2004-ий рік: Геніальний лохотрон

Кожна справа вимагає фаховості. У тому числі і мистецтво лохотрону. Тут необхідні і досвід, і талант, і сприятливі обставини. У 2004 році вітчизняні лохотронщики і вітчизняні лохи сягнули справжніх вершин і породили геніальне «розводилово» – помаранчеву революцію. Тож у цій частині нашої історичної буковинської хроніки згадаємо про буковинську помаранчеву революцію, про її героїв і жертв.

Як буковинці від Демчака з Баглеєм щастя чекали

Після другого туру виборів тисячі обурених буковинців вийшли на Центральну площу. Залюбленими натхненними очима вони дивилися на старих лисиць з мегафонами і чекали, що ось-ось настане щастя. Звісно, обурюватися були підстави. Але…

Це дивне очікування, що Іван Демчак або Борис Баглей, або Петро Гасюк почнуть нести накоплене щастя людцям, вражало мене тоді до глибини душі. Ці танцюючі галасливі тисячі не тільки не знали, що перед ними звичайні, пересічні чиновники, й не хотіли того знати. Це був якийсь фокус, зачарування. Люди бачили не те, що відбувається насправді, а те, що вони хотіли, щоб відбулося. Чи не вражає це? Щиро скажу, мене це «перевернуло».

Я завжди ставився до людей, як до істот звичайних, логічних. Але не після 2004-го року. Коли на власні очі побачив той вир безглуздості, божевілля. У нас талановиті люди! Дев’ять з десяти мають величезний талант бути зомбі! Я зрозумів як спалювали відьом і закохувалися в диктаторів, як розпинали і звеличували.

Навіть геніальний Андрухович, який завітав тоді на Буковину, світився натхненням. Щоб з тією ж наївністю та щирістю сказати через шість років: « Ющенко – пекельний руйнівник ідеалів». Але у тому ж 2004 році, якщо подивитися склад комітету національного порятунку на Буковині, кидається у вічі, що складався він з конформістів, які починали своє звитяжне життя революціонерів ще у радянських райвиконкомах. Отже, не дивно, що новонароджена українська демократія, замість плюралізму думок, дивувала одностайністю в гіршому розумінні цього слова. І мала відчутний радянський більшовицький присмак. Наприклад, ось як Демчак із Ткачем спілкувалися із пресою: «Наше завдання – перевірити усіх чиновників від влади на відданість ідеям народного президента Віктора Ющенка. А також здійснювати політичний нагляд за діяльністю усіх гілок влади. Лише нагляд. Ми – не каральний орган, – сказав Іван Демчак. Ми – комісари революції, – додав Микола Ткач».

Причому мало хто усвідомлював, що така риторика є абсолютно більшовицькою. І годі знайти в них демократію. І йде не демократизація, а перехід влади за дуже дивними критеріями. Головний з яких – подобаєшся ти комітету чи ні. Урочистий перехід у «стан революціонерів» чиновників, які тільки-но агітували за Януковича, мали б переконати, що розмови про демократичну революцію – міф. Йшлося про те ж рабство – але трохи з іншим смаком. Ось як пафосно писали про «перевиховання» чиновницьких мас у місцевій пресі:

«Позавчора на засіданні комітету викликали першого заступника голови ОДА Є. Луцишина і мера Чернівців М. Федорука. «Подивіться, будь ласка, в коридорі, – попросив одного з соратників пан Демчак. – Якщо вони вже прийшли, то хай не чекають. Скажіть, що можуть заходити». Для голови облпрофспілки Шкварковського, приміром, така співбесіда закінчилася публічним покаянням. Попід руки його привели до мітингуючих на Центральну площу (…). Моральне аутодафе пішло Володимиру Антоновичу на користь. Одразу потому він надав страйковому комітету (…) приміщення з телефонами в своєму обкомі профспілок і навіть активно включився в його роботу.

А от начальник обласного управління охорони здоров’я Віктор Бачинський, схоже, ні каятися, ні працювати на владу І. Демчака не забажав. Знаючи круту вдачу Віктора Теодосовича, у якого навіть небіжчики дотримувалися дисципліни, і судячи з дивної реакції присутніх при тій розмові членів комітету, можна припусти, що як у відомому класичному випадку: «это лошадь отделалась легким испугом».

Найактивнішою в сенсі розповідей про перевиховання була газета «Час». Ось звичайна цитата тих часів:

«Члени комітету національного порятунку «провідали» голову облтелерадіокомпанії пана Казимирського. Аркадій Григорович відразу прийняв пропозиції комітету і клятвено завірив буковинців, що відтепер він вірою і правдою буде служити свободі слова і демократії. Тож погодився надавати ефір комітету у будь-який час.(…) Хоча члени комітету наполягали на своєму – у відставку.»

Далі йшлося про те, що і пан Цюпак, голова обласної дирекції «Укрпошта» також не уникне революційного покарання, хоч і на лікарняному. Однак Ярослав Петрович щасливо уник зустрічі з комісарами. Хоча в «Часі» писали, що революційне покарання невідворотне.

Прилюдне каяття Стели Станкевич чомусь викликало у буковинської громадськості овації, хоча мало б викликати лише співчуття. Нелегко у такому віці стрибати туди-сюди.

У вир безглуздя потрапили навіть діти. Гостроту хвороби підкреслило, що помаранчеві стрічки почали роздавати дітлашні у школах. А, між іншим, багато батьків голосували не за Ющенка. Спектр кандидатів був досить великий: від Корчинського до Мороза. І, побачивши своїх щасливих дітей в помаранчевих стрічках, не так щоб і зраділи. Однак більшість, звісно, пишалася.

Бакси на бунт

Ступінь наївності підкреслював, що буковинці ділилися з «революціонерами» найдорожчим – грошима. Лише ПП «Люстри від А до Я» пожертвували 5 тисяч доларів на справу революції. Не знаю чому, але мені здається, що ці люди мали б звернутися до революціонерів з рекламаціями. Зараз – зручна нагода.

Списки тих, хто робив пожертву, друкували у буковинській пресі. Жертвували банки ( Аваль, «Укрсоцбанк», тощо), великі фірми (ПАККО, « Трембіта», «Мальва» та ін.) і навіть маленькі колективи дошкільного закладу № 10 або реанімаційного відділення швидкої лікарні. Все це нагадувало істерію фінансових пірамід. Підтримуй майдан – отримаєш шалені «відсотки».

Якщо хтось запитав би мене: «А де ти такий розумний тоді був?». То будете здивовані, але через два тижні після другого туру написав статтю «Революція не відбулася», яку… надрукували. Щоправда, вписавши в назву «майже». Але більше не змінивши ані словечка. Там, між іншим, зауважив, що ніхто не збирається припиняти брати хабарі, злісно вирубувати ліс, несправедливо судити, бути рабами тощо. А проблема якраз у цьому, а не в Кучмі. Тому ніякої революції не відбулося.

На моє щастя, її, здається, ніхто не прочитав. Адже на Центральній площі «зажігалі» рятівники нації. І це було набагато цікавіше.

Взагалі немає нічого більш повчального, немає кращих ліків від політики, як почитати газети часів нашої революції. Ось велика стаття Бориса Баглея: «Чиї сини, чиїх батьків?», де він тактовно, але твердо ганьбить тих, хто переходить з табору в табір. Що виглядає нині іронією долі.

Ось ще цікаве повідомлення:

«Під завісу ери Романіва Романів отримав джек-пот у вигляді квартири в центрі міста. Тепер адреса губернатора, за інформацією джерел з ОДА, яким можна вірити, у недавно заваленому і новозведеному центровому будинку на Кобилянської, 19. Як стверджують, нова мазанка для губернатора обійшлася у суму поверх 300 тисяч грошей.

Трохи більше року непосильної праці губернатора, який, прибувши з Києва, тяжко поневірявся у синовій квартирі поруч на Кобилянської, не минули даремно. Вдячні буковинці пристарали дорогому губернатору. Мер зробив танше. З новосіллям, Михайле Васильовичу!» («Свобода слова»)

А Андрухович у цей час катав помаранчі і патякав про демократичну революцію. Між тим, демократична спільнота, глибокодумний мудрий народ вимагав не плюралізму та відкритого суспільства, а урочистого каяття.

Наприклад, мав покаятися директор «ТВА» Василь Забродський. А він вийшов на площу і не покаявся. І це були перші дзвінки того, що залишки мозку у суспільства ще залишалися. І твереза оцінка подій так-сяк має місце. Наскрізь іронічні статті Ісаченко та Унгуряна тих тижнів були тим більш цікаві, що ці публіцисти знали революціонерів особисто. Тому, здається, автори іноді стримувалися від того, щоб не розреготатися.

Таємничі метаморфози, які відбувалися в той час з буковинцями, вражають своєю драматургією. Могла вийти п’єса, смішніша за «Ревізора». І ми ще повернемося до цієї теми. Тим більше, 2005-ий рік подарував українцям солодке відчуття полювання за відьмами і ворогами народу, що потім, звісно ж, повернулося бумерангом і Харабарою.

У 2004-му році на Буковині було багато гучних подій: вибухи (магазин «Колос»), вбивства, шалені грошові афери і спортивні рекорди, творчі досягнення і темні зради. Але революція – це справді щось виняткове. Геніальний лохотрон, фарс, драма, танці перед блазнями, танці блазнів. Все разом – смак божевільного життя, в якому завжди жевріє надія на щастя і щось змістовне. Надія, яка раз за разом не стає реальністю. Тому, що щастя не може прийти від чиновників, від політики, від революцій. Щастя може прийти від боротьби за себе, хіба що…

Ви хочете спробувати ще раз? Певно, відчуваєте, що сталася якась помилка, просто когось не посадили, когось не покарали, були недостатньо жорсткими? Ну, спробуйте ще раз зіграти у ці «наперстки». А раптом, виграєте?