Тривалий шлях до любові, справа, якою хочеться займатися, презентації Чернівців і чернівчанам, безконцептуальне місто споживачів і толерантність як прояв байдужості
Марини ЛІБАНОВОЇ вистачає на все: вечори й концерти, вистави, зустрічі з письменниками і фестивалі. Невтомна, весела та іронічна, вона однаково органічно вписується в золотий інтер’єр театру, напівтемряву кафе при філармонії та нехитрий побут намету на «Арт-полі»… Про все має власну думку й не боїться йти впоперек руху – своїм шляхом.
«Чернівці полюбила не одразу»
«Я не народилася у Чернівцях, більше того – ніхто з нашої численної родини не був корінним чернівчанином. Коріння наше – під Вінницею, На Чернігівщині – у Ніжині… Різними шляхами перед війною та у війну мої численні дядьки й тітки потрапили до Казахстану. Коли після війни народ почав повертатися з евакуації, багато хто з них потрапив на Західну Україну. Моя бабуся з сім’єю оселилися в Чернівцях.
Батько був військовим і після війни ще служив на Далекому Сході. Там я й народилася. Після демобілізації поїхали до Чернівців.
Ранніх років своїх не пам’ятаю. До школи пішла вже у Чернівцях. Спочатку навчалася у старій 20-й школі, а коли ми отримали квартиру у новобудовах, закінчувала вже 24-ту школу. Старих Чернівців майже не бачила: місце проживання – район Проспекту-Комарова. Тут ще зберігалися оази околиці: будиночки з садами та городами, колодязі…
Навіть ігри на цих околицях були іншими, не такими як у центрі. Та від центру не відривалися. Моя сестра, старша на рік, вчилася у 26-й школі. Мої та її однокласники дружили між собою, часто зустрічалися. Коли їхали до центру, казали «Я – до Міста»…
Навколо було так багато цікавого, хотілося все спробувати, займатися усім одночасно – тож одне захоплення змінялося іншим. Мене надовго не вистачало. Волейбол мінявся на плавання, спорт поступався місцем драматичному гуртку.
Це окрема тема. У драмгурток я ходила до Будинку залізничників на тодішній вулиці Коларова
(нині Турецька? А може і її вже перейменували не сіло-не впало… От не можу зрозуміти, як на території старого єврейського кварталу, який у війну перетворили на гетто, могла раптом опинитися площа Святої Марії?..)
Драмгуртком керувала Валентина Безпольотова. Вона вплинула на багатьох з нашого покоління, на наше культурне становлення. Я вдячна Валентині Володимирівні за те, що вона була у моєму житті..
До речі, в наступному році виповнюється 95 років від дня її народження. Сподіваюсь, що ми, її вихованці різних років, зберемося у жовтні…
Серед «моїх» місць у цьому місті – вулиці Джамбула й Волгоградська, зрештою вулиця Ольги Кобилянської, де жили мої родичі, і де я, зрештою, оселилася в однієї з тіток, коли подорослішала.
Від тих років серед моїх друзів – Боря Шабашкевич, Боря Брикер…
З Борисом Брикером ми взагалі були з однієї «мішпухи». Старі чернівчани знають, що це таке. Це таке своєрідне об’єднання єврейських сімей, які трималися разом і в повсякденному житті і на свята, допомагали одне одному…
Молодь тоді «тусувалася», як тепер кажуть, у напрямку «Кобилянська-Тралка».
Друзі в мене були дуже різні, і мені не заважало, що їх так багато. Та згодом це спричинило багато болю. Тоді це були розлуки назавжди: ми розуміли, що від’їзди – неповоротні. Відплив тривав роками, дружби закінчувалися швидко й болісно. Ті роки іноді згадуються як безкінечні доленосні прощання. І хоча через багато років пощастило вже через Інтернет налагодити багато контактів: Америка, Німеччина, Ізраїль, ми зустрічаємося одне з одним і навіть великими групами, та розуміємо: багато що було втрачено – цілі десятиріччя життя, яке тривало не разом… Але це – теж мої Чернівці.
Хоча, звісно, розлуки відбувалися не лише через еміграцію…
Чернівці відчула своїм місцем на землі далеко не одразу. В юності мені здавалося, що я теж повинна кудись поїхати, навіть неважливо, куди, аби поїхати. Чернівці сприймалися як провінція. Навіть Київ, де часто бувала в родичів, не особливо вражав. Львів, де також мешкали представники нашої численної родини, був дещо осторонь. Місце знакове, місто європейське… Одна з моїх тіток жила у самісінькому центрі Львова, і я до неї періодично приїжджала. Навіть не роблячи порівнянь, відчувала, що звичні Чернівці слід покинути заради чогось більш цікавого, сучасного…
Уперше гостро захотілося повернутися до Чернівців, коли ми з чоловіком і донькою на кілька років поїхали попрацювати на Крайній Півночі. Це була спроба щось поміняти – але саме там зрозуміла, що не все можна купити за гроші. Так, я багато поїздила, багато що побачила. І відчула, що великі міста мене – навіть попри велику концентрацію культурних місць та подій – лякають.
Мабуть, саме тоді відчула себе… чернівчанкою.
Коли повернулася, здавалося, що місто порожнє, що всі вже поїхали…
Оцей феномен «від’їзду-повернення», мені здається, дуже влучно сформулював мій друг, професор-філолог Борис Іванюк останнього вечора перед своїм від’їздом: «У Чернівцях є щось чаклунське: спочатку прагнеш їх залишити, потім – так само гостро хочеться повернутися. Вони не відпускають».
Відплив триває й далі, це природний процес – навіть не кажу, на жаль. Життя змінюється».
«Місто без концепції розвитку»
«Нині залишатися чернівчанкою набагато легше: коли з’явилася можливість мандрувати, бачити світ, зникло відчуття безвиході, довічної окресленості життєвого кола.
Оскільки я все-таки живу в Чернівцях, усе, що тут відбувається, не проходить повз мене без сліду. Звичайно, місто не може не змінюватися. Кожний, хто стає його керівником, намагається щось покращити в ньому, навіть можемо побачити багато зрушень. Але мені здається, що в місті немає – не знаю, керівника, чи відділу – який знав би, якими мають бути наші Чернівці. У який бік розвивати їх. Що зберігати, чим поступитися, чого позбутися… Цього ніхто не знає. Більше того, мені здається, що ніхто не знає навіть, що вони повинні цим перейматися! Усі зміни – чи заборони до них – відбуваються якось спонтанно, навіть безладно. Місту не додається чогось саме чернівецького, неповторного, незапозиченого.
От подивіться на цей скверик (на розі Шкільної та Головної – авт.). Це ж жах! Хіба це скверик? Хто подумав, як це має бути? Чому так? Чому стільки каміння? Ці незграбні лавиці – який у них дизайн. Ну, повісили на імітацію старовинних ліхтарів розетки з квітами… Чи роблять вони цей шматочок чернівецької землі затишним і неповторним… Чи хочеться тут провести певний час? І це – лише одна точка на карті Чернівців.
У міста немає єдиної концепції розвитку. Найбільше на що вистачає керівної думки – зробити чистенько, поставити якісь лавиці та квітами прикрасити…
Ту ж Тралку реконструкція якось позбавила власного обличчя. Чернівці стають середньостатистичним містом. Чи варто відновлювати те, що було? А чи можливе це?
Змінилося життя й змінилося обличчя Чернівців. Мені здається, що на перше місце вийшли Чернівці споживання. Більшість теперішніх чернівчан навіть культурні заходи… споживають. Власне, Чернівці ніколи й не були творчим центром, вони більше споживали, не створюючи. Колишній шар інтелігентності у Чернівцях потоншав до тоненької плівочки. А те, що народжується яскраве й творче, майже традиційно виштовхується з чернівецького середовища. Чернівці, коли скористатися терміном з біології, швидше відіграють роль своєрідного розплідника для творчих особистостей.
Інколи мені здається, що оспівана чернівецька толерантність – просто від байдужості до інших людей…»
Оксана ЦЮПА, Валентина Романенко, Олександр Ірванець та Марина Лібанова
«Може, мені не дано подорослішати»
«Мене усе життя якось мало цікавили кар’єра, пошук можливостей досягнення високих посад… Навіть гроші ніколи не ставали головним. На якомусь витку збагнула, що жити треба простіше.
Після багатьох спроб і напрямків моє життя кристалізувалося в тому, чим займаюся сьогодні – у книгах, старих і нових, у їхніх авторах, знаменитих і не дуже. Мені подобається це робити – це моє. Книги – це предмети, довкола яких обертається нове спілкування. А мені хочеться робити так, щоби таке спілкування було для наших відвідувачів комфортним.
У мене багато друзів, набагато молодших за віком. І я для цього не роблю нічого спеціального, просто намагаюся жити так, як мені цікаво. А коли це співпадає з іншими людьми – народжуються нові дружби.
«Моя» молодь не обтяжена кар’єрними зусиллями, натомість їм подобається брати участь у культурних програмах, флешмобах, презентаціях і фестивалях. У них не модно
дорослим дітям жити з батьками. Я це розумію. Я теж не жила з батьками, відколи стала думати, що я доросла. Хоча інколи думаю, що дорослою не стану ніколи. Просто не дано.
Так, я відвідую багато фестивалів. Окрім цікавості, пізнання чогось нового, нових знайомств і навіть дружб, для мене фестивалі – відгомін моєї власної юності. Я ж виросла у піонерських таборах. Люди мого віку мене зрозуміють. Місяць табірної зміни був настільки насичений, ми дізнавалися так багато нового, отримували нові вміння й творчі поштовхи, а ще – ілюзію, я це розумію – самостійності.
Коли почалися «Артполе», «Уніж», я довго не могла зважитися. Мені здавалося, що мене не зрозуміють. Я вже долучалася до якихось організаційних заходів, продавала квитки, коли, зрештою, вирішила поїхати. Тоді на участь у фестивалі була заявлена співачка, яка не виступає у провінції. Я озвучила це для молодих, вони підхопили, ми зібралися разом і поїхали! Такого випадку більше не трапилося. Фестиваль був зірваний вже другого дня. Але нам пощастило: ця співачка виступила першого дня! Ми не одразу поїхали, ще залишилися, так би мовити, на лоні природи.Надзвичайне задоволення – навіть від проживання в наметі!
Далі були інші фестивалі. «Артполе» мені пасує. І за насиченістю, і за масовістю, і за побутовими умовами. Я запропонувала тим, хто їде з Чернівців, добиратися разом – і туди, і назад.
Фестиваль – музичний, етнографічний – це місце, де побутові тимчасові незручності повністю окупаються придбаннями: враженнями, зустрічами, знайомствами та дружбами.
Якось у Києві, у барі літераторів «Купидон» на нас дивилися люди за сусіднім столиком. Потім мені передали, що в них прозвучала фраза: «Вона була на «Артполі».
Щойно приїхала з Львівського форуму книговидавців. Між заходами сиділа у кафе, підходять якісь знайомі, вітаються, представляють незнайомих… За сусіднім столиком молода пара: – А ви хто? А чого до вас усі підходять?»
«Хто не був у «Букіністі», той не був у Чернівцях»
«Епопея з реформуванням чернівецьких книгарень мене особисто не налякала. Але «Букініст» – це також шматок чернівецького життя, риса самого міста. Письменники, що приїздять з різних міст України – і не тільки – вигадали салоган: «Хто не був у «Букіністі», той не був у Чернівцях!»
А виникло це через дуже прості речі. На якому сь етапі мені стало нудно просто торгувати книгами. Захотілося створити в цьому магазині щось таке, що було б суто чернівецьким. Там же, на книжному форму у Львові, мені казали, що презентації нових книжок у маленькій книгарні – це дуже своєрідно. Це краще ніж величезні зали й натовпи. Бо на таку вузьку презентацію прийдуть уже вибрані, тільки ті, кому цікава книга, а не можливість посвітитися у натовпі собі подібних.
Люди тягнуться, навіть прив’язуються до «Букініста», вони підтримали магазин, коли постала загроза його знищення. Був момент, коли взагалі невідомо було, чим усе це закінчиться…
Я так само багато чого навчилася в молодих. Хоча б жити тут, зараз, у цьому житті – не відкидаючи мрій, сподівань та прагнень. Коли моя донька поїхала на навчання в Ізраїль, її друзі якось стали моїми, а далі кола – як на воді, розширювалися, залучаючи все нові обличчя.
Час від часу спливають і обличчя старі – як це було з «МЕРІДІАН ЧЕРНОВІТЦ». Я з радістю долучилася до цього фестивалю. Його ініціатори-організатори – усі мої давні знайомі, навіть друзі. Вони привозять нових людей, моє коло розширилося закордонними знайомствами. Місто заслуговує такої любові. І я рада, що люблю його не пасивно.
І жити так мені подобається».
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
