Навесні хочеться чути про те, що все буде добре. Але ж війна, і хлопців наших привозять у трунах, і ціни такі, що невдовзі делікатесами стануть олива і батон. А ще – влада, за яку пролили кров рік тому на Майдані, і яка так швидко забула про свій народ. Хоча наш Президент виглядає дуже патріотично і дуже щемливо плаче, коли розповідає про вбитих і війну. Прем’єр знає англійську і регулярно обіцяє реформи. Брешуть витончено та елегантно – куди там Януковичу… А ще вони «делікатно» пояснили народові, що протестувати проти влади під час війни – це грати на руку Путіну. Тож чи маємо ми право на протест? Чи з усіх людських прав залишилося одне – мовчати? Про це – розмова з відомим політологом Ігорем БУРКУТОМ. Бо він – оптиміст. І сказав, що точно знає – ми переможемо. А ще розповів, що його батьки, які пережили війну (а тато ще й Голодомор), казали, що буває набагато гірше, ніж ми можемо собі уявити. Але все можна пережити…
…Люди, що прийшли до владних кабінетів, не виправдали сподівань
– То чи маємо ми нині право на протест?
– Право на протест ми маємо. Адже в Україні не введено військовий стан, який обмежує проведення масових заходів, забороняє заходи протесту. Ідіотський закон про заборону критики влади, який подав на розгляд в парламент депутат від Народного фронту Матейченко, дякувати Богові, ще не розглядався, і я не думаю, що його приймуть.
Форми протесту є різні – від петицій до маніфестацій, демонстрацій, страйків тощо.
Зараз триває війна. Хоча оголошене перемир’я, та з фронту на сході України війна фактично перейшла на так званий другий фронт. І проходить він усією Україною. Російські спецслужби нині роблять ставку на масові рухи протесту, щоби скористатися ними, скинути українську владу і привести до владних кабінетів своїх людей. Президентом вони, як можна зрозуміти з російських ЗМІ, бачать Медведчука, а прем’єр-міністрів – навіть кілька… Недарма Табачник прилетів ховати Чечетова.
Постає питання: як протестувати, з якою метою та якими методами.
На жаль, люди, яких привела до владних кабінетів Революція гідності, абсолютно не виправдали сподівань, які покладав на них народ. Реформи не проводять. Найстрашніше – це те, що не були покарані винні в розкраданні держави, у створенні корупційних пірамід, в розстрілі на Майдані і організації війни на сході України. Хоча керівник фракції ПР у парламенті минулого скликання Єфремов був затриманий, але його одразу відпустили під заставу. Кажуть, що він нібито – з браслетом й під домашнім арештом. Таке ж зробили і з Чечетовим, який викинувся з вікна. Кернес отримав попередження від прокурора, що йому висунуть звинувачення у понеділок. Ну, Кернес з вікна не вискочить, він на інвалідному візочку. Але для багатьох людей не зрозумілі ці попередження… Я розумію, є якась тактика, можливо, слідчі хочуть побачити, як поводитиметься людина, до кого звертатиметься, щоби не обмежуватися затриманням одного Але це їхня справа. Простим людям абсолютно не зрозуміло: чому ж не покарані винні, чому зникли документи, які розкривають, хто насправді ті накази видавав. Нас заспокоюють у ЗМІ, що, мовляв, відомі прізвища тих, хто стріляв на Майдані. Але заспокоїти людей можна лише тоді, коли вони будуть по-справжньому покарані.
В Україні зарплата – нижча ніж у республіці Чад
Усе це накопичується. З одного боку, зневіра, що нинішня влада здатна проводити необхідні реформи, здатна покарати винних у тому жахливому стані, в якому опинилася наша держава. А чому не карають? А тому, що, мабуть, пов’язані однією ниточкою, і бояться, що те саме буде і з ними, коли втратять владу.
І, головне, що всі люди, які живуть на мізерні зарплати і пенсії, відчули різкий обвал і без того низького життєвого рівня.
Якщо донедавна пенсія більшості українців дорівнювала $207, то зараз – $33-34 долари. Наша мінімальна зарплата вже менша, ніж у республіці Чад, яка є однією з найбідніших країн чорної Африки.
У людей виникає запитання: «Чому ми, що працюємо все життя та мешкаємо у надзвичайно багатій на природні копалини країнї, маємо освічене і працьовите населення, опинилися у стані якоїсь абсолютно задрипаної держави?»
І це розпочалося не з війною на Сході України. Падіння промислового виробництва в Україні продовжується 40-ий місяць поспіль – ще від часів Януковича, коли розкрадали усе, що можна було розікрасти. Нині практично знищений промисловий потенціал Донбасу, через що зупиняються підприємства, з якими донбаські були пов’язані інтеграційними схемами. Україну рятують поки що сільське господарство та торгівля.
Що робити? Перш за все – думати
Що ж повинні робити люди? Казати, що ми вийдемо на Майдан й відразу все зміниться на краще – нині неможливо, бо і Майдан і Революція гідності відбулися і не виправдали сподівань. Ми вже бачили спроби нових майданів. На фінансовий майдан вийшли люди, які взяли кредити в іноземній валюті і зараз не можуть їх виплатити, вимагають, щоби держава компенсувала їм. Але це невеличка частина населення України. Чому страждають інші, які не брали жодних кредитів?
Була акція якоїсь фейкової організації, яка вкрала назву батальйону, а в ній не було справжніх бійців, які воюють на фронті. За цим простежуються російські спецслужби, що провокували людей виступити проти влади зі зброєю. Це все дуже серйозно. Одне слово, відбувається «розхитування човна».
Ще один момент: ми програли інформаційну складову гібридної війни, яку веде проти нас Росія. Вони готувалися до неї, наш інформаційний простір був від самого початку практично нероздільно російським. І користуючись цією нагодою, вони постійно підкидають нам різноманітну інформацію, щоби викликати паніку серед населення.
– То що ж робити?
– Перш ніж щось робити, треба дуже добре подумати: «Кому це буде вигідно? Чому я хочу робити саме так, а не інакше? Може, мною просто маніпулюють?» Перш за все не піддаватися емоціям. Ідеальний варіант, коли людина замислилася над ситуацією, не кидається звинувачувати ті чи інші сили, а намагається розібратися: які компоненти чого є, що ти сам не доробив, чому опинився саме з цього боку, а не з того, де хтось або наживається на чужому горі, або несе не дуже великі втрати (ми бачимо і такі факти). Продумати всі ці речі – і тільки після того вдаватися до якихось дій.
І слід пам’ятати, що триває війна. Якщо в мирний час можна організувати велику демонстрацію, кричати, як колись, «Кучму геть», то в умовах війни треба бути готовим до того, що твоїм протестом скористається противник.
Не треба забувати найголовнішого: мета Путіна – це знищення української держави і асиміляція українців. Якщо Росія зуміє реалізувати свої цілі в Україні, захопити території, то ми можемо бачити на прикладі Донбасу, що чекає на українців: голод, злидні, за супротив – концтабір або розстріл на місці.
Якби ж то влада врахувала настрої громадськості
– Виходить, варіантів у нас – небагато… Їх, здається, просто немає…
– Ідеальний варіант був би нині, якби влада все-таки врахувала би настрій громадськості. Щоби владні йшли б на певні жертви і давали би не тільки гроші, але й власних дітей туди, куди дає простий народ.
Під час ІІ Світової війни, коли воювали два тоталітарних режими, у Сталіна обидва сини були на фронті. Один з них потрапив у полон, загинув у концтаборі. До речі, в тому ж, де сидів Бандера. У Хрущова син-льотчик пропав безвісти. Згодом встановили, що він згорів живцем у літаку під час повітряного бою. З протилежного боку: син Ріббентропа воював на Східному фронті. Це показує, що навіть тоталітарні режими змушені були рахуватися з настроями народу. Бо будь-коли і будь-хто може сказати: «Чому я повинен сина віддавати на війну, коли твій відпочиває на курорті чи у київських кабаках?»
Так що тут треба думати не тільки простим людям, а насамперед тим, хто взяв на себе відповідальність за нашу державу. А ця ноша дуже і дуже важка. Адже нині йдеться про те, чи встоїть, чи лишиться українська держава, а якщо лишиться – то яка.
– Але ж ми не можемо до неї достукатися – до тієї влади. Прості хлопці з АТО кажуть: «Хоч з вилами йди»…
– Біда в тому, що не з вилами вже підуть, а на танках приїдуть. І це буде ударом не по паразитах при владі, а по владі як такій, по державі.
Що ж… За все доводиться платити. Ми платимо за 23 роки власної байдужості, боягузтва, конформізму. У нас не була сформована еліта. Справжнє громадянське суспільство, яке і висуває лідерів, еліту, тільки починає формуватися. Можливий варіант двовладдя. Коли звертаю увагу на діяльність волонтерів, я помічаю, що вони практично створили паралельний державний апарат. Там – справжні лідери, яких висунуло життя. І, не виключаю, вони зможуть навіть у певний момент взяти владу в свої руки. В історії були випадки, коли стара влада, потерпівши поразку від зовнішньої агресії, розбігається з страху. І якісь нікому не відомі лейтенанти чи капітани беруть владу в свої руки.
– То нам чекати на їхню появу?
– Вони вже є. Питання, чи зможуть самореалізуватися. Я в таких випадках завжди згадую події лютого-березня 1917 року – Лютневу революцію. Хто тоді знав такого хлопця з Гуляй-Поля, як Нестор Іванович Махно? А наприкінці 1918 року хто його не знав? Такі речі відбуваються за лічені місяці.
Чи той вуйко Ленін, який приїхав з Німеччини в тому запломбованому вагоні. Хто в Росії його знав, окрім жандармів і купки більшовиків? Приїхав у квітні , а наприкінці жовтня вже всю владу в руках мав. Революція – це не одномоментний спалах. Це процес, і він у нас триває.
Нинішні можновладці приреченві, їх врятує тільки народ
– На що сподіватися, надіятися?
– Достукатися до влади необхідно. Їм слід пояснити, що врятувати їх може тільки народ. Адже якщо люди продовжуватимуть впадати в злидні, то рано чи пізно хтось з охоронців перших осіб уб’є самого владця. Бо він не зможе дивитися на страждання своїх близьких.
Хочеться вірити в те, що інстинкт самозбереження у представників влади ще не втрачений і досвід Януковича повинен їх переконати, що порятунку вони не дочекаються ні від міліції, ні від СБУ. Хіба що прикриють втечу. Але куди? В Росію вже – ні, а на Заході наша діаспора їм жити не дасть.
Я в принципі оптиміст. Знаю, що, попри будь-які варіанти, навіть найбільш несприятливі, перемога буде за нами. Тому що наш противник відстоює таку архаїку, яка вже давно здохла, і вже розкладається й смердить. Вона приречена на поразку. Хоча перед цією поразкою може пролитися дуже багато крові. Україна обов’язково переможе, хоча шлях до цієї перемоги – набагато складніший, ніж ми могли собі уявити ще кілька років тому. Але ми стоїмо на цьому шляху.
Юлія БОДНАРЮК, «Версії»
