«Мені 13-ий минало», коли став шахтарем

Майже 200 років збігло відтоді, як Тарас Шевченко писав «Мені 13-ий минало». І що ж? Історія для українських дітей повторюється? Різниця лише в тому, що донеччанин Юра СІКАНОВ, онук колишнього директора «Хіммашу»,  не пасе ягнята за селом, як малий Тарас, а спускається в аварійну шахту-копанку добувати вугілля. Бо тільки це може врятувати його двох сестер, матір-алкоголічку та вітчима від голодної та холодної смерті .

id34

 

Після розпаду СССР більшість шахт у Сніжному на Донеччині закрилося й тисячі людей залишилися без майбутнього. Шахтарі  рятувалися нелегальним видобутком вугілля у так званих «копанках». Юрко був серед них. А відомим на всю Україну та за її межами він ставі завдяки документальній стрічці естонської режисерки Маріанни Каат «Шахта №8».

Після фільму життя Юри та його родини не полегшало. Хоча матір позбавили  батьківських прав, а молодшу сестру Юлю забрали до дитячого будинку. Найстарша Уля вийшла заміж. Самого ж Юру жорстоко побили битою. Хлопець пережив три операції. Йому вставили у щелепу платинову пластину. Та, попри шрами на обличчі і важку вимову, вже 20-річний хлопець такий же відвертий і наполегливий. Він, як і раніше, довіряє людям і хоче змінити на краще не тільки своє, а й життя інших молодих людей!

Коли шлях назад до копанки для Юри було закритий, йому почали допомагати громадські організації. Разом з активістами Юра об’їздив майже всю Україну, зустрічаючись з однолітками. Побував він і в одній із чернівецьких шкіл…

– Естонська група приїжджала 19 разів протягом двох років. Але я не думав, що буду головним героєм фільму, – розповідав Юрій Сіканов. – Я бачив усі ті дірки, ті страхіття шахти, але щоразу, як переглядаю фільм зі школярами – у мене мурашки по шкірі. А що відчувають люди, які переглядають його вперше?! Мета моєї поїздки країною – донести до дітей, що треба цінувати те, що в них є. Адже ми починаємо цінити лише тоді, коли втрачаємо. Я працюю від 13 років, нині мені вже 20. У мене фактично не було ні батьків, ні навчання. Селище, в якому живу, – аварійне, бо під землею – пустота, щороку якийсь будинок руйнується чи провалюється. Проте я нічим не розчарований, і зовсім не жалкую, що так все сталося. Бо саме через ті події, які трапилися в моєму житті, я почав дивитися на речі реально. Я не прагну багатства, бо гроші – не головне у житті.

DSC_0077

 

Юрко Сіканов охоче спілкувався зі школярами та журналістами

– Нині шукаю себе в різних сферах, – продовжує Юрій, – люблю працювати з молоддю. А коли отримую листи від дітей з їхніми проблемами та переосмисленням поглядів, радо усвідомлюю, що моя робота не пройшла марно.

Скрізь добре, де нас нема. Але мене вразив Львів – там би я жив. Це місто зачарувало мене своєю архітектурою, культурою та привітністю. Проте мій рідний дім – Донбас. І хоча на Західній Україні мені дуже сподобалося, за свою малу батьківщину я переживаю та вболіваю.

– Для Cходу України копанки – звична річ, – говорить Уляна КОВАЛЬЧУК, керівник проекту «Школи правової свідомості та громадянської активності», в якій бере участь Юрій Сіканов,  – і коли ми проводили там презентацію, познайомилися з одинадцятикласником, який улітку підзаробляв у копанках, а на зароблені гроші купив відеокамеру. Тепер він знімає відео на антиалкогольну й антитабачну тематику. Нинішній же проект здійснюється для західних регіонів України організацією «Учнівське братство» за підтримки міжнародного фонду «Відродження». Його мета – показати дітям контраст на прикладі головного героя фільму – Юри Сіканова. Адже важка доля, що спонукала хлопця спускатися в копанку, невідома пересічному учневі на заході. Та після перегляду стрічки діти по-іншому осмислюють своє сьогодення і майбутнє, життя своїх батьків, і, головне, починають брати на себе відповідальність за своє життя та життя близьких, як це зробив Юра.

Крім того, навчаємо дітей правозахисній грамотності, – продовжує Уляна Ковальчук. – Ми їздимо Україною та закликаємо до активності лідерів шкіл, навчаємо підлітків, як захистити своє право на дитинство, на чисте довкілля, на свою історію, як правильно писати запити про доступ до публічної інформації. До навчання залучаємо експертів з національного екологічного інституту та правового простору. І вже зараз школярам пропонуються консультації на сайті «Правовий простір». Усі учні-лідери після такого навчання формуватимуть активну позицію у своєму регіоні.

Любов КАФАНОВА, «Версії», фото Ігоря КОНСТАНТИНЮКА

Він став дорослим у дитинстві

Шахтарське селище Сніжне, де в кожному дворі і на кожному кроці – «дірки», себто  нелегальні копанки. Старша, Уляна – повнолітня, її сестрі Юлі лише дванадцять років, Юрі – п’ятнадцять. Хлопець годує сестер та матір-алкоголічку з вітчимом, працюючи в «дірках». Юра хоче вчитися. Поступає то в кулінарне училище на кухаря-кондитера, то на зварювальника. Але на навчання не вистачає часу, оскільки хлопчисько змушений тягнути на собі всю сім’ю.

Та Уля, Юра й Юля – зовсім не схожі на дітей бомжів-алкоголіків. Колись це була успішна і перспективна родина! Покійний дідусь Юрія – відома людина на Донбасі, колишній директор «Хіммашу». Але хто б міг допустити, що онук директора заводу в 15 років зароблятиме на хліб і одяг для сестер і не матиме нормального житла, а навчання для нього виявиться недоступним?

Дід і батько померли. Мати спилася. Діти опинилися на вулиці, поки хтось із місцевих не дозволив їм пожити в одному з порожніх будинків. І підліток почав жити, як усі дорослі чоловіки селища, – працювати на господаря й шукати закинуті копанки. Юра мріє зібрати гроші «на майбутнє життя».

Старша сестра Уляна йде працювати в супермаркет і вирішує, що їй вигідніше жити без молодших. Юра і Юля знову залишаються без даху над головою, їм доводиться жити з матір’ю в будинку, де немає ні світла, ні електрики.

Знімальна група допомагає дітям: купує їм будинок за тисячу доларів у цьому ж селищі. Будинок бідний, але з пічкою, водою, електрикою, сарайчиком, та невеличким запасом вугілля для розпалювання печі. Усе в будинку з далекого минулого: і ліжко із сіткою, і холодильник, і корито для прання. Але в шахтарських селищах, де словосполучення «безпека праці» – просто набір літер, так живуть усі.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *