ДЛЯ СМАКУ – ДОДАТИ КОМУНІЗМУ…

Тиждень суспільство обговорює червоні прапори у Львові. Нарізки новин, де ті прапори зі смаком кидають на землю, переїжджають машинами тощо, хвилюють громадськість, яка в мить забула і про ціни, і про реформи. Обивателі Сходу і Заходу червоніють не гірше прапорів, втрачають голос, сиплять прокльони. А легко все ж розвести вітчизняного лоха! Сторони захоплено сперечаються, близько не усвідомлюючи, що обидві – в однаковому лайні, однаковій бідності, однаковому безправ’ї, однаковій країні. Однак хотілося б поговорити не про це.

Наші люди з обох боків вклали в цей безглуздий мордобій стільки наснаги, ентузіазму, натхнення, що стало зрозуміло, що історія таки справді – отрута. Так сказав колись Герберт Уелс. Якраз напередодні другої світової війни сказав. Тоді так само всі захоплювалися історією, дуже вболівали за історичну справедливість, були патріотами, а потім почали ховати своїх дітей. Гадаю, гра не була варта таких свічок.

Але так думаю, що історія не тільки отрута, а ще й протиотрутою може бути. Тож я вирішив у першій частині свого Марлезонського журналістського балету пояснити, чому націоналістам було варто піти з пагорбу Слави за пивом. Друга частина буде про те, чому те ж саме треба було зробити комуністам.

Комусь червоні прапори нагадують про репресії, комусь про Перемогу, але насправді цей прапор підняли у Паризькій комуні в 1970 році прихильники комуністичної ідеї. Ідея, про яку в західній Україні нині склалося більше міфів, аніж в соціалістичній Україні про бандерівців. Про ці міфи хотілося б поговорити.

Перший з них, що комунізм є випадковістю у розвитку суспільства. Якоюсь примарою із Москви. Звісно, це побутова думка, абсолютно немає нічого спільного з реальністю. Явище це світове, отже випадковим бути не може.

Цікаво, що навіть наша провінційна Буковина колись, у тридцяті роки, була чимсь на кшталт форпосту комуністичних ідей у Румунії. Тут вони мали шалену популярність. Головними ж носіями ідеї соціальної справедливості, інтернаціоналізму та захисту прав трудящих у нашому краї були українці та євреї. Оскільки вони як раз потерпали і від націоналізму, і від соціальної несправедливості. Чи здавалися тоді комуністи злочинцями і кому? Чи не була комуністична ідея єдиним виходом із ситуації, що склалася у суспільстві?

Не хотілося б наводити якісь статистичні цифри. Нині люди не люблять навіть багато літер, не те що цифр. Просто хотілося б, щоб читач при нагоді зробив два невеличкі експерименти. Доволі приємні. Пропоную відвідати два чернівецькі музеї: архітектурний на Кемпінгу, під відкритим небом, і художній музей на Центральній площі.

В архітектурному він може подивитися на селянські хати, в яких не було комина. Дим з пічки йшов просто хатою. Лише сто років тому таких була переважна більшість на Буковині. Логічно думати, що якщо людина змогла побудувати хату, то комин їй також під силу. І дихати димом задоволення дуже сумнівне. Але виявляється, що наш улюблений цісар, пам’ятник якому крокує у скверику біля СБУ, так полюбляв своїх підданих, що ввів податок на комини. Притому такий, що середній буковинський селянин не міг його заплатити і змушений був душитися у диму в улюбленій імперії. Здавалося б дрібна деталь. Але тут все: і ставлення австрійської імперії, і зневага ситого до бідного (зараз лоха), справжній рівень бідності тодішніх селян.

Враженнями ж від відвідин музею художнього можу поділитися просто зараз: графічний малюнок відомого буковинського художника Копельмана (див. поряд) передає, що відбувалося у наших майже європейських селах.

Деякі гурмани насолоджуються високою культурою колишніх чернівчан. Серед цих гурманів і я. Але не варто забувати, що є й інші спогади про ту Буковину, де п’ятнадцятирічна дівчинка працює одинадцять годин на добу, шість днів на тиждень, укладаючи сірники до коробок, де вісім людей живуть в одній кімнаті тощо.

Невпевнений, що на Буковині широко відомі мемуари, наприклад, буковинки Пріве Фрідюнг, яка прожила сто років і з них вісімдесят була членом Комуністичної партії Румунії, СРСР, Австрії. На жаль, таких книг ніхто не популяризує нині. І це також показово. Ніхто не пише про епідемію туберкульозу, про врожаї сімдесяти центнерів пшениці з гектару, які б зараз навіть не збирали.

Якби у нас музеї колекціонували ще й милиці, які випустили після Першої світової війни для інвалідів, або фото спотворених цією війною хлопців, то чітко б зрозуміли, що у 1918 році мало у кого залишалися сумніви, що злочинним режимом є капіталістичний режим, який призвів до загибелі мільйонів молодих людей. Абсолютно безглуздої загибелі. Гадаю, ті ветерани просто б перевернулися у трунах, якби дізналися про пам’ятник цісарю. А ми – так нічого…

Тому популярність соціалістичних ідей в ті роки у світі і зокрема на Буковині, яка втратила десятки тисяч людей на імперіалістичній війні, щонайменше зрозуміла. Іншого виходу не було. Ніхто не збирався ділитися з найманими працівниками, ніхто не збирався вести себе по-людськи, ніхто не збирався зважати на такий-сякий гуманізм. Доки не припекло.

Цікаво, що коли говорять про злочини соціалізму, якось завжди забувають про злочини капіталізму. Ніби капіталізм щось гарантує в цьому сенсі. А злочинів капіталізму, повірте, захмарна кількість, якщо розпочати від колоніальних війн і закінчити якимсь В’єтнамом чи тим же Іраком.

І мало хто думає, що ще п’ятдесят років тому, вже після другої світової, цивілізовані мирні голландці, бельгійці воювали в Африці і Азії за колонії. Розстрілювали, вбивали, інтригували, організовували заколоти. Але через це ніхто не визнав капіталістичний режим злочинним. Ніхто не забороняє ці злочинні ідеї, за якими правий той, у кого більше грошей, той, хто вміє взяти більший хабар, той, хто вміє домовитися із податковою, пожежними, міліцією і обвести їх всіх навколо пальця.

«Прекрасний» відбір еліти за дуже важливими ознаками. Тої самої еліти, яка ганяється нині з бітами і рушницями за своїм улюбленим народом, про інтереси якого так дбає.

Натомість, зауважте, жодного буковинського депутата неможливо порівняти із Че Геварою. Та що там Че Геварою, якщо навіть ознайомитися із життям та долею буковинських комуністів, то волосся стає дибки від тих поневірянь і катастроф, які їм довелося пережити, при чому багато хто так і не відмовився від своїх ідей.

Наприклад, селянин з Волоки Манфред Штерн став генералом і провоював двадцять років свого життя за цей самий комунізм. В юності він збирався стати лікарем, але австрійці демобілізували його і примусили вбивати людей, які не зробили йому нічого поганого. А супротивники, звісно, в свою чергу спробували вбивати його. Непогану розвагу для молодих людей придумали в цивілізованих країнах! І Штерн так зненавидів капіталізм, що вирішив покінчити з ним. Погодьтеся, у нього були для цього підстави. Можливо, висновки і методи його були дуже невірні, але підстави були. Його так дістало, що він був готовий щоденно ризикувати життям, але щоб цього більше не було. За комунізм він воював у Китаї, Іспанії. Потім його арештували в СРСР за «троцькізм», він відсидів майже п’ятнадцять років і помер за кілька тижнів до кінця терміну. Однак був впевнений, що капіталізм – зло.

Порівняйте його, для прикладу, з нашими партійними діячами різних напрямків, які вітійствують з трибун, але заради ідеї пошкодують й гривню.

Харизма, очарування тодішніх борців за комуністичні ідеї були настільки великі, що мало хто залишався байдужим до них. Скажімо, відомий чернівчанин Пауль Целан зачитувався наприкінці тридцятих творами анархіста Петра Кропоткіна і марив соціалізмом. Але коли соціалізм прийшов на Буковину, то з’ясувалося, що крім красивих ідей, це нашестя Шарикових, апофеоз крадіїв і нездар, які моментально вносять в красиві ідеї свої життєві корективи.

Треба сказати, що це притаманно ленінському соціалізму, який чомусь вважав пролетарів за революційний клас. Хоча у пролетарів, як з’ясувалося, надто багато недоліків, щоб вважати їх авангардом. Але, певно, пересічний читач, здивується, коли усвідомить, що поглядів на соціалізм і втілень цих поглядів було дуже багато.

Був італійський і французький погляд на втілення комуністичних ідей, який не вимагав диктатури підозрілого пролетаріату. Де працювали поступово, в рамках парламентської демократії. І ми сьогодні заздримо Франції та Італії, їхнім найманим працівникам, воліємо їздити туди, щоб виконувати найбруднішу роботу. Чи хтось думає, що ті європейські бізнесмени і олігархи самі вирішили ділитися з найманими працівниками? Чи може їх змусили, переконали? А є ще Китай, де комуніст Ден Сяо Пін оголосив про мирне співіснування двох систем в одній країні. Комунізм, як не дивно, не обмежується Сталіним.

Власне, це якось підштовхує до висновку, що чистий комунізм, схоже, є жахливим, але чистий капіталізм – не менший жах. У нашій країні повно людей, які скаржаться на наглість олігархів, багатіїв, продажність буржуазних політиків і одночасно скандують «комуняку на гілляку». Чи не здається це «трішечки» нелогічним? І, можливо, Україна потребує домішку комунізму, не смішної декорації від товариша Симоненка, а того, що буде боротися за права найманих працівників.

Отже, на що більше підстав? Зрозуміти тих, хто помахує червоним прапором, або дати їм по пиці і розтоптати цей прапорець?

У другій частині свого Марлезонського журналістського балету обіцяв пояснити, чому треба зрозуміти націоналістів. Є ще і третя частина, найцікавіша, – чому вони всі не праві. А їхня простота та щирість, бува, гірша злодійства. Єдине, підозрюю, що усі ці мої пояснення викличуть справедливий гнів обох сторін. Що було б, як на мене, непоганим результатом. Це доводило б, що істина десь поряд.