БУКОВИНА В РОКИ ВІЙНИ

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього Союзу в Другій Світовій війні. У нашому проекті «Знати, щоби не помилятися» – те, чого немає в офіційних підручниках, але про що розповідають архівні документи.

Між двома війнами: 20 років у суперечках між владами

Доля нашого краю у ХХ ст. складалася непросто. Наприкінці Першої світової війни розпадалися світові імперії, чим скористалися деякі невеликі європейські держави. Королівська Румунія 1918 року зайняла Бессарабію, яка від 1812-го належала Росії, та ввела війська на Буковину, яка від 1772 р. перебувала під австрійським володарюванням.

Хоча місцеві українці пропонували поділити буковинську територію за етнічною ознакою на дві частини, кожна з яких сама визначила б свою державну належність, Бухарест проігнорував їхню волю і зайняв українську частину краю теж.

Радянський Союз не визнавав румунської влади над Бессарабією і вичікував слушного моменту, щоби повернути її собі.

Вступ Червоної армії до Буковини

Про Буковину Сталін з Гітлером не домовлялися!

Час настав, коли спалахнула Друга світова війна. За тиждень до її початку радянське та німецьке керівництва уклали пакт Молотова-Ріббентропа, за яким Берлін визнав претензії Москви на територію Бессарабії. Коли гітлерівські війська 14 червня 1940 р. зайняли Париж, у Кремлі вирішили – пора! Румунія втратила наймогутнішого союзника – Францію, тому воювати з СРСР навряд чи наважилася б. Увечері 26 червня 1940 р. румунський уряд отримав радянську ноту з вимогою за два дні звільнити Бессарабію, а заразом – і північну частину Буковини. Така вимога була несподіваною не лише для румунів, але й для Гітлера: про Буковину його дипломати зі Сталіним не домовлялися! Адже тут жили десятки тисяч німців й Німеччина мала власні плани щодо краю. А звідси Червона армія могла нанести удар по румунських нафтових джерелах – головному постачальнику пального для вермахту. Але тоді конфлікту з СРСР Гітлер ще не хотів, тож німці порадили Бухаресту погодитися з радянськими вимогами. Те ж порадили й балканські сусіди Румунії.

28 червня 1940 р. Червона армія перейшла Дністер. Під вечір радянські танки були вже у центрі Чернівців.

Рік під совєтами: масове невдоволення штовхає до підпілля

Життя буковинців і бессарабців раптово й докорінно змінилося. З північної частини історичної Буковини, більшої частини Хотинського повіту Бессарабії та невеличкого шматочка колишнього Румунського королівства з центром у містечку Герца було утворено Чернівецьку область УРСР. Зміни відбувалися щоденно. Українську мову, упосліджену раніше, запровадили у шкільну та університетську освіту. Приватні підприємства й банки перейшли у державну власність, поміщицьку землю розділили між селянами, міську бідноту почали переселяти у квартири, власники яких втекли або були репресовані. Звичайно, найкращі помешкання зайняли партійні та радянські функціонери й військові, а з менш привабливих були утворені «комуналки» для пролетарів. Безробіття у місті швидко ліквідували, невдовзі навіть почала відчуватися нестача робочої сили. Щоправда, городяни все частіше стикалися з дефіцитом багатьох товарів, до яких вони звикли раніше. Віруючих буковинців шокував наступ атеїстичної влади на церкву і релігію. Але найжахливішим виявилися масові арешти, внаслідок яких за ґратами опинилися політично активні й заможні люди. Багатьох з них розстріляли або депортували.

І селяни недовго раділи отриманій поміщицькій землі: їх обклали великими податками, щоби люди йшли до колгоспів. Навесні 1941 р. в області вже діяли 63 колективних господарства. Зростало невдоволення, але протест негайно придушувався. Все більше людей прагнуло емігрувати, проте офіційно зробити це було майже неможливо. Лише німецьке населення вільно виїжджало з Чернівецької області, а до нього всіляко намагалися долучитися люди інших національностей. Коли не могли виїхати за кордон легально, вдавалися до спроб перетнути його нелегально. Чимало нещасних загинуло тоді від куль прикордонників, особливо при спробі масового перетину в урочищі Варниця на Глибоччині.

Невдоволені новою владою готувалися до боротьби з нею. Глибоко законспіроване підпілля ОУН накопичувало сили для масового повстання в разі початку радянсько-німецької війни. Діяло й підпілля, тісно пов’язане із спецслужбами Румунського королівства.

Напад Німеччини на СРСР

Підпільники активізувалися, коли 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина та її союзники напали на СРСР. На території Чернівецької області дислокувалося чимало радянських військ, які відразу вступили у бій. Бійці 17-го гірськострілецького корпуса генерал-лейтенанта Галаніна не лише відбивали атаки противника, але і переходили в контратаки. Запеклий опір чинили застави прикордонників, у небі над Буковиною розгорілися повітряні бої.

Але головний удар противник наносив на інших напрямках, і невдовзі реальною стала небезпека оточення радянських військ. В області не спромоглися належно провести мобілізацію до РСЧА, від якої масово ухилялося чоловіче населення. Обком ВКП(б) гарячково готував підпільні структури на випадок окупації краю гітлерівцями та військами королівської Румунії: було створено 13 груп, до них увійшло близько 180 осіб. Підготовка до партизанської боротьби тривала, та вона могла бути успішною лише тоді, коли партизани й підпільники користуються дієвою підтримкою місцевого населення. Та за рік Радянської влади в краї з’явилося значно більше її противників, ніж прихильників, що й зумовило трагедію комуністичного підпілля у Чернівецькій області 1941 року.

У ніч з 4 на 5 липня частини РСЧА відійшли за Дністер, разом з ними – радянська адміністрація.

Генерал-лейтенант Галаніна разом із бійцями атакували противника на Буковині у перші дні війни 

Українці незалежності чекали марно

А в Карпатах уже спалахнуло повстання: підпільники ОУН брали владу у населених пунктах. Синьо-жовтий прапор підняли над Вижницею, тут почали формуватися органи української влади. Українські прапори замайоріли над багатьма селами, підняли їх і в Чернівцях. Повсюдно створювалися добровольчі підрозділи, які збирали кинуту червоноармійцями та міліціонерами зброю.

Почалися розправи над тими, кого люди вважали винними у злочинах Радянської влади. Постраждало чимало невинних, місцями спалахували криваві  єврейські погроми. Нова влада намагалася навести хоч якійсь лад, але не мала для цього часу: їй відведено було близько тижня! Бо територією Чернівецької області вже просувалися частини румунської королівської армії разом з гітлерівськими карателями. Коли вони увійшли до Чернівців, то нацисти відразу почали арешти тих, кого вважали своїми ворогами. У Стрілецькому Куті, в районі військового стрільбища, масово розстрілювали активних членів єврейської громади.

У краї відновлювалася влада Румунського королівства, почалися переслідування українських націоналістів. Активісти ОУН відходили на територію Галичини, де з них утворився Буковинський курінь. Рухаючись за наступаючими німецькими військами, він агітував за самостійну Українську державу і допомагав формувати органи місцевого самоврядування. У Києві курінь виконував поліцейські функції і разом із сформованим з радянських військовополонених Київським куренем конвоював киян, приречених гітлерівцями на смерть. Побачивши згодом, що нацисти не дадуть українцям навіть бутафорської незалежності, буковинці почали протестувати. Та гітлерівці курінь розформували, а значну частину його командирів розстріляли у Бабиному яру. Інші вступили за контрактом до 115-го та 118-го поліцейських батальйонів і були відправлені до Білорусії для боротьби з партизанами. Наприкінці війни їх перекинули до Франції, де вони перейшли на бік Руху Опору і воювали проти гітлерівців.

Буковина під румунською окупацією

Ситуація ж в окупованій Чернівецькій області була складною. Спроба створити підпільний обком ВКП(б) завершилася невдачею: його перший секретар О. Боярко разом з секретарем райкому З. Глєбом були видані місцевими мешканцями румунській сигуранці та невдовзі страчені. Радянські партизанські загони розпочали діяльність у серпні 1941 р., але швидко були знищені карателями. Організоване підпілля розгромлене. Проте у Хотині кілька молодих людей на чолі з Кузьмою Галкіним створили власну підпільну організацію, розповсюджували листівки із закликом чинити опір окупантам, вивішували червоні прапори. Вони підпалили есесівську казарму, знищили лінію зв’язку, спробували підірвати шефа сигуранци. Але влітку 1942 р. хотинських комсомольців було заарештовано і віддано під військо-польовий суд. Із 40 затриманих п’ятьох було страчено.

Окупаційний режим відзначався особливою жорстокістю. Примусова асиміляція досягла апогею, українську мову переслідували. Єврейське населення заганяли в гетто і табори, знищували фізично. Ненависть до окупантів зростала. Буковинська молодь ухилялася від призову до румунської армії та відправки на примусові роботи. Члени ОУН відходили до карпатських лісів, де тренувалися для збройного опору. Але керівництво організації не вступало у відкриту боротьбу з окупантами. Проте на території краю знову з’явилися  радянські партизани: сюди почали скидати з літаків партизансько-організаторські групи. А навесні 1944 р. розгорнула діяльність група військових розвідників під командуванням О. Тканка, яка виросла у велике партизанське з’єднання. На відміну від 1941-го року, місцеве населення вже ставилося до радянських партизанів прихильніше. Близько 1200 мешканців області взяло участь у партизанському русі, ще приблизно 900 діяло у радянському підпіллі.

І все ж підпілля ОУН було чисельнішим, ніж радянське. Мельниківці створили «Буковинську Українську Самооборонну Армію», яка невдовзі через Карпати відійшла у Словаччину і об’єдналася з колишньою добровольчою дивізією СС «Галичина». А бандерівці сформували буковинські підрозділи УПА, що вступили в бої з відступаючими окупантами, а  також з радянськими партизанами.

Повернення радянської влади

У березні 1944 р. Червона армія форсувала Дністер і почала звільнення краю від гітлерівців. Чернівці вона зайняла 29 березня, відразу ж розпочалася мобілізація  чоловічого населення краю. До РСЧА потрапило близько 100 тис. буковинців, з них загинуло чи пропало безвісти 26 тис.

Хоча Червона армія пішла далеко на Захід, на території області тривали бойові сутички між українськими повстанцями й підпільниками та каральними підрозділами НКВС.

У роки війни за участь в УПА й ОУН, а також за надання допомоги повстанцям засудили понад 10 тис. мешканців області. Підпілля ОУН діяло тут до 1952 року. Його активність згасала поступово.

Буковинці переходили до мирного життя, відбудовували зруйноване війною. На зміну загиблим, вивезеним до Сибіру та збіглим на Захід мешканцям краю приїжджали з СРСР нові люди. Область змінювалася на очах…

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук