Сам Петро Іванович Раца давно перейшов 60-річний рубіж гравця у волейбол. Якщо досягнення, перемоги, нагороди, кубки й почесні звання цього кремезного чоловіка просто перелічити, мабуть вистачить на цілу газетну сторінку. Завтра, 3 жовтня почесному працівнику фізкультури і спорту України, відміннику освіти України та почесному ветерану волейболу України (зі свідоцтвом №4) – виповнюється 75!
Усі чернівецькі газети вибухнули торік заголовками: «Чотири золоті нагороди здобули буковинські волейболісти на Всесвітніх ветеранських іграх 2013 р. в Турині (Італія)». Буковинці виступали у віковій категорії «70+». У цьому поважному спортивному форумі брало участь приблизно 19 тис. ветеранів. Серед них був і перший майстер спорту СРСР з волейболу серед сільських спортсменів (1967) Петро Раца. Петро Іванович завжди наполягає на тому, щоби не забували додавати оце «серед сільських спортсменів». Бо він вважає, що йому, звичайному хлопцю зі Строїнців на Новоселиччині, волейбол вибудував усе життя.
На тренування приїжджав на велосипеді
Петро Іванович народився у жовтні 1939 року у селі Строїнці, що біля Новоселиці. Підлітком захопився волейболом. У Строїнцях спортивної школи не було й Петро почав їздити на велику до райцентру на тренування. За будь-якої погоди і будь-якої пори року.
Оця цілеспрямованість дуже допомогла Петрові Раці у подальшому житті. Спорт сформував його наполегливість, справедливу вдачу, почуття гумору, вміння оцінювати ситуацію й знаходити з неї вихід. Практично завдяки волейболу отримав і освіту. Спершу закінчив Чернівецький кооперативний технікум. А далі – факультет фізичної культури Кам’янець-Подільського педінституту (нині університету).
На роботу після педінституту прийшов до того ж кооперативного технікуму, працював там до 1964-го. На змаганнях серед технікумів і чоловіча й жіноча команда кооперативного завжди були серед призерів. А далі – понад 40 років – університет. Кафедра, тренування волейболістів, студентський спортивний табір, поїздки, змагання, знов тренування.
Тренер Петро Раца був свого роду талісманом для команд, бо чернівецькі волейболісти завжди були серед призерів.
З розповідей Петра Раци
Петро Раца знає про волейбол усе. Але не менш цікаві його розповіді «про життя»
Дисципліновані дискотеки
«Багато років очолював університетський студентський спортивний табір – до 800 відпочивальників. І це ж не лише спортивне життя, а й, розваги, змістовний відпочинок. Танці вечорами. І жодного разу не було «розборок» чи бійок. Студенти, мабуть, мене поважали. Дисципліна була неймовірна. Скажімо, рівно об 11 танці закінчувалися, й усі йшли спати! Пригадалося, що нині покійний політик Олександр Зінченко, будучи студентом, керував у таборі в Репужинцях оркестром, який грав на танцях. Тоді це вже стало називатися дискотеками»
«Футболки сподобалися…»
«1966 рік, турнір в Одесі, видно, що команда програє: без натхнення, незібрано, якось в’яло грають. А поміж глядачів крутився оператор із двома камерами на шиї. Я до нього: – Дуже вас прошу, направте на команду камеру, нібито знімаєте.
А хлопцям своїм сказав, що їх зніматимуть, бо сподобалися наші футболки.
І що тут сталося! Команда під «оком» камери зібралася, підтягнулася й блискуче завершила гру. Це був неймовірний виграш, усі знавці так казали!»
Що людині треба для гри?
Вміння, витривалість. А ще – людяність і командний дух. Буває, що з приходом гравця, який і за віком, і за спортивними даними просто супер, команда перестає бути командою. А буває навпаки – людина приносить із собою якусь об’єднавчу силу.
Багато уваги цьому виду спорту приділив багаторічний керівник міста, нині покійний Павло Каспрук. Він і сам грав у волейбол. Протягом 10 років у Чернівцях проводився турнір імені П.Каспрука. Наразі йдуть перемовини про його поновлення.
Кілька років я був начальником команди «Будівельник», коли директорував цегельним заводом Василь Ананійович Ватаманюк, на жаль, теж нині покійний. Сам волейболіст із багаторічним стажем, він дуже багато зробив для розвитку спорту на Буковині. Його стараннями один з цехів заводу перебудовано у спортивний комплекс з усіма умовами для проведення турнірів.
З цієї команди вийшло біля сотні найкращих волейболістів України»
Кохання з фотографії
«Їз моєю дружиною Люсею ми прожили майже 40 років. Знаєте, як ми познайомилися? У вітрині фотоательє на Кобилянській помітив дуже вдале фото дівчини, і так вона мені сподобалася, що підходив до вітрини щоразу, коли проходив Кобилянською. А тут побачив її на першотравневій демонстрації. Ну, хіба я міг її відпустити? Це ж доля! Навіть важко одним словом сформулювати, ким вона була для мене. Двох доньок мені подарувала й підняла їх практично сама: я ж то на зборах, то на турнірах. Старша донька теж багато років волейболом займається. Молодша – лікарка.
Коли дівчатка підросли, дружина на всі важливі турніри їздила разом зі мною. Якось непомітно вирішувала побутові питання і дуже мене підтримувала. Та її багато хто знав у місті, вона багатьом допомагала.
9 років минуло, як немає з нами Люсі. Я досі не можу до цього звикнути. Порожньо без неї в квартирі…»
Волейбол – це ж не тільки гра
Все, що тільки можу, віддаю людям. Навіть коли дуже зайнятий або хворий – все одно приходжу на гру, не можу інакше. Якось зустрів однокласника, запитує: ти ходиш з палицею? Яка там палиця? Я ще активний гравець ветеранської команди. А це колектив особливий. Ми зібралися 2002 року, більшості з нас було тоді по 60 років. Відтоді разом. Борис Рафалович, Леонід Підкамінь, Григорій Кокощук. Не можна не назвати Миколу Вавілова. Нарешті, справжнього трудівника волейболу Серафіма Синицького
На Кубку України серед ветеранів одразу ж стали призерами. І так 10 разів поспіль. Оце нещодавно кільком присвоїли звання кандидата в майстри спорту. У такому солідному віці! Найвище досягнення – Всесвітні ігри ветеранів у Турині.
Волейбольні критики пишуть, що гра стає нецікавою. Мовляв, технічність витісняє живу гру, інтригу в ній. У нас – так, як було раніше.
Чому не став багатим?
«Зустрів свого колишнього учня. З великими труднощами педфак закінчив, і то з моєю допомогою. Тепер став бізнесменом і хизується цим: – А ти все життя бідний! – сказав мені. Та він навіть уявити не здатен, наскільки я насправді багатий…»
«Теперішні діти помішані на комп’ютерах»
У Чернівцях 7 вузів. У волейбол нібито й грають. Але в полегшеному варіанті : період гри скоротили до 15 хвилин замість 25. А що потрібно для волейболу. Два стовпи і сітка, що ділить людей на дві команди та об’єднує всіх на майданчику. Та, на жаль, сучасні діти помішані на комп’ютерах. Мені їх трохи шкода… Бо я, приміром, хочу, щоби діти приходили в секцію й знали: їм іще 60 років грати у волейбол!
Вшанування волейбольного Маестро з Чернівців
Свої поважні 75 Петро Раца не збирається відзначати інакше, як із волейболом. У Новоселиці пройде волейбольний турнір дитячо-юнацьких команд його імені. А у спортивному комплексі цегельного заводу (Чернівці, вул. Кармелюка, 78) 4-5 жовтня на волейбольному турнірі візьмуть участь команди зі Львова та Києва. Такий буде пошанівок на день народження волейбольному Маестро з Чернівців.
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
