Кирил Котельников: На фронті під Яссами мені сказали, що я «народився в сорочці»,

Кирила Павловича Котельникова війна застала в місті Ярославлі за школярською лавою. Школу невдовзі переобладнали у військовий госпіталь, нещодавні учні вечорами влаштовували для поранених бійців імпровізовані концерти, а вдень рили протитанкові окопи, спилювали дерева, залишаючи пні різної висоти. Вночі хлопцям доводилося ще й чергувати на дахах будинків, щоб скидувати на землю термітні бомби під час нальотів німецької авіації. У вільний час – вчилися стріляти з гвинтівки та кидати пляшки із запалювальною сумішшю та протитанкові гранати. Дівчат готували на зв’язківців та медсестер. Старшокласники, не чекаючи завершення навчання, прагнули на фронт.

Кирил Павлович опинився в Ярославському стрілково-мінометному училищі, навесні 1943 року склав присягу, і через рік молодшим лейтенантом вирушив на 2-ий Український фронт маршала Малиновського в місто Бєльци (Молдавія). Ешелон з випускниками училища постійно бомбили, гинули молоді офіцери…

Кирила Павловича призначили командиром мінометного взводу, пізніше – офіцером зв’язку штабу дивізії. Він брав участь в Ясько-Кишинівській наступальній операції, у складі Українського фронту маршала Конєва визволяв Польщу, воював в Німеччині під містом Бреслау. Війна завершилася для Кирила Павловича аж до 11 травня 1945 року в тодішній Чехословаччині, недалеко від Праги, адже бої тривали і після Дня перемоги, бо не всі частини німецької армії погодилися одразу скласти зброю і здатися в полон. Дивовижно, проте протягом війни Кирило Котельников жодного разу так і не був поранений…

Мінне поле

– Це трапилося в серпні 1944 року, коли радянські війська наступали під містом Ясси в Румунії. Наша дивізія з боями просувалася вперед, оточуючи німецько-румунські війська. В штабі дивізії мені доручили передати командиру полку бойовий наказ продовжувати наступ на місто Ясси.

Я рухався стежкою, то обходячи мінні поля, то виходячи на дорогу. Вгорі весь час кружляли румунські «мамалижники» і бомбили наші війська на дорогах та в траншеях. Щоб скоріше передати пакет з наказом командиру полку, я підсів у вантажівку з дерев’яними ящиками з-під снарядів, яка повільно якраз проїжджала дорогою. В кузові місця не було, то я якось прилаштувався просто на задньому борту автомобіля.

І от ми під’їхали до якогось затору. Нам назустріч бігли солдати, автомобіль почав уповільнюватись. Пізніше виявилося, що це сапери намагалися вчасно попередити водія про заміновану дорогу. Проте коли автомобіль майже зупинився, під його задніми колесами вибухнула протитанкова міна і мене вибуховою хвилею викинуло метрів на п’ять від автомобіля. Я подумав, що в автомобіль влучила авіабомба, тож швидко підвівся і побіг вправо від дороги в порожні румунські окопи. Хтось кричав мені навздогін, проте я таки пробіг кількадесят метрів по полю і нарешті зістрибнув у траншею. Нагорі наші літаки вели бій з німецькими, я почав роззиратися. І тут до мене сапер підходить з собакою і каже: «Ти, лейтенант, мабуть, народився у сорочці, адже щойно пробіг 50 метрів по мінному полю і не ступив на жодну протипіхотну міну…»

Під час вибуху протитанкової міни мене сильно контузило, проте незважаючи на це, я таки передав пакет з наказом командиру полку вчасно…

«Загублений» полк

– Там же, під Яссами, оточуючи німецько-румунські війська, «загубився» один із полків, тож мене відправили його терміново розшукати. Отож, разом із ординарцем, на конях вирушив на пошуки. Поки ми скакали дорогою, звідусіль – з кущів, чагарників тощо, – цілими натовпами вибігали німці, перебігаючи дорогу. Вони чимшвидше намагалися втекти подалі, щоб уникнути оточення і полону. В ординарця із собою був ППШ, я – озброєний «Наганом». Проте німці нас вперто ігнорували, не звертали жодної уваги. В мене ж був інший наказ, тому «брати їх сотнями в полон» не було ні часу, ані можливості. Тож вони бігли в один бік, а ми скакали в інший. Зрештою, наказ я таки виконав – розшукав полк і передав пакет, за що пізніше отримав подяку від командира дивізії та орден «Червоної зірки»…