Ігор БУРКУТ – людина, з якою забуваєш про час

Історик і політолог Ігор Григорович Буркут настільки цікава людина в спілкуванні, що здається красенем. Одна моя знайома сказала: «Таку людину не можна не помітити. У виразі його очей, обличчя проступають усі знання світу. І це – неповторно». До речі, вона з ним не знайома і бачила його тільки на телеекрані та в парку, де він часто гуляє з дружиною. А коли до цього додати, що Ігор Григорович розуміє практично всі європейські мови, пише на багатьох і може спілкуватися?! Чимало історичних документів читає в оригіналі. Навіть Тору. А при потребі порозуміється навіть з китайцем.

Щоби розповісти про нього, не вистачить і всіх сторінок газети. Тому ми обрали стиль невеличких ессе з різних періодів його життя.

Довідка «Версій»:

Ігор Григорович БУРКУТ народився у селі Дудукалівка Єгорлицького району Ростовської області в Росії. Коли йому виповнилося 2 роки, батьки переїхали на Тернопільщину до Чорткова. Там закінчив 8 класів, після цього поступив у медучилище та отримав фах фельдшера. Вже працюючи медиком, заочно навчався на історичному факультеті Чернівецького університету, який закінчив 1974 року. З 1978 року працював у Чернівецькому відділі інституту історії Академії наук СРСР, не покидаючи викладання на різних кафедрах ЧНУ.
Чернівці стали рідним містом для нього від 1968 року.

Заборонена література у схованому ящику

– Чому саме історія стала сенсом Вашого життя?

– Мій батько мав декілька спеціальностей: штурман флоту, офіцер піхоти, крім того, закінчив історико-географічний факультет Ростовського учительського інституту та історичний факультет у Львові. Він був природженим істориком. Мабуть, саме він мені і прищепив любов до історії. Я постійно спілкувався з його друзями-істориками, географами, філологами… Вони завжди мене «тикали носом»: дивись, тут сталося те і те, тут було то і то, а тут підписано договір між Річчю Посполитою й Османською імперією тощо.
Крім того у нас вдома була велика бібліотека, з якою я вже змалку почав знайомитися. Але крім тієї бібліотеки на горищі нашого будинку був схований ящичок. У ньому зберігалася заборонена література – Грушевський, Костомаров, німецькі книжки… І все це я з великим задоволенням перечитував.

Учасник російсько-японської війни

…Якось мій дід показав мені старенького-престаренького чоловіка. Саме тоді відзначалося 50-річчя російсько-японської війни. Дід пояснив: той старезний чолов’яга був учасником оборони Порт-Артуру, служив у дивізії, якою командував учасник оборони Севастополя 1854-55 років! Тепер згадую про це з великим задоволенням – адже цей чоловік лише один із багатьох, пов’язаних з історією, яких бачив живими…

Єднання з природою і… небезпечна криївка

…Влітку ми брали намети і йшли за 12 км від Чорткова – до озера з кришталево чистою водою. Розкладені намети, ліс, тиша, човен… Ми збираємо гриби та ягоди, ловимо рибу, тут же її коптимо… Один з приятелів усе вмів – розбивав намет за кілька хвилин, орієнтувався в незнайомій місцевості. З ним нам не треба було ходити до магазину – ми спокійно могли вижити в диких умовах. Одного ранку, коли лише розвиднялося, я виліз з намету. Мій погляд впав на високе старе дерево. Там сидів величезний орел. Ми всі дивилися на нього, поки він нас не помітив. Тоді птах змахнувши крилами й опустившись попід самісіньку воду, в нас на очах схопив з озера велику рибину й полетів геть.

У тому ж лісі ми знайшли закинуту криївку. У ній вже прогнили колоди і вона провалилася. Почали туди заглядати, підсвічуючи ліхтариком, і побачили стіл, на якому лежало щось дуже іржаве. Зрозуміли – міна або граната. Тому не ризикнули туди лізти.

Головне – триматися купи

…Коли нам було по 12-14 років, ми ганяли на велосипедах де тільки могли – з Чорткова до Станіслава (Івано-Франківськ), у Кам’янець-Подільський. Їхали, ночували там, а потім верталися. Та якось стався випадок, після якого стало зрозумілим, що треба завжди триматися купи: у мене на задньому колесі полетіла «собачка». Ключ для ремонту у нас був один на всіх. Але хлопець, який віз цей інструмент, їхав попереду і не помітив, що у нас сталася «аварія». Тож довелося повертатися додому.

Гадюка-помічниця

…Я не рибалка, та інколи хотілося порибалити. Ми з друзями пішли за місто, на Серет. Там був крутий схил, тож можна було далеко закинути вудилище. І так добре «йшла» рибка! Але черговий раз витягаю вудочку – а риби нема, кукан обрізаний. І в приятеля та ж сама ситуація. Та одразу ж знайшли «злодіїв» – водяні щури поживилися нашою рибою. Почали по них «стріляти». Але бачу – пливе гадюка – велика і стара. Виповзла – і цап щура, та й попливла з ним у роті. Так я і зрозумів, що стріляти нам не треба. Адже маємо допомогу.

Впав з дерева – розбив платівки

…Влітку ми завжди подорожували на байдарках по Серету чи Дністру. Якось взяли із собою патефон та платівки. Берегли їх, як зіницю ока! Зупинилися на ночівлю, розвели багаття, розбили намети. Тепер можна й поспівати, музику послухати. Платівки лежали під великим деревом. І от один наш товариш раптом виліз на те дерево. Під ним обламалася гілка й він упав прямо на ті платівки! Хоч би одна вціліла! Так ми у той вечір залишилися без музики.

Барнаул – улюблене місто…

– Як ви, тоді ще діти, ставилися до німців? Адже війна лише закінчилась…

…Мені дуже поталанило: я вчився з дуже цікавими людьми. Хоча школа була російська, у ній навчалися діти різних національностей. І українці, і татари, і вірмени, і молдавани, і поляки, була серед нас і караїмка (представників цієї національності у світі залишилося дуже мало). Також навчалася й німкеня, щоправда, вона стверджувала, що єврейка. Я знав її батьків. Але в класі до неї ставилися приязно, бо вона була нормальною дівчиною.

Та коли довелося обирати іноземну мову, яку треба вивчати, вчителі запропонували німецьку. То ми всім класом закричали, що фашистську мову вчити не будемо! Хоча викладач був геніальним педагогом. Свого часу він, неповнолітній хлопець, був перекладачем під час війни. Але ми обрали англійську… З учителькою нам не пощастило – вона нас нічого не навчила. І коли нарешті з чоловіком-офіцером виїхала до Барнаула, це місто стало нашим улюбленим містом у світі, хоча ми не знали, де це і що це.

Війною ще смерділо

Після 45-го війна ще продовжувалась… У нас вона закінчилася десь у 1952 році. Було багато трупів, руїни, напівзруйновані будинки. І стріляли, і гранати кидали… У пам’яті спливає картина: біжать солдати по вулиці, когось наздоганяють, стають на коліна, прицілюються, стріляють…

Війною ще смерділо. Якось їхали поїздом з Харкова до Чорткова. Військовополонені німці відбудовували вокзали. Зима, люті морози, а вони худі, змарнілі, напіводягнені… Я відчував страшенне співчуття до цих людей. Але звичайні люди, які так само постраждали від війни, щось їм приносили, допомагали.

«Пресували» за тризуб

…Я з дитинства збирав монети, паперові гроші і марки. Якось приніс на пари українські гривні і карбованці з тризубом. І почали з одногрупником обмінюватися, ділитися досвідом. Тоді усі наші однокурсники вперше побачили тризуб. Але у той час це було досить небезпечною «розвагою» – хвиля боротьби з українським буржуазним націоналізмом. Я розповів історію тризуба, намалював цей герб… А через добу мене «запросили» на бесіду… Дякуючи друзям, які піднялися на мій захист, мене відпустили. А той студент, який на мене доніс, потім каявся. Чому він так вчинив – я його навіть не запитав. Думаю, така людська натура…

«Дід Мороз!»

– Не можу не запитати про вашу бороду…

– Вперше борідку я відпустив у студентські роки. Але не на довго. Та майже 10 років тому потрапив до лікарні. Не міг голитися тривалий час, бо лежав у напівпритомному стані. І коли нарешті отямився, подумав: а навіщо витрачати час – можна ходити й з бородою! А тепер, коли їду у тролейбусі, діти, побачивши мене, обов’язково мусять посмикати за неї. Інколи буває, що дитина починає вигукувати «Дід Мороз!»…

– Все ваше життя – у роботі. А як відпочиваєте?

– Люблю проводити час на природі. Для мене – це найкращий відпочинок. Ми з дружною часто гуляємо у парку. Не обов’язково мати вудочку чи рушницю. Просто споглядаю природу. Я дуже люблю пташок. Читаю підручники з орнітології. Торік ми з дружиною нарешті побачили очеретянку. Всі чують, як ці птахи співають, але як правило, їх ніхто не бачить…

Ігорю Григоровичу виповнюється 65 років. Колектив газети «Версії» вітає іменинника, бажає міцного здоров’я, наснаги і багато літ життя!