Сьогодні, у день, коли б Григору Мацеруку виповнилось би 55 років, вечір його пам’яті відбудеться в приміщенні музею В.Івасюка, де спогадами та враженнями про творчу особистість письменника поділяться його друзі, побратими по перу.
Будні перетворював на свято
«Перша наша зустріч із Григором Мацеруком відбулася ще у Львові на засіданні літературної студії «Франкова кузня» при Львівському університеті. На одному із них молодий літератор читав новелу «Перекривали хату», яка вразила мене сміливістю і глибиною…
Досі дивно, як тодішні наглядачі літстудії не вловили загрози комуністичному ладові в цій новелці. Адже саме 1973 року з університету було відраховано понад 10 найталановитіших студентів. Згодом, очолюючи «Франкову кузню», не раз відчув на собі цю «пильність». Доходило до того, що навіть літстудійну стінну газету видавали з цензурними купюрами.
Доля знову звела мене з Мацеруком уже в Чернівцях, куди потрапив на роботу в молодіжку саме за його рекомендацією. Справді вражала Григорова працездатність, ініціативність, уміння банальні заідеологізовані будні перетворювати у свято творчості. Він писав тоді неймовірно багато, був дуже вимогливим як до себе, так і до друзів, підлеглих по журналістському цехові.
Я завжди заставав його за величезною канцелярською друкованою машинкою в редакції (квартиру сім’я Мацеруків отримала менш як за два роки до його смерті), де він працював із самого досвітку, як жайвір. Довкола нього лежали пожмакані аркуші паперу. Так він розправлявся з невдалим словом, фразою, реченням…
Так, Григір квапився, але не робив це поспіхом, абияк , тільки б збутися, ніби усвідомлював: часу на вдосконалення слова Бог йому не відведе. Тому писав і впорядковував рукописи ретельно, виважуючи все до найменших дрібниць.
Герої письменника – це здебільшого сільські трудівники, прості і щирі, відверті й чесні не перед якимись високими чинами, а перед самими собою. На превеликий жаль, таких персонажів практично вже не існує в сучасній українській літературі, їх замінили якісь вигадані типи з психічними та моральними відхиленнями…»
Мирослав ЛАЗАРУК. З передмови до книги Г. Мацерука «По кому росте трава».
Залишився сучасником
«У березні 2006 р. минуло двадцять п’ять років, як він пішов у вічність. Несподівано, раптово, у 27 літ. Осиротив сина, якому щойно виповнився рік, родину, друзів. Осиротив цей світ, який любив безмежно і віддано й міг прислужитися йому. Серцева недуга жорстоко обірвала молоде життя «у польоті», бо Григорій Мацерук (Григір, як називали його рідні й друзі) жив з космічною швидкістю, поспішаючи зробити все, що задумав…
Народився на Волині, в селі Бучин Любешівського району. Починав у шкільному віці, з віршів, які друкувалися на сторінках «районки». Любов до слова, до творчості допомогла вступити на факультет журналістики Львівського державного університету ім. І.Франка, який закінчив у 1976 році. Тут активно відвідував університетську літстудію «Франкова кузня», де обговорювалися перші його прозові спроби.
Згодом, під час роботи в чернівецькій обласній газеті «Молодий буковинець», поряд із журналістськими матеріалами він писав новели і оповідання, що друкувалися в республіканських журналах і газетах, в альманахах, не раз був учасником зібрань молодих літераторів, де мав щастя зустрічатися з маститими письменниками. Вчився у них. Особливо любив творчість Григора Тютюнника, якому потім присвятив кілька новел».
З книги: Буковина: Імена славних сучасників.
«Рахую свій час на години…»
«Знаєш, ота нарада в Києві (нарада молодих журналістів, літераторів – авт.), на якій ми сиділи мирком-ладком, переінакшила мені життя. Як і передбачав, охолов до критики. Добре писати, чи то пак, критикувати, зараз не можу, а погано – просто не хочеться (і без мене вистачає костоломів). Отож зашився собі в справи чисто журналістські. Ой ні, грішу – пописую собі своє, оте, що трохи, либонь, очищає від мирської скверни.
Пописую новели (ого, як гучно!), бо в них якось непомітно викладається настрій, мої теперішні думи й задуми. Отак собі скидаю свій настрій і кілограми: пишеться важко. Кінцево виношу такий собі обивательський висновок: погано пишу, ніколи це друкувати і показувати людям не буду, хай гниє. Сміливості немає, скажеш? Правильно, ой як правильно…
А життя… тече… Я чомусь рахую свій час на години. Мо’, відчуття дає про себе знати: а раптом бог вділив якихось тридцять-сорок років життя, а я собі отак бездумно марную їх… Невеселі думки. Бо хочеться щось по собі лишити, оте, про що ми кажемо в своїх матеріалах, – слід на землі».
З листа однокурсникові Володимирові НАУМЕНКУ.