“Політика схожа на домашнього кота, якого ніхто не любить – як не кидай його з балкона, все одно опуститься на чотири лапи. Так чи інакше доведеться пускати назад”, – Сергій Жадан, спеціально для DW.

Минулого року передвиборна реклама дратувала куди сильніше. Всі рахували кошти, витрачені на білборди, переводили подумки все це на вартість військового спорядження, необхідного бійцям на Сході, й голосно обурювались. Тоді багатьом здавалося, що війна має змінити все, перш за все – політику. Як так, мовилося тоді – країною прокочуються танкові колони агресора, рахунок загиблим ведеться на сотні, кількість полонених і зниклих невідома нікому, а вони цього всього ніби не помічають, у них передвиборна гонка. Пам’ятаю минулорічну зустріч харківських “кандидатів від демократів”, які мали б домовитись про спільні правила гри, мали б імітувати бодай якусь солідарність та взаємопідтримку. Ясна річ, не домовились. Ясна річ, нічого не вийшло. Пам’ятаю, як похмуро на все це дивилися військові, як скептично коментували, як упевнено погрожували розібратися з усіма “після війни”. Але і в них нічого не вийшло. Минув рік, і знову вибори, і країна знову живе різними реальностями, в яких щоденна смерть дивним чином уживається з щоденною знову ж таки брехнею. Війна не завершилася. І політика нікуди не ділася.

Цьогоріч теж обурюються, проте якось спокійніше. Звикли, мабуть. Звикаєш до всього. Насамперед – до чужих капіталовкладень. Хоча реклами на цих виборах справді забагато. В’їжджаєш до Києва з боку Житомира – ніби потрапляєш до художньої галереї: стільки мужніх напівпрофілів, стільки гонорових постав. Стільки гасел, стільки закликів, стільки звинувачень. Стільки дурості, стільки несмаку й кічу. А головне – щоразу нові імена, нові об’єднання, нові комбінації. Очевидно, суспільний запит на свіжі обличчя в політиці примушує невидиму машину політики продукувати все нові й нові смислові покручі в сподіванні привернути увагу недовірливих та зарядити надією розчарованих. Привернуть, зарядять, потім знову розчарують. І так до наступних виборів.

Зрештою, важко звинувачувати політичні сили в бажанні перемогти. Все правильно – за народну любов потрібно змагатися, чим більше заплатиш на вході – тим більше отримаєш на виході. Ось вони й завішують простір країни своїми обличчями, обіцяючи змінити все на краще. Громадяни приглядаються, вчитуються, звикають. Кампанія лише набирає обертів, ще немає гучних скандалів і жорстких розслідувань, немає бойових груп і відважних журналістів, поки що просто розвісили портрети героїв.

Політика схожа на домашнього кота, якого ніхто не любить – як не кидай його з балкона, все одно опуститься на чотири лапи. Так чи інакше доведеться пускати назад. Так і з виборами – ніхто нікого, за великим рахунком, не влаштовує, ніхто нікому, говорячи чесно, не довіряє. Але вибори є вибори, і коли є можливість вибрати менше зло – гріх такою можливістю не скористатися. Мені здається, й самі кандидати це розуміють – що їх вибирають виключно як менше зло. Сподівання на них особливі не покладаються, то й бити в разі чого будуть не боляче. Минулорічні радикальність і максималізм якось непомітно розсмокталися під тиском зовнішніх обставин та внутрішніх протиріч. Лишилася потреба хапатися бодай за щось. Якщо вже не жити по-новому, то принаймні жити бодай якось. Слово “люстрація” давно ніхто не вживає, батальйони вести на Київ давно ніхто не погрожує. З меншим злом можна чудово давати собі раду. Головне – не думати, скільки коштує рекламна кампанія.

Рік тому, десь саме цієї пори, ми вибиралися з Щастя на Сєверодонецьк. Траса була порожньою, западали ранні сутінки, від ріки, з сільських городів тяглися важкі дими. Було сіро й не надто радісно. Кольоровою й радісною була лише політична реклама. Строкаті фарби, нещирі заяви, непереконливі обличчя. Так, ніби нічого не змінилося, – думалось тоді. І ось рік потому, вже цієї переодосінньої пори, знову доводиться вибиратися з цих місць. Все те саме – дими з городів,погані новини з Щастя, фантастичні заяви з політичних плакатів. Справді – нічого не змінилося.

Я не люблю оптимістів. Оптимісти зазвичай нічого не хочуть робити, тому просто тішаться з того, що є. І песимістів не люблю – надто часто вони не помиляються в своїх найгірших прогнозах. Але так чи інакше – краще називати речі своїми іменами, аніж вперто не помічати очевидного. “Як там Харків?”, – постійно питають. “Нормально, – кажу, – готується до виборів”. “І хто переможе?”, – питають. “Переможе дружба”, – кажу.