Майстер спорту, чемпіонка області з автоспорту серед жінок, переможниця змагань із професійної майстерності керування автомобілем, переможниця Всесоюзних змагань… Це далеко не весь перелік нагород Ніни Іванівни. Її «послужний список» багатий на різноманітні звання та нагороди, медалі, фотографії та… спогади. Жінка, яка 53 роки водить машину, навіть під час інтерв’ю сиділа за кермом улюбленого автомобіля…
У морози – з відкритими вікнами
– Від 1957 року маю водійські права. Навчалася на «полуторці» – 1,5-тонній вантажній машині. Далі – робота на ГАЗ-51. Пам’ятаю, як зараз: уся кабіна була дерев’яною, дверцята обшиті фанерою, а дах – дерматиновий. Не було в цій машині пічки для обігріву кабіни. Тому взимку, в люті морози, під час їзди доводилося відкривати вікна з обох боків, для підтримання однакової температури – аби скло не замерзало.
– Як реагували чоловіки на жінку за кермом?
– Нормально, адже професійністю могла поставити на місце будь-якого чоловіка. Пам’ятаю, працювала на півночі Росії, в Архангельській області, разом з двома братами. А на півночі машини ходили по льоду, весною – «лижнівкою» – настилом із дошок для коліс уздовж усієї дороги. Тоді брати й засумнівалися: чи зможу їздити «лижнівкою». Коли настала весна, я вперше поїхала нею – і брати не могли мене наздогнати…
Жінка з нежіночими вміннями
– До деяких автозмагань включали й військово-прикладні види спорту. Там, крім керування треба було кидати гранати та стріляти з малокаліберної гвинтівки. В цьому виді спорту маю другий розряд.
Займала перші місця і в спільних, як для чоловіків, так і для жінок, змаганнях із економії пального. А відбувалося все так: до баку наливали однакову кількість пального, зважували і ставили на спеціальний штатив, шлангом підводили до карбюратора. Автомобіль був єдиним для всіх. Треба було проїхати 3-кілометрову дистанцію і виконати певну кількість фігур. У суддів була таблиця державної норми витрат пального, в якій зазначалося, скільки можна використати пального, залежно від марки автомобіля. У мене виходило спалити бензину менше, ніж зазначалося в нормі. Через це, крім заслуженої кількості балів, мені нараховували ще й заохочувальні.
Від 70-х років із вантажівок перейшла на легкові автомобілі. На улюбленій «Волзі» працювала в таксомоторному парку Чернівців. Тож Ніні Іванівні знайомий кожен закуток нашого міста.
Самотужки міняла величезні колеса
– Під капот зазираєте?
– Часом син має якісь проблеми з машиною. Розказує про них мені. Я йому відразу вказую на причину неполадок. А взагалі-то діагностику автомобіля проводжу на слух, раніше ж не було жодного приладу. Знаю, коли не так «пищить» підшипник, як застукав двигун. Може, я не в силах усе відремонтувати сама, але коли не мала вибору, навіть величезні колеса самотужки міняла та клеїла…
Поплавала на вантажівці…
– Пам’ятаєте цікаві випадки, пов’язані з вашою професією?
– Колись від Вижниці до Кутів не було мосту. Черемош треба було переїжджати вбрід. Влітку Черемош мілкий. Але часом річку перекривали для заводнення. Ось я у такий момент і переїжджала Черемош. Вода залила всю кабіну. Довелося лізти на дах машини і кликати по допомогу. Деякий час сиділа посеред річки, поки мене звідти не витягли.
Через перевал за допомоги… поліна
Із Путильського району возила малину, полуницю, яблука. Доводилося долати круті перевали. А машина була так завантажена, що під час підйому на першій передачі на гору не витягувала. І ми брали з собою поліна: чоловік виходив з кабіни, я вмикала двигун, робила ривок, а чоловік підставляв під колеса колоди, щоби машина не скочувалась вниз. Так мало-помалу і долали ці гірські піруети.
Ніна Іванівна 25 років тому брала участь у зйомках фільму легендарного радянського режисера Леоніда Гайдая «Опасно для жизни». Вона виконувала трюки на автомобілі замість головної героїні Тетяни Кравченко, бо актриса не вміла керувати автівкою.
В архіві пані Ніни зберігається фотографія із автографами усієї знімальної групи. Серед них – Леоніда Гайдая, Леоніда Куравльова, Тетяни Кравченко, Лариси Удовиченко та Георгія Віцина.
Прив’язана до бульдозера спустилася з гори
Колись у місті й районах пошту розвозили таксисти. Листоноша сідала з нами та їздила на дільниці. Існували маршрути Кельменці-Сокиряни, Кіцмань-Заліщики та Вашківці-Вижниця-Путила. Через круті підйоми та спуски ніхто не хотів брати цей маршрут. А я погоджувалась. Адже після вантажної машини долати перевал на «Волзі» було досить легко.
Ось одного дощового дня у листопаді почала з Вижниці підійматися до перевалу. Що вище піднімалася – то холодніше ставало. Дощ перетворився на сніг. Стало слизько. А розвернутися нема як! Доїхала до верху, снігу намело вже понад 20 см. Спускатися назад смертельно небезпечно. Саме тоді на перевал піднявся бульдозер – величезна машина на гусеницях. Я взяла трос і прив’язала свою машину до переду цього «великана». Так і спускались: я у прив’язаній «Волзі» спереду, звиваючись у різні боки слизькою дорогою, бульдозер – надійним тримачем позаду. Доїхали аж до Підзахаричів. Нарешті водій вийшов із кабіни, зняв шапку і вигукнув: «Най ся шлях трафить! Що ж ця жінка вигадала!»
Про аварію згадували 4 роки
– Маєте секрети поводження з автомобілем?
– Машину треба любити. Експлуатувати таким чином, щоби вона не перенавантажувалась. Давати їй відпочивати. Автомобіль теж має душу, тож відчуває погане ставлення до себе.
– Чи змінилася культура водіїв?
– Частіше порушують правила. Крім того, машин стало набагато більше. У 70-х роках, пам’ятаю, сталася аварія за межами міста. Тоді це було настільки рідкісною подією, що про неї вся Буковина говорила 3-4 роки!
– Що можете порадити сучасним водіям?
– Вчити правила дорожнього руху. І завжди оцінювати ситуацію, як шахіст, на 10 кроків уперед. Та ніколи не відволікатися за кермом на сторонні справи.
Любов КАФАНОВА, «Версії»
