Власник торгівельної компанії «РОМА» РОМАН КЛІЧУК: «НЕ ВСІМ ЖЕ БУТИ ПОЛІТИКАМИ – КОМУСЬ І БІЗНЕСМЕНОМ»

 

Відомий чернівецький підприємець – про те, чому проміняв медицину на торгівлю і як заробив свій перший мільйон

Він – суцільне втілення парадоксів. Наскільки потужний його бізнесовий ресурс – настільки й непублічний він як керівник і власник (жодного інтерв’ю у місцевих ЗМІ за понад 20 років існування фірми, яка постійно в трійці лідерів за сплатою податків в області). Наскільки стереотипне уявлення про нього як рафінованого інтелігента в ідеальному припасованому костюмі (вихідець з родини медиків і сам має медичну освіту) – настільки він виявляється знайомий з життям у всіх його проявах: від самого «дна» і аж до вершків. Наскільки доступними стають розкоші за наявності грошей – настільки суворий він у вихованні власних дітей (сини починали з того, що влітку замість канікул працювали на його підприємствах починаючи з найменших посад).  Наскільки наш герой раціональний – настільки упевнений в існуванні неймовірного. Наскільки загартований жорсткими українськими реаліями цинік – настільки романтик. Тригодинне спілкування з ним повернуло віру в те, що не все в Чернівцях геть погано, доки тут живуть такі чернівчани.

Про бійки за школою і алкоголь як мистецтво

«Мені дуже допомогло в житті те, що я вчився в двох школах, жив у двох дворах, ходив на різні спортивні секції (теніс, боротьба, дзюдо… чим тільки не займався) і маю багато знайомих, друзів. Знайомства, які закладалися ще в дитинстві, дуже допомагали. Моє оточення мене «зробило», – згадує Роман Клічук. –

Ми билися. В школі – постійно. Діти завжди бувають жорстокими, просто про це тоді не говорили – не було інтернету, не можна було в газетах це писати. Билися між собою, хтось бив слабших, хтось їх захищав. Змагалися за школою, хто кого наб’є – і тоді вибудовувалася якась ієрархія.  Бувало і «двір на двір», «район на район». Спочатку ми з батьками жили на Гайдара (це належало до району Проспекту), і до 3-го класу я вчився в 7-й школі, потім переїхали на Суворова – це «парковська зона», ходив уже до 23-ї школи і мав друзів в обох районах. А зі шкіл пам’ятаю всіх до сьогодні, і вони мене також. Тодішні гарні стосунки з багатьма переросли у товаришування зараз. Тож на зустрічі однокласників ходжу у дві школи… Печінка? Витримує (сміється – ред.), я ж маю міру. Вважаю, що хто зовсім не вживає – просто не має міри, тому обирає такий стримуючий фактор, як відмова. Якщо людина нормальна, розумна, інтелектуальна – вона дотримується у всьому міри. Можна кави багато пити, чи хліба багато їсти – це ж також шкідливо. Так і з алкоголем. До нього я ставлюся як до мистецтва. Гарний алкоголь, виготовлений з винограду, який довго вирощували, збирали, настоювали в гарних бочках – це ж труд який! Це ж як картину намалювати. Чи й ще складніше».

 

ТОВ «РОМА» – дистрибуційна компанія, створена 1998 року, лідер у сфері продажу алкогольних, пиво-безалкогольних напоїв та кондитерських виробів у Чернівецькій, Хмельницькій, Тернопільській та Франківській областях

 

«Божественна професія»

«Я з першого класу знав, що буду медиком. Коли живеш в медичній сім’ї – варіантів не було J Мама завжди вважала, що лікар – це божественна професія, і я нічого іншого насправді й не уявляв. 1989-го закінчив школу, це ще був СРСР, тоді не було ніяких бізнесІв…  Тож після школи одразу ми (і я, і старший брат) пішли вчитися на медиків. Через 6 років навчання маю диплом, в якому написано «лікар-терапевт загального профілю». Потім ще два роки інтернатури, де я й познайомився зі своєю майбутньою дружиною, але в медицину вже не пішов. Мав бути кардіологом. Тоді було складно влаштуватися – як, зрештою, і тепер, і мене направили в Чернігівську область.  Мене потім відкріпили якось звідти, і інтернатуру я проходив у 3-й міській лікарні. Загалом на курсі вчилося більше 300 людей, дуже різні. З багатьма ми зустрічаємося та товаришуємо, також організовуємо ці зустрічі курсу щоп’ять років».

«1990 рік – це була боротьба за незалежність, відкриття кордонів, студентське голодування, революція на граніті… я був політично активний. У всіх мітингах брав участь – і коли встановлювали прапор на Центральній площі, і коли потім на університеті.  Потім мене мало не вигнали з інституту – бо написав заяву на вихід з комсомолу… нас таких четверо було. Вступив у комсомол за місяць до закінчення школи – батьки сказали, що як не стану комсомольцем, то матиму складнощі зі вступом. Мій однокурсник на «Історії КПРС» примудрився сказати, що Комуністична партія причетна до Голодомору і загибелі 7 млн українців. Його тоді мало не вигнали з інституту – і ми разом з ним написали заяви на вихід з комсомолу. І нас на 2-му курсі почали валити…

Так, відомо, що будь-який викладач за бажання зможе довести, що студент нічого не знає. Але ж вони мене навіть не питали! Тож якщо я перший курс закінчував на відмінно, то сесія після першого семестру 2-го курсу була з «трійками». З біохімії, мікробіології – з предметів, які я дуже добре знав з 23 школи, що мала спеціалізацію. Я зрозумів, що мене будуть валити – і в мене тоді й бажання фанатично вчитися зникло. Хоча, закінчили ми нормально.

Шлях до першого мільйона

«Ми були молоді, нам було по 19, ми хотіли мати власні гроші… Бувало різне – мав товариша, у якого завжди були якісь ідеї. Коли в дефіциті була солярка і бензин – їхали в Копичинці на заправку з дешевшим пальним,  завантажували бензин каністрами в «Жигулі», а потім вже стояли на Калинці з тими каністрами. На вихідні їздили в Румунію з якимись лампочками, кип’ятильниками – румуни чомусь те купували. Якось дізналися, що прибалти возять на Югославію оптичні лінзи для окулярів. Я позичив гроші, і поїхали ми з тими лінзами в Югославію. Це дуже довга історія, я батькам оце лиш кілька років тому розповів…..

Спочатку нас чомусь туди не впускали (чому – ми так і не зрозуміли). Довелося якийсь час перебиватися в Тімішоарі, ночувати на вокзалах, в парках, де ганяла поліція, їсти тушонку і запивати бренді, які ми везли на продаж… Мобільників тоді не було, додому дзвонили з переговорної станції. Потім мій товариш мусив повертатися – в нього було призначене весілля. Залишився я в Югославії сам – а там почалася війна. Зв’язку нема, інформацію передати додому ніяк. Наступного ж дня після від’їзду товариша мене обікрали, тільки паспорт залишили. Далі був період поневірянь, ночівлі на вокзалах, харчування тим, що залишали відвічувачі кав’ярень на літніх майданчиках…  Щодня ходив в аптеку, щоб якісь гроші отримати з продажу лінз. Все сподівався, що ті довбані лінзи продадуться, але ж війна, кому там ті окуляри були потрібні – всі тікали, хто міг. А потім знов поміг випадок. На літньому майданчику кафе почув російську мову за сусіднім столиком. Виявилося, що це одесити – мама з сином, приїхали знайомитися з майбутніми родичами: мама зібралася заміж за серба. Розказав їм усе, як є – що отака халепа, я попав. Потім під’їхав і той серб. І вони забрали мене з собою. Він виявився дуже заможним. Я тоді, вихідець з СРСР, у свої 19 чи 20 років, ще навіть не бачив ні розкішних особняків, ні супутникових антен… А вони мені виділили окрему кімнату, там була ванна з джакузі – це взагалі…, пепсі, банани… І я з якогось бомжа одразу перетворився в цілком пристойну людину. А потім вони їхали в Одесу і повезли мене в Україну. Після цього батьки сказали , щоб я не займався бізнесом, ну який з мене бізнесмен, ну не йде мені це, це не моє. Забудь, і щоб ми більше цього не чули. Погодився, що мав робити… А потім почали всі «на Турцію» їздити. Товариш запропонував купити мікроавтобус – «мерседес-рекс» на 4-5 тонн, і здавати його в оренду. А в мене грошей не було, тому позичив на свою половину. Потім ми їздили на Туреччину регулярно – спочатку «в оренду», згодом за своїм товаром, килими возили. А потім дуже зачастили аварії з нашими і рекет бушував на повну. І коли почали вже гинути ті, кого ми близько знали особисто – ми «зав’язали» з поїздками. Продали бус, купили квартиру, здавали її в оренду.

І все одно чимось займалися окрім навчання. Наприклад, купили УАЗік, возили олію цистерною. Десь купували, тут продавали. Мені запах олії досі гидкий, довго він мене переслідував… На 6-му курсі їздили бусом овочі-фрукти продавали. Скуповували в Городенківському районі і везли в Чернігів. Чому в Чернігів – бо там у нас близькі друзі, з якими ми разом вчилися. Після закінчення їхнього навчання ми ніяк не могли змиритися з розлукою і придумували всілякі приводи зустрітися. Привозили туди капусту-огірки, здавали на овочебазу. А потім хтось із них пішов на Чернігівський пивзавод і запропонував домовитися купувати там пиво. Потім на тому пивзаводі ще 10 років це згадували, як два хлопці з Чернівців приїхали, як на базар, з валізою готівки – а так і було, ми не вміли тоді через банк гроші переказувати…  Я вже тоді на інтернатурі був, коли ми фуру пива привезли. І воно почало продаватися».

Від ПП – до ТОВ

«До 1998-го ми (нас уже було чоловік 10) працювали як приватні підприємці.  Але оберти пішли, і вже якось нестатусно стало залишатися ПП. Організували фірму.

До 35 років мене не покидало бажання бути найкращим. Я знав інші компанії, знав своїх конкурентів – і завжди хотів бути кращим за них. Доти ми з дружиною навіть майже нікуди не їздили на відпочинок. І діти були малі, і роботи багато. І аж після 35-ти почав їздити за кордон. Зараз отримую задоволення від того, що роблю. Тішуся з команди, з успіхів людей, з якими я вже багато років разом. Бачу, як вони задоволені тим, що працюють у цій компанії. Це багато людей, і я розумію, що коли плачу їм достойну зарплату – вони не виїжджають за кордон, а залишаються тут, зі своїми родинами. Звісно, тішуся, що є успіхи, що ми розширяємося, працюємо ще на три сусідні області. Так, дуже пишаюся тим, що над моєю фірмою розвівається найбільший державний прапор у Чернівцях!  А гроші – це просто спосіб досягати бажаного…»

Де навчитися підприємництва

Як учився управляти таким різновекторним бізнесом – розповідає далі.

«Почали працювати, маючи тільки медичну освіту – довелося наймати багато різних тренерів. Замовляли платні тренінги для співробітників – і сам там вчився. Їздили на різні навчання, на семінари, читав спеціальну літературу. Потім зрозумів, що мені все одно бракує освіти, і пішов вчитися у Києво-Могилянську бізнес-школу. Далі були інші тренінги… Раз на пів року я точно десь вчився J

Далі вже в мене перевчилися топ-менеджери, дехто вже має ступінь mba, бо я хотів, щоб усі жили тим, чим жив я. У всіх наших менеджерів  налагоджене системне, правильне, чітке розуміння роботи, тому за потреби вони завжди можуть працевлаштуватися на дуже гарні посади в інших компаніях. Багато працюють директорами або повідкривали власні бізнеси. Кожна людина має свій етап в житті.

Мені дуже сподобалася Києво-Могилянка, тому що там навчають не тільки бізнесу – там вчать бути громадянином. Ми вивчали мистецтво – як «читати» картини. Ми читали Шевченка – і я досі вважаю, що Шевченка вчити в школі не можна, це занадто сильні твори навіть для студентів. Я по-справжньому прочитав Шевченка в 40 років .Його творчість виявилась настільки глибинною, у ній закладено стільки інформації, що це мене вразило, це дуже круто!

А ще надзвичайно важливими були люди, з якими я вчився. На жаль, з часом уже не так тісно спілкуємося, як би хотілося – але в перші роки зустрічалися, І це дуже багато дало мені для самоосвіти».

Особливості «бізнесу по-чернівецьки»

«Насправді, думаю, немає особливої різниці між тим, у якому місті в Україні вести бізнес. Хіба що трошки.

Першу кризу пережили 1998-го, коли національна валюта різко знецінилася в десятки разів. Я тоді думав: ну все, знов мій бізнес накрився… Було жахливо, нічого не продавалося… Найбільше думав тоді про людей, які зі мною працювали: де я їх маю працевлаштувати…

Найважче було перед Помаранчевою революцією. 2003 рік, переживали все: наїзди, «маски-шоу», арешти – і нас, і наших клієнтів, допити дурні якісь. Така тоді в мене злоба була… Але це загартовувало.

Чи важко звільняти підлеглих? Якщо людина, наприклад, вкрала чи зрадила – легко. Але коли вона з тобою працювала, ви дружите, ви команда, і потім ти маєш їй пояснити, що вона для компанії – якір, то складно і важко. По-різному буває. Але коли робиш це вже багато разів, десятки разів – трохи перетворюєшся на циніка…

Відтоді як ми стали крупнішими – ми платимо й дуже великі податки, і кожний керівник податкової ставиться до цього з розумінням і повагою. Кілька років тому ми були одними з найкращих платників податків в області, в інші роки не покидаємо лідерів.

Нещодавно я був на представленні нового голови Чернівецької ОДА, і він сказав, що людям, які працевлаштували 100 осіб, влада буде спілкуватися напряму, а які працевлаштували тисячу, то він буде ініціювати відзначення таких державними нагородами. То я вже чекаю, коли мені орден дадуть J»

«Досі є страх, щоб мої діти не виросли мажорами. Це найгірше, що може бути»

«Звісно, зараз батьки пишаються мною –  їм приємно про мене чути щось добре. Тільки мама досі шкодує, що я не медик. І мої діти не хочуть бути медиками…..Маю трьох синів. Хотів би все, що роблю, передати їм. Але це не означає, що вони отримають цей бізнес автоматично тільки тому, що вони мої діти. Вони мають бути найкращими. Насправді в мене діти весь час десь працювали. Досі є страх, щоб мої діти не виросли мажорами. Це найгірше, що може бути.

Сини навчалися і навчаються в Чернівецькому університеті. Вважаю, що якби вчилися десь в столиці чи за кордоном – то не повернулася б сюди. Це природньо. А я хочу, щоб діти жили тут і були патріотами своєї держави».

 

«Об’єднавши бізнес, можна щось змінити»

«Насправді в місті є багато гарних людей. Мене дивувало, що стільки людей займається бізнесом, вони насправді круті, класні, патріотичні – але про них нічого не чутно. Через це у мене і моїх друзів з’явилася ідея: створити Клуб підприємців. Я знав, що, об’єднавши бізнес, маючи ресурси, можна щось змінити. Ми його створили, і він реально діє. Клуб підприємців – це корисно навіть тоді, якби ми просто збиралися, спілкувалися, ділилися досвідом, потрапляли в своє середовище. Так, ми разом відпочиваємо, дружимо, потоваришували сім’ями. У наш Клуб непросто потрапити:  у кандидата має бути рекомендація, бездоганна репутація, він не має бути чиновником, тим більше – який би десь щось вкрав: такі автоматично сюди не потрапляють Нас є 27, і якщо хоча б двоє будуть проти входження нового члена – то ми його не приймаємо. Допомагаємо одне одному, підтримуємо.

А окрім цього, багато з нас фінансують різні проєкти. Створили фонд «Кращим бути», якому виділяємо до мільйона гривень, проводимо конкурс проєктів – і спонсоруємо переможця.

 

 

Проєкти, які підтримує ТОВ “РОМА”: Чернівецька федерація панкратіону, Чернівецький осередок Пласту, Українська академія лідерства, «Спадок нації», «Соловей співає» (документальні фільми за ідеєю Лесі Воронюк), інтернат у Нижніх Станівцях, онкогематологічне відділення дитячої обласної лікарні, фестивалі «Обнова-фест» та «Дух лицарства» і т. ін.

«Співробітникам даруємо книжки»

«Завжди коли кудись їду на відпочинок – мушу прочитати 2-3 книжки. Захоплююся сучасною українською літературою. Макса Кідрука всі книжки прочитав, Шкляра – він легко читається. Бібліотека в мене велика. Завжди з дружиною накуповуємо – або за рекомендаціями друзів, або, якщо є, беремо видані «Коронацією слова» новинки. Шкляра в мене є все – «повний Шкляр», можна сказати J Його «Чорний ворон» перевернув мене. Сто книжок його на фірмі всім пороздавав.

Загалом ми запровадили традицію – дарувати книжки співробітникам і партнерам на день народження. Колись так Приватбанк щороку мені дарував книжки: ті, що Дубілет сам читав і йому сподобалося, в кінці року вони замовляли і дарували співробітникам та партнерам. Ми також тепер кожному працівникові даруємо книжки на день народження.

Про політику

«Я голосував за Порошенка. Як бізнесмен, розумію, що це дуже ризиковано – взяти людину мало не «з вулиці», яка ніколи не була в політиці, ніколи не вела громадської діяльності, в якої невідомо що на думці. Хоча й щодо попередньої влади можу «на пальцях» розказати, як економіка пішла в тінь, усі ці схеми… контрабанда, крадіжки в армії – займатися таким, та ще й під час війни… це відповідальність Порошенка, це злочин.

Але для мене є насамперед Україна. Треба зараз змирится з тим, що ми маємо такого президента. Зрештою, 73% за нього проголосували, і це також українці. Багато з них голосували не ЗА Зеленського, а це був протест ПРОТИ того, що всі інші влади, всі інші партії розчарували людей в собі. І це насправді круто. Знаю, що в багатьох європейських інституціях Україна розглядається як кейс того, як в мирний спосіб оновити 90% влади!

Я сам з багатьма сперечався, з деким навіть не розмовляв – бо вони за Зеленського голосують, як можна говорити з тими, хто голосує за Зеленського? Але окей, вибрали – перегорнули сторінку і йдемо далі. Маємо президента, маємо його поважати, бо це так само інститут влади. І в нас є Прапор, Гімн, Герб – і є Президент. Я досі вважаю, що йому поки що не треба імпровізовано виступати і т.п. Але коли вже він почав формувати свою команду – прем’єр-міністра, міністрів, коли я побачив, з чого вони починають – у мене це вселяє оптимізм. З власних джерел, яким я довіряю, знаю, що вони серйозно налаштовані на зміни, на очищення влади, приведення туди молодих людей, на ламання «схем».

 «Не уявляю собі, як би я ходив і агітував: голосуйте за мене, бо я такий класний!»

«Не хочу бути політиком. Не моє це. Не можуть всі бути політиками. Комусь же ж треба і бізнесменами… Мені не подобається просити за себе – я краще за когось попрошу. Не уявляю собі, як би я ходив і агітував: голосуйте за мене, бо я такий класний!

Стикаюся з тим, що люди нічого не хочуть робити. Часто доводиться кОпати, штовхати, підганяти – так, ніби це мені одному потрібно. Краще підтримати, коли є бажання. А змушувати – це неправильно. Потім розчаровуєшся.

Кілька разів я «ходив у політику». Колись був у партії «Батьківщина», дуже щиро вірив у зміни, був навіть депутатом обласної ради. Коли нічого не змінилося – я розчарувався.

Я дуже вболіваю за Україну, місто і область. Я і далі буду робити допомагати і робити все, що потрібне. Але сам політиком бути не хочу».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»