Першими з Донецька поїхали люди бізнесу. Та молодий бізнесмен з цього фронтового міста – назвемо його Михайлом – досі залишається на окупованій території. Що змушує його, професіонала, який легко міг би знайти місце поза ДНР, щодня наражатися на небезпеку? У цьому інтерв’ю читач почує прагматичну, без істерії, розповідь про ситуацію на Донбасі від людини, яка звикла ні на кого не сподіватися і самостійно вирішувати свої проблеми.
– Михайле, коли більшість підприємців улітку виїжджала з Донецька, ти вирішив залишитись? Чому?
– Сім’ю я відразу відправив у Дніпропетровськ, бо в мене малі діти і, звичайно, я за них переживаю. А сам залишився, бо справа все ще приносить хоч якийсь дохід. Тут логіка проста: якби я покинув бізнес, довелося б проїдати і без того не надто значні збереження, нічого натомість не отримуючи. І коли гроші закінчилися б, я все одно або повернувся би на Донбас, або мусив би зголошуватися на будь-яку, навіть не фахову, роботу – щоби годувати сім’ю і сплачувати за житло.
– Це вже відбулося із багатьма переселенцями, які влітку їхали з Донецька, а тепер або животіють у досить скрутних умовах по містах України, або повернулися назад додому. Гроші закінчилися, а тут хоча б дах над головою...
– Саме так. Усі мої співробітники роз’їхалися хто куди. Я сам працюю за чотирьох – і отримую маленький, але прибуток. Тож вирішив: поки можу не витрачати, а заробляти – буду в Донецьку. Тим більше, що за моєї відсутності магазин міг постраждати від мародерів.
– А як би ти їм завадив? Чи не боявся залишатися?
– Істеричні панікерські настрої, «великі очі» боягузів, – це не мій стиль. Я тверезо оцінював ситуацію і бачив, що статистична ймовірність потрапити під обстріл чи наразитися на конфлікт із мародерами невисока, якщо не домагатися цього спеціально. Особливо, коли це не покинутий, а працюючий заклад. Я живу й працюю у центральному районі Донецька, де й досі нема великих руйнувань, як там, де йшли та йдуть активні бойові дії. Я розумію, що ризик усе-таки дуже високий, але на нього доводиться йти.
– Чи потрапляв ти у небезпечні ситуації? Коли було найважче?
– Найважче було на початку і в середині літа. Коли ДНР ще не закріпилася в Донецьку, не вирішили між собою, хто головний. Усі очікували нападу українських військ на Донецьк. І це нервування, разом із великою кількістю різних угруповань, які нікому, крім свого командира, не підкорялися, створювали вибухову суміш. Були випадки мародерства зовсім поруч. Було небезпечно на вулицях. Але так звана «центральна влада» ДНР у Донецьку швидко зміцніла, і за грабежі почали відразу розстрілювати на місці. Вже у середині літа почала працювати поліція ДНР, яка дуже жорстко реагувала на будь-які порушення. Тобто, у непевні часи просто пощастило, а зараз імовірність злочинів набагато нижча. Тим більше, що вже майже два місяці, як я працюю «офіційно»: плачу податки до ДНР. Викликали до податкової і сказали, скільки треба платити, аби працювати. Я не сперечався, хоча тепер плачу в кілька разів більше, ніж раніше. У такі жорстокі часи треба не страждати, а працювати, якщо це має хоч якийсь сенс. Та, звичайно, ти постійно у небезпеці. Навколо ходять натовпи озброєних людей. Можно просто потрапити під випадкову кулю через необачне поводження зі зброєю. Але я для себе виробив інший підхід, таку собі гру, аби не псувати нерви. У мене дід був кадровим військовим, я з дитинства знав про зброю досить багато. Отож вирішив: це така собі виставка зброї і обладнання. І усе можна побачити і почути в дії. Виходить щось середнє між небезпечною комп’ютерною грою та інтерактивною військовою освітою. Ось бачу, поїхав танк. Чи нові автоматичні гранатомети повезли – цікаво (посміхається). Знаю, звучить це трохи дивно й недоречно. Але, принаймні, така оцінка дозволяє відсторонитися від небезпеки і в несподіваних ситуаціях діяти без страху і непевності.
– Застосовуєш позитивне мислення?
– Тут інакше не можна. Після того, що я пережив, я по-іншому дивлюся на багато речей. На ту ж корупцію чиновників та інші труднощі у веденні бізнесу в Україні. Після того, що тут бачив, уже нічого не страшно. Такі дрібниці!.. Знаю точно, що цей досвід ведення бізнесу в екстремальних умовах загартував мене. У будь-якому мирному місті, у будь-якій мирній країні починати й вести бізнес мені буде набагато простіше.
– То все-таки ти плануєш їхати з Донецька? Якою ти бачиш сьогоднішню ситуацію?
– Так, звичайно планую поїхати. Влітку було небезпечно і головною проблемою було фізичне виживання. Від вересня, коли криміногенна ситуація трохи послабшала, у мене навіть зросли продажі. Та з’явилася інша проблема: у повітрі літає відчуття безперспективності та приреченості.
Бізнес добре вести там, де тихо, спокійно й відомі правила гри. У «молодій республіці» цього точно не буде. Все стає тільки депресивніше. І мені, і моїм друзям, які ризикнули залишитися тут, зрозуміло, що найближчими роками буде тільки гірше. Якщо до того були якісь сподівання, що все якось владнається, то тепер їх немає.
Донбас дуже пов’язаний з Україною в економічному плані. А зараз зруйновані практично усі зв’язки, навіть транспортні. Щоби щось сюди завезти, а потім вивезти, окрім офіційнго «мита», маєш заплатити ще кілька хабарів. Немає жодних умов не те, що для розвитку бізнесу, але хоча б для його прибутковості.
У людей банально немає грошей. Добре хоч, що зараз громадський транспорт, електрика і опалення безкоштовні. Майже ні в кого на руках не залишилося живих грошей. А ті, що є, витрачаються на їжу, аби не померти з голоду. З магазинів залишилися тільки продуктові, аби голоду не було. Вкладати сюди гроші я особисто не збираюся. Зараз працюю з тим, що є. Так, це якісь невеликі кошти. А великому і середньому бізнесу вкладатися сюди – абсолютно бесперспективно.
Єдина надія, якою годують людей, – що сюди прийде Росія і вкладе величезні кошти в розвиток. Все таки, це дуже багатий на ресурси і багатонаселений край. Та вкладати треба величезні кошти – не менше 20 млрд. долларів, щоби тут почало все розвиватися. Я у це не вірю. Тому зараз моя стратегія така: я працюю, поки хоч щось заробляю, на себе майже не витрачаюся, відкладаю кожну копійку, щоби потім поїхати і відкрити аналогічний бізнес у нормальному місці.
Для мене найважливіше – сім’я. Мені треба виростити й поставити на ноги дітей. Тут у мене не буде змоги дати їм життя нормального рівня, не кажучи вже про безпеку. Я багато спілкуюся з клієнтами. У всіх схожі думки і пригнічений настрій. Ніхто не вірить ні в розквіт, ні у можливість хоча б виходу з цього колапсу.
– Чи готуються зараз у ДНР до військових дій?
– Не можу про це нічого сказати, але техніки на вулицях останнім часом значно побільшало. По їхньому телебаченню передають, що це превентивні заходи проти наступу українців. Але думаю це такий старий, ще радянський прийом: ми мирні, але наступаємо, щоб захистити свій мир. Де правда, де неправда – у сумбурі новин не розібрати. Єдине, чого хочу я та інші мирні жителі – щоби припинилася гаряча стадія протистояння, а коли це неможливо – щоби лінія фронту була якомога далі від нас.
– У розмовах і заявах офіційні особи ДНР і бойовики заперечують присутність російських військових у Донецьку. Що можеш про це сказати?
– Останні кілька місяців росіян стає все більше. Я не знаю, це найманці чи кадрові військові. Є люди з усієї Росії: з Чечні, Дагестану, Челябінська… Їх відразу помітно, бо вони суттєво відрізняються від місцевого «ополчєнія». Майже всі – високі, кремезні, спортивної статури. І ще поведінка: спокійна, виважена, без жодної агресії чи грубості, відкриті погляди. У місцевих «ополченців» погляд бігаючий, важкий. Їм подобається, коли їх бояться.
– Ти віриш, що Росія буде закріплюватися на Донбасі, чи захоче взяти його у склад Росії?
– Росії у Донбасі потрібно одне: потужне військове угруповання, яке буде «подушкою» безпеки для неї – і раною в тілі України. Люди її не надто цікавлять. Тут вічно буде сіра територія.
Віктор СЕМЕРНІН, Донецьк-Чернівці
