З крана тече джерельна вода. Тут є супутникове телебачення з широким спектром телевізійних програм, Wi-Fi інтернет.

У селі Виженка Вижницького району господиня пані Стефа пропонує містянам-відпочивальникам кілька днів пожити в звичайному сільському будиночку без особливих сучасних «наворотів» – євроремонту та техніки. Це, переконана вона, дасть змогу туристам ще більше відчути природу, сільське життя, витратити більше часу на прогулянки лісом, походи до річки. Тут вас і домашнім молоком напоять, і запропонують свіжу городину. За проживання за добу візьмуть не надто багато – 40 грн. з людини. Харчування – як забажають гості, але, запевнили в цій садибі, ціни не захмарні: проста їжа – прийнятна ціна. У будиночку 2 кімнати по 3 ліжка у кожній, колориту в інтер’єрі додають гуцульські килими на підлозі та стінах, вишиті руками господині картини, ікони та рушники на стінах, подушки на ліжках.

Якщо приваблює колорит у поєднанні з сучасними вигодами – такий відпочинок вартуватиме дорожче. У тій самій Виженці ви легко знайдете садибу «У Сокола», яка приймає відпочивальників уже впродовж 10 років. Досвід у господарів неабиякий, бо провести кілька днів на тлі природи до них приїздять не тільки буковинці, а й гості з інших областей та навіть закордону. Тут вам пропонують телевізор, стереосистему, сауну, зручну парковку. Кімнат тут 5, загальна кількість ліжок – 10. За добу проживання з однієї людини господарі просять не багато не мало – 100 грн. Хочете й попоїсти? – Дворазовим харчуванням вас забезпечать за додаткових 50 грн. Пішки1 км– і ви в лісі, ходите горами та милуєтеся красотами Карпат.

У Підзахаричах господарі прийматимуть вас за 100 грн. з людини за проживання, а ще за 80 грн. тричі погодують. Додаткових 50-100 грн. – і годину-дві вас водитимуть лісом, розповідатимуть гірські легенди, ще 100 грн. – і ви станете вправним вершником, 1500 грн. – і вздовж28 кмви випробовуєте на собі віражі гірської річки, ставши екстремальним рафтингістом.

Вирушивши до Путили рейсовим автобусом, заплатите за квиток майже 37 грн. в один бік, до Вижниці – в межах 23 грн. Власним автомобілем на бензин до Путили в обидва боки, за умови якщо автівка використовує 10 літрів бензину на100 км, на дорогу витратите близько 220 грн. На заправку авта до Вижниці і назад готуйте 150 грн.

На що потрібно звернути увагу, вибираючи місце для відпочинку

• Вирушаючи на відпочинок, беріть із собою зручні речі та взуття, фотоапарат;
• Садиба, де ви зупинитеся, повинна розташовуватися в екологічно чистій місцевості, околиці повинні бути приємні і доглянуті;
• Буде добре, якщо місце розташування садиби буде поряд із природними пам’ятками – лісами, заповідниками, парками;
• Харчуватися на відпочинку найкраще домашньою кухнею – домашніми сирами, соліннями, винами, ковбасами;
• Щоби пам’ять про відпочинок збереглася довше, купуйте сувеніри в місцях, де відпочиватимете.

Зелений туризм – справді вигідна пропозиція для тих, у кого або обмаль часу для більш тривалого відпочинку (інколи для відновлення сил вистачає і трьох днів), або не вистачає заощаджень на далеку дорогу до моря та перебування там. Проте, переглянувши деякі пропозиції господарів зелених обійсть нашої області, мені видалося, що часто вартість відпочинку на рідній Буковині аж ніяк не нижча, ніж на морських курортах, а подекуди й вища. Зекономити можна тільки в одному випадку – обирати варто не відпочинкові комплекси, а садиби господарів. Там і поторгуватися можна, і по-справжньому відчути колорит буковинського села. Вдалого відпочинку!

 Якщо ви вирішили відпочити, не виїжджаючи за межі Чернівецької області, то вам в пригоді стане сайт «Буковина туристична», де є спеціальний розділ  «Сільський туризм», на якому поданий перелік контактів низки зелених садиб, що пропонують свої послуги. Відомості щодо відпочинку на селі надасть вам і низка турфірм у Чернівцях: «Кнаус», «Навколо світу», «Європа плюс», «ТЕТ», СВ-тур», «Турист». Окрім того, можете звернутися до громадських організацій «Буквиця» та «Палітра Буковини», які також контактують з власниками зелених садиб.

 Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис І зелений туризм вимагає «зелені»! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Карпати весною – це килим всіх неймовірних відтінків зеленого, блакитного, жовтявого, білого, це квітучі дикі черешні, це зелено-сизуваті листочки явору, клену, ще трохи клейкі, на які припали парашутики кульбаби, це високі стрункі темно-зелені та сріблясто-сині смереки, ялиці, перші та ще ніжні й м’які листочки буку…
Це гуркіт стрімких річечок, потічків, це спів жайворонка, дрімлюги, зозулі, дрозда, малинівки. Це невеличкий клаптик горбочку біля яру, де живуть равлики, де з норки виглядає ящірка, а на сонці завмерла в яскраво-жовтих плямах саламандра.

Нажаль, для самих Карпат – це нові випробовування: загроза побудови міні-ГЕС, дикі прогулянки на квадроциклах, засмічення берегів річок пет-пляшками, пакетами, мийка для приватних машин, вирубка лісу, вивіз гравію, знищення природоохоронних підрозділів… Іноді люди ведуть себе таким чином, що «після них, хоч потоп». Але ні потопи, ні Червона книга не спиняють варварів…

“Можеш все забути
Тільки пам’ятай
Зоряну дорогу
 В гай, зелений гай…”

Ой, чий то кінь стоїть, що сива гривонька…

Побачити кінний загін, а не просто кінну прогулянку, це теж певна удача. Перший міжнародний похід-перехід почався від села Снячів Сторожинецького району 30 квітня. Маршрут переходу: Снячів – Робча – Банилів-Підгірний – Мигово – Панка – Снячів. Цей перехід, як зазначив один із організаторів, Василь Ставчанський, присвячено Дню Перемоги. І завершився він 3 травня.

Андрій Смогоржевський уточнив:
«У поході взяли участь 9 учасників, четверо вершників – з Польщі. Шестеро коней, шестеро вершників, ще троє людей допомагало в організації переходу.
За кордоном існує зовсім інша культура поводження з цими тваринами. Для старих коней навіть існують притулки. Старого коня, який працював у цирку, чи був партнером у спорті, господар не вб’є на ковбасу, він віддасть коня у притулок. Або кінь буде доживати свій вік у господаря. Також важливо перейняти досвід закордонних лікарів, де лікування за допомогою коней звичне явище. Таке лікування показане людям, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом, хворим на сколіоз, ДЦП, епілепсію, розсіяний склероз, дітям з гіперактивним синдромом.
Крім того, культ коня на території України був розвинений ще зі скіфських часів. У весільних обрядах молодий приїжджав свататися до молодої на коні й молоду обов’язково на конях перевозили до хати молодого. І зараз у деяких селах молоді їдуть від вінця верхи. А у Карпатах пастухи до цього часу вірять, що кинута у ватру стара підкова охороняє від грому ціле стоїще худоби».

“О, як дзвенить небес блакитна повінь,
О, як співає нам зелений ліс!
Найкраща музика – жива природа,
І найсвітліша на землі!”
Але не все так гармонійно…

“Ой водо-водограй, грай для нас, грай,
Танок свій жвавий ти не зупиняй,
За красну пісню на всі голоси
Що хочеш, водограю, попроси…”

Сподіваюся, що ще  буде в кого це просити…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Першотравневі Карпати… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Якось я звернув увагу, що, поливаючи квіти і зелень на подвір’ї, в мене не мерзнуть руки, – каже В’ячеслав Нікітін, головний державний санітарний лікар Вижницького району. – Я качаю воду з криниці насосом. Отож, тримаючи шланг, весь час змінював руки – така вода була крижана. А тут раптом ця необхідність зникла. Я, звісно, здивувався, але не звернув на це особливої уваги. Та два тижні тому, в суботу вранці, з шлангу пішла якась жовта-жовта рідина. Вода ставала все теплішою і теплішою. Думав, може прокачається… Проте дарма…

На подвір’ї чоловіка пораються два місцеві майстри, Михайло та Микола, які допомагають господарю з невеличкими зовнішніми ремонтами.

– Ми тут якраз два тижні працюємо, – розповів Михайло. – Коли вперше сюди прийшли, пан В’ячеслав нам сказав: «Щось з моєю криницею трапилося – вода звідтіля йде тепленька…» Ну, то воно краще митися в теплій воді, ніж у холодній. Та за два тижні вода стала ще гарячіша, в ній отак одразу вже руки і не помиєш – пече. Якщо так і далі піде – за кілька тижнів ця криниця закипить…

Кілька днів тому пан В’ячеслав заміряв температуру води – було біля 55 градусів. Коли господар знімає з криниці кришку – добре видно, як вода парує.

– Це ж у криниці вода остигає, бо коли качаєш її – вона піднімається ще гарячішою, – каже пан В’ячеслав. – У мене, між іншим, дуже хороша криниця. Ми викопали її ще 1998 року, 11 метрів углиб. Раніше був метр води, зараз він ще на півметра піднявся. Яка б посуха не була, ніколи вода не падала. У людей довкола криниці по 25 метрів углиб. Та, коли дощів не було, рівень води в них падав, люди її звідтіля буквально вичерпували, вона навіть солонуватою ставала…
Найближчі сусіди В’ячеслава дивуються: в них вода – крижана, а в нього – гаряча… Пан Нікітін вже й аналізи усілякі робив: радонометрію, радіологію, хіманаліз – усе в межах норми, вода у криниці хороша, прозора, от тільки – гаряченька…

– Мені часто кажуть: «та, в тебе, мабуть, мотор гріє…» Це ж який треба мати «кип’ятильник», щоби собі так гріти воду? Я ж воду качаю насосом «Малиш». Уже й у папери глянув. Ним, між іншим, воду, гарячішу за 50 градусів, не варто качати…

Через знайомих лікар у Києві спілкувався з геофізиками. Ті кажуть, що їхні прилади в цій ділянці Карпат зафіксували невеличкий зсув кори, схоже, що десь під землею утворилася «невеличка», приблизно п’ятикілометрова, тріщина.

– Вони ще сказали, що такі речі – це зазвичай провісники землетрусів, порадили стежити за тваринами, чи не повилазять там десь змії тощо… Я вже мовчу, щоби паніку не сіяти…
Тим часом практичні вижничани радять лікарю провести собі в хату безкоштовне опалення чи взагалі влаштувати в себе на подвір’ї «курортні ванни»…

Коментарі спеціалістів
Богдан РАДУШ, доцент географічного факультету ЧНУ

– Гарячі води – це наслідок вулканічних явищ. А загалом, вони є провісниками певних зрушень у земній корі.

Андрій НІКОЛАЄВ, директор геофізичної лабораторії ЧНУ

– Тектонічні рухи у Карпатах – явище звичне. Адже це молоді гори і вони ростуть. Тому загалом Карпатська територія розбита на блоки-розломи, що проходять землею як паралельно, так і перпендикулярно. Найімовірніше, відбулося зрушення цих блоків, через що і стали поступати термальні води. Наші спеціалісти вже про це знають. Але мушу заспокоїти, що подібне явище не є обов’язковою ознакою того, що станеться землетрус чи інший природній катаклізм.

Запис У вижницькій криниці – закипає вода спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що за гуцульське свято без трембітарів? Щоправда, місцеві трембіти нагадували формою і звуком чудернацькі ринви…

Зустрічала же гостей Красноїльська гірська галявина, на якій, власне, і відбувалися проводи, ошатними копичками сіна та молодими ялинками. Під кожною – по міліціонеру: «пантрують, аби було всьо чьотко». Недалеко – кордон з Румунією, та й гуцули місцеві – люди запальні, гарячі…

Чи не кожне село Сторожинеччини, а також інші райони області облаштували на галявині свої презентаційні палатки з народними промислами. Тісними рядами поруч прилаштувалися торговці з найрізноманітнішим крамом. Далі – різноманітні атракціони, каруселі та гойдалки, кульки, солодощі та інші дитячі радощі… Дорослих же, доки ще не розпочалася урочиста частина, цікавив, насамперед, квас і овеча бринза. Квас – бо спекотно, а бринзу – додому. Адже ж, по-перше, – дешева, а по-друге – справжня!

– Молочко, коли здоять овець, на полонині, проціджують не через марлю, а через хвою: ламають гілочки зі смереки, через них молоко проходить, вбираючи в себе їхній аромат, – ділиться секретами «справжньої бринзи» один із гуцулів, Іван Гордідженко. – Після цього його зливають у великий котел, кладуть на вогонь, підігрівають, додають у молоко глєк (чи гляк – травний сік молодого теляти) і воно починає звурджуватися. Будз збирається марлею, через яку стікає рідина (дзер), і його кладуть на горище. Вогнище в колибі, де вівчарі роблять бринзу, горить постійно, тож цей дим іде через горище і сир підкопчується. Отак і виходить справжня бринза.

Пан Іван каже, що з 400-500 овець, які випасають на полонині, гуцули видоюють літрів 100 молока. А це – 20 кілограмів справжнісінької гуцульської бринзи.
Поруч сирні коники продає пані Маріка Пантів з Путили.

– Сирні коники робить моя мама, – каже жінка. – Сир підігрівається, заливається у спеціальні форми, в яких і охолоджується. Люди зазвичай беруть сирні коники не як забавку, а щоб їсти. Хоча вони можуть довго зберігатися: з часом коники засушуються. Оскільки вони підсолені, то можуть у серванті й рік стояти. Але через рік його вже їсти не можна, – зауважує пані Маріка.

Вівчарів проводжали з гірської галявини над Красноїльськом, тому глядачів та учасників організовано підвозили бусами та автобусами зі Сторожинця до місцевого ДОК, а від деревообробного комбінату – вже на полонину.

Ближче до обіду – стає галосніше, троїсті музики намагаються переграти один одного, на кожному куточку щось печуть, смажать, готують, натовп стає усе більший і строкатіший.

– Наша Буковина – то такий гарний, прекрасний край, що кожен хотів цей шматочок мати, – це так здаля розпочинає свою розповідь про свій наваристий бішмармак місцевий кулінар Іван Бурла. – Тому в нашій мові дуже багато діалектів з різних-різних мов. «Бішмармак» – це татарське чи казахське слово, яке означає «їда трьома пальцями». Тобто, бішмармак (мариновану баранину) треба їсти трьома пальцями. М’ясо добу відмаринувалося у спеціальних спеціях та гірських травах, тепер варю його на вогнищі, доки воно не відійде від костей. За півгодини зварю ще й мамалигу – то можна буде сідати до столу!

На сцені в цей час – офіційні вітання, промови та нагородження, співи, танці, яскраве мереживо та пав’яче пір’я на капелюхах… Ватра не диміла, горіла яскраво і довго, а навколо неї молодь довго водила ритуальні хороводи, скакали норовливі коні…

Красноїльськ – селище переважно румунське, тому свято було двомовним та полікультурним.

А потім – знову пісні, виступи, розіграші у лотереї бочки бринзи, гуцульських сувенірів і навіть… кількох овечок!

До речі, про овечок. Якщо в Путилі цього року на проводах було кілька «демонстраційних» овечок, то в Красноїльську – ціла отара. Георгій Плешка разом зі своїм онуком та іншими помічниками вигнав до загорожі своїх овечок, яких тут же, швиденько доїли: «свято – святом, а ми і так на годину припізнилися!»

– Мій онук Сафрон з трьох років виріс серед овець, – розповідає Георгій Плешка. – Пильнує їх, доїть постійно. І взимку, і влітку – він весь час зі мною. Вночі спить біля овець… Піднімаємося високо в гори, на полонини, восени повертаємося… Диких звірів не боїмося, чоловік гірше звіра. Маємо собак, які допомагають нам пасти овець.

Усього у Георгія Плешки їх 70. Щоби здоїти, трьом «молокозбирачам» потрібна година. А доїти овечок треба тричі на день. Ще пан Георгій каже, що кожна вівця має свій характер.

Ватагом свята під фанфари обрали Антона Плешку. Ватага одягли в сардак, кучму, подали тайстру з хлібиною, водою та кресалом.

– Декотрі лагідні, вони самі тягнуться до тебе, ти йдеш вперед, а вони – за тобою… Кажеш їй: «давай вперед» – і вона йде! А з рештою треба бути більш суворими…
Я 37 років працював біля корів на фермі. Маю золоті медалі, ордени всілякі. А вдома – 6 корів тримав, 2 коней, 70 овець. Приходив з роботи додому, і працював біля своєї худоби ще більше, ніж в колгоспі, – згадує Георгій Плешка.
Отакі вони – румуно-українські проводи на полонину… Барвисті і запальні. І від Чернівців – недалеко. Тому наступного року – гайда в Красноїльськ на полонинне свято!
Під час свята було підписано Меморандум про співпрацю між місцевою владою та Міжнародною благодійною організацією «Добробут громад», який стимулюватиме розвиток сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів та їх об’єднань, а також створюваних ними підприємств з переробки молока.

Запис Красноїльський фест «обскакав» Путилу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як стати успішним? Рецептом цього володіє Василь Дмитрович ВОРОБЧУК. Бо навіть за умов фінансової кризи управління лісомисливського господарства, яким він керує, не занепало, а, навпаки, потужно розвивається і процвітає, ведучи перед в Україні. При цьому він не розраховує ні на допомогу держави, ні на бюджетні кошти. Тому й до кінця року виконає поставлене перд собою завдання: підняти працівникам усіх лісгоспів краю зарплату до 2 тис. грн.

Василь Воробчук поєднав у собі дух патріотизму, любові до рідного краю з умінням берегти його красу і так вести лісове господарство, щоби не зашкодити довкіллю, а, навпаки, примножити його багатства. У Воробчуків це – з діда-прадіда.

З листа берегометських колег Василя Воробчука до редакції

Між сценою та зеленим другом

– Моє життя від народження пов’язане з лісом. Бо і батько, і дід жили та працювали в лісі. І я в ньому виріс. Корчівці на Глибоччині, Фальків на Путильщині. Коли батько поїхав на навчання до Ленінградської академії, ми повернулися до села. А коли він повернувся, переїхали до Красноїльська, де жили на хуторі Єзер. Досі зберігаю ту хату, зробив там ремонт. І ставок є поруч.

Але я не просто жив у лісі, я мешкав у середовищі лісорубів. Від тата й діда перебрав дуже точну фразу: лише той буде справжнім лісівником, хто почує запах онуч робітника і поту коня. У нас, до речі, було 250 коней, яких повернули з фронту. З номерами, зірками. Мали 4 конюшні, і я завжди з дядьками ходив їх пасти.

Тоді машина возила робітників до лісу: один раз на тиждень, але робила 2 ходки, бо забрати всіх одразу не могла. Люди жили в бараці-гуртожитку. Він і досі стоїть у лісі. Тоді було все по-іншому. Тато жив там з робочими. Їхав у понеділок, а повертався додому в суботу… Працював десятником, а потім майстром, під началом якого було 300 людей. А сьогодні керують трьома чоловіками і кажуть, що вони вже майстри. Та й обсяги робіт після війни були серйознішими. Чернівці, приміром, газу не мали і в лісі заготовляли для міста паливні дрова. Називалося це тоді російською – гортопи. Дрова возили вдень і вночі. «Студебеккери» працювали в три зміни. Крім того, заготовлялася так звана рудникова стійка для шахт.

Коли я вступав до Львівського лісотехнічного інституту, батько вже був начальником лісопункту. Практично, вибір переді мною ніколи й не стояв. Змалку знав, що працюватиму тільки в лісі. Скажу чесно: ніколи не мріяв бути космонавтом або льотчиком. Але, за великим рахунком, хотів бути… естрадним співаком. З 6 класу передплачував журнал «Естрада», самоуком оволодів баяном, навчився грі на гітарі.

Батько в нас був дуже демократичним. Він мені казав: «Добре подумай, куди підеш…»

Тоді я й визначився: піду батьковим шляхом.

Мої університети

Разом з другом Анатолій Кириком, начальником Глибоцького лісопункту, з яким сиділи за однією партою, поступили з першого заходу до Львівського лісотехнічного. Вибрали лісоінженерний факультет, він був ближчим до діяльності батька – до лісоексплуатації.

А далі вже розпоряджалося життя. Закінчив вуз 1972-го року. Розподілився до Сторожинецького лісгоспу на посаду інженера. Звідти мене забрали в армію. Служив у Німеччині, тоді ще НДР (тобто Німецька демократична республіка). Після повернення трохи попрацював інженером-енергетиком і пішов на місце батька, який став директором Глибоцького держспецлісгоспу АПК. А я у 25 років очолив лісопункт у Красноїльську. За обсягом роботи і за кількістю людей він був як лісгосп. Мав понад 220 робітників і возив понад 90 тисяч кубів. Для прикладу: сьогодні Хотин і Сокиряни разом не возять стільки.

Батько мені порадив тоді: «Приймай рішення сам, я можу сказати тобі лише єдине: робота дуже важка, але й дуже цікава».

За 2 місяці я досконало опанував румунську мову, бо 90% робітників у мене були були румуни. І зараз вільно розмовляю. Складність була тільки в тому, що я вже завів сім’ю. З молодою дружиною і маленькою донькою жив у гуртожитку.

Утім, пізніше я зрозумів, що коли б оті 6 років не відпрацював би начальником лісопункту в Красноїльську (а це був для мене другий університет, хоча до того і був півроку на практиці на Уралі), то навряд чи відбувся б як особистість і фахівець. Саме там я перейнявся запахом онуч і поту та зрозумів, що мушу знати, як і чим живуть мої люди, їхні сім’ї…

Тож коли мені в 31 рік запропонували стати головним інженером найбільшого лісокомбінату в Сторожинці, де працювало понад 2,5 тисячі робітників, я не відчув страху. Але далі було ще цікавіше: 9 років роботи головним інженером, коли ми дуже серйозно розбудовували Сторожинецький лісокомбінат. Велося грандіозне будівлництво: завод з виробництва шпону, меблева фабрика, яка, на жаль, нині стоїть…

Ще за радянських часів мені запропонували посаду директора. А потім почався розвал СРСР. Ті 12 років роботи директором були надзвичайно важкі. Молода держава. Колосальна відповідльність. Комерціалізація, в якій ніхто не орієнтувався. Потім мене обрав уже колектив. Стали ВАТ. Удруге перейщли до Міністерства лісового господарства за наказом Кучми. Це було боляче, бо мали великі виробничі потужності. З фабрики ми зробили ВАТ, і вона відділилася. Я дуже хотів зберегти її потужності. Знайшов директора, передав йому навіть «Волгу». Так вирішили збори акціонерів. Та фабрика, на превеликий жаль, «загнулася».

Ми ж потрапили в «бартеризацію». Сам згадую цей період з жахом: коли в тебе за спиною 2 тисячі людей і 98% розрахунків за бартером. Люди бояться втратити роботу, а самої роботи немає, як немає й грошової маси. Платити зарплату треба, а в руках директора тільки колготки, ковбаса та м’ясний фарш. Уже не кажу про те, як закривали податки перед місцевим бюджетом: і холодильниками з Донецька, і телевізорами зі Львова, і пральними машинами – чим тільки міг! Це той період, коли не було ринку збуту, а лише колосальна інфляція. Спробуй утримати на плаву цей величезний корабель!

І так сталося, що з усього західного регіону я, як прагматик і максималіст, залишив дієвим найбільший комбінат. Розвалилися всі – чернівецький, і хотинський, берегометський і путильський, навіть такі величезні, як іванофранківський, закарпатський. Але, як романтик у душі, я сподівався, що рано чи пізно все це закінчиться. І заводи та фабрики запрацюють.

Сьогодні ринків збуту досі немає. Та я не шкодую про зроблене, бо все ж таки Сторожинецький лісокомбінат зараз працює. Але переробна галузь використовує свої потужності менше ніж наполовину. Це питання ринків збуту, іневесторів, грошей, капіталовкладень. Щоби деревообробка діяла, треба мати колосальні кошти на придбання новітнього обладнання. А воно дуже дороге. Тому незрозумілою була позиція держави, держкомітету, який то закривав, то відкривав деревообробні цехи, то залишав їх, то продавав….

Сьогодні є вже чітка позиція: деревообробні цехи, які працюють, мусять пройти оновлення. Але це вже не належить до функцій лісівників. Наше завдання – відновлювати та охороняти ліс. Цим і займаємося

Зробив чимало добрих справ, про які люди пам’ятають донині. Згадують, як часто навідувався до колективів лісорубів, піднімався високо в гори, щоби перевірити, в яких умовах трудяться. А потім усе робив, щоби полегшити їхню працю, – прокладав дороги, купував техніку, здавав в експлуатацію контори-довгобуди… За 2 роки під його керівництвом було зроблено стільки корисних справ, що іншому на це не вистачило б і десятиріч.

З листа берегометських колег

Шляхи у горах – це дороги життя

– А вже наступні 12 років йшов разом з державою. Погасили, слава Богу, борги із зарплати. Сплатили всі недоїмки. 2003-го став заступником начальника управління. Потім повернувся до Берегомету, вже директором. Підприємство не стояло, але й не розквітало. Доріг не було, техніки – теж. Зате був нормальний лісфонд і нормальні, працьовиті люди. Тому за 2 роки підняли показники організації у 2,5 рази.

…Уже четвертий рік пішов, як очолюю управління. Багато за цей період було випробувань. Провели реструктуризацію. Найперше, розділили Хотинський та Сокирянський лісгоспи. Тривалий час після повені 2008 року відновлювалися. А потім – криза. Однак з фінансового водовороту вдалося врятуватися завдяки власним ідеям та підтримці держкомітету. Йдеться про будівництво доріг у Карпатах та придбання техніки. Дороги, без перебільшення, – це життя. Тепер на Фальків чи Перкалабу можна доїхати БМВ, а не на БТРі, як раніше. Але без підтримки державного комітету, який виділив перші кошти, нічого не було б.

Коли на ліквідацію наслідків стихії Кабмін нам виідлив кошти, я, як фахівець, зрозумів: якщо віддамо ці 38 млн. грн. підрядникам, то, ймовірно, стежечки якісь і залишаться. Тому вийшов з пропозицією до комітету, а той звернувся до уряду і нам дозволили з цих грошей на 18 млн. купити техніку, щоби ми самі ремонтували дороги і мости. Оце і є наша перспектива. Бо за цим піде розвиток лісового господарства, реакреація, туризм. Якби цього не сталося, то сьогодні ми добиралися б до Перкалаби та інших далеких урочищ на транспортері. Свого часу мені довелося витримати серйозну критику на свою адресу за це рішення. Тоді ж ми взяли участь у розробці нових правил рубок, за якими нині працюємо.

До речі, тоді ніхто не забороняв рубати ліс, як про це говорилося. Заборонили на словах: ні документу, ні постанови. Натомість тоді думали, як підкласти плече області. Ми день і ніч пилили та розвозили. За дуже низьку плату. Гроші не рахували, адже треба було рятувати людей. Усю дерев’яну частину відновлених будинків від Сокирян до Путили давали працівники лісгоспів.

Нові правила рубок, які розробив галузевий інситут, вимагали й нових обладнання та технологій. І, незважаючи на фінансову кризу, торік ми спрацювали краще від усіх у своїй галузі: 105% до рівня 2008 року. Майже 24 млн. власних зароблених коштів витратили на ведення лісового господарства. На 9 млн. купили техніки. Не заборгували жодної копійки робітникам. Жодної недоїмки. Продуктивність праці зросла більше ніж на 20%.

Нинішнього року поставили завдання підняти зарпрату і провести технічну модернізацію. Прорахували, що для цього треба додатково заробити мінімум 35 млн. грн. Якщо торік мали 138 млн., то цього року треба вийти на 160. Як? Ціни не піднімеш. Тому думаємо над зменшенням витрат. Як, приміром, використати деревину? Розпилити і продати за ціною дров чи виготовити ділову високосортну асортиментну продукцію? Директори вже над цим думають. Купують сушарні, колісні трактори і канатні підвісні установки, щоби зберегти первісну природу.

Нинішньої ситуації не розраховуємо на бюджетне фінансування. Отримали торік трохи більше 3 млн., а витратили на ведення лісогосподарства 24 млн!

Нова технологія в горах – це майже повна відмова від бензопили. Вивчав німецькі технології, де дві людини на комбайновому агрегаті роблять те, що 50 робітників із бензопилою. Бо він валить дерево й обрізає гілки, розкрижовує та пакує. А продуктивність – 250-300 кубів у зміну. Вартість техніки – 500-600 тисяч євро. Але вона себе окуповує. Вимоги ж до оператора вищі, ніж до пілота «боїнга».

Шкодують за ним наші працівники – від конторського до лісоруба. Мабуть тому, що він завжди доброзичливо вітався з тими й другими. Ніколи не підвищував голосу на людей і не пропускав можливості, щоби підбадьорити чи похвалити за добру роботу.

З листа берегометських колег

Існує такий показник: скільки коштів беремо з лісової площі. Так ось, у нас він найвищий в Україні й становить 790 грн з 1 га. В середньому ж по держкомітету – 250-300 грн. Ми збираємо ще й ягоди, лікарські рослини, розвиваємо туризм. Ввів навіть посаду заступника з мисливства, рекреації та туризму.

Моє кредо в роботі таке: людина повинна мати нормальні умови праці і нормальну платню – тоді директор лісгоспу і начальник управління на місці. А ще має бути кінцевий результат. Саме тому я завжди вчуся і скрізь, де б не був, перебирає досвід.

Цими днями Василю Дмитровичу виповниться славних 60. Тож щиро вітаємо його і зичимо подальших успіхів у праці, міцного карпатського здоров’я, довголіття і всіх земних гараздів.

З листа берегометських колег

Із записника Василя Воробчука:

Аристотель (360-ий рік до н. е.).:

• Той, хто купує владу за гроші, звикає отримувати з неї прибуток.
• Щоби оцінити справу, треба самому вміти її виконувати.
• Олігархія руйнується тоді, коли в ній створюється інша олігархія.
• За будь-якого державного устрою треба налаштовувати справи так, щоби посадовці не могли наживатися.
• Для керівників: Одна з умов свободи, казав Арістотель, по черзі бути керованим і керманичем, тобто підлеглим і керівником.

Давньогрецький філософ Столбе, 400 роів до н.е:

• З політикою треба поводитися як з вогнем: не підходити близько, щоби не обпектися, і не відходити далеко, щоби не замерзнути.

Неваже відтоді нічого не змінилося?..

Записала Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Лісу потрібні романтичні прагматики, які відновлюють і охороняють його спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У морози – з відкритими вікнами

– Від 1957 року маю водійські права. Навчалася на «полуторці» – 1,5-тонній вантажній машині. Далі – робота на ГАЗ-51. Пам’ятаю, як зараз: уся кабіна була дерев’яною, дверцята обшиті фанерою, а дах – дерматиновий. Не було в цій машині пічки для обігріву кабіни. Тому взимку, в люті морози, під час їзди доводилося відкривати вікна з обох боків, для підтримання однакової температури – аби скло не замерзало.

– Як реагували чоловіки на жінку за кермом?

– Нормально, адже професійністю могла поставити на місце будь-якого чоловіка. Пам’ятаю, працювала на півночі Росії, в Архангельській області, разом з двома братами. А на півночі машини ходили по льоду, весною – «лижнівкою» – настилом із дошок для коліс уздовж усієї дороги. Тоді брати й засумнівалися: чи зможу їздити «лижнівкою». Коли настала весна, я вперше поїхала нею – і брати не могли мене наздогнати…

Жінка з нежіночими вміннями

– До деяких автозмагань включали й військово-прикладні види спорту. Там, крім керування треба було кидати гранати та стріляти з малокаліберної гвинтівки. В цьому виді спорту маю другий розряд.
Займала перші місця і в спільних, як для чоловіків, так і для жінок, змаганнях із економії пального. А відбувалося все так: до баку наливали однакову кількість пального, зважували і ставили на спеціальний штатив, шлангом підводили до карбюратора. Автомобіль був єдиним для всіх. Треба було проїхати 3-кілометрову дистанцію і виконати певну кількість фігур. У суддів була таблиця державної норми витрат пального, в якій зазначалося, скільки можна використати пального, залежно від марки автомобіля. У мене виходило спалити бензину менше, ніж зазначалося в нормі. Через це, крім заслуженої кількості балів, мені нараховували ще й заохочувальні.

Від 70-х років із вантажівок перейшла на легкові автомобілі. На улюбленій «Волзі» працювала в таксомоторному парку Чернівців. Тож Ніні Іванівні знайомий кожен закуток нашого міста.

Самотужки міняла величезні колеса

– Під капот зазираєте?

– Часом син має якісь проблеми з машиною. Розказує про них мені. Я йому відразу вказую на причину неполадок. А взагалі-то діагностику автомобіля проводжу на слух, раніше ж не було жодного приладу. Знаю, коли не так «пищить» підшипник, як застукав двигун. Може, я не в силах усе відремонтувати сама, але коли не мала вибору, навіть величезні колеса самотужки міняла та клеїла…

Поплавала на вантажівці…

– Пам’ятаєте цікаві випадки, пов’язані з вашою професією?

– Колись від Вижниці до Кутів не було мосту. Черемош треба було переїжджати вбрід. Влітку Черемош мілкий. Але часом річку перекривали для заводнення. Ось я у такий момент і переїжджала Черемош. Вода залила всю кабіну. Довелося лізти на дах машини і кликати по допомогу. Деякий час сиділа посеред річки, поки мене звідти не витягли.

Через перевал за допомоги… поліна

Із Путильського району возила малину, полуницю, яблука. Доводилося долати круті перевали. А машина була так завантажена, що під час підйому на першій передачі на гору не витягувала. І ми брали з собою поліна: чоловік виходив з кабіни, я вмикала двигун, робила ривок, а чоловік підставляв під колеса колоди, щоби машина не скочувалась вниз. Так мало-помалу і долали ці гірські піруети.

Ніна Іванівна 25 років тому брала участь у зйомках фільму легендарного радянського режисера Леоніда Гайдая «Опасно для жизни». Вона виконувала трюки на автомобілі замість головної героїні Тетяни Кравченко, бо актриса не вміла керувати автівкою.

В архіві пані Ніни зберігається фотографія із автографами усієї знімальної групи. Серед них – Леоніда Гайдая, Леоніда Куравльова, Тетяни Кравченко, Лариси Удовиченко та Георгія Віцина.

Прив’язана до бульдозера спустилася з гори

Колись у місті й районах пошту розвозили таксисти. Листоноша сідала з нами та їздила на дільниці. Існували маршрути Кельменці-Сокиряни, Кіцмань-Заліщики та Вашківці-Вижниця-Путила. Через круті підйоми та спуски ніхто не хотів брати цей маршрут. А я погоджувалась. Адже після вантажної машини долати перевал на «Волзі» було досить легко.

Ось одного дощового дня у листопаді почала з Вижниці підійматися до перевалу. Що вище піднімалася – то холодніше ставало. Дощ перетворився на сніг. Стало слизько. А розвернутися нема як! Доїхала до верху, снігу намело вже понад 20 см. Спускатися назад смертельно небезпечно. Саме тоді на перевал піднявся бульдозер – величезна машина на гусеницях. Я взяла трос і прив’язала свою машину до переду цього «великана». Так і спускались: я у прив’язаній «Волзі» спереду, звиваючись у різні боки слизькою дорогою, бульдозер – надійним тримачем позаду. Доїхали аж до Підзахаричів. Нарешті водій вийшов із кабіни, зняв шапку і вигукнув: «Най ся шлях трафить! Що ж ця жінка вигадала!»

Про аварію згадували 4 роки

– Маєте секрети поводження з автомобілем?

– Машину треба любити. Експлуатувати таким чином, щоби вона не перенавантажувалась. Давати їй відпочивати. Автомобіль теж має душу, тож відчуває погане ставлення до себе.

– Чи змінилася культура водіїв?

– Частіше порушують правила. Крім того, машин стало набагато більше. У 70-х роках, пам’ятаю, сталася аварія за межами міста. Тоді це було настільки рідкісною подією, що про неї вся Буковина говорила 3-4 роки!

– Що можете порадити сучасним водіям?

– Вчити правила дорожнього руху. І завжди оцінювати ситуацію, як шахіст, на 10 кроків уперед. Та ніколи не відволікатися за кермом на сторонні справи.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис Ніна СОРБА: «Понад 50 років автомобіль, мов іграшка в руках…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мигово вразило гірськими краєвидами і сонцем. Зустріла нас усміхнена пані – старший адміністратор Оксана Майко, яка познайомила з туркомплексом і поселила в затишному дерев’яному будиночку з усіма благами цивілізації –
котеджі «Гірський світанок».

Мандруючи територією, натрапили на ресторан «Колиба». Сам директор Микола Іванович Сеник гостинно запросив продегустувати фірмовий напій – хріновуху, яка разом зі смачною печенею, банушем зі шкварками, бринзою та білими грибочками у сметані справили незабутнє враження від карпатської кухні.

У пішохідному турі до підніжжя гори «Стіжок» ми зустріли диких цапка та кізочок, далі гірська стежина вела до мальовничих брил та однієї з печер Довбуша…

Поздравьте

А увечері ми перемістилися у 16 століття. Ресторан «Гетьман» – справжній замок, де, вмостившись на дерев’яних тронах і розглядаючи кам’яні стіни з козацьким статутом, камін, стилізований під підвісний міст, та ковані прикраси, ми з Наталею у товаристві українських гетьманів гонорово відзначили урочисту частину наших свят. А на м’яких перинах виспалися, як немовлята…

Снідали у готельному комплексі «Карпатська зірка».

Послуг у гірськолижному туристичному комплексі безліч: гуцульська ватра, ролепарк, канатний парк зі скеледромом, надувний батут, тир, більярд, настільний теніс, рафтинг, пейнтбол, риболовля, сауна, масажний кабінет, дискотека…

Ми встигли покататися на двомісному велосипеді для гольфу та гірському квадроциклі. Обов’язково приїдемо сюди взимку на лижі та санчата, а також поплавати в закритому басейні та полежати у сінній кімнаті з цілющими травами Карпат.

Велика подяка «Версіям» за незабутній День народження у «Мигово»!

Ірина МАРКО

Запис Велика подяка «Версіям» за незабутній День народження у «Мигово» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Звідки взялася така інформація?

Як з’ясувалося, її поширив один із інтернет-сайтів, посилаючись на повідомлення Румунського Інституту фізики землі. Тамтешні спеціалісти нібито стверджують, що «гірський массив на кордоні з Україною має майже таку активність, як у Чилі». За їхніми даними, «після землетрусу на Гаїті та у Чилі, небезпека нависла над Карпатською зоною гір Вранча, що в Румунії».

А як відомо, тамтешні землетруси завжди доходять до України та розповсюджуються далі. Румунські сейсмологи, крім того, повідомили, що «епіцентр знаходиться глибоко в землі. А чим він глибший, тим потужнішим є струс Землі, тож його відчують навіть у Москві! Адже магнітуда в 6 балів за шкалою Ріхтера на кордоні з Румунією може перейти у вісім-дев’ять балів за дванадцятибальною шкалою, тобто майже як на Гаїті…» – читаємо на сайті.

За коментарями звернулися до місцевих фахівців.

Андрій НІКОЛАЄВ, директор навчально-наукової геофізичної обсерваторії ЧНУ, проблему землетрусів на Буковині вивчає не перше десятиріччя:

– Про цю інформацію я нічого не чув. Не розумію, звідки пішли такі чутки.

– Напевно, в страху очі великі?

– Так-таки, так! Але буковинцям усе ж таки слід пам’ятати, що Чернівецька область – сейсмічно небезпечна. Вона перебуває у 7-мибальній зоні. Бо довкола – молоді гори. Щоправда, 7 балів – це сила, при якій масових руйнувань не повинно бути. Та все ж можуть постраждати окремі будівлі. Тим паче, що 7 балів для першого поверху обертаються для верхніх у цілих 9! Тому мешканці повинні завжди бути готовими до таких подій.

Вивчаючи та відстежуючи землетруси на Буковині, встановив їхню циклічність. Виходячи з цього, ймовірність землетрусу силою у 7 балів на Буковині до 2014 року, дуже висока. Я вважаю, що існує майже 90-відсоткова ймовірність того, що такий землетрус може статитися вже нинішнього року.

Жанна Тимофіївна, чернівецька ясновидиця:

– Я постійно бачу катаклізми. Особливо повені й затоплення. Останнє стосується Києва: на місто чекає велика біда. Але і Чернівцям буде непереливки.

Гавриїл ШУРПІН, біоенергоінформтерапевт, член Ради Української академії цілительства, керівник Чернівецької філії УАЦ «Витоки»:

– Чим більше негативної та агресивної енергії віддаватимуть люди довкіллю, тим більша ймовірність землетрусів та будь-яких інших катаклізмів. Мені здається, що це аксіома. І всі це мають розуміти. Я особисто щодня відчуваю поштовхи землі від 1 до 2-х балів.

– Ви маєте рацію. Сейсмологи щодня повідомляють про це у своїх зведеннях, і це у прес-повідомленнях міськради розповсюджується у ЗМІ.

– Сьогодні вже існує така цікава наука як інеологія. Вона вивчає інформаційно-енергетичний обмін між живими об’єктами матеріального і тонкого світів. Її «батьками» були радянські академіки Ханцевєров та Казначеєв. Останній – професійний лікар, який нині очолює Інститут експериментальної медицини Росії в Новосибірську.

Наразі люди здатні «зчитувати» інформацію тонкого світу. Але за однієї умови: особистість, яка це робить повинна бути гармонійною, морально чистою й духовно розвиненою.

Іншими словами, у неї повинні бути відкритими верхні, себто духовні чакри. Бо саме ними вона і може сприймати інформацію тонкого світу, де, до речі, є відповіді на всі без винятку запитання.

Так ось мушу заспокоїти краян, принаймні до 2013 року на Буковині землетрусів не буде. Але цього року, як уже розповідав в одному з інтерв’ю президент Української академії цілительства Сергій Бінат, ми цілеспрямовано майже півдоби працювали зі стихією Вогню, яка відповідає за землетруси, щоби відвернути негативні події. І це нам вдалося.

Любов ПЛАХІНА, «Версії»

Запис Україну очікує доля Гаїті або Чи варто буковинцям боятися землетрусу? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ХХІ Зимові Олімпійські ігри у Ванкувері завершилися тріумфом збірної Канади, яка з рекордною кількістю золотих нагород (14) впевнено очолила загальнокомандний залік. Україна ж повторила свій антирекорд – як і на Іграх-2002, найвищим для нас виявилося 5 місце, яке цього разу посів біатлоніст Андрій Дериземля на дистанції 10 км, а в Солт-Лейк-Сіті – фрістайліст Станіслав Кравчук, чиї батьки живуть у Новоселиці Кельменецького району Чернівецької області.

Сьогодні ми згадаємо найбільш знакові події Ванкувера-2010 і спробуємо розібратися, чому все-таки олімпійський п’єдестал не підкорився українцям.

Замість епілогу

Від кінця 2007-го буковинці активно «атакували» столицю пропозиціями про будівництво на місці колишньої військової частини на горі Томнатікул на Путильщині високогірної національної бази олімпійської підготовки.

Це унікальне місце, де на висоті 1580 м над рівнем моря могли би тренуватися збірні з багатьох видів спорту, зокрема, зимових, адже там майже півроку лежить сніг.

Але «офіційний Київ» на численні звернення від облспортвідділу та ОДА зреагував… ніяк. Тобто не було жодної відповіді!

Паралельно ми шукали потенційних інвесторів. І навіть знайшли таких, що готові були, в обмін на дозвіл облаштувати на тих схилах гірськолижні траси і розвивати туристичний бізнес, побудувати деякі спортивні об’єкти. Але не 18 км аварійної дороги, якою мала би перейматися держава. Тоді буковинська влада спробувала «випросити» цільову субвенцію на цей відрізок дороги.

На ці листи до столиці єдину «реакцію» видав «спортивний» міністр Юрій Павленко, який після однієї з нарад (до речі, не на спортивну тематику) сказав представнику нашої області: «Передайте Мазурашу, щоби не писав такі листи – все одно гроші не дамо!»

Пізніше один мудрий чоловік так прокоментував це: «А чого ви чекали від людини, у якої перший запис в трудовій книжці: «Міністр», який в школі не ходив на уроки фізкультури, який курить, вживає алкоголь і не дуже приховую це… Хіба має моральне право така особа управляти вітчизняним спортом? Чи хтось сумнівався, що Павленко не зможе робити це якісно? Хіба що крім його кума Ющенка…»

А тепер спробуйте провести паралель між викладеним вище і пост-олімпійськими коментарями все ще міністра Юрія Павленка, який, назвавши виступ українців на Іграх-2010 провальним, підкреслив, що держава виконала всі свої «олімпійські» зобов’язання – мовляв, спорт фінансувався добре, олімпійці мали всі умови для якісної підготовки, участі у необхідних міжнародних змаганнях, але самі ж і підвели, бо, бачте, деякі спортсмени не показали у Ванкувері свої найкращі результати.

«Професійний аналіз», нічого не скажеш… До того ж, інформація від самих спортсменів, як не важко здогадатися, далеко не така ж райдужна щодо умов підготовки та фінансування…

Трагічний початок

Ще до офіційного відкриття Олімпіада-2010 зазнала серйозной втрати: під час тренувального заїзду 21-річний грузинський саночник Нодар Кумаріташвілі не впорався з керуванням, його сани перевернулися і він вдарився об металічний обмежувач. Йому оперативно надали першу допомогу, на гелікоптері завезли до лікарні, але врятувати не вдалося…

Після цієї трагедії вирішено було скоротити дистанції змагань: у чоловіків від 1374 до 1198 м, а в жінок – від 1198 до 953 м. Це дещо зменшило швидкість і ймовірність серйозних аварій. Адже на тренуваннях саночники перед фінішем, де й стався нещасний випадок, розганялися до 160 км/год!

Українські саночники зізналися, що їм було особливо важко, адже вони добре знали Кумаріташвілі, який минулого літа тренувався в нас у Кременці…

У жінок теж не обійшлося без проблем: румунка Віолетта Страматурару на тренуванні декілька разів вдарилась об огорожу, але лікарі констатували в неї «лише» струс мозку.

Приємна несподіванка, але без продовження…

Не секрет, що перед Олімпіадою-2010 не так вже й багато фахівців бралися прогнозувати, що Україна «засвітиться» на п’єдесталі пошани.

Серед імовірно «медальних» для нас видів називали біатлон, лижні гонки, фристайл, санний спорт і фігурне катання. Найбільш реальними здавалися шанси в біатлоні, зокрема, в жіночій естафеті, лижних гонках і фристайлі, де, разом з майстерністю, може спрацювати фарт.

Коли біатлоніст Андрій Дериземля трохи несподівано показав високий, 5-й, результат на спринтерській дистанції, подумалося, що в біатлоні ми обов’язково матимемо медаль. Але не так сталося, як гадалося: наші «стріляючі» лижники й лижниці виявилися для боротьби за нагороди недостатньо влучними, та й швидкість залишала бажати кращого.

Коли ж «не сталося дива» у фристайлі, останні надії на призове місце сконцентрувалися на лижниці Валентині Шевченко, яка заключного дня Олімпіади бігла коронну свою марафонську дистанцію. Але українка, на жаль, просто зійшла з дистанції: далася взнаки травма ребра… Таким чином, нашим «головним героєм» залишився Дериземля, який лише дві позиції не дотягнув до п’єдесталу.

Напівбуковинець стрибав у залізному наколіннику

Окремо варто сказати про напівбуковинського фристайліста Станіслава Кравчука, який на свою четверту Олімпіаду вирушив травмованим. На заключному етапі Кубка світу він надірвав колінні зв’язки, через що його олімпійські стрибки були під питанням.

Але Станіслав рвався у бій, адже, за його словами, було б дуже прикро не виступити у Ванкувері, оскільки тільки-но почав відчувати нормальну форму після минулорічної операції на ахілловому сухожиллі.

На старт вийшов у залізному наколіннику. До фіналу він не зміг пробитися, але навіть травмованим самовіддано боровся й посів найвище серед колег по чоловічій збірній місце. Як зазначило керівництво збірної, «до нього жодних питань немає: виступив гідно!»

До речі, на «білих» Олімпіадах Буковина свого часу була представлена не лише напівземляками: у далекому 1936 році у Гарміш-Партенкірхені, як відомо, у фігурному катанні у складі збірної Румунії виступав студент-юрист Чернівецького університету Роман Турушанко з Хотинщини.

До «бронзи» – із поламаними ребрами

Виступ словенської гірськолижниці Петри Майдич інакше, як подвигом, не називають. На розминці вона вилетіла за межі траси, впала з обриву, зламала чотири ребра й пошкодила легені. Але, зціпивши зуби від болю, вона все-таки відзмагалася і виборола «бронзу» в спринті. Зі стадіону Майдич несли на руках, а на церемонію нагородження вона прибула в інвалідному візку.

Неймовірна розв’язка

Фантастично інтригуючим видався фінальний поєдинок хокейного турніру, в якому зійшлися збірні Канади та США. Господарі Олімпіади вели 2:0. Але американці спершу скоротили рахунок, а за 24,8 сек. до закінчення основного часу зрівняли його й перевели матч в овертайм. «Хеппі енд» для «кленових» стався на восьмій хвилині додаткового часу, коли молодий форвард Сідні Кросбі закинув «золоту» шайбу і приніс канадцям восьму перемогу на головних змаганнях чотириріччя.

До речі, Канада тепер на одне олімпійське «золото» випереджає СРСР. А ось збірна США стільки ж разів була фіналістом Олімпіади.

На льоду – з медаллю і… цигаркою

Головним курйозом Ігор у Ванкувері можна вважати витівку канадських хокеїсток, які після перемоги у фіналі (до слова, теж над США) вирішили відсвяткувати олімпійський тріумф просто на льоду: розпивали шампанське й пиво та навіть закурили сигари. Міжнародний Олімпійський комітет відреагував жорстко, назвавши таку поведінку «обурливою і неспортивною».

«Олімпійська мрія» Путили

Зимові Олімпіади для Чернівецької області є зовсім не «чужими». Ми могли б мати представника в олімпійській збірній навіть у Ванкувері.

Йдеться про того ж Станіслава Кравчука, який був згідний виступати консолідовано за Закарпаття й Буковину в разі, якби тут з’явився принаймні водний трамплін, на якому фристайлісти тренуються влітку.

Обладнати такий трамплін дав попередню згоду керівник туркомплексу «АКВА-ПЛЮС» Георгій Козьма. Правда, ні міністерство, ні федерація так і не змогли допомогти йому з типовим проектом…

Чи можемо готувати зимових олімпійців в інших видах? Знову ж таки – теоретично. Що нам заважає, приміром, шукати лижні таланти? Більше того, як керівник крайового спорту, у 2006-7-му я офіційно пропонував губернатору вивчити можливості відкриття на базі нової ЗОШ у Миговому відділення ДЮСШ із зимових видів спорту та різновидів туризму й спортивного орієнтування. Але, на жаль, з цим не склалося.

Натомість актуальними залишаються олімпійські перспективи гори Томнатікул, яку неофіційно називають «Паміром».

Екс-тренер збірних Вірменії та Білорусі з біатлону Микола Філатов, який довго очолював Тернопільску ДЮСШ з зимових видів спорту, а останнім часом живе у Чернівцях, підтверджує позицію тих, які вважають, що там, як кажуть, сам Бог велів будувати олімпійську базу:

«Крім чудової для підготовки висоти над рівнем моря, на «Памірі» ще й неймовірно сприятливі для підготовки спортсменів природні умови. То ж райський куточок природи!

Я вважаю Томнатікул «українським Цахкадзором» (вірменське місто на висоті 1800 м над рівнем моря, де лижний сезон триває від середини листопада до середини квітня – авт.).

І набагато кращим місцем для спортивної бази, ніж, скажімо, в тому ж Кисловодську (1243 м над рівнем моря – авт.), куди їздять на збори майже всі наші олімпійські збірні.

Це ж якими треба бути недалекоглядними, щоби вивозити мільйонами гроші за кордон, маючи у своїй державі таке унікальне місце! Так, туди треба вкласти.

Неподалік від Томнатікул, у селі Сарата (1182 м на д рівнем моря – авт.), є можливість облаштувати ще й невеличкий канал для тренувань веслувальників.

Якщо це зробити, ми зможемо не лише краще готувати своїх спортсменів, вкладаючи при цьому кошти в нашу ж країну, а ще й отримаємо додаткові надходження з-за кордону, адже сюди точно приїжджатимуть готуватися й іноземні спортсмени».

Поки що ніхто з високопоставлених спортивних функціонерів не відгукнувся навіть на запрошення ознайомитися з цією екс-військовою частиною, яку голова Путильської райради Андрій Дутчак особисто «оберігає» від розпродажу частинами, що перекреслило б нашу мрію про олімпійську базу.

Томнатікул відвідала знімальна група телеканалу «Мегаспорт», який декілька разів показав сюжет про цю унікальну місцевість.

Плюс голова НОК України Сергій Бубка заочно підтримав цю ідею, а Федерація легкої атлетики України виявила готовність виступити координатором проекту.

Хочеться вірити, що на буковинському «Памірі» колись все-таки будуть готуватися українські олімпійці!

Георгій МАЗУРАШУ, член Спілки журналістів України, керівник обласного спорту 2005-2008 рр.

Запис Україна на Олімпіаді-2010: провал чи закономірність? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перше змагання Українського гірськолижного клубу відбулося три роки тому саме в «Мигово». Цьогоріч у традиційних уже стартах взяло участь 90 учасників, третина з них – буковинці.

Голова клубу Володимир БЄЛОВ стверджує, що кількість людей, які відпочивають, катаючись на лижах, збільшується. Щоправда, на його думку, Україна здає свої позиції в спорті. Адже наші гірськолижні курорти чудово підходять для розваг та відпочинку, а ось для змагань європейського рівня ще не годяться.

– Наш девіз: «Усі на лижі», – каже засновник гірськолижного клубу Антон ФАЛКІВСЬКИЙ, який уперше став на лижі майже 40 років тому, коли йому ледь «стукнуло» 7 років. Пан Фалківський щиро сподівається, що незабаром українські гірсько-лижні курорти будуть не лише відповідати європейським, але й перевершать їх, за умовами для змагань.Щоправда, коли держава сприятиме їхньому розвитку й допомагати інвесторам.

Фахівці кажуть, що у країнах Європи будівництво гірсько-лижних комплексів відбувається за сприятливіших умов. Інвестор пише бізнес-план на сто мільйонів доларів, держава виділяє тридцять мільйонів, іще тридцять дає громада (це податки, благодійні внески тощо). Відтак, інвестор вносить своїх сорок мільйонів – і всі залишаються задоволені. Держава отримує податки, люди – робочі місця, інвесори – прибутки. У нас поки що така схема не працює.

Натомість актор Віталій БОРИСЮК комплексом задоволений. Нещодавно він повернувся з Куршавелю. Актор зізнається, що «Мигово» мало відрізняється від європейських курортів.

– Звичайно, хотілося б, щоби був іще один схил і кращі підйомники. Та й дорога на Мигове дуже вузька. А ще не вистачає гарної кухні, – скаржився Борисюк.

– Та плюсів більше, ніж мінусів. Я б з радістю відпочив у «Мигово» з дружиною і дітьми. Схил тут безпечний, атмосфера дуже хороша. А людей як раз стільки, скільки треба – ніхто не заважає.

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Запис Віталій БОРИСЮК: «Мигово» мало чим різниться від європейських курортів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.