– Я проплакала всі дні 20-ї «Червоної рути», – з гіркотою в голосі каже чернівчанка Світлана ЮРЧЕНКО-КОБЕВКО, лауреат І Міжнародного фестивалю «Червона рута», що відбувся у Чернівцях 1989 року, володарка золотої медалі Республіканського фестивалю народної творчості. – І досі не можу зрозуміти, чому професійне виконання нікого нині не цікавить…
Золоту медаль — за пляшку
У неї надзвичайно приємний і водночас дзвінкий красивий голос, яким співачка виробляє неймовірні… викрутаси! Слухати – не переслухати, навіть акапельно. Такий голос не у кожного Заслуженого чи й навіть Народного артиста.
– Це за рахунок артикуляції, – пояснює Світлана. – Вона в мене, як казала голова журі Республіканського фестивалю народної творчості, особлива, бо в моєму виконанні зрозуміле кожне слово, чути кожний звук.Я можу співати навіть з камінням у роті.
До речі, під час того ж фестивалю, коли велика золота медаль дісталася Лілі Сандулесі, сталася чи не перша, але, на жаль, не остання прикрість у Світланиній долі. Замість вибореної золотої медалі керівник від обласної культури (не будемо називати прізвища, нехай спочиває з Богом) вручив Світлані диплом ІІ ступеня.
Григорій Білошицький, художній керівник Будинку культури залізничників, де в ансамблі «Експрес» співала Світлана Юрченко, дізнався, що горе-керівник віддав медаль… за пляшку горілки. Не стерпів такої наруги над талановитою дівчинкою, влаштував скандал – і Світлані повернули золоту медаль.
– Білошицький був справжнім митцем, – з теплотою у голосі згадує Світлана. – Він помер, як актор, просто на сцені, де керував агітбригадою. Завершив пісню – і застиг…
Підступність
– Світлано, давайте згадаємо Руту-89…
– На фестиваль ми, ансамбль ресторану «Буковина», готували пісню «Червона рута». Вперше в роковому аранжуванні. Втім, рок звучав лише у програші, а головна тема, написана Володею мелодія залишался незмінною.
У колективі працювали виключно професіонали. Керівник – Євген Бєляєв, неперевершений аранжувальник. Він зараз тут, у Чернівцях продовжує аранжувати, але робить тільки те, що йому подобається. Далі – клавішник Віталій Лєвшин, гітарист Леонід Вайнштейн, він, здається, зараз у Німеччині, скрипач і бас-гітара Лівію Руснак, і ми, співаки – я і красень Юрій Рокшанський з розкішним баритоном, він теж зараз у Німеччині. Співали, безперечно, наживо, фонограм не було.
Коли вже стояли на сцені з настроєною апаратурою, до нас підійшов незнайомий чоловік і порадив не відходити від інструментів, бо… маємо заздрісників. Але тут нас раптом усіх покликали, щоби вирішити якесь питання з програмою.
Ми залишили апаратуру буквально на 2-3 хвилини. Та підлоту нам встигли зробили. Хтось розстроїв Лєвшину інструмент, а у Віталія була божественна техніка. Перші акорди – о жах! – Бєляєв в одній тональності, а Лєвшин в іншій. Женя скомандував: «Левшин, припини грати!». Проте ми виступили успішно і стали лауреатами.
– Ви кажете, що були першою виконавицею «Червоної рути». Як це було?
– Зрештою, це не тільки я кажу. У музеї Івасюка, в присутності його керівництва, гостей і журналістів про це розповів Валерій Громцев, який приїздив до Чернівців на 20-річчя «Червоної рути», де йому й оголосили про присвоєння звання Заслуженого діяча мистецтв України.
Від 1967 до 1981-го я співала у «Карпатах». Цей колектив створив Валерій Громцев, який пізніше очолив ансамбль «Товтри», потім – «Світязь» у Волинській філармонії та «Море» у Севастополі і вже 10 років живе в Ізраїлі.
Я була на першому курсі музучилища, коли він запросив мене до гурту. Тоді ж я познайомилася і з Вовою Івасюком, бо вже з 1968-го він їздив з нами з концертами. Тому всі нові свої пісні приносив нам. Тож «Карпати» першими і «викатували» їх селами і районами. Володя був з нами, він теж стояв на сцені і співав.
Одного разу він звернувся до Валєри:
– Можна, я твою співачку візьму: мені треба зробити творчий звіт-концерт у медінституті, а жіночого голосу не вистачає.
– Будь-ласка, хоч усіх нас забирай, – посміхнувся Валерій.
– Тоді завтра, Світланка, – на репетицію, – сказав Володя.
Як зараз пам’ятаю, прийшла я до сірої будівлі на вул. Богомольця, по сходах і наліво був актовий зал. Відбулася репетиція, а через два дні – концерт.
Там вперше прозвучала «Червона рута», і саме я була її першою виконавицею, в парі з Володею. Це був 1970-ий рік. Ляля Кузнєцова, в неї прекрасне сопрано, першою зняла кліп. А Рая Кольца замість мене поїхала зніматися у фільмі «Червона рута», бо в мене були державні іспити в музучилищі та ще й у квітні доньку народила. Це було вже навесні 1971-го.
У саду – червона рута
– Світлано, у Вас і зовнішність, і голос. Я слухала Вас, бачила, як сприймаєтесь публікою… Як сталося, що Ви не на великій сцені?
– Найперше, через хворобу. Але, напевне, не тільки… Дуже давно я перехворіла на грип, який дав ускладнення на мозкову оболонку. Маю інвалідність. Час від часу відбувається загострення, тоді на півроку випадаю з концертного процесу. Та, попри це, ніколи не теліпалася у хвості. Завжди про себе заявляла. Без дипломів з конкурсів ніколи не верталася.
Образливо, що після вересневого фестивалю «На крилах надій», де мене вперше, мабуть, почуло нове керівництво управління культури і туризму, хтось із його представників зопалу пообіцяв, що я обов’язково співатиму на «Червоній руті». Тому, зрештою, і плакала.
Між іншим, хочу сказати, що коли я хворіла й лежала в реанімації – у мене тричі зупинялося серце, туди телефонував, цікавився і домовлявся не хто інший як Ян Петрович Табачник. Саме він навчав мене азам музики: як треба співати, правильно брати дихання. Я йому вірш присвятила «Мій учитель і друг».
– Поезія – це у вас серйозно?
– Маю дві збірочки. Вже готова третя, але немає грошей на видання.
– Творчість стала вашим хобі?..
– Мене вабить усе ніжне і красиве. Скажімо, в моєму дворі тривалий час росла квітка червона рута, яка спричинилася до дуже цікавого знайомства з талановитою журналісткою Ганною Задорожною. Вона працювала у газеті «Час» мого однофамільця Петра Кобевка, зараз на заробітках в Італії. Це саме вона опублікувала розповідь про червону руту у моєму дворі…
– …у вашому житті.
– Можливо, й так…
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
