професіонала віртуозної лайки, відомого родича народної улюблениці Софії Ротару, справжнього поціновувача жінок, пристосуванця і, за власним визначенням, бідового чоловіка Валерія ЄВДОКИМЕНКА
«Хохол з черепком»
– Багато хто думає, що я – буковинець. Насправді ж я народився на Одещині в родині військового і вчительки. Коли після війни почався голод, сім’я переїхала до Чернівців. Тут жив мій дядько, тодішній голова Спілки письменників Буковини Микола Бурбак. Закінчив 26-ту школу, а потім – лісотехнічний інститут, бо дід був лісівником. У школі дописував до «Піонерської правди». Не повірите, отримував купу листів від дівчат, які читали мої творіння! А ще мій випускний твір опублікували в газеті. Навіть не пригадую вже, про що там писалося. Так у мені помер журналіст. Після інституту пішов працювати інженером до тресту «Чернівціліс». Ні про яку економіку тоді ще не думав.
– Як Ви потрапили до обкому комсомолу та міськкому партії, а потім – у віце-губернатори?
– Я – бідовий чоловік і не звик до рутини. Вічно кудись влізав, щось робив. Закінчилося усе тим, що 1964 року мене призначили завідувачем відділу промислових комсомольських організацій обкому комсомолу. Через рік я став другим, ще через рік – першим секретарем обкому комсомолу. Поступово робив кар’єру: другий, а потім перший секретар міськкому партії. Коли «совок» розпався, я розформував міськком і пішов «в нікуди». Тодішній губернатор Іван Гнатишин запропонував мені очолити Генеральну агенцію з туризму, а пізніше – стати віце-губернатором. На цій посаді працював від 1996 до 1998-го, а потім вийшов на пенсію. Відтоді займаюся наукою.
– Що спонукало Вас вивчати економіку?
– Ще коли працював на Чернівецькому ДОКу, помітив, що люди не мають стимулу до праці. Довго ламав голову, чому так відбувається? А потім нас відрядили на стажування до Англії. Тоді це була поїздка в інший світ. Перше враження – усе блищить! Коли потрапили на підприємство – шок: у цехах чисто, надвисока культура виробництва і така ж продуктивність праці. Тоді я й зрозумів, що таке ринок. Потім ми намагалися запровадити щось подібне в себе, але без докорінної зміни системи це було намарно. В Академії суспільних наук навчався уже під час роботи в партійних органах. У нас викладали академіки, вчені зі світовим ім’ям, навіть лауреат Нобелівської премії Леонід Канторович.
– Далеко не кожний спілкувався з нобелівським лауреатом. Яке враження він на Вас справив?
– Перш за все, він був дуже простою у спілкуванні людиною. Взагалі, чим більша людина, тим менше в неї гонору. По-друге, він мав надзвичайний талант – слухати. Порівняти на той час його і мої знання – це просто смішно, але він терпляче вислуховував десятки таких, як я, дилетантів.
– Хто «підкинув» ідею писати кандидатську дисертацію?
– Коли на останньому курсі Академії відповідав одному професору, той з подивом відзначив: «Хохол, у тебе ж є черепок! Тільки ти якийсь зашорений!…». Зрештою, у парторганах усі були зашорені… Тоді я зрозумів, що зможу захистити дисертацію. Моїм науковим керівником був тодішній заступник Міністра фінансів. Коли він побачив мої розрахунки до дисертації, які переконували у перевагах ринку, звелів їх сховати подалі і нікому не показувати. Я так і зробив. Знаю людей, які не слухали подібних порад. Вони залишилися ніким.
Головне – не бути «півнем»
– Виходить, Ви – пристосуванець?
– Так, я – пристосуванець. Звичайно, «нагорі» і в радянські часи знали, що систему треба змінювати, там працювали не ідіоти. Але всі говорили про це хіба що пошепки, поміж собою. З іншого боку, коли б я був якимсь революціонером або дисидентом, то, в кращому випадку, залишився би «за бортом». Зате тепер маю можливість займатися, чим хочу, а в 90-ті роки зміг впливати на ситуацію так, як вважав за потрібне. Нині так само спокійно ставлюся до кризи і не раджу панікувати: «Дефолт, долар росте, безробіття!». Життя навчило мене не бути «півнем»: скільки не кукурікай, а життя триває за об’єктивними законами, і не лише економічними. Треба тільки дочекатися свого часу.
– У житті першого секретаря було чимало спокус і можливостей. Ви користувалися своїм службовим становищем?
– Усі користувалися в міру можливості. Брали дрібні хабарі, бо за великі саджали. У кінці 70-х прокралися всі перші особи: звільнили першого секретаря обкому, «посадили» суддю міста, першого секретаря міськкому, заарештували голову міськвиконкому. Один я залишився на свободі і при посаді. Крім хабарників, довкола були ще й стукачі. Багато чиновників доносили один на одного.
– Ви були жорстким керівником?
– Ще й яким! Як працюємо – то працюємо. Такий підхід давав результати. Коли я прийшов до влади, Чернівці були страшенно занедбаним містом: уявіть, в радянські часи – безробіття. Будівництво взагалі не велося. За 22 роки під моїм керівництвом збудовані 33 підприємства. Коли очолив Генеральну агенцію з туризму, та запрацювала з рентабельністю 40%. Це круто навіть для розвинутих країн у період процвітання, не те, що в Україні на початку 90-х. У різні часи в моїх підлеглих побували усі нинішні чиновники, з мером Федоруком включно. Іван Гнатишин узагалі мій учень. А загалом я підготував 12 кандидатів наук, сам захистив докторську дисертацію і написав 130 (!) наукових праць. Викладав у ЧНУ, нині працюю у Буковинському університеті.
– З Вашого досвіду, що було позитивного у комунізмі?
– Відзначу два найбільших плюси. По-перше, надзвичайна мобільність в організації великих, стратегічних справ. По-друге, фантастичний відбір кадрів з точки зору професійної придатності. Зараз таких фахівців треба пошукати.
Зробив з чувака шніцель!
– Кажуть, свого часу Ви були великим модником, навіть піжоном…
– Свята правда! Завжди вдягався за останньою зарубіжною модою. Це був такий собі своєрідний виклик суспільству – бути яскравим, це – один зі способів самоутвердження. У ті часи треба було бути сірим, таким, як усі. Тоді зустрічали не за одягом…
– Були ще й інші способи самоутвердження?
– Ого! Тут є що згадати! Замолоду не було такої бійки, в якій я не брав би участі! У комсомолі бешкетував щодуху, мене разів сто мали звідти виключити, так само як з інституту! Виручало те, що був «круглим» відмінником.
– За що билися?
– Відстоював себе. У класі я був наймолодшим, отже – найслабшим. Десь класі у 8-му дівчата помітили, що я – «смазливый пацан». Це не дуже сподобалося іншим, старшим і сильнішим хлопцям. Один випадок пам’ятаю досі. До мене підійшов з’ясувати стосунки вдвічі сильніший чувак атлетичної статури. Я його «взяв» хитрістю: почав тікати, потім присів, він об мене спіткнувся і впав. Пацан сильно вдарився обличчям, йому навіть прізвисько «Шніцель» дали після того. За жінок іноді бився вже й після школи. Порозумнішав, коли в партії почав працювати. Застосовував словесну зброю…
– Про Ваше вміння нецензурно лаятися ходять легенди…
– Було… вживав «завороти»! Ніколи не розповідав досі, де навчився так віртуозно матюкатися… Спершу я начитався Хемінгуея. Він чудово вмів посилати, не вказуючи безпосередньо адреси: писав між рядками. Пам’ятаю випадок, коли мені було років 27-28 і на якомусь засіданні поважних сивочолих директорів я порекомендував одному… поцілувати іншого у те саме місце, яке видно з-під приспущених штанів. Наступного дня усі говорили, що я звелів поцілувати чоловіка в дупу… Хоча такого я не казав! Тож жодного разу за це не поплатився. А коли працював майстром лісу, то підлеглими лісорубами були зеки. По-доброму до них не доходило, а план треба було якось виконувати… Більше такої лайки ніде не чув…
Завжди повертаюся «на базу»
– Ви – відомий прихильник жіночої вроди…
– Я й зараз жінок люблю (сміється)…
– Які жінки Вам подобаються?
– Знаєте, тепер мені подобаються геть усі жінки. Дивлюся на них і думаю: «Чого я раніше був таким розбірливим?» Жінка, як на мене, має бути розумною і сексапільною.
– Розумних жінок люблять не всі…
– Особисто мені подобається, коли я починаю фразу, а жінка знає, як її закінчити, і розуміє, що саме я хотів сказати.
– А що вкладаєте у поняття «сексапільна»?
– Це важко пояснити, сексапільність не має визначення, її треба відчувати. От старі люди кажуть: «Щоб була не крепко зшита, але файно скроєна», приблизно так…
– Треба розуміти, що при Вашій посаді і зовнішності жінок у Вас було чималенько?
– Та чого вже там, правильно розумієте… Але жінки самі винні, вони першими подають чоловікам сигнали готовності до знаків уваги. Тільки не варто стверджувати, що жінкам не подобається флірт, залицяння чи зайвий кавалер!
– Траплялися жінки, які відмовляли Вам? Або чоловіки, що розбиралися з приводу своїх дам «конкретно»?
– Непристойно признаватися, але відмов не було… та й після «амурів» з усіма подругами залишалися гарні стосунки. Чоловіки звичайно обурювалися, але до стадії «набити пику» не доходило.
– У чому ж секрет такого успіху?
– Я завжди розмовляв просто. Підходив до жінки і говорив: «Ти мені подобаєшся!». Вульгарностей собі не дозволяв, але погладити за стегно міг… До речі, зі своїми дітьми на тему сексу я теж розмовляв просто і прямо, оминаючи фазу квіточок і бджілок…
– У Вас було багато жінок, а як щодо справжнього кохання?
– А кохання було лише одне. До жінки, яка стала моєю дружиною.
– Як же вона ставилася до Ваших походеньок?
– Я не моногамний сноб… Одна людина не може задовольняти фізичні і моральні потреби іншої десятки років… Звичайно, дружина спочатку болісно ставилася до такої позиції. Тим більше, що й «доброзичливців», які не лінувалися зателефонувати їй і повідомити, де я, з ким і що роблю, вистачало. Але потім вона звикла і почала відповідати, що її чоловік може «літати» де завгодно, все одно потім «повертається на базу». Вона зрозуміла, що захоплень багато, а шлюб і сім’я для мене – це святе…
– Розкажіть про своїх дітей…
– У мене син і донька. Обоє – кандидати наук. Доця – англійський філолог, доцент університету. Син займається фізикою і математикою. Мої діти не надто схожі на мене. Вони – «сімейні» – більше цінують домашній затишок, спокій, а я був непосидючий і «хати не тримався». Маю трьох онуків. Старша внучка – економіст, живе в Америці. А от молодші, Оля і Володя, вдалися у мене. Олечка – дитина талановита і напориста. Пише віршики, вчиться добре. А Володя такий же хуліган як я!..
Ротару – не моя героїня!
– Ви знайомі з багатьма відомими людьми…
– Справді, мені пощастило знати багатьох акторів і поетів. Мої добрі друзі – Ян Табачник, «золота труба» Аркадій Агашкін. Зустрічався з Лещенком, Винокуром, Миколою Сліченком, Таїсією Повалій, Андрієм Вознесенським, Робертом Рождєственським, Беллою Руденко. Вечеряв з Брежнєвим і Щербицьким, президентами Кравчуком і Кучмою, але це було виключно по роботі. Знаю усіх буковинських зірок, адже свого часу кожний «проходив» через мене – Павло Дворський, Ольга Добрянська, Лілія Сандулеса, Назарій Яремчук.
– Яке враження справляли на Вас знаменитості?
– Кожний по-різному. Лещенко спокійний і навіть лагідний, хоч до рани прикладай. Винокур – гоноровий, «з фокусами». Кожен цікавий по-своєму. Їхня спільна риса – на 90% вони знають, чого саме хочуть від життя. Щодо мого ставлення до них, то спрацьовує принцип: таланту можна багато пробачити, інакше можна його загубити.
– Звичайно, не можна оминути тему Софії Ротару. В неї Ви теж були закохані?
– Не вгадали! Вона не належить до того типу жінок, який мені подобається. Софія фантастично обдарована від природи, але не інтелектом. Вона до кінця навіть нотну грамоту не опанувала. Розумієте, Ротару – героїня для пересічного громадянина. Коли порівнювати її з іншими, то, наприклад, Пугачова – справжній філософ, вона зробила себе сама. З Повалій можна розмовляти годинами, це перевірено. А в Софії, як на мене, цієї «родзинки» немає…
– Як Ротару увійшла до Вашої родини?
– Вона розповідає красиві легенди про журнали, з яких брат вирізав її портрети і обклеював ними стіни. І що на момент зустрічі з Анатолієм той уже був безтямно в неї закоханий. Але це неправда. Просто восени 1968 року на музичний конкурс до столиці Болгарії Софії треба було відправити трійку музикантів. До складу тієї трійці я включив Софію та Анатолія. Так вони й познайомилися. Вже після того і до самого кінця Толік жив для Соні. Потім мені було доручено підстраховувати зірку-початківця: допомагав учитися, влаштуватися на роботу. Її син Руслан спочатку жив у нашої з Толею матері, я навіть здавав кров, коли треба було лікувати малого.
– У яких стосунках Ви зараз?
– Є таке слово – «ніякі». Ми не бачилися від їхнього весілля. Зрозуміло, приятельських стосунків не було, але й ворожнечі теж. Хоча 1976 року я мав через неї неприємності. Софія переїхала тоді до Криму, а за ідеєю «зірка» повинна була жити на Буковині. Тим паче, що Анатолій жив тут. Але я принципово не втручався, мовчки вислуховував «моралі» керівництва і кивав головою.
Я – професор-пенсіонер
– Ви живете на вулиці імені свого брата. Які відчуття?
– Постійне відчуття провини за те, що він був молодшим, а помер раніше. Хоча це, звичайно, не від мене залежало… А ще за те, що не застрахував брата від помилок, які він робив від шаленого кохання до Ротару. Через неї він занапастив себе як творчу особистість: Софія більше схиляла його до адміністрування, прийомів, гулянок… Він був гарним музикантом, творив мелодії. Іноді шкодую, що сам не займався музикою.
– Як нині Ви описали би власне життя?
– Я поставив собі високу планку: покрутитися в різних сферах діяльності і закінчити професором. Так і сталося: нині я професор-пенсіонер. Я досягнув чого хотів. Звичайно, бувало різне, але доброго було більше – хороша робота, визнання, родина, навіть слава.
– Є моменти, за якими Ви шкодуєте?
– Не можу назвати себе глибоко віруючим, але шкодувати – великий гріх. Що було, усе моє…
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
