27 листопада у Чернівцях, у Літературному целанівському центрі (Paul Celan Literaturzentrum) відбулася презентація збірки польського письменника Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці…», яка видана у видавництві «Книги-ХХІ».
Переклад: Олександр Бойченко.
Книга містить 9 прозових текстів, в кожному з яких автор розповідає різноманітні історії про табірне життя. Завершується книга післямовою Олександа Бойченка “Попід руку з чудовиськом”.
Боровський Тадеуш, народився 12.12.1922 у Житомирі, помер 03.07.1951 у Варшаві, польський прозаїк, поет, публіцист. Середню освіту здобув у підпільній школі підчас окупації. Брав участь у підпільному культурному житті молоді лівих поглядів. У 1943 був заарештований та вивезений до Освенціма, потім до табору Дахау-Аллах. У 1946 повернувся до Польщі, закінчив факультет польської філології Варшавського Університету. Член Польської Робітничої Партії. Т. Боровський працював у Польському Інформаційному Бюро у Берліні. Ведучий публіцист часопису „Нова Культура”. Розчарований тогочасною дійсністю, покінчив життя самогубством.
Інформація з сайту Генерального Консульства Республіки Польщі в Луцьку.
Напевно, була нелегкою розповідь про роботу на перекладом, про дослідження цієї теми і для автора перекладу Олександра Бойченка, письменника, літературного критика, перекладача.
Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із якоюсь потойбічною – по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» – і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити… Так, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших і німців», а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами – на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.
Олександр Бойченко
Модератор зустрічі: Лілія Шутяк, прес-секретар Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz, журналіст.
Олександр Бойченко переклав вперше оповідання Тадеуша Боровського у 2008 році. А саме роботою над книгою займався два роки, побував в Аушвіці, в інших таборах, прочитав багато книжок про Аушвіц, і, як сказав на презентації: “Вже і сам міг би працювати в Аушвіці екскурсоводом.”
Odcinek 152: Tadeusz Borowski, 1943 rok
List Tadeusza Borowskiego do rodziców
Oświęcim, 21 listopada 1943 roku
Kochani Rodzice, Wasz już pełnoletni syn pozdrawia Was z całego serca. Uczę się poznawać życie, by umieć stawić czoła przyszłości. Sam nie zmieniłem się zupełnie. Jestem zawsze miękki i lekkomyślny. Być może jest to sprzeczność, ale z tą wielką do Was tęsknotą łatwiej jest żyć, gdyż daje ona nadzieję na powrót do domu. U nas jest także zimno i często pada, ale to nic nie szkodzi. Noce stały się już długie, tak że myślę wiele o Was, o Tuśce [narzeczona, Maria Rundo] i o przyjaciołach. Chciałbym bardzo napisać do nich osobno, mogę jednak tylko zbiorowo ich pozdrowić. Szczególne pozdrowienia ode mnie dla Staszka i Zofii. Wiem, ile trudów poświęca Zofia, żeby mi pomóc. Julek, do Ciebie tylko kilka słów: jestem Tobie bardzo, bardzo wdzięczny. U mnie wszystko w porządku. Właśnie w dniu urodzin otrzymałem dwie paczuszki (Na marginesie: do nr. 40 wszystko dobrze opakowane i w najlepszym porządku, ciasto było extra, sardynki pierwszorzędne, bardzo dziękuję za adresy). Jestem zdrów, brakuje mi tylko domu. Nie zapomnijcie napisać do Tusi na jej imieniny 8 XII, życzyć jej cierpliwości i odwagi i przesłać moje pozdrowienia dla Mamy Tuśki
Tadeusz Borowski
Odcinek 20: Tadeusz Borowski, 1946 rok
List Tadeusza Borowskiego do narzeczonej, Marii Rundo, ewakuowanej z obozu Ravensbruck do Szwecji
Warszawa, 12 lipca 1946 roku
Kochana, tak bardzo chciałbym dostać od Ciebie choć słowo. Wysłałem do Ciebie dwie depesze i list – nie wiem, co dostałaś. Gorzej, bo zupełnie nie wiem, co zamierzasz robić i czy spotkamy się w życiu. Czuję, że jeśli nie spotkamy się, moje życie będzie zmarnowane. Bardzo odczuwam brak Ciebie – tak, jakbym nie był sobą. Może mi nie wierzysz – inaczej nigdy pisał nie będę. Trudno mi się zdobyć na obojętne słowa, których być może chcesz. Nie potrafię.
Wszyscy – Twoja i Moja Matka, Baśka, mój Ojciec, wszyscy nasi przyjaciele – Maria, Jerzy, Czesław, Piotr etc. – uważamy, że powinnaś być z nami. Nie wierz temu, co piszą o Polsce – jest w tym dużo histerii i niezdrowego niepokoju, zupełnie niepotrzebnego. W każdym razie frazes o odbudowie nie jest tylko frazesem. Są gruzy, także moralne. Trudno – to była wojna. U nas była w najgorszej postaci. Nie, nie zmieniłem się w niczym. Ale pragnę być uczciwym. Pisałem Ci, dlaczego wróciłem. Powtórzę Ci raz jeszcze: uważam, że dobrze uczyniłem. Ten kraj trzeba zobaczyć, żeby weń uwierzyć. I żeby wróciła miłość do czegoś, co ogólnikowo nazywamy Polską. Są to sprawy wstydliwe i może mówię o nich komunałami. Wybacz mi.
Po trochu uczę się. Po trochu piszę. W tej chwili jest na literaturę koniunktura jak nigdy jeszcze: brak zupełny ludzi. Staram się robić rzeczy dobre. Trudno mi. Warunki materialne mam dobre. Baśka stara się osiedlić w Warszawie. Ja na razie nie mam mieszkania, tylko pokój na Rozbrat. Coś a la Skaryszewska, ale to się wyklaruje. Jest za to świetne locum w Olsztynie i w Łodzi. Od jesieni będę miał coś w stolicy jako asystent Krzyżanowskiego. Poza tym posad jest do cholery i dobre, tylko szkoda mi marnować czasu. Wolę pisać, selekcjonować i czasami coś drukować. To jest najlepsza droga – prócz Ciebie, bo ty jesteś najdroższa, miła moja.
Jeśli możesz – odpisz. Tak bardzo chciałbym dostać od Ciebie – choćby jedno słowo!
Tadeusz
i Maria Rundo (trzecia z lewej)
na warszawskiej Pradze, 1941 rok. Z blogu Płaszcz zabójcy
«У нас, в Аушвіці…» Тадеуша Боровського читання, що загартовує…
Вирішила спочатку прочитати книгу. Читала чотири дні.
Музика, яку тепер важко слухати: Антоніо Вівальді «Осінь»…
Не буду пояснювати всім чому. Той, хто прочитав «У нас, в Аушвіці», мене зрозуміє…
Була на презентації книги Тадеуша Боровського.
Раніше ніколи не читала Тадеуша Боровського. Але знала цього автора. Я ще пам’ятаю враження від фільма Анжея Вайди «Пейзаж після битви» (Krajobraz po bitwie») за повістю Тадеуша Боровського.
«Ми розуміли, що ми є голосом наших померлих і що нашим обов’язком є свідчення про ті страшні роки, страшні знущання, страшну долю, яка спіткала польський народ і тих, хто був найкращим. Кінець війни ще раз показав нам, яким випадковим є наше життя», – Анжей Вайда, – «Але, перш за все, це фільм про кохання, оскільки кохання – фактор, який дає можливість герою знову відродити втрачене почуття людської гідності…»
Читати оповідання Тадеуша Боровського було дуже важко…
Чому я пригадала фільм Анжея Вайди? Бо навіть на той час фільм був для мене чимось абстрактним. А зараз, через війну, книга сприймається, як сповідь близької людини, яку я розумію і не розумію, як можна це все пережити…
Добре, що побувала і на презентації. Бо спогади Олександра Бойченка про роботу над книгою, про власні переживання, працюючи над перекладами, шок, жах, біль від почутого, так само пережитого разом із героєм оповідань, дають можливість розбити страшну тишу і порожнечу, яка виникає після прочитання останньої сторінки Кам’яного світу…
Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора
Фрагмент презентації у Чернівцях збірки польського письменника Тадеуша Боровського:
