Існує два погляди на пенсійний вік. Песимісти стверджують, що старість буває двох видів – поганою і дуже поганою. Оптимісти заперечують – мовляв, це найщасливіший період людського буття, коли можна зайнятися тим, про що мріяв усе життя, та на що раніше бракувало часу.
І справді ж бо, за спиною дитинство і юність, середній вік, коли все крутилося довкола дітей і заробітків. А тепер нарешті – свобода, яку можна назвати ще зрілістю: у дітей – свої сім’ї, в декого навіть онуки виросли. А далі що?
А далі, шановні, феєрверк! І життя чернівчанки, уродженки Кіцманя, Лариси Канюк – цьому підтвердження.
Неспокій кличе в мандри – разом з однодумцями
Нині Ларисі Романівні Канюк 71 рік. І вже протягом 5 років вона є натхненницею та організаторкою мандрівок на вихідних для таких, як і вона, пенсіонерів. Якимсь чином їй вдається поєднувати неймовірно цікаві поїздки з невеликими цінами. Гроші йдуть виключно на транспорт: від 60 гривень по нашій Чернівецькій області до 100-180 гривень – за її межами. Тож навіть із невеликих пенсій люди в змозі виділити такі суми.
Канюк, без перебільшення – двигун усього процесу. Спочатку задум: куди їдемо, що відвідаємо та побачимо: працює, до слова, з картами, довідниками й Інтернетом. Стає також у нагоді досвід туристичної молодості . Відтак пошук: хто і на яких умовах повезе її з друзями у нові цікаві мандри рідним краєм. А потім треба ж усім зателефонувати, погодити, вкластися в кількість місць тощо. Найчастіше самій Ларисі доводиться їхати на приставному стільчику. Бо охочих вистачає завжди, а транспорт – не гумовий.
– Нам усім дуже поталанило, що на мою пропозицію поїхати з нами та розповісти про музеї та храми області відгукнулася працівниця краєзнавчого музею Євдокія Антонюк-Гаврищук. І відтоді вона стала нашою постійною безкоштовною екскурсоводкою, – ділиться Лариса Романівна. – Ця жінка була по-справжньому залюблена в рідний край і свою музейну справу. На жаль, нинішнього року вона покинула нас задля кращих світів… Але скільки цікавих шкільних і сільських музеїв відкрилося завдяки їй перед нашими очима. Адже саме пані Євдокія займалася практично усіма музеями Буковини – збиранням матеріалів, систематизацією, оформленням, відкриттям… Один із останніх – кімната-музей співака Дмитра Гнатюка в його рідній школі у селі Мамаївці на Кіцманщині.
Та не тільки Мамаївці відвідала Лариса зі своїми подругами та сонячною (так усі називали пані Євдокію за її яскраво руде волосся й таку ж світлу вдачу) екскурсоводкою.
Спочатку були поїздки відомими місцями. Серед них – мистецько-меморіальний музей-садиба Івана Миколайчука в Чорториї на Кіцманщині, музей-садиба Назарія Яремчука «Смерекова хата» на околиці Вижниці, яку доглядає старша сестра співака Катерина Назарівна. Там, до слова, зберігаються не тільки листи та фотографії видатного співака, а й святкова сорочка, вишита маминою рукою старовинною технікою низинки. А неподалік розташувалася пам’ятка дерев’яної гуцульської архітектури – Дмитрівська церква, збудована ще 1883 року. Там і хрестили Назарія Яремчука. Відразу за церквою починається стежка, яка веде до урочища Гуцулового, де любив гуляти майбутній співак. Серед скель журчить джерело, зване в народі «Назаровою криницею».
А от про буковинське село Василів, де виявлене поселення трипільської культури, мабуть чули тільки спеціалісти. Бо за їхніми словами, цитую, «Середнє Придністров’я являє собою специфічний та унікальний феномен природи, переповнений вартими уваги об’єктами досліджень з точки зору географії, геології, історії та археології, етнографії, культури тощо».
У селі є музей, де нам (авторка цих рядків була серед туристів) розповіли про славне минуле поселення:
«Десь близько 1090 р. по Серету з Теребовлі пливла лодія, на кормі якої стояв один з онуків Ярослава Мудрого – Василько Ростиславич Теребовлянський. Над Дністром клубочився сивий туман, а над обрієм сходило сонце. З берега було чути удари каменярів, дзвін кіс – то на Торговій площі починалася торгівля. І раптом – веселий спів. То співали веселівчани, жителі містечка Веселів над Дністром. Княжа лодія прибилася до пристані. Князю сподобалося місто й його веселі люди. Тому на правому березі Дністра він збудував дитинець – княжий замок – та огородиву його частоколом. Відтоді місто стали називати Василів, бо кожен, хто плив Дністром, запитував: «Чий це град?» – «Град Василька!» – чули у відповідь.
Ось такими музеями возить Лариса усіх охочих
За легендою, давня назва населеного пункту була Веселів (за веселою вдачею його жителів), а згодом – Василів. Літописець згадує, що у Василеві за княжих часів було 70 церков і монастирів. А також існувала пристань, де зупинялися торгові каравани, товари з кораблів перевантажували на сухопутний транспорт і навпаки».
…Повертаючись додому на зафрахтованому Ларисою Канюк невеличкому автобусі, хтось із мандрівниць зауважив: «60 років прожила на Буковині, їздила бозна куди, а про свій край нічого не знала». Відтак щось подібне звучало все частіше. Бо ж пані Лариса так організовує кожну поїздку, щоби мандрівники побачили якийсь музей і обов’язково якусь церкву чи монастир. А добротних музеїв у селах Буковини не один десяток. Та й храмами славиться Чернівецька область.
Майстер-клас із виготовлення глиняних виробів Рунгури, криївка
Ось один із відгуків на Фейсбуці, написаний Нелею Івановою-Кондроман. Його цінність у тому, що ця жінка об’їздила цілу Європу і не тільки: «Дорога Лариса, дай Боже вам здоров’я і довголіття! Вогник, який горить у вас, передався і мені. Я хочу подорожувати з вами, знайомитися з новим, дізнаватися й пізнавати рідний край!»
Їдемо все далі і далі
Протягом перших трьох років усі охочі з оточення Лариси Канюк, що невдовзі стали затятими туристами, подорожували виключно Буковиною. Адже тут і своє море – Дністровське водосховище, і гори – Путильськиий та Вижницький райони. Та й альпійськими луками на Сторожинеччині можна прогулятись. До слова, Буковина – це Україна в мініатюрі.
Але Лариса вже зазіхнула на більше: «Поруч із нами – на Івано-Франківщині й Тернопіллі стільки неймовірно цікавого, аж дух перехоплює», – поділилася якось. І – почалося: Почаїв, Зарваниця, Бучач, Чортків, Джуринський водоспад, село майстрів-чарівників Космач. В останньому відбулося кілька незабутніх зустрічей: із 92-річною майстринею, яка видала 2 книжки космацьких узорів, із заслуженим майстром народної творчості Дмитром Пожоджуком та з майстром глиняних виробів, який провів для гостей з Буковини майстер-клас. І всі учасниці подорожі повернулися додому з виробами із глини, зробленими власними руками.
Зауважу лише, що про всі ці зустрічі наперед домовлялася їхня організаторка. Як і про відвідини домашнього музею народного вбрання Богдана Петричука з села Бабино на Івано-Франківщині. Нещодавно у Богдана народився другий хлопчик, і щасливий батько виставив його фото у Фейсбук. За годину мав тисячу лайків та привітань – настільки популярна особистість.
За словами мандрівниць, до яких останніми роками долучилося багато переселенок з Луганськоїї й Донецької областей, остання цьогорічна подорож їх вразила неймовірно. Вони відвідали село Рунгури на Івано-Франківщині, про яке кажуть, що це земля, яка народжує та виховує патріотів, і чинний чоловічий греко-католицький монастир Успіння Матері Божої Богородиці в Погоні. Саме там розташована єдина в Україні церква з вишитим іконостасом.
Хіба не варто побачити таку красу?
Думки хрестиком – власний вишиваний світ Лариси Канюк
Уважний читач, мабуть, зауважив, що у мандрах, організованих пані Ларисою, завжди присутні вишиванки, народне вбрання тощо. Тож треба тільки бачити очі Лариси Романівни, коли вона говорить про вишивку, про її створення. Зрештою, погляньте на неї у нею ж пошитих і гаптованих сукнях і сорочках, про які вона говорить: «Комфортне, природне і серцю миле вбрання».
Лариса – людина дуже скромна. Тільки від її колежанок я дізналася, що вона є лауреаткою обласної премії ім. Георгія Гараса, народного майстра, якого вважає взірцем для себе і який поклав на збирання й розробку українського орнаменту ціле життя. Мала вона й персональну виставку в Чернівецькому художньому музеї. Та й починала з виставки у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї, куди її роботи потрапили саме за використання мотивів орнаментів Гараса. І робить вона це дуже оригінально. Створює не тільки вишиті тематичні рушники та ікони. Її гаптовані сорочки та сукні сучасного крою, в яких використані народні мотиви, прикрасять гардероб найвимогливішої модниці.
Вбрання, створене власноруч
«Про роботи Лариси можна говорити багато й довго, бо в них якимсь дивним чином прочитується вся її мудрість, увесь життєвий досвід – як в усіх, колись радісний, колись важкий, навіть трагічний, – каже її подруга Тетяна Тимощук. – І про все це вона розповідає… бездоганним хрестиком. Не дивно, що її візерунки поєднують у собі високу художність і математичну точність (професія ж має даватися взнаки!). Та чи не найголовніша її творча риса – це те, що кожна її робота від початку й до кінця є суто індивідуальною. Вона ніколи не вишиває картини чи рушники за готовими, друкованими на полотні схемами».
І про щасливу жінку
– Наше коло охочих до подорожей і знайомства з цікавим і прекрасним усе збільшується, – каже Лариса Канюк, – а от автобус не хоче цього робити, себто збільшуватися. Тому доводиться інколи деякі подорожі повторювати ще для наступної групи охочих.
Якось я поцікавилася у п. Лариси, чому вона бере на себе такі серйозні клопоти, як організація та проведення туристичних подорожей. Адже грошей за це вона не отримує, а вдома ж іще город, садок, тож турбот і без цього вистачає. У відповідь почула:
– Мене змалку так батько навчив – мабуть, найперше, своїм прикладом, – що про людей треба дбати і ними опікуватися. Доки переймалася старенькими батьками, сином, онуком, моя енергія йшла на них. А коли вони вийшли з-під моєї опіки, то в мене залишилося в запасі багато не використаної… захисної сили, чи що. Відчуваю, що коли не віддам цю енергію, то просто вибухну (сміється). Я люблю більше віддавати, ніж брати.
Лариса Канюк з чоловіком
Це лише кілька штрихів про унікальну особистість, завдяки якій вже не одна сотня людей похилого та передпенсійного віку відчула радість пізнання та зустрічі з прекрасним і, безперечно, розширила свої духовні обрії.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
