Безхатченко – це людина з гідністю, статтю, бажаннями та мріями. Просто без житла.
Люди без певного місця проживання – не завжди такі, як ми собі стереотипно уявляємо. Серед них, як і в будь-якому середовищі, є різні. Хтось мріє лише про гарячий обід, комусь для щастя потрібна пляшка, а хтось не цурається будь-якої роботи.
Дві героїні нашої розповіді
Ауріка, в минулому швея 5-го розряду, а нині,понад 10 років, – двірник з офіційною роботою, змушена мешкати в соціальному гуртожитку громадського об’єднання «Народна допомога». «Це добре, що люди мені допомагають, – каже Ауріка. – Але навіщо тоді я стільки років працюю, щоби не мати свого кутка, а користуватися благодійністю?»
У 4-х кімнатах соціального гуртожитку «Народної допомоги» мешкає 24 особи, які пройшли переломний період і не бажають жити на вулиці.
53-річна Ауріка живе тут другий рік. Вона – швея 5-го розряду, працювала у швейному цеху на «Арніці». Вона й тепер шиє за потреби – фартухи, рукавиці, безрукавки. Але це вже на замовлення, а не на зміні. З віком через зниження зору знайшла роботу двірника. Тут можна мати слабкі очі, але треба мати сильне тіло. Тож ні на вік, ні на стан здоров’я нарікати Ауріці не доводиться.
Жінка росла в інтернаті. Тато був циганом, тож вона знає циганську мову. Як і румунську та молдавську – бо з Герци, українську та російську – бо ж в Україні живе. Розуміє італійську. Питаю, чому не пішла свого часу працювати двірником на вулицю Кобилянської – адже там обіцяли зарплату аж три тисячі і вимагали знання трьох мов. «Я тоді працювала в іншому ЖРЕПі, де мала гуртожиток. За прибирання вулиці Кобилянської гуртожитку не пропонували, не хотіла лишитися без житла». Згодом таки змушена була змінити ЖРЕП, і як наслідок – втратити кімнату в гуртожитку. Тому й опинилася в «Народній допомозі».
«Якщо маю зарплату 1000 грн., а за зйомну квартиру треба заплатити 800 – то на що жити? – питає Ауріка. – Мені не багато треба, куточок 2 на 2 метри, я згідна на напівпідвальне приміщення. Але я – жінка, мені треба принаймні вмитися, мати мило й білизну. Це добре, що люди мені допомагають. Але навіщо тоді я стільки років працюю, аби не мати свого кутка, а користуватися благодійністю?»
Так сталося, що Ауріка кілька років прожила в Одесі, тим часом її сестра продала мамин будинок, і жінка залишилася ні з чим. Десятиліття нелегкої праці не принесли омріяного житла, лише хвороби. Нещодавно перенесла важку операцію, дякує «Народній допомозі» за вчасну доставку її, напівпритомної, до лікарні і допомогу в процесі реабілітації.
«Тут недалеко перед виборами був прийомний кабінет Михайлішина, – каже Ауріка. – Він приїжджав сюди, зустрічався з людьми. Я теж хотіла поговорити, але була в двірницькому жилеті – не допустили. Хотіла спитати, як мені бути далі – адже не можу я в «Народній допомозі» жити вічно. Роботу не лишу, брудною і опущеною по вулицях ходити не буду. Переселюся, мабуть, у ту будку з дощок, де тримаю інструменти, віники й мітли. Але тоді вже скличу все телебачення – хай покажуть цю ганьбу усім».
39-річна Людмила потрапила до «Народної допомоги» завдяки пораді знайомого. Каже – «щоб жити тут і робити». Раніше ходила по людях, шукала роботу. Вона сирота, після досягнення повноліття вийшла з Колінківецького дитбудинку на Хотинщині з настановою «Йди куди хочеш, ти вже виросла». Хоча в школі подавала надії, була спортсменкою.
У дорослому житті бомжувала, працювала по людях, була на зоні. Про ув’язнення говорити не хоче: «Це моя жизнь, – каже. – Прожила її так, що нікому не бажаю. Всяке було. Хліб з асфальту піднімала і їла…»
Люда живе в «Народній допомозі» другий рік. «Вони дали прописку, зробили паспорт. Якби не вони – хтозна, де була б зараз. Ставляться добре. Я роботи не боюся. Ремонтую взуття, можу лавочку вам зробити, свічки вмію робити, з конями орати. Жінку на руках понесу, чоловікові можу в морду дати (сміється – авт.) Шити не можу – зір поганий. Не п’ю – в мене алергія на алкоголь. Якщо людина п’є – що вона зробить? Якщо схоче, щоб їй було добре – не буде пити. Хочу всім, таким як я, сказати: працюйте! Буде хліб і до хліба! А не чекайте, щоби з неба впало. Бог дав руки і ноги, щоби працювати».
Анастасія Анохіна, директор «Народної допомоги»
Наша організація надає широкий спектр послуг людям без певного місця проживання: від нічлігу, харчування й душу – до соціального супроводу, відновлення документів, соціальної адаптації. Заклад розрахований на 44 особи. Тут працює нічліжне відділення (на 12 осіб, але цієї зими бувало і по 18, і по 20 людей); реінтеграційне (на 8 осіб, які перебувають у перехідному стані, тобто вже не хочуть бути на вулиці); соціальний гуртожиток (24 особи, які вже пройшли переломний період. Це 4 кімнати: дві чоловічі і дві жіночі); кухня, їдальня. Це єдиний в Україні регіон, де є всі щаблі соціальної роботи з бездомними.
Відчуваємо зростання потреби в трудотерапії. Частина людей збагнула необхідність самостійності і потребує трудової зайнятості. У нас працює меблева майстерня, свічна майстерня, кулінарні курси (де шеф-кухар вчить не лише готувати, а й планувати бюджет, купувати продукти – адже частина наших клієнтів втратила елементарні життєві навички або взагалі не мали їх). Коли людина дійсно хоче – вона знайде роботу. Наші клієнти, які мають досвід роботи сантехніками, плиточниками, штукатурами, досить легко працевлаштовуються.
Минулого року під час Петрівського ярмарку ми відкрили Благодійну крамничку. Люди здають сюди речі – по сезону. Одяг, білизну можуть використовувати і ті, хто приходить до нас лише на нічліг, а також можуть купувати за символічну плату ті, хто на шляху соціальної адаптації. Переважно вони й самі намагаються залишати за них пожертву – не хочуть брати задарма.
Речі можна приносити до нас за адресою: вул. А.Барбюса, 6. Тут ми чекаємо й тих, хто потребує нашої допомоги, наш телефон (0372)585-156.
До питання про багатотисячні черги на отримання житла.
Нещодавно народний депутат Роман Ванзуряк оголосив список рішень виконкому Чернівецької міськради, які не були оприлюднені для загалу, про виділення житла посадовцям міста й області. Чи й не тому житла так бракує, що його отримують ті, для кого воно не є вкрай необхідним?
Серед зазначених рішень міськвиконкому – документи про передачу житла раднику в.о. міського голови Михайлішина Довгалюку Роману Петровичу, заступнику директора департаменту житлово-комунального господарства Манчуленку Василю Івановичу, голові Першотравневої районної в місті Чернівці ради Мельничуку Віктору Анатолійовичу, головному державному санітарному лікарю міста Чернівці Торському Сергію Івановичу, прокурору в Чернівецькій області Ковалю Петру Андрійовичу, першому заступнику прокурора в Чернівецькій області Мовчану Геннадію Володимировичу, начальнику відділу прокуратури Чернівецької області Марковському Ігорю Анатолійовичу, судді чернівецького окружного адміністративного суду Ковалюку Ярославу Юрійовичу… На сайті міської ради ці рішення чомусь не оприлюднені…
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
