П’єдесятка – не так страшно

Слова з гуцульської коломийки були сказані напівжартома. Але продовження – що це тільки початок і людина тільки починає жити, розуміти… У Центрі «Вернісаж» до 14 листопада триває ювілейна виставка Івана САЛЕВИЧА.

Твори скульптора Івана САЛЕВИЧА буковинці добре знають візуально: пам’ятники поету Паулю Целану та Героям Буковинського куреня, низка меморіальних дощок діячам культури (серед них – чи не найкраща, але знищена варварами і дотепер не відновлена меморія українському диригенту і композитору Богдану Крижанівському) у Чернівцях удало прикрашають місто. Автор створив і надгробні пам’ятники, які часто можна побачити на шпальтах газет, у книгах, у телепередачах, зокрема, надгробок Назарія Яремчука.

Це, так би мовити, екстер’єр, народом полюблений. А от зараз є нагода оглянути скульптуру, живописні та графічні твори, великі кольорові світлини пам’ятників, установлених за межами Буковини, – численні твори, які є лише початком, і привідкрити завісу, яка за бронзовими творіннями приховує вразливу сутність митця. Для розмови ми зустрілися саме у святая святих – залах, які говорили мовою форм, барв, ліній.

– Варто було би почати розмову з Твоїх перемог у творчих конкурсах, але давай розпочнемо з медалі Лермонтова – якщо вона тут, це означає, що нею дуже дорожиш…

– Ти вгадала. Це моя перша робота, яка брала участь у московській молодіжній виставці, а згодом – у всесоюзній «Молодость страны», яка відбулася у приміщенні Центрального будинку художника в Москві.

– Вона була відзначена призом, дипломом?

– Та ні! Це було нереально. Гектари площі, три поверхи експозиції. За щастя було потрапити на таку виставку, де зібралася талановита молодь з усіх республік. Я тоді навчався у Московському (колишньому Строганівському) училищі.

– Пластика кінця 1980-х: поетична та водночас «боротьбистська». Ніби вигук: митець не неповинен бути байдужим, а має реалізовувати даний від Бога талант, не шкодуючи «ні душі, ані тіла». Як засвідчили твори наступних років, це був камертон ставлення до вічних людських цінностей, найперше, до наших першопочатків.

– Справді, «Острови мого дитинства», «Горе» (1988), «Кобзар України» (1989) та деякі інші окреслили мої мистецькі пріоритети, хоча джерела слід шукати раніше, глибше, навіть, не в моїй альма-матер, Вижницькому училищі декоративно-прикладного мистецтва, а десь у ранньому дитинстві. Недаремно остання робота («Німий оркестр», втілення якої в матеріалі завершене у переддень виставки) – це посвята моєму батькові.

– Невдовзі після «Червоної рути» в цьому ж залі пройшла перша концептуальна виставка, яка мала великий резонанс. Тоді глядача вразила «Каплиця жалоби», виконана, точніше – зварена з арматури, кутника, одне слово, підручних матеріалів.З одного боку вона несла нову, «не-соцреалістичну» естетику, з іншого – тамувала крик… Таких суто конструктивістських рішень у Тебе практично більше не було, проте внутрішня напруга втілювалася не раз, насамперед, в інсталяціях (триптих «Символи України»)

– Це був час загального піднесення: всі творили по-різному, кожен у своїй царині, але на якійсь спільній ноті. Це стосувалося і співаків, і художників. Оголився потужний пласт культури, і ці роботи були задумані десь на гребені могутньої хвилі, не розбавленої ще ні так званою маскультурою, ні, тим більше, заробітчанством. Була перед тим виставка КУМу – Клубу українських митців зі Львова, яка дуже надихнула нас, буковинців, на проведення саме такої імпрези.

– Ти часто їздиш на пленери, етюди. Чи збагачує це митця-скульптора?

– Безперечно. На 40-денному пленері в Опішному, організованому Музеєм кераміки, виконав кількаметрову роботу «Посвята Опішному» – це більше тони шамоту, яку треба було перемішати з сотнями кілограмів опішнянської глини, тобто, крім творчого задуму, було ще дуже трудомістке його втілення. А вижницькі краєвиди трансформуються в інші роботи: пластику, пастелі, де вгадуються вигини ріки, обриси гір. Жінка у мене, як в усіх культурах, асоціюється з плодючістю, народженням. Так відчуваю форму. Стиглість, зрілість стосується і груші, і яблука, і жіночого начала, яке присутнє в усьому.

– Що б Ти хотів сказати читачам?

– Нічого словами. Все, чим горів і що боліло, усі можуть бачити у цих прекрасних залах і … читати. Читати сповідь душі, в якій митець завше має бути щирим.

Галина МАТВІЇШИН, мистецтвознавець