40 років тому буковинці здійснили першопроходження системою хребтів Черського у Північній Якутії і стали срібними призерами Радянського Союзу. До того людська нога там не ступала.
Зліва направо: Григорій Махров, Віталій Демченко, Микола Кочубей, Аркадій Граунфельс, Семен Вайнзов
Серед величі вершин і швидкості водоспадів людина така непомітна, що здається, лише одним подихом природа може скинути її, наче пір’їну, і спокійно поглянути, як вона зникне у безодні. Проте завжди є ті, хто не відступає перед цією священною силою, яка водночас лякає і магічно притягує.
Альпіністи інколи кажуть: «Хто піднявся на вершину – серце залишив там, а думками – вже в наступному поході.
Зрозуміло, що в далеких від екстриму людей спортивний туризм збурює суперечливі емоції: захоплення, заздрість, іноді осуд: чи варто жартувати зі смертю? Дуже просто і без високих слів пояснив таку жагу небезпеки талановитий письменник і геолог Олег Куваєв: «Бажання мандрувати – схильність душі. В кого воно є, той змінити себе не може, у кого немає – тому й не потрібно».
Буковинський край – плацдарм для екстриму
На просторах величезного Радянського Союзу, шостої частини суші, маленька Буковина завжди була серед лідерів екстремального туризму. На цьому крихітному клаптику планети є все: гори, потужні скеледроми, печери та гірські ріки. Буковинські спортсмени вигравали чемпіонати України та СРСР і ніколи не сходили з маршрутів.
Як розповів президент федерації спортивного туризму Чернівецької області Віктор Скрипник, колись у Союзі працювали два потужних науково-дослідних інститути, де вивчали проблеми харчування та надання медичної допомоги у дикій природі, вдосконалення спорядження, техніку руху різними схилами, тож екстремальний спорт був справжнім культом. І хоча сьогодні державної підтримки значно менше, Буковині все ще вдається утримувати високу планку. В нашому краї можна реалізувати себе в будь-якому напрямі спортивного туризму – пішохідному, велосипедному, водному, кінному чи повітряному. Останніми роками область була на вищих сходинках національного рейтингу.
Неабияку роль у цьому відіграє потужна платформа, яку свого часу заклали ветерани буковинського туризму. Серед витоків були Юрій Ланевський, Макс Шиклер, Григорій Махров, Емануїл Друкман, Віталій Демченко, Микола Кочубей, Ігор Лаптєв, Василь Шадний. Рівно 40 років тому завдяки їм на карті світу, а саме у системі хребтів Черського Північної Якутії, з’явилися нові географічні об’єкти, серед яких перевали із назвами Чернівецький та Буковинський.
Авантюризм на незвіданих землях
Північна Якутія – це частина земної кулі, де досі дуже багато білих плям. Буковинці першими ступили на землі, які були недоторканими.
В експедиції, що тривала у липні-серпні 1973 року вони відкрили перевали Авангард, Буковинський, Клавдія Красноярова, гірський потік та водоспад Косматий, ріку Туманну, льодовик Шнейдеров та пік Ювілейний.
Напередодні дня туризму, саме у рік ювілею першопроходжень, у редакції «Версій» зібралися почесні ветерани спортивного туризму, що безпосередньо брали участь у підкоренні Північної Якутії, Сибіру та Далекого Сходу – поет Віталій Демченко та його товариш учитель фізкультури Микола Кочубей.
За чашкою кави мандрівники ділилися спогадами, наче історіями біля вогнища.
Про свої походи вони розповідали не як про щось надзвичайне, здійснене на межі людських можливостей, а як про частину свого життя, яку вони дуже цінують.
Слухаючи їхні оповіді, які не можна вмістити в жодне інтерв’ю, в уяві постають водоспади, ущелини, льодовики, печери та вулкани, дивовижні зустрічі з оленярами, відлюдниками, довгожителями з найвіддаленіших куточків СРСР. Детально прочитати про мандрівки наших земляків можна у книгах. Свої щоденники та спогади про походи опублікували колишній чернівчанин Емануїл Друкман – «Где ветер рвет горизонты» та Григорій Махров у виданні з власними ілюстраціями та фотографіями «Рожденные тропы» .
Віталій Демченко зізнається, що у мандрівці до Якутії було багато авантюр. Туристи йшли, можна сказати, у «невідоме», адже карт не було, тільки приблизні схеми.
– Хочеться бути там, де ще ніхто не був, – каже Микола Кочубей. – Хребет Черського – це був дуже складний похід. Ми не знали, що нас там чекає. От, наприклад, перевал Буковинський відкрили чисто випадково. Два дні блукали льодовиком і тільки на третій знайшли вихід з нього. Зрозуміли, що перевалу, який побачили, не було на картосхемах і дали йому ім’я «Буковинський».
Наступними роками, завдяки чернівецьким туристам, карту поповнили ще чимало географічних об’єктів у межиріччі Індигірки та Яни, на Корякському надгір’ї, Буордахському високогірному масиві хребта Черського та у Північному Забайкаллі.
Друзі, яким завдячуєш життям
У місті за цілий рік можна не пережити нічого більш хвилюючого, ніж вихід нових епізодів улюбленого серіалу. Людей, що живуть поруч, уже й не помічаєш у буденності.
А у подорожі лише за годину можна, мабуть, відчути емоції, що раніше були недосяжними. Тут усі людські риси безпорадно оголюються і спілкування стає справжнім та чесним.
З товаришами-мандрівниками чого тільки не доводилося пережити: допомагали пиляти роги оленям, ловили рибу руками – щоби вижити, бо увю їжу вкрав ведмідь, ділилися останнім ковтком води чи просили скуштувати шматочок м’яса мамонта в інституті мерзлотознавства… а подекуди й рятували один одному життя.
– Якось у Хібінах, – пригадує Микола Кочубей, – мій товариш Микола Крачило у сорокаградусний мороз тягнув мене на собі три доби. Одного ранку прокинулися – побачив, що чотири пальці на нозі відморожені. Йшли ми на лижах. Якийсь час я ще міг пересуватись, а потім нога розпухла і довелося напарнику нести і мене, і мій рюкзак майже 70 кілометрів… Багато екстриму було на Авангарді. Якось спускався у тріщину глибиною близько 50 метрів за рюкзаком, який упав туди. А в ньому були всі наші гроші, фото- та кінодокументи. Пам’ятаю, коли вибрався звідти, відчув таке піднесення: «Я зміг!». Думаю, що всі, хто ходить у походи, відчувають це на вершині, коли ти все ж таки піднявся трошечки вище за тих, хто залишився внизу.
А Віталій розповів, як Микола витягував його майже з того світу. На болотах у Якутії чоботи набрали води, а кожен із них може вмістити до 34 літрів, тож довелося тягнути і його вагу, і додаткові 60 кілограмів.
Чи готовий ти до висоти?
Якщо психологічно людина відчуває себе готовою до «великих гір», вона не завжди готова до такого випробування фізично. Як пояснив Віктор Скрипник, випробувати свої сили по-справжньому можна тільки в екстремальних умовах.
Дуже часто, коли, приміром, на Казбек чи Ельбрус піднімаються 20 людей, до вершини дістається тільки один турист. Дехто може не здолати останні 200 чи 300 метрів. Буває, що людина втрачає свідомість або починає поводитися неадекватно.
– На висоті змінюються біохімічні та фізіологічні процеси, дається взнаки кисневе голодування, – розповідав президент федерації спортивного туризму. – Треба пройти акліматизацію. Піднімаєш організм на висоту, потім знову спускаєшся, відпочиваєш і поступово збільшуєш висоту. За правилами, якщо в цьому році ви піднялися на чотири тисячі метрів, то наступного можете піднятися на 5.200. Якщо побували на п’яти тисячах, через рік можете спробувати подолати 6.200. Тобто зростання висоти не може становити більше 1.200 м. Так, рік за роком можна підготувати організм до великих висот, де м’язи за одну секунду з’їдають стільки кисню, що після короткого руху рукою треба відновлюватися 5 хвилин і швидкість руку іноді може становити один крок у хвилину.
Ті, що залишилися на висоті…
Розповідаючи про різні сходження та сплави, пригадуючи товаришів, неодноразово згадували імена тих, кого вже немає серед них.
– Усі інструкції з екстремального туризму написані кров’ю та смертю – говорить Микола Кочубей. – Якщо з’являється пункт, то хтось порушив його, зірвався.
– Про альпіністів не кажуть «загинув», кажуть «Залишився на висоті» – зазначає Віталій Демченко. – Природу не можна недооцінювати, не можна брутально у неї втручатися, потрібно бути із нею у гармонії і тоді вона сама тобі допоможе. А зневаги не прощає.
Емануїл Друкман у передмові до своєї книги зізнається, що чимало мандрівок, здійснених буковинцями, насправді були на межі авантюри. При обмежених ресурсах, недосконалому спорядженні, із сумнівним картографічним забезпеченням відправлятися на тривалий термін у незвідані краї було вкрай небезпечно. Проте усі учасники експедицій завжди знали, на що вони ідуть, ретельно готувалися до мандрів і намагалися не ризикувати без потреби. Автор пише, що назавжди запам’ятав слова одного мудрого гляціолога, якого зустрів на Ельбрусі, той сказав:
– Навіть найбільша гора не варта життя найменшої людини. Краще вже один раз бути боягузом, ніж усе життя покійником.
Про сучасне
Анатолій Данилюк, старший викладач теоретичних основ та методів фізичного виховання ЧНУ і теж учасник вже згадуваних історичних походів
Подорожуємо, доки вистачає фінансів
Нова хвиля розвитку спортивного туризму – 2000-2001 роки. Щозими проводимо альпіністські збори в Карпатах. До них долучаються не лише студенти, а й інші бажаючі спробувати себе у зимовому сходженні. До речі, зимове сходження у Карпатах дає можливість заробити значок «Альпініст України». Раніше для цього їхали на Кавказ. Також ми започаткували зі студентами проект «Пішки слідами Емінеску», нам навіть дозволили пішки перейти румунський кордон.
Колись Карпати були для нас полігоном, де тренуватися і готувалися до походів на Кавказ чи Памір. Студенти першого курсу обов’язково ходили в Карпати, на другому – вже на Кавказ, а на третьому – могли поїхати й за Полярне коло.
Держава спонсорувала ці подорожі. Оплачували не лише дорогу, а й навіть видавали добові.
Сьогодні екстремальний спорт також дуже популярний серед молоді. У нас є люди, що дійшли до кандидатів у майстри спорту з альпінізму. Проте вже немає тієї масовості, подорожують здебільшого ті, що мають фінансову можливість. Під час навчання в університеті рідко хтось ходить далі Карпат. У далекі мандри їдуть вже коли стають підприємцями, адже розраховувати можна тільки на власні кишені.
Ольга Склярчук, “Версії”
