«Якщо пекар самовільно піднімав ціну, зменшував вагу буханця чи додавав борошна нижчих сортів, поліція на перший раз штрафувала його. Коли попадався ще раз, поліцейський вішав йому на груди й спину табличку «Шахрай» і водив у такому вигляді вулицями міста. А після третього порушення спритника позбавляли права випікати й продавати хліб і публічно карали за шахрайство».
Заслужений майстер народної творчості, краєзнавець Іван Назарович СНІГУР далі розповідає про життя буковинців напередодні Першої світової війни 1914-1918 років.
– Іване Назаровичу, Ви вже розповідали про нелегке життя буковинських селян. Давайте згадаємо, скільки заробляли селяни і що вони могли купити за ці гроші. Адже відомо, що наймит за 14-15 годин праці на полі заробляв лише від 40 гелерів до 1 крони, значно рідше – 1 крону 40 гелерів. Ще й жінки за однакову роботу отримували менше чоловіків…
– Так, селянська праця оцінювалася дуже дешево. Якщо людина йшла працювати на тартак або гуральню, то отримувала трохи більше: від 1 крони 20 гелерів до 2 крон за день.
Що являла собою крона? Її запроваджено 1892 року замість австрійського гульдена, який українці називали «ринським». Один гульден міняли на дві крони, тож наші люди монету чи банкноту в дві крони далі називали «ринським». А у кроні було 100 гелерів або філерів (так дрібну монету називали угорці). Коли гроші карбували у Відні, на них ставили австрійського двоголового орла, а коли у Будапешті – зображували корону святого Іштвана. Монети більшого номіналу містили портрет імператора. На банкнотах же малювали гарних дівчат і основні написи робили німецькою та угорською мовами, а номінал писали ще чеською, польською, українською, італійською, словенською, хорватською, сербською та румунською – мовами народів, які жили в Австро-Угорській монархії.
– У Вашій колекції є чимало австро-угорських монет і банкнот того періоду. Простолюду найчастіше доводилося мати справу з дрібняками в 10-20 гелерів та «соліднішими» монетами в 1, 2, значно рідше – 5 крон. З якого металу карбувалися ці гроші?
– Найдрібніші – в 1 і 2 гелери – були мідними, а в 10 і 20 – з нікелю. Більшого номіналу – в 1, 2, 5 крон – із срібла. Багатші люди мали й золоті монети в 10 і 20 крон. А паперові гроші випускалися номіналом у 1, 2, 10, 20, 100, 1000 і 10 000 крон. Звичайно, прості люди за все своє життя могли навіть не побачити банкнот найбільших номіналів.
Номінал на банкнотах писали мовами усіх народів, які жили в Австро-Угорській монархії
– Погоджуюся з Вами. Скажімо, вчитель отримував за рік близько 1000 крон, тож місячну зарплату йому навіть сотенними не видавали. А православний священик, який на рік отримував 1400-2200 крон (католицький – значно більше), міг взяти банкноти великого номіналу. Зовсім дрібні гроші діставалися найменш оплачуваним категоріям. Так, місячна зарплата прачки у лікарні наприкінці ХІХ ст. складала лише 10 крон. Чи можна було за такі гроші купити м’яса чи сала?
– Почнімо з того, що ціни на м’ясні продукти залежали від багатьох чинників, насамперед від сезону, від постів тощо. От на промислові товари ціни були більш-менш стабільними, а на продовольчі – постійно коливалися.
Давайте рахувати. Наприкінці ХІХ ст. кілограм яловичини коштував 52 гелери, а вже перед Першою світовою війною за нього треба було викласти майже 2 крони, а за кіло сала – аж 2 крони 40 гелерів. Звичайно, низькооплачуваним робітникам це було не по кишені. Тож незаможні буковинці споживали дуже мало м’ясних продуктів. Хоча у Чернівцях м’яса вистачало: щоби воно не псувалося, його зберігали у льодовниках. Існували й інші способи збереження м’ясних продуктів. Часто м’ясо коптили, його продавали відразу ж, гарячим.
Так само й ковбаси поступали у продаж гарячими. Ціни на них залежали від сорту ковбаси і від того, які трави використовувалися при їхньому приготуванні. До речі, продукт цей був лише натуральним, без жодних хімічних домішок. Чернівецькі ковбасники славилися своєю майстерністю. Мені пощастило бути знайомим з майстром на прізвище Буковський, який починав працювати ще до Першої світової війни. Його продукція відзначалася чудовим смаком, я скуштував її з насолодою. Але небагаті чернівчани могли дозволити собі таку страву хіба що двічі на рік, на великі свята.
– Іване Назаровичу, якщо для простолюду м’ясо було майже недоступним, яким же чином люди компенсували нестачу тваринних білків?
– А вони споживали рибу: Прут був тоді чистим і повноводним, у ньому водилося багато риби. Хто не міг її купити, ішов на риболовлю сам. Вудочками до Першої світової війни у нас практично не користувалися, замість них були сітки. Квадратну сітку розміром 2х2 метри натягали на дві дуги, їх кріпили на одній пражині. На середину сітки прилаштовували мішечок з макухою, запах якої приваблював рибу, – потім всю конструкцію занурювали у воду. Через кілька хвилин на запах запливала риба і сітку з уловом піднімали на берег. Тож навіть бідні могли прикрасити свій стіл рибними стравами.
– Скажіть, будь ласка, чи намагалася австрійська держава регулювати ціни на продовольчі товари?
– Ціни на овочі й фрукти залежали тільки від ринку – коливань попиту і пропозиції. У це державні органи не втручалися. Натомість ціні, вазі, якості й різноманіттю сортів хлібобулочних виробів держава приділяла пильну увагу. Приватні пекарі самі продавали свою продукцію. Вони пекли хліб двічі на добу – ранішній і вечірній, виставляли його на продаж іще теплим. Якщо не реалізували продукцію відразу, ціну на неї знижували удвічі. А з непроданого хліба сушили сухарі. Якщо пекар самовільно піднімав ціну, зменшував вагу буханця чи додавав борошна нижчих сортів, поліція на перший раз штрафувала його. Коли ж попадався ще раз, поліцейський вішав йому на груди й спину табличку «Шахрай», змушував взяти в руки хлібину й водив у такому вигляді вулицями міста. А після третього порушення спритника позбавляли права випікати і продавати хліб і публічно карали за шахрайство.
– Іване Назаровичу, історикам відомо, що 1901 року кілограм пшеничного хліба у Чернівцях вартував 28 гелерів, а житнього – 25 гелерів. Для тих, хто отримував 10-15 крон щомісяця, це було дуже витратно. До речі, ще й буханці випікали двокілограмові. А як же міська біднота обходилася без такого дорогого хліба?
– Дешевого хліба не існувало. Хто не в змозі був його купувати, заміняв хліб на значно дешевшу мамалигу. Але заможніші люди постійно купували, як правило, в одного і того ж пекаря. Асортимент хлібобулочних виробів був не надто великим – в одного власника не більше 10 сортів. Тоді у пекаря навіть були наймити, які двічі на день розносили хліб постійним покупцям.
– Нарешті згадаємо про промислові товари. На Буковині вони були значно дорожчими, ніж у суто австрійських провінціях, хоча зарплати буковинців удвічі поступалися заробітній платні мешканців імперської столиці – Відня. Через таку дорожнечу наші незаможні краяни мусили викручуватися, як могли. Наприклад, бідний селянин не міг купити навіть бритви і дзеркала. Тому голився уламком коси і дивився на своє «віддзеркалення» у воді, налитій у миску. А як же біднота обходилася без фабричного одягу, взуття?
– Вдягали домоткане, носили одяг старий, залатаний. Влітку ходили босі, холодної пори року взували постоли з сиром’ятної шкіри. Незаможні виживали, як могли. А між бідними та багатими існувала велика соціальна прірва, як і нині між невеличкою жменькою багатіїв та озлиднілою більшістю простих людей. Тільки тоді задавлений податками простолюд був значно біднішим, ніж нині: чимало родин постійно недоїдало, люди ходили в лахміттях. Тож було багато невдоволених своїм становищем, готових його змінити. Цим користалися різні політичні сили, щоби здобувати підтримку соціальних низів.
Ігор БУРКУТ, історик
