Віктор БІЛЛА – людина досить молода, але музикант досвідчений. На вулиці – сам, чи у парі з дружиною Юлією – він не вирізняється у натовпі, звичайний і звичний для нашого міста. Але це – поки він не сів на лавиці біля органа. Дуже помітно, як усередині музиканта ніби вмикається якесь внутрішнє світло: він радіє кожній зустрічі з улюбленим інструментом – і охоче ділиться цією радістю з публікою в залі. Ми розмовляли з Віктором після репетиції в Органному залі, коли над клавіатурою світилася єдина лампочка і темне склепіння вірменської церкви дивилося на нас згори очима янголів…
«У органа неймовірна енергетика»
«Колись, іще маленьким хлопчиком, побачив у журналі дивний інструмент. Під картинкою був підпис: «Орган». Це було так незвично: ніби піаніно, але з трубами! Став збирати відомості про органи, картинки з ними, схеми будови. Уперше побачив орган «живцем», коли 1997-го року нас, п’ятикласників 2-ї гімназії, привели до Органного залу для посвяти в гімназисти. Церемонія була урочиста і роздивитися орган як слід не вдалося. І невдовзі уперше купив собі квиток на концерт органної музики. Так пощастило! Грав народний артист України Володимир Кошуба.
Тоді стільці в органному залі були розставлені інакше: не було середнього проходу, він з’явився пізніше, коли в Органному залі стали проводити шлюбні церемонії. А тоді, на тому першому концерті, я сидів у першому ряду середнього сектора, на третьому місці. Цей концерт справив на мене неповторне враження: потужна енергетика нескінченних звуків, таємничість церковної споруди, вітражі, фрески, колони й паралельні до них труби. Зачарований цим, я вирішив, що у житті хотів би займатися саме цим».
Усе починалося з акордеона
«Першим вчителем музики у мене був батько. Колись він сам навчався у музичній школі №1, грав на трубі. Саме він навчив мене, як пишуться й називаються ноти, що таке акорд і гама. Тож коли я прийшов до музичної школи – а сталося це доволі пізно, мені було вже 11 – я мав гарну підготовку з нотної грамоти. Фортепіано вдома не було, не було такої можливості. А от акордеончик – невеличкий такий – батько мені подарував. Та мене на фортепіано вже й не прийняли б. У музичній школі розраховують термін навчання, щоби можна було закінчити її водночас із 9-м класом звичайної школи. Навіть на акордеоні довелося пройти два класи за рік, бо також не встигав.
Мені ж подобалися уроки гри на фортепіано. Це обов’язковий предмет на будь-якому відділі. І в музичній школі, і в музичному училищі, надовго залишався у класі, грав гами, розробляв техніку рук і вивчав значно більше музичного матеріалу, ніж вимагала програма. Акордеон для мене був важкий, фізично складно було тримати його, розтягувати міхи… Я навіть п’єси для акордеона спершу розбирав на фортепіано. Але в музичне училище у 2002 році теж поступав по класу акордеона. У мене вся програма була готова саме для цього інструмента. В Чернівецькому музичному училищі я потрапив до прекрасного педагога-методиста з величезним досвідом роботи й безпомилковим підходом до учнів – Семена Михайловича Козлова.
«Органістами стають лише вправні піаністи»
«Багато хто дивується: «Як це ти пересів з акордеону на орган?» Звичайно, неможливо будучи дорослою людиною опанувати інший інструмент, ще й такий складний. Але я багато займався, вивчав музичні твори. Грав багато етюдів Черні – вони просто необхідні для розвитку рук. Органістами стають лиш вправні піаністи.
До Київської консерваторії 2006 року я поступав уже по класу органа. Єдиний спеціалізований клас органа в Україні – у Києві. В Одеській, Львівській та Харківській консерваторіях – факультативи з органа.
На вступних іспитах треба зіграти на органі чотири твори. І далі навчання вже цілком пов’язане з органом. Історія органа, історія органного виконавства. Так само, як піаністи, органісти займаються у концертмейстерському класі та класі камерного ансамблю, тобто вчаться акомпанувати солістам і грати в ансамблі з різними інструментами.
Найчастіше акомпанементи, що виконуються в ансамблі з органом, адаптовані для фортепіано. Оригінальних творів, написаних для органа з соліруючим інструментом, значно менше. Для розширення ансамблевого репертуару робляться перекладання. У консерваторії нас навчали, як це грамотно робити.
Усі чотири роки навчання в консерваторії я вдосконалював гру на фортепіано також, як і всі органісти. Програма, звичайно, була менш насиченою, ніж на фортепіанному відділі, але мені подобалося, і я завжди займався багато і на фортепіано. За чотири роки встиг зіграти і Рапсодії Й. Брамса і Концерт Р. Шумана для фортепіано з оркестром, і концерт М. Скорика.…
А далі я закінчував магістратуру, писав магістерську роботу, тож маю відповідну теоретичну підготовку.
Орган вивчив досконально і з середини: працював в консерваторії органним майстром. У Київській консерваторії два органи. І старший майстер вчив мене, як їх доглядати».
«Ми, музиканти, завжди надихаємось один від одного»
Я ходив на концерти симфонічного оркестру. Зрештою, прослуховував і записи відомих виконавців. Це зараз можна в Ютубі і побачити виконавця, і послухати. А тоді усього цього не було, доводилося надихатися записами на касетах і платівках, які були зібрані у кабінеті звукозапису музичного училища. Я слухав записи різних творів у різних виконаннях, тобто вивчав і порівнював. Окрім, скажімо, С. Ріхтера чи В. Мержанова, був ще Глен Гульд, який виконував Баха зовсім не схоже ні на кого. А ще – Євгенія Лісіцина, органістка Домського собору в Ризі – теж неповторне виконання. Ходив і на всі концерти тут, в Органному залі. У мене зібралася ціла колекція афіш концертів, які я відвідав, починаючи з 2002-го року.
Дует: музика на життя
Із Юлією ми навчалися у консерваторії, на різних відділах. Так часто буває у виконавців: люди багато спілкуються і в них є спільний інтерес – музика. Перша фраза, коли зустрічаються: давай пограємо разом. Так і у нас склалося, вирішили створити дует і сім’ю – все разом. Одружилися ще студентами, багато виступали разом.
До Чернівців я повертався з конкретною пропозицією від керівництва Філармонії. Це моє рідне місто, і, звичайно, я хотів би підтримувати тут культуру, і додавати свою творчість до розвитку нових поколінь, і старшим людям дарувати радість спілкування з музикою.
У мене були перспективи й у Києві: я співпрацював із «Київським симфонічним оркестром і хором» Роджера Макмеріна. Пощастило брати участь у багатьох цікавих проектах: «Реквієм» Моцарта, сі-мінорна меса Баха, так звана «Висока меса», «Месія» Генделя… Такі значні й об’ємні твори можна виконувати лише за наявності сильних колективів, вони потребують, окрім музичної підготовки, високої психологічної й фізичної витривалості. Можна було навіть спробувати поступати в аспірантуру. Але запропонували сюди – і я з радістю погодився.
Юлія викладає у музичній школі №2. Голос у неї камерний – лірико-колоратурне сопрано, призначений перш за все для виконання вокальної музики епохи ренесансу, бароко, класицизму та камерного репертуару. Для виконання вокальної барокової музики голос повинен звучати чітко, рухливо, ясно – як інструмент. Співакам з оперним голосом, в цьому плані буває важко, тому що в них немає чіткості голосу, легкості. Звичайно, вони виконують і Баха, і Моцарта, але їм це вдається складніше. Ну, може, за небагатьма винятками. Проте, для виконання музики А.Вівальді, Й. С. Баха, Г. Ф. Генделя більше підходять камерні голоси. Юлія знайшла себе в цьому репертуарі, хоча виконує й романтичну музику, призначену для колоратурного сопрано.
У наших концертах вона співає безкоштовно, насправді лише з любові до мистецтва.
Хочеться показати чернівчанам усе, на що здатний орган
У консерваторії мені доводилося грати в ансамблі з найрізноманітнішими інструментами: брас квінтетом, арфою, деякими ударними.
Тобто з органом можна поєднувати все, що завгодно. Мені подобається з цим експериментувати, показувати моїм слухачам на що здатний мій інструмент. Інколи здається, що на все. Ну, майже…
В органа широкий діапазон, великі тембральні можливості і цей звук, що тягнеться до безкінечності, цей своєрідний космос, безкінечний простір, у який можна занурюватися і відчувати його найменші вібрації.
У Чернівцях дуже непроста публіка, вона, можна сказати, «балувана» гарним виконанням. З Чернівців пішло багато відомих музикантів і час від часу вони радують нас своїми приїздами. Узяти хоча б того ж Василя Герелло, що співає у Маріїнському театрі Петербургу – і на провідних сценах світу.
Тож подивувати чернівчан-меломанів не так-то й просто. Але й у мене вже є своя певна публіка, я навіть упізнаю їх не лише тут у залі, але й на вулицях міста. Із деякими навіть вітаємося… Разом з Юлією виступаємо не надто часто: глядачу потрібна різноманітність. Я й із саксофоном грав. Орган гарно поєднується з фортепіано, тому що в органа звук тягнеться, а фортепіано радує переливами рухливого звуку. Ці два інструменти прикрашають один одного.
Намагаюсь, аби кожний концерт відрізнявся якоюсь родзинкою. Концерт – це не тільки те, що почує за годину публіка, і не тільки щоденні 4-5 годин за інструментом. Підготовка займає практично весь час, окрім, хіба що якихось побутових питань. От ідеш вулицею й думаєш, як гратимеш. І як спланувати наступний концерт, і наступний за наступним…
Весь час згадую слова великого піаніста й педагога Генріха Нейгауза: «Над твором можна працювати з нотами й інструментом, з інструментом без нот, з нотами без інструмента, і без інструмента, й без нот…».
«Навіть сісти за інструмент – уже радість»
Коли я не відчуватиму цієї радості – звідки ж її отримають слухачі в концерті? Музикантів, які грають, силуючи себе, можна лише пожаліти. Багато людей шукають – часто без успіху – радості від життя. Коли людина позбавлена якогось внутрішнього спокою, душевного миру – купити цього, навіть узявши квиток на дуже дорогий концерт, неможливо. Нам із Юлією пощастило: ми займаємося улюбленою справою. І ми намагаємося цим поділитися зі своїми слухачами. Вони ж мають кожний свої проблеми, особливо зараз, у такий складний час. Якби не музика, було б ще важче.
Я теж людина, я також втомлююсь, інколи й настрій поганий. Але усе це – до виходу на сцену. Коли виходиш і бачиш обличчя своїх слухачів, ловиш хвилі підтримки від них… Зіграєш і відчуваєш, що й сам зцілюєшся від музики.
Зізнаюся, ми, музиканти, часто буваємо нетерплячими: хочеться отримати все й зараз. А так не буває. Над твором треба працювати, на це потрібні час і сили. Терпіння.
Головне в цьому – доглядати самого себе: стежити за своїми думками, за поведінкою, бо музика народжується всередині тебе. Коли музикант у якомусь розумінні цього не дотримується, це відчувається. Сидячи в залі, я завжди чую, яке випромінювання йде від того чи іншого виконавця. Просто кажучи, одні музиканти чують музику в собі, інші бачать себе в музиці. І цього не приховаєш.
Людина не може весь час перебувати в стані молитовному, але вона має тут почути музику, звернуту до Бога. Я вірю в Бога, намагаюся дотримуватися високих духовних принципів, які заповів нам Христос. Це нелегко для звичайної людини, але прагнути цього треба. Якщо намагаєшся нести добро і мир людям, допомагати їм своєю музикою – вся праця твоя повертається до тебе новою енергією та силою.
Мені жаль буває людей, які ще не побували в органному залі. Тут буває так багато цікавих концертів, на такому високому рівні. Так, будуть інші, але такого концерту вже не буде, а ми так бездумно втрачаємо свої можливості…
Натомість сюди йдуть відсторонитися від повсякденної метушні. Людей небагато, але натовп тут і не потрібний. Тож, за великим рахунком, Чернівці живуть з музикою, і музика живе в них.
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
