Садогурська монетарня – осередок масонів, монетних шахраїв, а може, й шпигунів і… місце народження професії водолазів на Буковині

Коли слухаєш історика Сергія Пивоварова уперше, докорінно змінюєш своє ставлення до цієї науки, навіть якщо й до цього мав до неї неабияку цікавість і певну обізнаність. А коли зустрічаєшся з доктором історичних наук, який багато років працював у Чернівецькому університеті, а нині служить музі Історії у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, Сергієм Володимировичем Пивоваровим вдруге, втретє… –  від перших хвилин занурюєшся в творчу атмосферу наукового пошуку, яка у виконанні оповідача набуває обрисів містики, пригод і навіть детективу. І все це без найменшої втрати історичної та наукової достовірності.

А приводів зустрічатися з цією неймовірно цікавою людиною не бракує: видавши чергову наукову монографію, Сергій Володимирович обов’язково презентує її в рідних Чернівцях. І навіть одне з місць зустрічей стало вже традиційним: муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського на вул. Українська, 22.

Нинішнього грудня Сергій Пивоваров привіз своє чергове захопливе дітище – книгу «Садогурський  монетний двір (1771-1774)».

Зауважимо, означені на обкладинці дати – це чотири роки напередодні переходу Буковини під владу Австрії (1775). Османської влади ніби вже немає, російська адміністрація до своєї держави, може, й хотіла б приєднати, але високі перемовини Росії та Австрії вирішили долю Буковини на користь останньої. Можна тільки пофантазувати, яка тоді була  тут вольність для гендлярів, гешефтярів і контрабандистів!

І на цій хвилі під Чернівцями, які навіть у центрі мали всі ознаки просто села, в крайньому разі містечка, на лівому березі Пруту виникає втілення спільного, як нині сказали б, проекту російського фельдмаршала Рум’янцева-Задунайського і барона Гартенберга фон Садогурського – вони починають випускати гроші, яких у воєнний і міжвладний період гостро не вистачало. До речі, маленька деталь, своєрідний збіг:  фельдмаршала звали Петром, а Гартенберг був Петер Ніколаус…

Саксонський барон Гартенберг уже встиг послужити двом польським королям, став таємним радником Станіслава-Августа, неодноразово бував під слідством за «розвал грошової системи держави», бо вже мав досвід… налагодження випуску грошей у польському Кракові й Гродно (нині Білорусь). І от такий авантюрник, який «тягне» на роман Дюма, отримує концесію на випуск монети в Чернівцях. Відтак прибуває у Чернівці з власним устаткуванням і власною командою фахівців.

Дослідник Пивоваров встановив, що місце монетного двору і маєтку барона – нинішній центр Садгори, яка за свою історію пройшла так би мовити шлях від поселення навколо монетарні, що офіційно значилася власністю барона, до містечка. У перші радянські часи  Садгора була центром одного з районів Чернівецької області,а потім вона  злилася з Чернівцями в якості одного з трьох міських районів.

Рум’янцев-Задунайський, відомий своїм бажанням і вмінням поживитися за рахунок казни, і Гартенберг чудово порозумілися на монетній ниві. Вони «вичавили» зі свого «дітища» все, що могли: від применшення кількості випущених монет у звітах перед казною – і до зменшення ваги самих монет без зменшення номіналу. А посередині – та обставина, що гартенбергівською монетою розраховувалися лише з населенням – за фураж, продовольство та інші товари на постачання російському війську. А от купити щось за ці монети місцеве населення не могло, бо їм усе відпускали тільки за золото й срібло, що спричиняло навіть заворушення.  Садогурська ж монетарня випускала монету бронзову, сировиною слугували розбиті в битвах гармати, здебільшого турецькі.

І ост тут Сергій Володимирович плавно підійшов до водолазів, заявлених у заголовку: частину гармат військо Османів, відступаючи, втопило в Пруті, тож барон налагодив потім пошук тих гармат і їх піднімання з ріки… Тож можна припустити, що мистецтво водолазів в Україні зародилося саме в Садогурі… Ну, а те, що Садогура мала в ті роки більше значення, ніж Чернівці, ми вже казали.

І насамкінець про оформлення книги. Формат її великий, це книга не для кишенькового читання, її треба перелистувати в тиші та спокої, насолоджуючись історичними розвідками. А на світлій обкладинці – малюнок зі штампу монетарні, трохи розтушований, ніби затьмарений часом…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»