Одна моя знайома пішла працювати в соціальну службу. Протрималася «аж» кілька днів. Довше не змогла дивитися в голодні очі людей похилого віку, вишукувати кошти власними силами, щоденно намагатися залатати дірки у системі і людських долях, усвідомлювати весь жах розбудованих старою владою структур, неузгоджених з логікою і почасти – із законом. Мені ж вистачило одного дня, аби зрозуміти, наскільки це виснажлива професія. Я уявляла собі соціального працівника богатирем на коні, борця зі злом, що відбирає в багатих і віддає бідним. А побачила тендітну дівчину в червоній сукні – директора Департаменту соціального захисту населення облдержадміністрації. Знайомтеся: Олена Володимирівна ВЕРИГА. До неї я завітала, аби побачити роботу працівників соціальної сфери зсередини.
Робота – «рік за три»
Коли я прийшла, Олена Володимирівна саме готувалася до колегії, яка мала відбутися за годину. Розбираючи папери та видзвонюючи працівників, вона ще й встигала розповідати мені про сам департамент.
Загалом, він найбільший серед усіх, тобто має найширшу сферу впливу і працює з людьми напряму. Лише одних пільговиків налічується в області 220 тисяч! А ще територіальні центри соціального обслуговування, що працюють із людьми, які не можуть про себе подбати – а таких у нас близько 75 тисяч.
Сфера дії Департаменту розповсюджується на понад сорок різних напрямків: організація соціальної підтримки та надання соціальних послуг особам похилого віку, сім’ям та особам, які перебувають у складних життєвих обставинах, малозабезпеченим верствам населення; соціальна реабілітація дітей-інвалідів; захист прав і забезпечення соціальних гарантій ветеранів війни та праці, жертв політичних репресій і нацистських переслідувань, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших категорій громадян, які мають право на пільги та надання житлових субсидій; моніторинг у сфері оплати і належних умов праці; координація та контроль роботи психоневрологічних інтернатних установ, геріатричних пансіонатів, координація діяльності Чернівецького обласного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, центру соціально-психологічної допомоги, соціального центру матері і дитини; сприяння волонтерським організаціям у наданні допомоги соціально незахищеним громадянам; співпраця із громадськими організаціями та закладами, які надають соціальні послуги тощо.
«Робота, мабуть, не з легких, враховуючи ситуацію у країні..» – констатую очевидне. «Тут рік за три..» – гірко посміхаючись, відповіла Олена Володимирівна.
Найважче зараз – це призначення та оформлення субсидій. Департаменту вкрай необхідна підтримка керівника області, якої він майже не отримує, від того робота уповільнена. Обов’язки множаться, а кадровий склад, який сьогодні налічує 34 особи, збільшувати не планують. За словами директора, працівники виснажені і перевантажені. Крім того, деякі районні управління соцзахисту населення навіть належним чином не забезпечені канцтоварами. Збільшення штату соцпрацівників у всій області – питання дуже болюче.
Сьогодні до Департаменту соціального захисту переходять певні повноваження та функції від управління молоді і спорту, зокрема, протидія торгівлі людьми, протидія насильства в сім’ї, гендерна політика. Додаються такі нові функції, як соціальний захист, допомога учасникам АТО та переселенцям, реалізація нових програм для цих людей, сприяння інтеграціі в суспільство бездомних громадян та осіб, що відбули ув’язнення; запобігання насильству в сім’ї, забезпечення гендерної рівності та протидії торгівлі людьми. Але всі ці люди швидше отримають належну підтримку, якщо районні управління забезпечать відповідною кількістю кадрів, аби робота могла проводитися.
Недавній моніторинг серед працівників соціального захисту в районах області виявив, що більшість з них морально виснажилися і професійно «вигоріли».
Не зважаючи на зміну крайової влади на начебто «народну», все одно такі ситуації присутні. Влада не може поділити свої повноваження та врегулювати, здавалося б, не такі вже й проблематичні питання. А люди в цей час залишаються без допомоги і підтримки. Доба Руїни на українських землях – загальний занепад країни та кровопролитні війни – розпочалися саме через те, що гетьмани так і не змогли поділити владу та повноваження між собою…
Двері кабінету директора відчинялися щодвіхвилини: працівники узгоджували організаційні питання, секретар заносила купу паперів на підпис, пізніше прийшла юна тендітна дівчина – відповідальна за всі питання в області стосовно оформлення субсидій. Зовнішність оманлива…
Пізніше на коротку нараду перед колегією зайшов заступник директора. Із Оленою Володимирівною вони обговорили план колегії, а також календарний план виплат батькам і дітям військових АТО. Наприклад, 320 тис. грн – на надання соціальних послуг сім’ям військовослужбовців, які виділені з обласного бюджету в рамках програми соціальної підтримки учасників АТО та членів їхніх сімей. Багато це чи мало – судити вже самим сім’ям, які отримають, сподіваюся, в повному обсязі зазначені послуги та допомогу у вирішенні їхніх життєвих проблем. Реалізацію виплат збираються довірити громадським організаціям, що надають соціальні послуги – їх виберуть на конкурсній основі.
Держава повинна вкласти в реабілітаційні центри для дітей-інвалідів уп’ятеро більше коштів
Нарешті з’явилася вільна хвилинка поговорити з Оленою Володимирівною «про вічне» – тобто – проблемне.
«Нам неодмінно потрібні реформи, – каже Олена Володимирівна начебто очевидну, та, мабуть, не для всіх, річ. – Потрібно провести реформування системи соціальних послуг, підняти якість надання послуг населенню. Крім того, необхідно вкладати уп’ятеро більше державних коштів у те, що насправді чекати не буде: у розширення кількості центрів реабілітації дітей-інвалідів.
Коли Олена Володимирівна наголосила, наскільки важливе запровадження системи електронних заяв, я в надії звела очі до неба: «Боже, невже таке станеться у нас – не буде потреби вистоювати довжелезні черги?!». П. Верига наголошує, що можна перейняти досвід от хоча б у Дніпропетровська, який вже практикує таке нововведення з ініціативи та підтримки губернатора. Разом з IT-технологами – волонтерами та представниками бізнесу влада створила сайт, заходячи на який потрібно лише обрати свій регіон та вид послуги, наприклад, оформлення субсидії. На жаль, активною в цьому на всю Україну зараз є лише Дніпропетровська область. Це прекрасна альтернатива для людей молодшого та середнього віку. Але, як не крути, всесвітня павутина не встигла ще захопити в свої мережі всіх людей похилого віку, які ніколи не тримали у руках «миші». Тож така можливість буде як альтернатива.
Пошук легких шляхів обертається на втрати
«Наш обов’язок обслуговувати нетерплячих – терпляче, сентиментальних – дбайливо, грубіянів – тактовно, вразливих – уважно, педантичних –стримано», – розтяжка із таким слоганом висіла в залі засідань, де зібралися керівники районних управлінь.
Тем для обговорення цього разу було три: тривожне перше місце посідали субсидії, далі йшли забезпечення соціального захисту учасників АТО та підготовка до опалювального сезону.
Найгірші показники зі звернень за субсидіями у Новоселицького та Кіцманського районів. За планом, доведеним Мінсоцполітики, 96 тисяч домогосподарств мають отримати субсидії. На час підготовки матеріалу (цьогорічний вересень) його виконали лише на 44%, поки готувався цей матеріал, зазначений показник зріс і нині складає 85%. Чернівецька область узагалі має невисокі показники, однак найбільші темпи росту: якщо в середньому по Україні база отримувачів збільшилася утричі, порівняно з опалювальним періодом 2014/2015 рр – від 1,2 млн до 4 млн, то в Чернівецькій області увосьмеро – від 9,5 тис. до 78 тис. домогосподарств). Отже, основна причина відставання – дуже мала клієнтська база отримувачів субсидій на старті реформи: в інших областях «постійним, так би мовити, клієнтам», тобто отримувачам субсидій у минулому опалювальному періоді автоматично нарахували субсидії, що призвело до швидкого виконання поставлених цілей. Створили навіть комісію, яка намагається з’ясувати причини таких низьких показників. Висновки комісії збіглися із наданими раніше пропозиціями департаменту щодо вкрай необхідного залучення додаткових спеціалістів у штати райуправлінь. Однак, окрім райуправлінь соцзахисту у м. Чернівці, суттєвого збільшення не відбулося, тож наші громадяни і далі страждають від такого «швидкого та ненав’язливого сервісу», а спеціалісти райуправлінь фактично поставлені в умови «виживання» й виснаження.
Враховуючи труднощі, що виникли в районах через нестачу кадрів, департамент запропонував їм допомогу – залучення кадрів за сприяння центру зайнятості. Це люди, обов’язком яких буде допомагати людям розібратися з заявою та декларацією. Деякі районні управління відмовилися від такої допомоги: мовляв, нові кадри приходять непідготовленими, тож безліч часу піде на те, аби навчити їх.
Люди, які сиділи у залі – керівники районних управлінь, що мали б на перше місце ставити інтереси суспільства, аби допомогти країні пережити важкі часи, – поставилися до допомоги індиферентно, згадали лише про затрачені години підготовки кадрів. Чи правильну тактику ми обираємо для того, щоби жити у щасливій країні? Занадто довго обирали легкий шлях. Потрібні сміливість і бажання, аби вийти на складний і пройти його до кінця.
Обговорювали на колегії і можливе введення обмежень в доступі до інформації, яку надають учасники АТО. Згадали про важливість захисту їхніх інтересів у всіх ситуаціях, знищення бюрократичного бар’єру для військових у доступі до всіх закладів. Департамент шукатиме також спонсорів для повторного випуску буклетів «На допомогу захисникам Батьківщини».
Позитивно прозвучала на колегії інформація про те, що майже в усіх психоневрологічних інтернатах області вже зробили ремонт і встановлення альтернативних твердопаливних котлів. Більшість робіт проведено без залучення бюджетних коштів…
«Вибухонебезпечне поєднання»: байдужість держави і лизоблюдство окремих «особин»
Після наради Олена Володимирівна зробила для мене невеличку екскурсію кабінетами департаменту. Люди в маленьких кімнатках з інтер’єром «а ля совковість», де неможливо дихати. Підлога проламана. Стіни тріскають. Це ще одна біда нашої влади: вона неспроможна надати робітникам гідні умови для роботи, враховуючи сьогоднішню непросту ситуацію і стреси.
О першій годині ми вирушили на обід у невеличке кафе поблизу. На зупинці біля нього до нас підійшов охоронець: «Машину тут «у тіньку» не ставити. Зараз шеф приїде. Це його місце». Я запитала, чи не краще було б, аби шеф турбувався про своїх клієнтів – на що охоронець відповів щось нерозбірливе. Такий «уважний» сервіс – ще одна прикмета нашої країни. Дивний розподіл людей на «касти». Якщо ти приїхав до дорогезного ресторану – прийми весь пакет ввічливості й порядності від персоналу – оптом. Якщо це невеличке кафе – будь добрий, став тачку на сонці.
«Наша держава повинна дбати про найслабших, – ділиться за обідом своїми думками про роботу Олена Володимирівна. – Я час від часу виїжджаю за кордон для обміну досвідом та здобуття нового. Ми повинні поступово закрити інтернати. Потрібні революційні реформи у цьому напрямку, але, на жаль, поки це навіть не обговорюється. У Європі це вже звичайна практика. Гроші, які виділяються на цю установу, можуть бути передані на пошук та фінансову підтримку сімей для дітей. Крім того, інтернатні установи потрібно перепрофілювати за прикладом розвинутих країн у центри денного перебування для розкриття талантів, можливостей і загальної соціалізації, якщо ми говоримо про особливих дітей, які мають інвалідність…»
Число інтернатів у країнах Євросоюзу мінімальне або й взагалі нульове, такі вимоги за європейськими стандартами.
Прикриватися війною можна довго, але діти не можуть чекати безкінечно
Останнім пунктом нашого призначення був Буковинський обласний центр реабілітації дітей-інвалідів «Особлива дитина», в якому менше року тому відкрилося нове відділення. Олена Володимирівна зустрічається тут з матерями дітей з особливими потребами. Біля входу нас зустріла директор центру Тетяна Закрутна і провела до свого маленького кабінету. Тут батьки маленьких пацієнтів ділилися своїми враженнями від лікування, вносили пропозиції. За словами мам, у центрі їм подобається, а єдиним недоліком вважають недостатню кількість персоналу: психологів, логопедів, масажистів. Разом вирішили написати звернення від департаменту з цього питання. Сьогодні країна забезпечує реабілітацію дітей-інвалідів лише на 7%. Департамент спільно із командою «Особливої дитини» змогли підняти цей показник щонайменше вдвічі лише за рік: «Це трагедія нашого суспільства. Ми начебто цивілізована країна, а гідних умов для реабілітації дітей з особливими потребами досягти важко».
На жаль, люди, які сидять при владі, мало переймаються тими, кому потрібна невідкладна допомога. Прикриватися війною можна довго. Але діти чекати не будуть. Як це не банально звучить, але саме діти – наше майбутнє. У нашому суспільстві так заведено: поки трагедія не обійме за плечі тебе особисто – зрозуміти не зможеш, відчути не зможеш, розділити надію і печаль не зможеш. Але бувають винятки з правил – і саме такі винятки гарантують збереження нашої країни як гуманістичної.
Головна риса «дитячого» реабілітолога – здатність любити
Тетяна Георгіївна провела мене очолюваним нею центром. Такої чистоти я не бачила ніде. Тепла підлога, кольоровий інтер’єр, домашня атмосфера. Усюди невеличкі пандуси і бильця. Бракує лише ліфту: пристосувати його до такої будівлі не було можливості. Тому переміщення на другий поверх – проблематичне.
У спальній кімнаті – двомісні ліжка, оскільки деякі дітки не можуть засинати самі. Ігрова облаштована невеличкою імпровізованою стінкою з шафами і безліччю різних перемикачів, ланцюжків, ліхтариків і кнопок для вироблення моторики ручок. Вихованці центру навчаються складати речі у шафу, застеляти ліжко.
Кімната домоведення облаштована, щоби вчити дітей готувати. Там вони замішують тісто, печуть печиво і варять вареники. На черзі – створення імпровізованого магазину, куди діти «ходитимуть за продуктами». Це соціалізує дітей. Готуючи та прибираючи, вони вчаться жити, розуміють, що приносять користь собі та оточенню.
Окремої згадки заслуговує кімната релаксації – кабінет сенсорної інтеграції. Кольорове зоряне небо на цілу стіну, ароматичні лампи, басейн з гумовими кульками, «сухий душ» у вигляді барвистих стрічок, акваріуми з рибками. Подушки для ніжок зі спеціальним начинням. Окремі кабінети психолога та логопеда, кімната творчості, в якій я побачила великий плакат з різнокольоровими відбитками долоньок. На кожній з них були написані побажання маленьких особливих людей: «Бажаю щастя!», «Хочу миру!», «Хочу стати здоровою!». На столах саме висихали нові малюнки та різні вироби. Тут побачила такі картини, які я навіть у свої 21 намалювати не змогла б…
З дітьми щодня працюють чудові виховательки з умілими руками. Вони люблять цих дітей, говорять про них з ніжністю і турботою. Щодня центр відвідує близько 80 дітей. Вільних місць на сьогодні немає: «Це дуже важко – відмовляти в допомозі людям, які приходять, розуміючи, що взяти ще когось просто немає можливості!» – говорить Тетяна Георгіївна.
Завершила я трудовий день із фахівцями з соціальної реабілітації під суперечливими враженнями. Зачарована самовідданістю, навіть подекуди жертовністю одних – і неприємно вражена байдужістю і «відбуванням від 9 до 18» інших. Захоплена оснащенням «винятку з правил» (центру «Особлива дитина») – і розчарована обладнанням робочих місць працівників у департаменті. Розчавлена кількістю бід і нещасть тих, що потребують допомоги, і практично ігноруванням цих потреб державою – і розчулена намаганнями фахівців дати цьому всьому лад… І зробила для себе кілька важливих висновків. Сподіваюся, вони усім нам стануть у пригоді, адже зміни починаються з кожного з нас.
Кожний може бути «трішки соціальним працівником»
Соціальний працівник – це більше ніж професія. Кожний з нас може бути соціальним працівником у якомусь сенсі. Для цього не обов’язково мати юридичну чи економічну освіту – потрібне насамперед добре серце. Коли кожний почне піклуватися про того, хто поруч із ним, він відчує, як піклуються про нього. Це не ідеалізація дійсності. Це кричуща потреба. Потреба в єднанні зусиль, розділенні тривоги й печалі на всіх потроху, аби комусь стало легше. Тоді так само можна буде розділити щастя на всіх.
Держава мала би більше уваги приділяти соціальній роботі: десь не може охопити неохоплюване, а десь відверто ігнорує. Адже держава – це люди, і «людський фактор» часто спрацьовує негативно. Соціальна робота не приносить негайних прибутків, а мислити на тривалий термін не всі ще навчилися.
Але «людський фактор» можна й обернути на користь. Якщо самим стати тим «людським фактором». Це – можливо. Без зайвого пафосу. Адже добрі справи робляться тихо і не залежать від професії, чину, стану. Вони робляться маленькими кроками до великих звершень.
Варто спробувати діяти за прикладом Екзюпері, який просив у Всевишнього: «Зроби мене спостережливим і спритним, щоби в строкатості буднів вчасно зупинятися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Допоможи мені зрозуміти, що мрії не можуть бути допомогою. Ні мрії про минуле, ні мрії про майбутнє. Допоможи мені бути тут і зараз і сприйняти цю хвилину як найважливішу. Господи, я прошу не про чудеса і не про міражі, а про силу щодня. Навчи мене мистецтва маленьких кроків».
Ліна ТОМУЛЕЦЬ «Версії»
