«Вся біда в тому, що команди , які нам потрібні, ніхто не дає»
Чернівчанин Станіслав Зварко ранковим потягом «Київ-Чернівці» прибув до рідного міста минулої суботи. Після поранення майже місяць лікувався у Головному військовому шпиталі столиці. Станіслав не хотів гучної публічної зустрічі – зустрічали лише друзі. ж Дружина та 10-річна донечка чекали героя вдома.
Гарний, мужній, трішки сором’язливий і дуже позитивний чоловік – таким я побачила його на пункті пропуску Чернівецького прикордонного загону, куди Станіслав заносив документи. Зварко, контрактник з 20-річною вислугою за плечима, воював у складі 72-ї окремої механізованої бригади в зоні АТО.
Про жахіття війни, поранення, відсутність потрібних команд та коли можна чекати миру, Станіслав погодився розповісти в ексклюзивному інтерв’ю газеті «Версії».
– Станіславе, скільки часу Ви воювали на Сході?
– Я вирушив у зону АТО 12 липня, воював 46 діб. 26 серпня отримали команду відступити. Коли поверталися назад, біля села Дякове на Луганщині нашу колону обстріляли, я отримав незначні поранення – опіки ІІІ ступеня рук, обличчя, спини й колін. Я відстрілювався, коли протитанкова керована ракета залетіла в нашу машину…
Наступного дня був уже в Київському шпиталі Києва. Спочатку мене вертольотом доставили до медчастини в Запоріжжі, де побачили, що опіки дуже серйозні й іншим вертольотом відправили до Києва. Там лікували майже місяць, а зараз дали відпустку на оздоровлення на 30 днів. Місяць перебуватиму на лікарняному, бо рани на спині так і залишилися…
– А після оздоровлення – знову на війну?
– Повернуся до шпиталю, а там уже медична комісія буде вирішувати: чи в стрій, чи на продовження лікування. Але я думаю, що вже піду в стрій. Уже набридло: я військовий, усе життя воював, а тут – на тобі…
– Що було там найстрашнішим?
– «Гради» й гаубіци. Нас цілими ночами били ними … Ніхто не спав. Хлопці спали по годинці, і то вдень. Страх був спочатку, а далі вже – інтерес (усміхається – авт.). Ми намагалися обминати вогонь, яким нас поливали.
– Як оцінюєте оголошене перемир’я?
– Не треба було цього перемир’я… Якби не допустили російські війська до наших кордонів, було б усе добре. А їх уже запустили в тил, вони зайняли в тилу позиції у містах. Це дуже зле, бо в містах надзвичайно складно вести війну. І їхні, і наші безпілотники дуже жорстко працюють, іде серйозне знищення одне одного. Однак «лоб у лоб» вони не йдуть, а луплять на відстані декількох кілометрів – гранатометами, гаубіцами, гранатами.
– Ваша думка, як професійного військового: коли ця війна скінчиться?
– Думаю, що 2015 року. Якщо дасть Бог, ми завершимо цю війну нашою перемогою. Ми б уже перемогли, але ви ж бачите, що наші «прекрасні» президент й депутати роблять – зв’язують нам руки і ноги. Вся біда в тому, що команд, які нам потрібні, немає. Вся проблема – у «верхах»…
Галина ЄРЕМІЦА, спеціально для «Версій»
