Боротьба за життєвий простір

або Чи впаде українське щастя з неба? 

 Обличчя влади – це завжди віддзеркалення реального життя суспільства. Будь-який корупціонер-податківець, продажний суддя, патологічний  збочинець-міліціонер чи депутат – нічим не гірші за учителя, робітника чи малого підприємця, які терплять їхні безчинства. Бо наявність поганої чи хорошої влади – наслідок «великого суспільного договору», коли кожен громадянин, незалежно від того олігарх він чи бомб, віддає частину своїх природних прав заради «спільного блага» та нормального співжиття в рамках однієї держави.

На сучасну владу, як і на її опозицію чекає забуття

Якби такого компромісу не було, то не мали б українці незалежності і навіть такої нехай і дебільної, але своє влади. Сама природа цієї влади передбачає постійний компроміс з громадянами. І влада про це знає, та, на жаль, про це забули громадяни.

Сучасна українська влада отримала від кожного з нас право розпоряджатися всім: надрами і природними ресурсами, інфраструктурою, що залишилася у спадок від совєцького режиму. Вони отримали можливість перерозподіляти наші податки, вчити і лікувати, захищати національні багатства від зовнішніх та внутрішніх загроз, вести справи з іншими елітами, вирішувати стратегічні питання розвитку країни. І кожен з нас свою частинку «великого договору» справно виконує. Суспільство віддає правлячій еліті все – за винятком права цю саму еліту змінювати.

А що зробила натомість правляча еліта?

Забезпечила щастя кожній конкретній людині? Аж ніяк. Саме тому, на сучасну владу і схожу на неї, як дві краплі води опозицію, чекає забуття. Пройде небагато часу і ми забудемо про них так само, як ми через декілька місяців забуваємо про апендицит, який до хірургічного втручання був невід’ємною частиною організму…

Саме поняття «національного щастя» (сума щастя всіх громадян держави)  настільки суб’єктивне і широке, що ця задача для будь-якої, більш-менш адекватної  правлячої еліти є здійсненна. Щасливими від тотального страху є північно-корейці, від своєї «імперськості» росіяни, від «демократичної месійності» американці  і т.д. Українська правляча еліта не робить щасливими переважну більшість українських людей.  Саме тому на сучасну владу і схожу на неї, як дві краплі води опозицію, чекає забуття. Пройде небагато часу і ми забудемо про них так само, як ми  через декілька місяців забуваємо про апендицит, який до хірургічного втручання був невід’ємною частиною організму…

Суть проблеми

Які б події в подальшому не відбулись, між суспільством і елітою повинен бути підписаний новий «суспільний договір». Головним і засадничим пунктом його повинне стати зобов’язання сторін не  втручатися в свій «життєвий простір».

Поняття «життєвий простір» ввів один з батьків геополітики Фрідріх Ратцель. В кінці 19 століття  він стверджував, що для свого існування великі держави повинні забезпечити себе достатнім «життєвим простором» (Lebensraum), вкладаючи у це поняття території інших держав, що є слабшими та недостойними управляти своїми землями та людьми. Через століття жахливих війн,коли прагненням до Lebensraum були освячені найбільші  Світові війни, ми плавно переходимо до нового, сучасного розуміння цього терміну . Тепер «життєвий простір» стоїть на межі національної  метафізики («національна ідея» ) і конкретних механізмів взаємодії еліти по відношенню до свого народу . Сьогодні, коли  держави незрушні в своїх кордонах, боротьба за «життєвий простір» ведеться між пануючим в державі класом та її суспільством, де вони постійно змагаються одне з одним. Якщо простіше, то в наші дні боротьба за Lebensraum це коли «умовний голова колгоспу» хоче засіяти поле ріпаком (бо так сказали «з району»), а  «умовний трудовий колектив» хоче  засіяти пшеницею (як завжди).

Що це значить практично ? Це значить, що всі значимі конфлікти зовсім недалекого майбутнього будуть розвиватися  між пануючими елітами та суспільством. Різними формами таких конфліктів стали «кольорові» та «мережеві» революції  та нинішня ситуація «некерованого хаосу» в Туреччині. Враховуючи різке загострення манії величі у немічної та невічної української влади, подібна ситуація можлива найближчим часом і у нас. Головне питання, яку країну ми отримаємо після війни за «життєвий простір» між владою та її громадянами ?..

Майбутнє

Песимістичні сценарії розвитку говорять нам про можливу повну або часткову втрату  державності Україною, зміну її унітарного статусу на федеральний, серйозний громадянський конфлікт …

Однією з альтернатив подібним похмурим сценаріям є новий «суспільний договір» між суспільством і владою. Суть цього договору в тому, що в рамках однієї держави суспільство і пануюча еліта ( найняті на роботу громадянами)  чітко вказують межі свого «життєвого простору», допустиму межу компромісу.

Правлячий клас не втручається в особисте життя громадян, не заважає їм займатися бізнесом, відкриває  повний доступ активній частині суспільства до контролю над перерозподілом спільних благ, забезпечує чесний суд, захищає громадян, слідкує за рівністю можливостей, не допускає посягання на власність громадян.

Суспільство, у свою чергу, віддає право правлячому класу збирати та розподіляти податки, визначати пріоритети зовнішньої та внутрішньої політики, розробляти вузькоспеціалізовані галузеві стратегії та втілювати їх в життя, лікувати та вчити громадян, проводити реформи. Невід’ємним правом суспільства залишається лише право змінювати правлячий клас заради «загального блага».

Подібний «суспільний договір» може уберегти державу від внутрішнього конфлікту… або стати його наслідком.

Більшості буковинців , кожному з нас, по великому рахунку байдуже  якого кольору  будуть стяги  наступного «правлячого класу». Більшість цікавить своє маленьке «українське щастя». І воно можливе. Можливе, не як наслідок боротьби з корупцією, реформ, «покращення -справедливості», а як дотримання правил нового «суспільного договору», визнання його найвищою цінністю для всіх і кожного хто назвався українцем.  Ціна, яку доведеться заплатити за такий компроміс  дуже висока. Найчастіше це кров. Але, можливо, ми своєю історією, заплатили  наперед і «українське щастя», вчергове, впаде нам з неба …

Михайло ШМОРГУН, політолог

 

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *