Юлія Косівчук, як і кожна талановита чернівчанка, талановита в усьому. Пише вірші, музику, співає, неймовірно малює… Знімається в кліпах на власні пісні, шиє-підбирає костюми для тематичних вечірок, обожнює старовинні сорочки-вишиванки… Років 10 тому професійно займалася журналістикою і… карате. Потім виїхала до США, але щорічні (а то й частіші) візити до рідного міста, зустрічі з тутешніми й нетутешніми чернівчанами, які безвиїзно мешкають у власному мікрорайоні або навпаки, будують серйозні бізнеси по світові, переконують: можна мати маленьку пенсію і городець, а можна – сотні тисяч доларів і обвішані золотом пальці і шиї, але, щойно почнеш говорити, одразу стане ясно, що ти з Садгори.
Коли «до міста – два рази шапкою кинути»
– Я народилася в Садгорі. Моя хата стоїть на кордоні Садгори й Рогізної, – розповідає Юлія Косівчук. – Ось хата, ось місточок за нею, а за місточком – Рогізна. Зовсім поруч традиційно проходить фестиваль «Рогізнянська галушка». Дехто думає, все, що за містом, – то Садгора. А це не так! Ленківці – це не Садгора. І Жучка – не Садгора. І Рогізна – не Садгора. Це дуже принципові речі, не дарма ж хлопці з Жучки завжди билися із рогізнянськими за танці з садгірськими дівчатами! Звісно, кожна жаба своє болото хвалить. Мені якось один товариш зауваження зробив. Мовляв, чув, що я по радіо виступала і себе садгірчанкою назвала. А треба було казати – з Рогізни. Та й бабуся моя казала, що «ми рогізнянські, йдемо в Садигуру хліба купувати». А мені-от байдуже, куди себе зачисляти – до Садгори чи до Рогізної. І не просто байдуже, а навіть важко поділити. Як поділиш, коли хата в Садгорі, а город уже в Рогізній?
Насправді Рогізна старіша за Садгору. Вона існувала ще до того, як приїхав Садагурський і заснував Садгору. А разом це унікальне місце. До того, як стати частиною Чернівців, воно було окремим містом, яке мало свою історію, свої легенди, де 80% містян були євреї, які мали свою синагогу… Садгора могла би існувати сама по собі. Тут були свої заводи, а до міста – два рази шапкою кинути. Тож на вигляд ніби і село, а ніби й місто. Тому садгірчани-рогізнянці переповнені сільським колоритом і водночас не є «селюками» в поганому сенсі цього слова. Така собі «золота серединка», коли живеш у 20-ти хвилинах їзди від центру і можеш багато років туди не їздити. Як розказує наймолодша сестра моєї покійної бабусі цьоця Одарка: «Відколи вийшла на пенсію, 15 років ні в якому транспорті не їхала». І це кайф по-своєму. Як і те, що знаєш майже всіх навколо: хто вмер – хто родився, і тебе всі знають. І церква поряд. І всі дороги в Садгорі ведуть до моєї хати. Отака містика.
Родина – дотик до минулого
– Час минає, а стежка до моєї рідної 39-ї школи пролягає саме там, де і я колись бігала на уроки. І дорога до школи цією стежкою займає все тих же 5 хвилин, – констатує Юля. – А якщо дощ і болото, то обійти дорогою буде так само, як і колись, на 5-7 хвилин довше. І напівзруйновані очисні споруди, куди однокласниці мої ходили курити, а я стояла «на шухері», бо не курила – ті самі.
Коли приїжджаю, намагаюся зібрати родину вдома. Далеких родичів, на кавово-альбомні вечори, коли всі переглядають фотографії в альбомах, які пахнуть старими шафами. Аж трясуся, щоби зібрати всіх. Кайфую від того, щоби взяти старий велік з гаража, проїхати попри церкву, спитати в кожного вуйка, як корова, чи барабуля вродила. Почути у відповідь, що корову вже не тримають… НаслухАти і впізнавати по голосу сусідських псів: тоншим голосом – у тьоті Надусі, грубшим – у кума Тараса, треба глянути, хто прийшов, бо його нема коло хати… Дочекатися вечора, аби приїхала на велосипеді тітка з незмінною, вічною зачіскою Мірей Матьє, привезла напечених «кістЕчок»…
Моє місто – це потічок, город, свіжі огірки, кОти одне об одного труться, комарі, мама картоплю чистить…
Коли приїжджаю додому – я там маленька. Коли мама гостює у нас в США – там я вже доросла.
Щастя в дрібоньких речах полягає.
Унікальна Садгора – я там одна «каратистка» була
– 2001-го року я орендувала приміщення в школі і тренувала свій «клуб шао-лінь», – пригадує Юлія. – Це було близько сотні дітлахів, для яких я тоді була не просто тренером, а мамою – їхні батьки роз’їхалися по італіях та інших закордонах, а дітям не було де подітися. Я почувалася дорослою, важливою, бо виховувала дітей. Водила їх в університет, в музеї, в музей просто неба. Цим теж унікальна Садгора: я там була одна (сміється – авт.). І досі, коли йду по Садгорі, можу почути – хоч уже 10 років як тут не живу: «Дивіться, каратистка пішла». А якось додому прийшла група двометрових хлопців і спитали, чи можна побачити сансея Юлію Феліксівну. Домашні стривожилися, а виявилося – то мої колишні учні повиростали…
Я справді була одна така – дівчинка-сенпай, помічниця вчителя. Була закохана в Брюса Лі. Записалася на карате, бо в школі мене трохи ображали. Натренувалася, одного побила – більше ніхто не ображав. Зате коли вже дітей тренувала, то мала пригоду. Якось прибігають у спортзал вихованці і кажуть, що біля школи одного мого учня хоче дорослий дядько побити. Вибігла, набрала впевненого і нахабного вигляду. Той дорослий почав мене запевняти в тому, що дуже мене поважає… Саме тоді я переконалася, що в карате істинний майстер перемагає до початку бою! Я перемогла від самого початку, але коліна так трусилися, що я вдома потім навіть трохи вина випила, – хоча не п’ю взагалі. Важко бути жінкою-сансеєм.
Я ще колись співала на одній сцені з Ані Лорак, – сміється Юля. – я виступала за 39-ту школу, а вона за 4-ту школу-інтернат. Але я не вважаю себе співачкою. Мені часто закидають, що я не співачка, – особливо коли я написала й виконала пісню «Раша-Чума». Що тільки не пишуть в коментарях… А я їм відповідаю: я не претендую на звання співачки. Хто вміє краще – напишіть і заспівайте краще. Мені байдуже, хто співатиме правду про москалів.
У США «вибудувала свою Садгору»
– У США ми з чоловіком і донечкою живемо в Берклі. Це маленьке місто, яке нагадує Чернівці, – продовжує Юля Косівчук. – Найближче велике місто – Окленд, далі – Сан-Франциско. Берклі – місто чудернацьких людей. Там насправді існує зареєстрована Асоціація відьом. Там можна вийти на вулицю і вдавати з себе вуличного художника (ми колись так експериментували: я справді малювала, а чоловік у цей час писав собі якісь формули в блокноті: він науковець). Можна потрапити на фестиваль екстрасенсів, де учасники наче загримовані для зйомок «Гарі Поттера»: сиві відьми, з курячими і воронячими лапками на шиях…
Одне слово, нагадує Чернівці. І за роки я там уже з усіма перезнайомилася, усі в мене друзі, з усіма вітаємося – і з вихідцями з України, і з американцями, і з моїм перукарем-мексиканцем… Мій чоловік сміється, що я вже «тут вибудувала свою Садгору». І справді, в Берклі, як і в Садгорі, час іде повільніше.
У літературі Юлія Косівчук також «вибудовує свою Садгору». Вона пише про що завгодно, а читач упізнає, відчуває Садгору. І на запитання про Садгору в її оповіданнях – про Ангелів, які там на дорозі збирають цвяшки, відповідає просто: «Та така вона і є, ця Садгора».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
Наразі Юлія Косівчук у Чернівцях. Завтра, 15 серпня, в Центральному палаці культури вона дає концерт. Зібрані від концерту кошти будуть направлені бійцям в зону АТО.
