У шістдесят він сів за кермо. Шумахером не став, але їздить усією Україною та за її межі. Працьовитий, жвавий, веселий, завзятий. Недарма його люблять студенти. І студентки також. Усе це – про нього, професора кафедри історії України ЧНУ Петра Павловича БРИЦЬКОГО, який відсвяткував у лютому цього року 80 років. Утім, коли спілкуєшся з Петром Брицьким, важко віриться в такий його серйозний вік. Але рядки з біографії свідчать – складне, але прекрасне життя у нього. Має хист утримувати в собі одразу три епохи – минуле, нинішнє і майбутнє. І в усьому знаходить краще.
–Люди збиралися у нас вдома не перехилити чарку, а пограти у шахи, почитати, – з приємністю згадує відомий історик Буковини Петро Брицький. Його дитинство пройшло у подільському селі Лисанівці, що неподалік від нині відомого своїм ресторанним комплексом на київській трасі містечка Меджибідж.
Однак повторити банальну фразу про те, що пан Брицький народився у звичайній селянській сім’ї, не доведеться. Родина Брицьких помітно відрізнялася від інших. Батько Павло Олексійович тягнувся до знань, мав освіту. Він передплачував періодику та зібрав чималу бібліотеку, яка, безумовно, вплинула на світогляд Петра Павловича.
Матері Мотрі через сімейні обставини вчитися випало лише одну зиму, але вона вміла та любила і читати, і писати.
«Чорний ворон»
Зимовими вечорами жінки-сусідки сходилися прясти. На посиденьках упівголоса, при зачинених дверях й зашторених вікнах, вели розмови про страшний голод 1932-33 років, що забрав життя сили-силенної селян. Говорили і про «чорного ворона», який забирав односельчан на Соловки. Не уникли його і Брицькі. Завітав «чорний ворон» до них 21 лютого 1938 року і забрав дядька Петрового – Йосипа Брицького, який саме грався зі своїми дітьми та дітьми брата. … Значно пізніше родина дізналася, що 2 жовтня 1938 року він був засуджений до «вищої міри» і страчений «з нагоди» чергової річниці революції…
Коли дорослішають діти…
Перепало на долю Петра Брицького й чимало інших випробувань. Несподівано увірвалася в його життя війна. 12 липня 1941 року в село на мотоциклах прибули завойовники… Це був час, коли діти відразу дорослішали. Війна позбавляла їх дитинства. Петрового брата Григорія, який перед війною працював учителем, забрали в остарбайтери Після невдалої втечі його кинули до Бухенвальду. Нічого не знали про Григорія до 1946-го року, коли він повернувся додому інвалідом.
Війна закінчилась… А навколо смерть
Після війни, здавалося б, мало бути легше. Аж тут – голод. Урожай на Поділлі був більш-менш пристойним, але держава вимітала усе до крихти. Родина Брицьких, як й інші в селі, голодувала. Міліціонери ж виловлювали хлопців, яким виповнювалося 16 років і відправляли в гірничодобувні заклади. Як представник родини «ворога народу», Петро мав усі шанси «загриміти» на шахту. Тому, за порадою брата, вирішив не чекати 16-річчя, а пошукати щастя у Львові.
У грудні 1946 року, залишивши навчання в 6-му класі, Петро поїздом з Проскурова помандрував до Галичини. На одній зі станцій зняли 10 замерзлих тіл молдован з Бессарабії та склали штабелем під стіною маленької станції. Лише на третій день потяг дійшов до станції Підзамче, що тоді була у передмісті Львова. Там на пасажирів чекала облава. Як стало відомо вже у наші часи, енкаведисти згубили тоді 600 невинних людей, у тому числі 114 голодних підлітків і дітей. Петрові пощастило. Його молодий та вже досвідчений попутник потягнув за собою: «Лізь під вагон, дорослий туди не пролізе!». Переляканий Петро кинувся під вагон поїзда, який вже почав рухатися та зі своїм рятівником добрався таки до міста.
Провчившись рік і здобувши професію столяра, хлопець захворів на запалення легень і повернувся до рідного села. Там екстерном отримав неповну середню освіту й продовжив «полювання» за знаннями й освітою.
І знову життя
Потім у житті Петра була армія. 1954-ого року демобілізувався й перебрався до Вижницького району, щоби допомагати брату Григорію, який там працював. Відтак потрапив на партійну роботу, з якої пішов добровільно. А на той час це було дуже небезпечно. Та саме на Буковині на Петра чекало щастя: вступ до ЧНУ, одруження, народження сина Павлика. донечки Євгенії. У 1977-му назавжди пов’язав життя з чернівецьким університетом.
Та науковий ступінь дався пану Петру дуже не просто. Після захисту півтора року чекав результату. Раптом приголомшливий дзвінок з Києва. У Москві загубилася його атестаційна справа. Довелося заново її формувати та везти до столиці. Саме тоді за зловживання було звільнено керівництво союзної ВАК. У Москві здобувача завели до кімнати, де величезною купою від підлоги до стелі лежали тисячі дисертацій. «Тепер Ви розумієте, що ніхто нічим Вам не допоможе», – завершив розмову чиновник від науки. Захист відклався ще на кілька років…
Нині Петро Брицький відомий як надзвичайно талановитий науковець, до думки якого прислухаються.
