Павло ЧОБОТОВ: «Музикант – як детектив: створює свою версію прочитаного»

«Схиблений» на скрипці Павло Чоботов
«Схиблений» на скрипці Павло Чоботов
З дружиною Людмилою та донькою Оленою
З дружиною Людмилою та донькою Оленою
Павло Миколайович Чоботов з учнями
Павло Миколайович Чоботов з учнями

18 березня «схиблений на скрипці» маестро Чоботов відзначив 60-річчя. 20 і 21 березня в Органному залі відбудуться концерти, присвячені «круглій даті» музиканта й педагога, в якому, окрім самого скрипаля, гратимуть його дружина і донька, колеги і учні.

Досьє:

Павло Чоботов – Заслужений артист України, керівник камерного оркестру Чернівецької філармонії, викладач музичної школи №1 по класу скрипки.

Дружина – Людмила Шапко, скрипалька. Донька Олена – піаністка й органістка.

За гороскопом Риба й Тигр, тож головні риси характеру – прагнення до лідерства, честолюбство, віра у долю і вищий розум.

Музика вимагає компромісу

– З якими відчуттями Ви зустрічаєте ювілей?

– Переважно з сумними: все ближче до смерті (сміється). А коли серйозно, мій нинішній стан мені подобається. Витримую ті навантаження, які сам звалив на свої плечі: музична школа, сольні виступи, дует, квартет, камерний та симфонічний оркестри. Ще й у ремонті живу вже півтора року.

– Що допомагає підтримувати такий ритм життя?

– Просто те, чим я займаюсь, дається мені легко. Мені так жити комфортно, «не напряжно». Не уявляю себе без скрипки. Хоча найскладніше у скрипці – сама скрипка. Коли граєш, щоразу долаєш себе. Ти працюєш із собою, із невловимою музикою, а не з якоюсь матерією…

– Чому Ви обрали саме цей інструмент?

– Не знаю… Взагалі-то музичну освіту починав з гри на баяні. А потім, коли пішов до музичної школи, мама сказала: «Хай грає на чому хоче, аби лиш грав». Мені запропонували скрипку, я погодився. Якби не скрипка, мабуть, обрав би фортепіано. Але скрипка все одно рідніша.

– Маєте улюблених композиторів?

– Он вони, дивляться з портретів – Рахманінов і Паганіні (їхні портрети висять у класі музичної школи, де викладає Павло Миколайович – ред).

– Самі пробували писати музику?

– Колись створив музичні казки для дітей. Тепер нічого не хочу писати. Мені цікавіше розібратися у вже написаних творах інших авторів. Робота музиканта подібна до роботи детектива: усе розікласти на найменші часточки, дослідити, створити власну версію прочитаного твору і зіграти так, як ще ніхто не грав.

– Ваша дружина – теж музикант. Це був свідомий пошук однодумця?

– Ми з Людмилою познайомилися ще у консерваторії в Горькому. Я прийшов на заняття до професора, а в куточку сиділа дівчина і слухала, як я грав. Запитав у педагога, хто це. Виявилося, що вона теж навчається у професора. Чимось вона мене зачепила…

Я вірю в долю, вона знає, кого з ким зводити. Після закінчення консерваторії ми 8 років прожили у Сибіру, в Томську, а потім переїхали до України.

Мене чомусь завжди сюди тягнуло, хоча родом я з Волги, з Самари. У Чернівцях живемо вже 25 років, люблю це місто, воно – моє. Вважаю, що кожна людина має мати право жити там, де вона хоче.

– Коли батьки і діти займаються однією справою, добре це чи погано?

– Тут не може бути єдиної думки. Щодо моєї доньки, то вона самодостатній музикант-професіонал. Але наша з Людмилою репутація її пригнічує. Олена навіть переїхала до Одеси, аби її цінували не за те, що вона чиясь донька, а за професіоналізм.

– Сімейне тріо на сцені – це складно?

– Неймовірно! Це три сформовані особистості, три різні точки зору на один і той самий твір. Починаються суперечки, я навіть нотами кидаюсь. Я ж лідер, як це мене не слухати! Врешті-решт перемагають музика і компроміс: перестаємо сваритися, вислуховуємо одне одного і народжується нове прочитання твору, яке задовольняє всіх.

– Ви уявляєте себе дідом?

– Знаєте, від слова «пенсіонер» стає моторошно, хоча розумію: коли виповниться 60, в моєму житті особливо нічого не зміниться. А от бути дідом – це моя мрія.

Певно, я вже досягнув того віку, коли виникає потреба у спілкуванні саме з дітьми. Можливо, тому мені так комфортно і цікаво з учнями – 6-7-річними талановитими маленькими людьми. Думаю, у мене це добре виходить.

Багато моїх учнів навчаються у консерваторіях, дехто навіть живе і працює у Сполучених Штатах. Дитяча педагогіка – моя стихія. Дуже хотів би працювати ще й зі студентами, але часу не вистачає.

Для підсумків зарано

– Можна навчити грати вже дорослу людину чи музичну освіту треба починати змалку?

– Раніше думав, що дорослого навчити неможливо, але коли ми з дружиною жили і працювали в Туреччині, змінив свою точку зору. Там взагалі немає системи шкільної музичної освіти і до консерваторії вступають 19-річні студенти, які до того взагалі скрипки в руках не тримали. Звичайно вони вже не стануть віртуозами, але більш-менш пристойно грати навчалися.

– Що необхідно, аби стати професійним музикантом?

– Здібності й працьовитість. Треба не лише любити й хотіти, але й навчитися працювати. До речі, в цьому головне завдання педагога – навчити працювати.

– Чого Вас навчило життя?

– Чесно кажучи, нічого. Не відчуваю свого віку, досі здатний на екстравагантні й шалені вчинки. Наприклад, коли мені пропонували місце концертмейстера у Києві у головному оркестрі країни, ми з дружиною відгукнулися на запрошення мого старого друга і поїхали жити до Туреччини. Хіба так роблять нормальні люди? Правда, проживши там 6 років, із задоволенням повернулися до Чернівців.

– Чим захоплюєтеся, окрім музики?

– Книгами. Подобається наукова фантастика, зараз читаю Айзека Азімова. Закінчив дві книги про музикантів, зокрема про Володимира Горовиця. Оскільки люблю подорожувати, то перечитав Тура Хейердала. Ще дуже подобаються книги про природу того ж Бернгарда Гржимека чи Віталія Біанкі.

Природа – захоплення всієї родини. Любимо плавати, гриби збирати. А зовсім недавно дружина на балконі повісила годівницю для птахів. Вона милується ними і щаслива від цього – ну і я разом з нею. Такі маленькі радощі життя…

– Що Ви ще хочете зробити у своєму житті?

– Привабливість нашої професії в тому, що кожний новий музичний твір – як новий етап твого життя, тому хочеться, аби їх ставало все більше і більше. А іншого життя, окрім професійного, в мене немає – я ж бо «схиблений» на скрипці…

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *