Чернівці Олега ПАНЧУКА: дитинство в музеї, життя «під парасолькою», солодкі бішкопти, шкільна «трійка» з української, іноземні радіохвилі і довге очікування звільнення від совітів

6c514359e289e8420ad7587bf5a78324

Чернівчанин у третьому поколінні, доктор хімічних наук, професор Олег Ельпідефорович Панчук ріс дуже дисциплінованим хлопцем. З дитинства він знав: не все, про що говориться вдома, можна озвучувати на вулиці. Радянський прес висів над начебто благонадійною родиною постійно. Попри міфічне вітальне сприйняття нової влади Ольгою Кобилянською – двоюрідною бабусею пана Олега, владці добре пам’ятали, що батько хлопця служив у петлюрівській армії, таємно читали листування його синів – молодих науковців, і самі писали хвалебні статті видатної письменниці про владу. Знаючи, що вона, дуже немолода й важко хвора, не сприймаючи дійсність достеменно, у розмові з одним із журналістів  сказала: «Вже є як є, лиш би більшовики не прийшли». У радянських Чернівцях усі були «на гачку». Але Панчуки-Кобилянські дозволяли собі більше, ніж інші. Можливо, тому, що хотіли України більше, ніж інші. І якщо інші здавалися й вибудовували собі Україну деінде, то ці чекали її тут. Олег Ельпідефорович – дочекався.

«Ночували у кімнаті музею, а вранці, коли він відкривався, нас там уже не було»

1384780604_kobilyanska

«Я народився і перші 12 років жив у тому будинку, де зараз музей Ольги Кобилянської, – починає розповідь Олег Ельпідефорович. – Це був будинок Ольги Юліанівни, яка померла 1942-го, і його успадкувала моя мама. 27 листопада 1944-го тут відкрили Літературний музей ім. Ольги Кобилянської, батьки стали його науковими співробітниками і ми залишилися жити у двох кімнатах.  Там і зараз розташування кімнат таке, як тоді. Маленька кімната, далі спальня моїх батьків. Направо – “велика кімната» чи, можна сказати, гостьова, далі спальня Кобилянської, і ще направо – житлова кімната з величезним, два на два метри, столом. І спальня Кобилянської, і інші три кімнати були відкриті для відвідувачів. Але ми не містилися всі в одній кімнаті. То ночували ми з братом у спальні Кобилянської, але о 9 ранку, коли відкривався музей, нас там уже не було.

В ті голодні повоєнні роки не раз лягали голодні спати: не мали хліба. Видавали тоді півбуханки на людину, буханка вартувала 3 рублі (до реформи 47-го року), а на чорному ринку – 100 рублів. Хто мав доступ до хліба – наживалися. Так народжувався радянський криміналітет.

А раніше, у свої 6-7 років я не міг оцінити, що наша бабуся – це не просто старенька жінка, а визначне суспільне явище. Тому дитячі спогади з часів, коли тут ще була Румунія, пов’язані зовсім з іншими речами. Десь раз на півроку нам приходив переказ – 10 американських долярів. Так зорганізовувалися канадські і американські українці, які й самі не розкошували, але підтримували видатну письменницю. Батьки міняли доляри на румунські леї, а потім нас, малих, посилали купити саме тих цукерок і печива, які любить бабуся. Найкращі і найсолодші були бішкопти – таке печиво у вигляді палички з розширеними кінцями. Воно просто тануло в роті! Але ми не сміли його їсти. Тільки увечері приходили до бабусі і вона давала нам з братом по одному печиву чи цукерці. Окрім цього і ласощів власного приготування, солодощів удома не було. Навіть хліб ми не купували, пекли самі, на купований бракувало грошей. Мама підраховувала витрати щодня, все планувалося: сплата податків, необхідні покупки. А ми, діти, мріяли про той куплений хліб!

У 40-му, коли мені було 8 років, Ольга Кобилянська вже була дуже хвора. Вона ще впізнавала людей, або вони нагадували їй, хто вони є. Вона пережила три інсульти – 1905, 1910 і 1937-го. Не могла вже вставати, ступити навіть крок. Уранці моя мама і служниця, яка була в нас до війни, вдягали її, допомагали пройти 5-6 кроків до м’якого крісла-фотелю, де вона сиділа до обіду. Обідала, потім вели її відпочивати на 2-3 години. О 9 вечора вже лягала спати».

«Ми розуміли страшну безвихідь…»

«У 40-му з Чернівців виїхала більшість німців, австрійців. У кінці війни вже всі, хто побачив «принади сталінського раю», покидали місто, – продовжує пан професор. –  Війна розкидала спільноту по світу. У березні 44-го місто було наполовину порожнє. Ми, хлопці, тинялися по ньому, на вул. Боярка, де були вілли, усі хати були відкриті. Заможні господарі вивезли речі, меблі, але дрібнички полишалися.

Ми теж дуже боялися радянської влади, але не поїхали. Певний час були під своєрідною «парасолькою»: була видимість, що Кобилянська вітає визволителів. Це була фікція, і влада прекрасно орієнтувалася, що ми насправді думаємо. Наш тато воював у петлюрівській армії і, незважаючи на «парасольку», не раз його викликали в НКВД і мама не знала, чи повернеться з допитів.

Тато був мобілізований у 42-му до румунської армії, але не на фронт: у 41-му його навіть не мобілізували, бо вважали, після короткої радянської окупації, що всі українці тут – комуністи. Батько був інтендантом полка, займався постачанням м’яса (свиней, корів, іншої худоби) на кухню полка. Ми були повністю відірвані від нього. Приїхав у відпустку на Різдво 43-го року, у вересні 44 повернувся зовсім. Висіла загроза комуністичної навали, грошей не було, жили на татову зарплату, раніше його викинули з університетської бібліотеки: українців не приймали на роботу. Люди втікали з міста, квитків на потяги не було, люди влізали в них з клунками через вікна… Тато повернувся з Румунії вже цивільним восени 1944 року, і ми стали знову жити «під совітами».  У травні 44-го взяли на фронт і брата, повернувся він 45-го, поранений.

Жили з  Кобилянською. Гонорарів тут вона практично не мала, бо більше була відома в Європі, адже підняла тему особистості жінки, емансипації. Такі твори до першої світової війни знаходили попит у Європі, там була її велика аудиторія. Тут публікувалася хіба що в «Буковині» Федьковича, і ще у львівських видавництвах. Але щоб розуміти,  про що вона пише – треба ж мати освіту відповідну А народ був ще й збідований, копійку збирали, щоби купити їсти, а придбати газету – треба мати за що…

Уже за радянських часів – 40-41рр. – батьки розуміли, наскільки небезпечно говорити при дітях якісь речі. Я лише потім дізнався, як «писалася» вітальна публіцистика Кобилянської, і як довго батько цьому опирався.

Ми розуміли страшну безвихідь українців, нашої родини. Ми знали, що маємо коло однодумців. До нас приходили євреї (і тоді, і ще до війни), одна полька, одна стара німкеня, яка хотіла вмерти в Чернівцях, тому нікуди не виїхала звідси… Розмовляли українською, бо таке було правило: в чию хату заходиш – тією мовою й розмовляєш. До речі, ми практично не ходили до румунів, бо мама не знала румунської. Разом слухали радіо і думали, що розірветься цей Союз між Америкою і Західним світом, що світ не дасть нас окупувати, чекали – бійці УПА ще скільки років по війні опиралися, бо цього чекали – але так не сталося. Йшли роки, десятиліття, ми стали дорослими. Врізалася в пам’ять розмова з братом, коли ми, ще молоді, якось підбили підсумок і зрозуміли, що, мабуть, не доживемо до того часу, коли Союз розпадеться. А що має розпастися – не було сумнівів. Брат помер 1971-го, я дожив. Велике щастя, що той монстр, який у радянські часи погрожував усій планеті, розпався практично безкровно за кілька днів. Це благодать Божа. Може, за нами слідкують з Небес…».

Один брат і один друг

«Найбільшими друзями ми були з братом, – зізнається пан Олег. – На літні місяці, коли закінчувалася школа, нас відправляли в с. Димку, де був, так би мовити, родовий маєток Ольги Кобилянської. Це було 10 га землі, яку обробляв орендар, а нам за це давав борошна на хліб.

Ми ходили з сільськими дітьми – сином нашого орендаря Аурелом, сином священика Стасюка та іншими хлопцями – пасти худобу, в ліс, ночували в гарну погоду на вулиці – зі стодоли знімалася висока брама, спиралася похило на подвір’ї на штахетник, стелилося сіно, і майже все подвір’я було нашим «ліжком». Із сільськими хлопцями я вперше і востаннє в своєму житті курив (якщо то можна так назвати). Мені було років 6, їм десь по 12, а брата мого десь не було, бо він би мене точно утримав від такого. Тож Аурел  із високоповажним виглядом сягнув у кишеню, витяг газету, відірвав шматочок, щоб скрутити цигарку. Я очікував, що з іншої кишені він дістане тютюн – але це для хлопчаків було дуже дорого! Тож вони взяли сушені «вуса» від кукурудзи, скрутили і підпалили, вдаючи дорослих.  Поглядали на мене, пропонували приєднатися. Я не дуже приставав на цю ідею, але вони переконали: «Ну спробуй, не сподобається – не будеш». Погодився. Але їм було шкода дати цілу «цигарку», дали вже лиш докурити в кінці. Навчили, що багато повітря треба втягнути через той окурок. Я дуже старався. І папір з кукурудзяними «вусами» спалахнув так, що обпік мені губи, аж виразка зробилася… Тож цей «подвиг» я і вдома не міг приховати: слід на губах був дуже помітний. І хоча мене ніколи не били, та насварили за це серйозно. Більше я не курив…

Я не ділився з приятелями на вулиці тим, що чув вдома.

У мене фактично був лише один друг – Роман Моргарт, він мешкав на вулиці Руданського, а батько його працював на м’ясокомбінаті. Його дід був англійцем, який у Канаді одружився з буковинкою, що з родичами була там на заробітках, а коли народився батько мого друга, вони повернулися на рідну землю, до Чернівців. Ми з Романом разом вчилися у  в 23-й школі, яка ще була восьмирічкою, а на 9 і 10 клас я перейшов у тодішню 9-ту школу. Потім разом вступили на хімфак, згодом – в аспірантуру. Я залишився в Чернівцях, а він перебрався до Івано-Франківська, де саме формували на базі педінституту університет. Довго тривала наша дружба. Ми довіряли одне одному, і хоч мало говорили про політику, мало що розуміли, та точно знали, що ця система – наш воріг».

«Пішов на хімфак, бо батьки хотіли виховати фахівця на той час, коли прийде інша влада»

«У радянській школі 44 року я вчився погано. – сміється Олег Ельпідефорович. – Не знав не тільки російської мови, але й української. Звісно, розмовної української, чи скоріше – буковинської – мене навчили, казки читали, але літературної мови не знав. У перший рік у радянській школі з української мав «трійки», зрідка – «четвірки», підсумково – «три», з російської – «двійки»-«трійки» через раз.  Наступного року – з української – 4, з російської – 3. Коли закінчував десятирічку, то з усіх предметів мав 5, а з цих мов – 4. Тому й не дістав срібну медаль, бо для медалі з рідної мови треба було мати 5.

У родині, звісно, виникали розмови, яку кар’єру обрати для дітей. Спочатку це стосувалося брата. Тато порадив хімфак. Мав на це мотивацію: батько не раз пробував займатися своєю справою. Колись відкривав на вул. Кобилянської магазинчик, законтрактував селян, які приносили сметану, масло… Але прогорів. 38-го року йому порадили взяти десь на Жучці поле в оренду і посіяти цукровий буряк, бо була потреба в цукрі, а ціни на нього росли. Він це зробив, а урожай був уже 39 року. Розпочалася війна, через Чернівці йшли колони втікачів з Галичини… Люди були позбавлені всього, спродувалися за безцінь. Дуже дешево можна було купити машину – за теперішніми цінами за якихось 5 тис. грн. Гроші, які батько отримав з продажу цукрового буряка, він з колегою вирішив вкласти у «хімічний бізнес»: мав торгувати фарбами, іншою хімією. Тож надумав підготувати фахову основу для сина. Щоби той міг продовжити цю справу, коли Буковину звільнять. Я часто бував у брата-студента на кафедрі, він захопив мене різними хімічними дослідами, і я також вступив на хімфак. Жодного разу про це не пошкодував. Саме тут ми заробили собі на перші комп’ютери, саме звідси здійснили свої перші закордонні поїздки».

«Треба визнати: радянська влада подбала про наукові кадри в цій місцині»

museum_kobilanskaa

«Справді, на Буковину були відправлені потужні науковці, завдяки їм маємо добру славу Чернівецького університету. – не заперечує професор Панчук. – Інша справа, що вони потрапляли сюди швидше в заслання, аніж для підняття наукової бази цих територій.

У 50-му, коли я був ще першокурсником, сюди приїхав із Горького професор Аркадій Володимирович Памфілов, став завідувачем кафедри. Науковець ще царського гарту, він не лаяв більшовиків, лиш крехтів, коли про них йшлося. А потім з’ясувалася його історія.  На попередньому місці роботи йому доручили розробити чорну фарбу для автівок, яка не вигорала б. Бо досі в Союзі фарба була неналежної якості.  Він виконав замовлення, йому за це на якійсь конференції премію вручали. Хвалили дуже. А він скромно зауважив: «Да я ничего особенного не сделал. Просто взял, что уже сделали американцы». За це й потрапив у Чернівці…

Він був керівником моєї кандидатської дисертації. Мав гарну зарплатню і часто допомагав студентам у придбанні необхідних хімпрепаратів і апаратів для дослідів. Потім його  перевели на кафедру фізичної хімії, і я пішов з ним. Він мені був як другий батько. А на кафедрі органічної хімії з’явився молодий кандидат наук Білоцький, інвалід війни. Вся його родина померла з голоду, коли він був ще 6-річним хлопчиком. Тож його забрав до себе дядько з Сибіру, там хлопець і закінчив університет. Але не забув, що він українець. Тоді університет був двомовним. Хто хотів пристосуватися – переходив на російську. Ми з братом – ні. І цей Білоцький також перейшов на українську мову викладання. Тоді виросло ціле покоління студентів, які на нашій кафедрі навчилися української мови…».

Невдале братове депутатство

«Ми з братом ніколи не були комсомольцями. Справжньої причини, чому відмовляємося, звісно, не називали, казали, що «не доросли, бо виросли в буржуазній Румунії», – розповідає Олег Ельпідефорович. – Нам удавалося якийсь час уникати проблем з владою завдяки «парасольці» Ольги Кобилянської. Та потім і ми з братом втрапили у конфлікт з владою. Брат закінчив аспірантуру 56-го, а вже десь 57-58-го у совітів виниклаідея: треба залучити родину Кобилянської до будівництва комунізму. Вирішили, що братові треба стати депутатом міської ради. Зрештою, він і погодився: адже поміркував, що так у нього з’являться можливості допомагати людям. Комусь дах перекрити, комусь скло у вікні замінити… Хочу наголосити на одній дрібниці, щоб ви зрозуміли, який був «рівень» тих, хто це організовував. Були скликані збори виборців, які мали висунути його кандидатуру в депутати. Зрозуміло, що всі рішення були заготовлені й записані заздалегідь, а збори були лише формальністю. Так от, рішенням цих зборів було прийнято звернення до ректора університету про дачу згоди на висунення кандидатури мого брата. І там у зверненні було чорним по білому написано: «Лектору Чернівецького державного університету…» Ці люди навіть слова «ректор» і «лектор» не розрізняли…

Але ставши депутатом, брат зрозумів, що жодних проблем людей він вирішити не може. Прийом громадян проводився періодично, писалися звернення до ЖЕКів про виділення матеріалів для планових чи позапланових ремонтів, а у відповідь надходили відписки: «Нічого немає». Тоді брат заявив, що оскільки він нічого не може вирішити, а його використовують лише для того, аби він слухняно голосував за все, що готує влада, на нечастих сесіях без жодних обговорень, то він не буде ходити на сесії. І не ходив!

Отримував запрошення, потім попередження, потім якось його позбавили того депутатства. Натомість почали запрошувати «на розмову» до першого секретаря міськкому партії. Питання ставили в лоб: а як ви ставитеся до радянської влади? А ми ж то пам’ятаємо, що ваш батько воював у петлюрівській армії. А брат ваш написав у листі закордонному приятелю, що у нас в країні масло лиш раз на місяць можна купити, та й то в черзі настоятися…» Довго брат не зізнавався про ці розмови…

А мій лист «про масло» справді існував. З 50-го року ми з братом збирали поштові марки, були філателістами, дуже серйозно цим захопилися. Листувалися з колекціонерами з усього світу, які під впливом інтересу до СРСР на хвилі перемоги у війні хотіли мати радянські марки. Сталін дозволив пересилати марки через кордон у поштових конвертах: розумів, що кожна наша марка  за кордоном – то пропаганда Радянського Союзу.

Оскільки ми з братом знали мови: українську, російську, а ще німецьку, англійську, французьку,  румунську, польську, то могли вільно спілкуватися з усім світом. Мали кореспондентів у 25 країнах, з деякими навіть здружилися в листуванні. Замовляли марки в них, вони – у нас. Вказували каталоги країн, номери цікавих нам екземплярів. І перші наші листи дуже довго йшли – по два місяці. Потім з’ясувалося, що це спецслужби, читаючи наші листи, думали, що цифри в них (номери марок) – це якісь шифри, і намагалися розшифрувати. Їм це не вдавалося. Аж згодом їм хтось підказав, що жодних шифрів там нема…

Одному голландцеві я на його розповіді про його країну відписав щось на кшталт: «Це у вас там все є, а у нас масло раз на місяць, і то чергу треба відстояти». Це було прочитано службами, і це вони потім закидали в «бесідах» моєму братові.

А коли прийшов до влади Хрущов, він заборонив переправляти марки за кордон в листах. І наша колекція зупинилася в розвитку. Шкода було, але подальшого сенсу просто її тримати, без обміну, поповнення, не було. І ми з братом її продали, а на гроші з неї купили автомобіль «Волгу». Та й то нам було дозволено це зробити без черги (а в ній ми були 1350-ми в Чернівцях) з нагоди чергового ювілею Ольги Кобилянської 1963 року…».

Двомовне місто

«У 67-68 р. у Чернівцях процвітала двомовність, але верх брала вже російська. У мого племінника в 23-й (українській!) школі уроки фізкультури велися російською, – пригадує наш співрозмовник. – Брат ходив до директора і вимагав, аби урок у сина вели українською. Директор розвів руками: такого нам післали. Хто? Міськвно? Пішов туди. Кажуть – нема інших. Це, мовляв, оборонна професія, фізкультура. Але брат наполягав і пригрозив: якщо не знайдуть україномовного вчителя за півроку, то забере сина і возитиме в Мамаївці, де уроки фізкультури будуть проводитися українською! І йому поступилися.

У мене була інша ситуація. Тоді вступити на хімфак прагнули багато абітурієнтів. Після закінчення цього факультету в них був великий вибір, куди піти працювати: Емальпосуд, хімфабрика, цукровий завод – кругом були потрібні інженери-хіміки. Якось захворів, втратив голос викладач з нашої кафедри, доцент Аршанський. На заміну поставили мене, я читав українською. Після другої лекції студенти почали вимагати лекцій російською, казали «Ми нє понімаєм». Я пообіцяв зупинятися і перекладати те, що вони не розумітимуть. Раз чи два зупиняли і перепитували, а далі все пішло без зупинок. Але історія мала продовження, яке згодом, на прощання розповів мені декан, проф. Андрій Домбровський – коли переїжджав до Чернігова. Виявляється, до нього в середині семестру приходив батько одного з моїх студентів, полковник у відставці, вимагав, щоб я читав російською. Домбровський пояснював як міг, розповідав про «родину Кобилянської»… Не скажу точно, але здогадуюся, що той полковник, який кричав «Я за ету зємлю кровь пролівал!», навіть назвав мене буржуазним націоналістом. Але його демарш так нічим і не закінчився.

Я згадую розповідь свого улюбленого шкільного вчителя фізики і математики Миколи Федоровича Абрамовича, якого зустрічав, коли він, уже зовсім старенький, прогулювався вулицею Українською. «Я вже довго не буду, – казав він. – Скажу вам щось зі свого життя. У 30-х роках я був молодим учителем в одній українській київській школі. Почалася хвиля русифікації. Одного разу в гімназії призначили чергові батьківські збори. І на них – усі звернули на це увагу – неподалік від столу президії, за окремим маленьким столиком сидів чоловік у шкіряній тужурці і з величезним маузером. Він ні в що не втручався, але всі розуміли, що це НКВДист. Під кінець зборів було оголошено, що група батьків звернулася до дирекції з проханням перевести школу на російську мову викладання. Поставили на голосування. Спочатку рук було мало. Але чим довше дивилися на людину з маузером – тим більше піднімалося рук. Так це робилося». Отаке розповів учитель, а тепер нам розповідають про росіськомовність Києва, що «так сложилось». Ні, не «сложилось». Так нам склала життя держава, яка не має права на існування».

 

«Якщо люди не мають державного бачення – я з ними не працюю»

«У часи перебудови було засноване Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, я був у Чернівцях його секретарем. Був членом проводу, заступником Голови проводу Руху, а згодом і головою, до 1994 р., – уточнює Олег Ельпідефорович на наше запитання про кінець 80-х – початок 90-х у Чернівцях. – Якими ми тоді були, по суті, наївними! Але розуміли тоді і тепер: поки Росія, ця орда, в цьому вигляді існує поруч з нами – будемо від них залежати.

Пішов з Руху і з політики через зовсім прозаїчну причину. Були чергові вибори до Верховної ради, і по всіх округах ми виставили своїх кандидатів – мали надію, що вони б перемогли. Для цього недостатньо було лише бути рухівцем, показати людям значок РУХу – і пройти. Потрібна була достойна кандидатура, фахівець. Я це знав, розумів, і люди, яких я пропонував, рекомендував – проходили. Пам’ятаю навіть, коли висувався Тарас Кияк, то через пошту ми поширювали надруковану його біографію, а на звороті було моє звернення до виборців – підтримати цього кандидата. Не кажу, що воно забезпечило йому всі голоси, але певну позитивну роль таки зіграло! Верховна рада отримала національно налаштованого депутата. Такого кандидата я пропонував і на інший округ. Це був нинішній ректор Степан Мельничук, він мав усі шанси перемогти. Але Провід мене не підтримав – і помилився. Інший кандидат від РУХу не пройшов. Я пішов у відставку.  Якщо люди не мають державного бачення – я з ними не співпрацюю.

Зараз державників немало. Перші державники – це ті, хто пішли добровольцями на фронт…».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.