Її називають «Тралкою», на ній призначають побачення, її люблять усі чернівчани, проте мало хто знає історію Театральної площі. Наприклад, що понад 200 років тому площа називалася, відповідно до товарів, які продавалися на ній: «Фруктова», «Рибна».
До 1918 року мала назву Площа Єлизавети (дружини австрійського цісаря Франца Йосифа, яка загинула від руки вбивці), до 1940-го її називали площею Александрі (на честь відомого румунського письменника), і лише у серпні 1944 року площа отримала нинішню назву – Театральна.
І помиляється той, хто вважає, що радянський період «Тралки» – малоцікавий та сповнений офіціозу. Бо на кожній вулиці нашого міста живе чернівчанин, який може розповісти таку історію своєї вулиці, про яку не прочитаєш у жодному підручнику чи путівнику. Наприклад, Лариса ХОМИЧ, яка народилася навесні 1947 року – саме тоді, коли вздовж площі висадили молоденькі липи. Її батько працював старшим художником Будинку офіцерів, мати – адміністратором готелю, а вікна кімнати, де вони жили, виходили просто на площу. Сонце палило так, що за шість місяців штори вигорали – доводилося купувати нові.
10 фактів про Театральну площу (кінець 40-х – початок 60-х років)
1. Гарних троянд, які нині ростуть посеред площі, наприкінці 40-х років не було. Зате згодом на її схилі (від театру) висаджували із квіток профілі Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Скопіювали з відомого радянського плаката, на якому вожді світового пролетаріату зображалися в профіль. Квіти були ідеально підібрані за кольором та висотою, щоби бороди, носи та інші деталі «вождів» були в ідеальному стані.
2. Квітники з’явилися на початку 50-х. На площі цілодобово працював охоронець-садівник, який їх доглядав і поливав з довжелезного шлангу. Місцями у шлангу були дірочки, з яких залюбки приймала душ тамтешня дітлашня. Випадків, щоби хтось спокусився вкрасти з клумби квітку для коханої, не спостерігалося.
3. Площа була одним із трьох головних місць дислокації світського життя чернівчан (разом з вулицею О. Кобилянської та парком ім. Калініна, теперішнім ім. Шевченка): тут прогулювалися чернівчанки у вишуканих сукнях, пошитих у місцевих кравчинь, призначалися побачення. Актуальним тоді було питання: «Ти у кого «шиєшся?», бо придбати у совєтскіх магазинах гарний одяг було нереально.
4. Іноземних журналів мод тоді ще не було, тому на площі можна було «підгледіти» цікавий фасончик сукні. Замовити її можна було, наприклад, у тьоті Басі, яка жила в районі вулиці 28 червня. Діяльність її була неофіційною, і вона, як й інші кравчині, страшенно боялася фінвідділу. Тому потрапити до неї можна було по дуже великому блату і за рекомендаціями. Щоправда, тьотя Бася набирала багато замовлень, і, траплялося, зустрічала у призначений для примірки день замовницю з головою, перев’язаною хусткою, і трагічним виразом обличчя: «Такий тиск, такий тиск.. прийдіть іншим разом». Можливо, мала більш впливових замовників, адже в ті часи всі «шилися»…
5.Під час світських прогулянок Театральною площею можна було «підгледіти» і фасон взуття, яке також шили на замовлення майстри, які так само боялися фінвідділу. Бо у магазинах взуття було фабричне, грубе й псувало жіночу ніжку… Хіба що дитячі сандалики можна було придбати. А шили взуттєвики на замовлення справжні шедеври. Наприклад, у мами чернівчанки Лариси Хомич були босоніжки із застібкою на паличку зі слонової кістки.
6. На місці нинішнього магазину «Колос» на першому поверсі готельної частини Будинку офіцерів була офіцерська їдальня. Вишукані штори, столики з скатертинами, офіціантки… Був там і відгороджений бархатними шторами бокс для генералів. Приїжджали навіть маршали. «Я двох маршалів бачила, – згадує пані Лариса. – Маршал Конєв, який був командувачем округу, зупинявся в готелі з ад’ютантом. Він навіть пригостив мене цукерочкою».
7. На верхньому поверху Будинку офіцерів були два майданчика для танців: відкритий і закритий. Родина Хомичів жила «під самими танцями», тому їхні вечори супроводжувалися безкінечним шурханням ніг на стелі. Про закінчення танців дізнавалися за галасом – сходи просто гули.
8. Як і на всяких танцях, в «Офіцерці» траплялося усяке. Хоча такої шпани як у «Шепетівці» там не було, траплялися і бійки: «Коли мені було 6 років, ми з татом поверталися додому, і раптом з шостого поверху просто перед нами впав і розлетівся на сотні уламків пивний кухоль. Лише за ручкою, яка не розбилася, тато зрозумів, що це було. Страшно навіть подумати, що сталося б, якби кухоль влучив у когось із нас.
9. Театральна площа була улюбленим місцем ігор місцевих дітлахів. Грали у «доганялки», «вибивалки», «штандер» (від нім. «стояти»): за сигналом, а ним служив підкинутий угору м’яч, усі розбігалися, а ведучий згодом кричав: «Штандер-р-р… Лєна» і дівчина мусила бігти та ловити підкинутий м’яч.
10. У Будинку офіцерів проводили святкові вечори з нагоди радянських свят, на які чернівчани купували квитки. Улюбленим був Новий рік, який зустрічали у маскарадних костюмах. Дами з багатою фантазією святкували навіть у короні у вигляді Московського Кремля на голові і сукні з трафаретом серпа та молота.
«Коли була молодшою, – згадує Лариса Хомич, – я дуже хотіла поїхати до Москви, Ленінграда. Але після того як прочитала Чеховських «Трьох сестер», зрозуміла , що прагнення поїхати – це спосіб втекти від себе. Своє життя слід самому будувати і шукати своїх людей у будь-якій ситуації.
Я далека від того, щоби щось ідеалізувати. Мені подобається архітектура Театральної площі – і нинішня, і тодішня. Подобається, що вона все ж з квітами, з людьми, і навіть те, що на траві тепер сидить молодь, п’є пиво… Я не можу казати, що треба, аби все було так як було. Це неправильно. Життя рухається, щось втрачаємо, чогось набуваємо».
Юлія БОДНАРЮК, «ВЕРСІЇ»
Фото з сімейного архіву Л.Хомич
