«Всяк цвіркун знай свій припічок»
або Чому так важко потрапити до тих, від кого залежить якість нашого життя, і що вони приховують за спинами охоронців і прес-секретарів
«…Які далекі вони від людей», – сказав класик про декабристів, які вийшли 1825 року на Сенатську площу захищати народ і загриміли за це на Сибір. І рівно через 180 років саме ці слова спадають на думку, але вже стосовно нинішніх «революціонерів», які, завдяки тому ж народові, прийшли до влади в результаті Революції гідності та потрапили не до буцегарень, а до керівних кабінетів, де й здійснюють остаточний дерибан країни з поступовим, але впевненим роздяганням його до ниточки.
І що найбільше дивує – винятковий цинізм нових «рульових», чи то пак – керманичів. Вони створюють цілі армії для захисту власної персони, користуються бюджетом країни, як власною кишенею, і при цьому прикривають свої бізнеси охоронцями й не тільки прес-секретарями а цілими прес-службами, через які й спілкуються з народом. Чого лише варті американські наплічники (рюкзаки) Авакова, закуплені по 3 тис. грн. кожний, коли їхня ціна – 1200 грн. Але ж і ті не потрапили за призначенням: вояки на фронті їх так і не побачили.
Донедавна найбільш закритими були суди. Та коли розпочалася люстрація, сталося послаблення. Натомість закрилися служби, що стали приватними, але мають статус монополій, такі, приміром, як ПАТ ЕК «Чернівціобленерго», ПАТ «Чернівцігаз» або те ж товариство з обмеженою відповідальністю (яка влучна назва!) «Машзавод» чи Хлібзавод. А спробуйте, до слова, потрапити до Антимонопольного комітету! Простій людині туди – зась! Не вдасться запросто відвідати й чиновників з облдержадміністрації чи обласної ради. Не пустять вас і до регіонального відділення Нацбанку.
То що ж це коїться у нібито – принаймні, на словах – демократичній державі? Від кого і чому ховаються держслужбовці та приватники за спинами охоронців, які, розводячи руками, кажуть, що це в них робота така – псяча. Тому, мовляв, і гавкають та кусаються. Щоправда, інколи через власний характер чи поганий настрій. Зрештою, приємно ж відчути, що хтось залежить від тебе і ти можеш легко поставити його «на місце».
Складається враження, що перетнути нелегально кордон легше, ніж потрапити на прийом, скажімо, до міністра. Один із нинішніх високопосадовців розповів мені у приватній бесіді, як він три дні поспіль просидів під кабінетом міністра, але так до нього і не потрапив. Чому так? – запитують себе люди і не знаходять відповіді. Хоча вона на поверхні: кожному в нашій державі вказують на його місце. А ще тут присутня друга важлива складова: бажання приховати як свої дії, так і бездіяльність.
До слова, в Європі стосунки влади та громадян складаються зовсім по-іншому. Скажімо, на Мальті групи туристів розгулюють палацом, де розташовані кабінети керівництва острівної держави. Найгарнішими виявилися різьблені двері, за якими працює прем’єр-міністр. А в Данії покої королеви – їх мені показали друзі, серед яких був гід – виходять вікнами у центральний парк – улюблене місце відпочинку мешканців Копенгагена. Між іншим, парк і належить монаршій особі!
Чому ж ми, українці, так себе не поважаємо? Чому дозволяємо поводитися як із бидлом?
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
Про закритість влади – наші експерти:
«Якби чиновники оплачували охорону з власної кишені, вона одразу стала б непотрібною» – каже підприємець, голова Асоціації виробників Буковини, свого часу заступник голови ОДА та екс-голова Сторожинецької райдержадміністрації Франц Карлович ФЕДОРОВИЧ.
Отже, про ціну питання.
– Турнікети, охоронці та охоронні системи – це вже стало модою, елементом престижу, мовляв, що більше в нас охорони, то ми важливіші. Хоча, як на мене, йдеться про елементарне створення видимості роботи, її значимості та втаємниченості. За цією ширмою ховається чиновник, міркуючи: що менше «трудящих мас» його відвідуватиме, (а саме на них і покликані в принципі працювати чиновники), то менше бачитимуть, чим вони займаються або – не займаються.
Скажу з власного досвіду: найбільш відкритою є найнижча ланка державної влади, тобто райдержадміністрації. Доступ туди відкритий завжди й цілком. Натомість, спробуйте потрапити до будь-якого міністерства чи відомства – оце вже монстр, держава у державі! Там не тільки до міністра не достукаєшся, а й у саму будівлю навряд чи потрапиш. А коли чиновникам довелося б усю цю охорону оплачувати з власної кишені, то, думаю, одразу з’явилися б аргументи стосовно непотрібності та зайвості охорони.
Зрештою, від кого захищає ціла армія охоронців різних чиновників (як правило, державних службовців) у робочий час? Якщо вони чесно працюють, то кого і чого їм боятися? Які-такі-сякі загрози існують для них у нашій державі, щоби так пильно охороняти себе, не шкодуючи на це… державних коштів? І це – коли країна зубожіє, воює, а грошей немає навіть для пенсіонерів і хворих…
Зрозумілою є охорона в банках, магазинах і навіть судах, як і охорона будівель у неробочий час чи в неробочі дні. Та прихильники охоронної системи стверджують, що йдеться про… створення робочих місць, на яких люди чесно трудяться. Така аргументація щонайменше смішить. Адже з таким же успіхом можна створити набагато більше робочих місць, якщо викинути всі комп’ютери і перейти на рахівниці…
Ігор БУРКУТ, політолог: «Влада боїться народу. А страх влади перед народом передує крахові»
– Будь-яка закритість влади – це її страх перед народом. Крім того, ще й матеріалізація відчуття приреченості, що завжди передує крахові.
Для ілюстрації згадаймо останні роки радянської влади. В обкомі партії, де зараз розташований історичний факультет університету, мешкали «небожителі», до яких не можна було ні дістатися, ні достукатися. Навіть облвиконком ретельно охоронявся і туди потрапити теж було досить важко. А такий нібито демократичний орган як Чернівецький міськвиконком теж перебував за спинами міліціонерів.
Як на мене, ситуація дуже подібна…
Фото Руслана Козлова
